Карл Маркс
З різних сторін нам закидали, що ми не змалювали тих економічних відносин, які становлять матеріальну основу сучасної класової і національної боротьби. Ми систематично торкалися цих відносин тільки тоді, коли вони безпосередньо виступали в політичних колізіях.
Перш за все треба було простежити класову боротьбу в повсякденному ході історії і емпірично довести на наявному і з кожним днем знов виникаючому історичному матеріалі, що одночасно з поневоленням робітничого класу, який зробив Лютневу і Березневу революції[1], були переможені і його противники — буржуазні республіканці у Франції, класи буржуазії і селянства, що боролися проти феодального абсолютизму, на всьому європейському континенті; що перемога «чесної республіки» у Франції була в той самий час поразкою націй, які відповіли на Лютневу революцію героічними війнами за незалежність; що, нарешті, Европа, з поразкою революційних робітників, знову впала в своє старе подвійне рабство — в анґло-російське рабство. Червнева боротьба в Парижі, падіння Відня, листопадова траґікомедія 1848 р. в Берліні, відчайдушні зусилля Польщі, Італії та Угорщини, голод в Ірландії — ось головні моменти, в яких підсумовувалась класова боротьба між буржуазією і робітничим класом в Европі і на аналізі яких ми показали, що всяке революційне повстання, хоч би й якою далекою здавалася його ціль від класової боротьби, мусить кінчитися поразкою, поки не переможе революційний робітничий клас; що всяка соціальна реформа лишиться утопією, поки пролетарська революція і феодальна контрреволюція не поміряються зброєю в світовій війні. У нашому викладі, як і в дійсності, Бельґія і Швейцарія були траґікомічними, карикатурними жанровими начерками у великій історичній картині: перша — зразковою державою буржуазної монархії, друга — зразковою державою буржуазної республіки, обидві — державами, які уявляють собі, ніби вони незалежні від класової боротьби, як і від європейської революції.
Тепер, після того як наші читачі бачили, як розвивалась в колосальних політичних формах класова боротьба 1848 р., буде цілком своєчасно розглянути ближче самі економічні відносини, на яких ґрунтується як існування буржуазії та її класове панування, так і рабство робітників.
У трьох великих відділах ми з’ясуємо: 1) відношення найманої праці до капіталу, рабство робітника, панування капіталіста; 2) неминучу загибель середніх буржуазних класів і так званого середнього стану при теперішній системі; 3) торговельне поневолення і експлуатацію буржуазних класів різних європейських націй деспотом світового ринку — Анґлією.
Ми будемо старатися зробити наш виклад якомога простішим і популярнішим, ми не передбачатимемо знайомства навіть з найелементарнішими поняттями політичної економії. Ми хочемо, щоб нас розуміли робітники. До того ж у Німеччині панують найразючіше неуцтво і плутанина понять про найпростіші економічні відносини, починаючи від патентованих захисників існуючого порядку і кінчаючи соціалістичними чудотворцями та невизнаними політичними ґеніями, якими роздрібнена Німеччина ще багатша, ніж батьками отчизни.
Отже, насамперед — перше питання:
Що таке заробітна плата? Чим вона визначається?
Якщо спитати у робітників: «яка ваша заробітна плата?», то один відповість: «я одержую від мого буржуа одну марку за робочий день», другий: «я одержую дві марки» і т. д. Залежно від різних галузей праці, в яких вони зайняті, вони назвуть різні суми грошей, які вони одержують від того чи іншого буржуа за виконання певної роботи, наприклад, за те, щоб виткати метр полотна або скласти друкарський аркуш. Але не зважаючи на всю відмінність їх відповідей, всі вони сходяться в одному пункті: заробітна плата є сума грошей, яку капіталіст платить за певний робочий час або за виконання певної роботи.
Отже, капіталіст, як здається, купує за гроші працю робітників, а робітники за гроші продають йому свою працю. Але це лише видимість. Те, що вони в дійсності продають за гроші капіталістові, це — їх робоча сила. Капіталіст купує цю робочу силу на день, на тиждень, на місяць і т. д. А після того, як він її купив, він її споживає, примушуючи робітників працювати протягом умовленого часу. За ту саму суму грошей, за яку капіталіст купив їх робочу силу, напр., за дві марки, він міг би купити два фунти цукру або певну кількість якогонебудь іншого товару. Дві марки, за які він купив два фунти цукру, є ціна двох фунтів цукру. Дві марки, за які він купив споживання робочої сили протягом 12 годин, є ціна 12-годинної праці. Отже, робоча сила є товар, — цілком такий самий товар, як і цукор. Але праця міряється годинами, а цукор — вагою.
Свій товар, робочу силу, робітники обмінюють на товар капіталіста, на гроші, і при тому цей обмін відбувається в певній пропорції. Стільки то грошей за такий то час споживання робочої сили. За 12-годинну працю ткача — дві марки. Але ці дві марки — хіба вони не представляють всі інші товари, які можна купити за дві марки? Отже, в дійсності робітник обміняв свій товар, робочу силу, на всякого роду товари, і при тому в певній пропорції. Капіталіст, давши йому дві марки, дав йому в обмін на його робочий день стільки то м’яса, стільки то одежі, стільки то дров, освітлення і т. д. Отже, дві марки виражають відношення, в якому робоча сила обмінюється на інші товари, виражають мінову вартість його робочої сили. Мінова ж вартість товару, виражена в грошах, називається його ціною. Отже, заробітна плата є тільки особлива назва для ціни робочої сили, яку звичайно називають ціною праці, для ціни того своєрідного товару, що не має іншого вмістилища, як людську плоть і кров.
Візьмім першого-ліпшого робітника, наприклад, ткача. Капіталіст дає йому ткацький верстат і пряжу. Ткач сідає за роботу, і з пряжі стає полотно. Капіталіст забирає собі це полотно і продає його, наприклад, за 20 марок. Чи є заробітна плата ткача його часткою в полотні, в 20 марках, в продукті його праці? Ні в якому разі. Адже ткач одержав свою заробітну плату ще задовго до того, як полотно було продане, може задовго до того, як воно було цілком ви¬ткане. Отже, капіталіст платить цю заробітну плату не з тих грошей, які він уторгує за полотно, а з тих грошей, що є в нього в запасі. Як ткацький верстат і пряжа не є продуктом праці ткача, якому їх дав буржуа, так само не є продуктом праці ткача і ті товари, які він одержує в обмін на свій товар, робочу силу. Може статися, що буржуа зовсім не знайде покупця на своє полотно. Може статися, що він, продавши полотно, не виручить навіть виплаченої заробітної плати. Може також статись, що він продасть його дуже вигідно в порівнянні з виплаченою ткачеві заробітною платою. Ткача все це зовсім не обходить. На одну частину свого наявного майна, свого капіталу, капіталіст купує робочу силу ткача цілком так само, як на другу частину свого майна він купує сировинний матеріал — пряжу — і знаряддя праці — ткацький верстат. Зробивши ці покупки, — а до них належить також потрібна для виробництва полотна робоча сила, — капіталіст продукує з сировинними матеріалами і знаряддями праці, які належать лише йому. Звичайно, до числа останніх належить також і наш добрий ткач, який так само не має ніякої частки в продукті або в ціні продукту, як і ткацький верстат.
Отже, заробітна плата не є частка робітника у виробленому ним товарі. Заробітна плата є частина наявних уже товарів, на яку капіталіст купує собі певну кількість продуктивної робочої сили.
Отже, робоча сила є товар, який його власник, найманий робітник, продає капіталові. Для чого він продає цей товар? — Для того, щоб жити.
Але діяльність робочої сили, праця, це — життьова діяльність самого робітника, прояв його власного життя. І цю життьову діяльність він продає другому, щоб забезпечити собі необхідні засоби існування. Отже, його життьова діяльність є для нього лише засіб, який дає йому можливість існувати. Він працює для того, щоб жити. Він сам не вважає працю частиною свого життя, навпаки, працювати — значить для нього жертвувати життям. Праця, це — товар, проданий ним другому. Тому і продукт його діяльності не є мета його діяльності. Те, що він виробляє для себе самого, це — не шовк, який він тче, не золото, яке він добуває в копальнях, не палац, який він будує. Для себе самого він виробляє заробітну плату, а шовк, золото, палац перетворюються для нього в певну кількість засобів існування, може в бавовняну сорочку, в мідну монету, в підвальне приміщення. А чи вважає робітник, який 12 годин на день тче, пряде, свердлує, точить, будує, копає, розбиває каміння, носить тягарі і т. д., — чи вважає він це 12-годинне ткання, прядіння, свердлування, токарську роботу, будування, копання, розбивання каміння за прояв свого життя, за життя? Навпаки, життя для нього починається тоді, коли ця діяльність припиняється, — за обіднім столом, в трактирі, в ліжку. А дванадцятигодинна праця не має для нього ніякого сенсу як ткання, прядіння, свердлування і т. д., а тільки як заробіток, що дає йому змогу попоїсти, піти в трактир, лягти в ліжко. Коли б шовкопрядна гусениця пряла для того, щоб мати можливість проіснувати гусеницею, вона була б справжнім найманим робітником. Робоча сила не завжди була товаром. Праця не завжди була найманою працею, тобто вона не завжди була вільною працею. Раб не продавав своєї робочої сили рабовласникові, так само як віл не продає своїх послуг селянинові. Раб, разом з своєю робочою силою, раз назавжди проданий своєму власникові. Він — товар, який може переходити з рук одного власника в руки іншого. Сам він — товар, але робоча сила не є його товаром. Кріпак продає лише частину своєї робочої сили. Не він одержує плату від власника землі, а, навпаки, власник землі одержує від нього данину.
Кріпак є приналежність землі і приносить плоди власникові землі. Навпаки, вільний робітник продає себе самого, і при тому частинами. День-у-день він продає з публічного торгу 8, 10, 12, 15 годин свого життя тому, хто більше дає, — власникові сировинних матеріалів, знарядь праці і засобів існування, тобто капіталістові. Робітник не належить ні власникові, ні землі, але 8, 10, 12, 15 годин його щоденного життя належать тому, хто їх купує. Робітник кидає капіталіста, до якого він найнявся, коли він хоче, а капіталіст звільняє робітника, коли він вважає це за потрібне, коли він не може більше взяти з нього ніякої користі або тієї користі, на яку він розраховував. Але робітник, що його єдиним дже¬релом доходу є продаж робочої сили, не може покинути весь клас покупців, тобто клас капіталістів, не прирікаючи себе на голодну смерть. Він належить не тому чи іншому капіталістові, а всьому класові капіталістів; і при цьому він сам мусить подбати про те, щоб потрапити в належні руки, тобто щоб знайти покупця в цьому класі капіталістів.
Перше ніж перейти тепер до докладного аналізу відносин між капіталом і найманою працею, ми коротко викладемо найзагальніші умови, що грають роль при визначенні заробітної плати.
Заробітна плата є, як ми бачили, ціна певного товару, робочої сили. Отже, заробітна плата визначається тими са¬мими законами, які визначають ціну всякого іншого товару. Отже, питання: як визначається ціна товару?
Чим визначається ціна товару?
Конкуренцією між покупцями і продавцями, відношенням між попитом і постачанням, між вимогою і поданням. Конкуренція, що нею визначається ціна товару, є тристороння.
Один і той же товар пропонується різними продавцями. Хто продає товари тієї самої якості якнайдешевше, той напевно витіснить усіх інших продавців і забезпечить собі найбільший збут. Таким чином продавці ведуть між собою боротьбу за збут, за ринок. Кожний з них хоче продавати, продавати якомога більше і по змозі сам продавати, усунувши всіх інших продавців. Тому один продає дешевше, ніж інший. Отже, має місце конкуренція між продавцями, яка знижує ціну пропонованих товарів.
Але має місце також конкуренція і між покупцями, яка, .з свого боку, підвищує ціну пропонованих товарів.
Нарешті, існує конкуренція між покупцями і продавцями. Одні хочуть якнайдешевше купити, другі — якнайдорожче продати. Результат цієї конкуренції між покупцями і продавцями залежатиме від того, в якому співвідношенні знаходяться обидві вказані вище сторони конкуренції, тобто від того, де конкуренція сильніша: в таборі покупців, чи в таборі продавців. Промисловість виводить одну проти другої дві армії, в кожній з яких у свою чергу відбувається боротьба в її власних лавах. Перемагає та армія, в лавах якої відбувається найменша бійка.
Припустім, що на ринку є 100 пак бавовни, тимчасом як покупців є на 1 000 таких пак бавовни. Отже, в цьому разі попит більший за подання в 10 разів. Конкуренція між покупцями буде, отже, дуже сильна; кожний з них схоче вирвати собі одну, а коли можна, то й всі сто пак. Цей приклад не є довільне припущення. В історії торгівлі ми переживали часи недороду бавовни, коли кілька капіталістів, об’єднавшись між собою в союз, намагались закупити не сто пак, а весь наявний на земній кулі запас бавовни. Отже, в наведеному нами випадку кожний покупець намагатиметься усунути іншого, пропонуючи за кожну паку бавовни відносно вищу ціну. Продавці бавовни, бачачи найзапеклішу боротьбу в лавах ворожого війська і будучи цілком певні, що продадуть всі 100 пак, стерегтимуться вступати в бій між собою, щоб не знизити ціну бавовни в той самий момент, коли їх противники один з одним змагаються її підвищити. Отже, в лавах продавців раптом встановлюється мир. Як один протистоять вони покупцям, по-філософському склавши навхрест руки, і їх вимогам не було б меж, коли б пропозиції найбільш настирливих охотників до бавовни, з свого боку, не мали дуже визначених меж.
Отже, якщо подання якогонебудь товару слабше, ніж попит на цей товар, то має місце лише незначна конкуренція між його продавцями або навіть її зовсім немає. В тій самій мірі, в якій слабшає конкуренція між продавцями, зростає конкуренція між покупцями. Результат: більш або менш значне підвищення цін товарів.
Як відомо, частіше має місце протилежний випадок з протилежним результатом. Значне перевищення подання над попитом: відчайдушна конкуренція між продавцями; брак покупців; збування товарів за безцінь.
Але що значить підвищення і зниження цін, що значить висока і низька ціна? Піщинка здається високою, коли її розглядати через мікроскоп, а башта є низька порівняно з горою. І якщо ціна визначається відношенням між попитом і поданням, то чим визначається відношення між попитом і поданням?
Звернімось до першого-ліпшого буржуа. Він ні на хвилину не задумається і, мов новий Александр Македонський, розрубає цей метафізичний узол за допомогою таблиці множення. Якщо виготовлення того товару, який я продаю,— скаже він нам, — коштувало мені 100 марок, а я одержую при його продажу 110 марок, — по скінченні року, розуміється, — то це буде цілком пристойний, чесний, законний зиск. Якщо ж я при обміні одержую за товар 120, 130 марок, то це високий зиск; якщо ж я одержую цілих 200 марок, то це вже надзвичайний, величезний зиск. Отже, що служить для буржуа мірою зиску? Витрати виробництва його товару. Якщо він в обмін за свій товар одержує таку кількість інших товарів, виготовлення яких коштувало менше, ніж виготовлення його товару, то він — програв. А якщо він в обмін за свій товар одержує таку кількість товарів, виготовлення яких коштувало більше, то він — виграв. Зниження чи підвищення свого зиску він обчислює за числом градусів, на яке мінова вартість його товару стоїть нижче чи вище нуля — витрат виробництва.
Ми вже бачили, як зміна співвідношення між попитом і поданням викликає то підвищення, то зниження цін, то високі, то низькі ціни. Якщо ціна одного товару в наслідок недостатнього подання або непомірно вирослого попиту значно підвищується, то неминуче відповідно знижується ціна якогонебудь іншого товару, бо ціна якого-небудь товару виражає в грошах лише відношення, в якому інші товари даються в обмін на нього. Якщо, наприклад, ціна метра шовкової матерії підвищується з 5 марок до 6, то ціна срібла у відношенні до шовкової матерії впала, і так само впала у відношенні до шовкової матерії ціна всіх інших товарів, ціни яких лишилися незмінними. Тепер треба давати більшу кількість цих товарів, щоб одержати в обмін таку саму кількість шовкової матерії, як раніше. Який буде наслідок підвищення ціни якогонебудь товару? Маса капіталів кинеться в цвітущу галузь промисловості, і цей приплив капіталів до найвигіднішої галузі промисловості триватиме доти, поки вона не почне давати звичайний зиск, або навіть поки ціна її продуктів, в наслідок перепродукції, не впаде нижче витрат виробництва.
Навпаки, якщо ціна якогонебудь товару впаде нижче витрат його виробництва, то капітали відпливуть з галузі виробництва цього товару. За винятком того випадку, коли дана галузь промисловості не відповідає вже більше вимогам часу і тому мусить зникнути, виробництво даного товару, тобто його подання, зменшуватиметься в наслідок цієї втечі капіталів доти, поки воно не стане відповідним до попиту, отже, поки ціна товару не підвищиться знову до рівня витрат його виробництва, або, точніше, поки подання не впаде нижче попиту, тобто поки ціна товару не підвищиться знову понад витрати його виробництва, бо ринкова ціна товару завжди стоїть вище або нижче витрат його виробництва.
Ми бачимо, як капітали постійно відпливають і припливають з однієї галузі промисловості в іншу. Висока ціна викликає занадто сильний приплив, низька ціна — занадто сильний відплив капіталів.
З іншої точки зору ми могли б показати, що не тільки подання, але й попит визначається витратами виробництва. Але це відвело б нас занадто далеко від нашого предмету.
Ми тількищо бачили, яким чином коливання подання і попиту знову й знову зводять ціну товару до рівня витрат виробництва. Правда, дійсна ціна товару завжди стоїть вище або нижче витрат виробництва; але підвищення і зниження взаємно покриваються, — так що протягом певного періоду часу, коли підсумувати вплив промислових припливів і відпливів, товари обмінюються один на один відповідно до витрат виробництва, отже ціна їх визначається витратами їх виробництва.
Це визначення ціни витратами виробництва не треба розу¬міти в тому сенсі, в якому його розуміють економісти. Економісти кажуть, що пересічна ціна товарів дорівнює витратам виробництва; такий, мовляв, закон. Вони розглядають як випадковість той анархічний рух, в якому підвищення ціни урівноважується її падінням, а падіння — підвищенням. З таким самим правом можна було б, — як це і роблять інші економісти, — коливання цін розглядати як закон, а визначення їх витратами виробництва — як випадковість. На ділі ж тільки ці коливання, які, як виявляється при ближчому розгляді, приносять з собою найжахливіші спустошення і, подібно до землетрусів, потрясають буржуазне суспільство в його основах, — тільки ці коливання в своєму ході і приво¬дять до того, що ціна визначається витратами виробництва. Сукупний рух цього непорядку є його порядок. В ході цієї промислової анархії, в цьому коловороті конкуренція, так би мовити, урівноважує одну крайність другою.
Ми бачимо, отже, що ціна товару визначається витратами його виробництва таким способом, що періоди, протягом яких ціна даного товару підвищується понад витрати виробництва, урівноважуються періодами, протягом яких вона спадає нижче витрат виробництва, і навпаки. Це, звичайно, має силу не для окремого даного промислового продукту, а тільки для цілої галузі промисловості. Це, отже, має силу також не для окремого промисловця, а тільки для всього класу промисловців.
Визначення ціни витратами виробництва рівнозначне визначенню ціни робочим часом, потрібним для виготовлення даного товару, бо витрати виробництва складаються: 1) з сировинних матеріалів та із зношеної частини знарядь праці, тобто з продуктів промисловості, виготовлення яких коштувало певної кількості робочих днів, які, отже, представляють певну кількість робочого часу, і 2) з безпосередньої праці, мірою якої є також час.
Ті самі загальні закони, які взагалі реґулюють ціну товарів, реґулюють, звичайно, і заробітну плату, ціну праці.
Плата за працю то підвищуватиметься, то спадатиме, залежно від співвідношення між попитом і поданням, залежно від того, як складається конкуренція між покупцями робочої сили, капіталістами, і продавцями робочої сили, робітни¬ками. Коливанням товарних цін взагалі відповідають коливання заробітної плати. Але в межах цих коливань ціна праці визначається витратами виробництва, робочим часом, потрібним для того, щоб виробити цей товар — робочу силу.
Які ж є витрати виробництва самої робочої сили?
Це — витрати, які потрібні для того, щоб зберегти робітника, як робітника, і виробити з нього робітника.
Тому, чим менш вимагає яканебудь праця часу для підготовки, тим менші витрати виробництва робітника, тим нижча ціна його праці, його заробітна плата. В тих галузях промисловості, в яких не треба майже ніякого часу для навчання і досить простого фізичного існування робітника, — витрати, потрібні на його вироблення, обмежуються майже тільки тими товарами, які потрібні для того, щоб підтримувати його в стані працездатності. Тому ціна його праці визначається ціною необхідних засобів існування.
Однак, тут треба взяти до уваги ще одну обставину. Фабрикант, обчислюючи свої витрати виробництва, а відповідно до них і ціну продуктів, включає в обрахунок зношування знарядь праці. Якщо машина коштує йому, наприклад, 1000 марок і зношується за десять років, то він щороку включає в ціну товару по 100 марок, щоб через десять років мати можливість замінити зношену машину новою. Таким самим способом у витрати виробництва простої робочої сили мусять бути враховані і витрати на продовження роду, що дають робітничому класові змогу розмножуватися і заміщати спрацьованих робітників новими. Отже, зношування робітника береться до обрахунку таким самим способом, як і зношування машини.
Отже, витрати виробництва простої робочої сили становлять витрати існування і продовження роду робітника. Ціна цих витрат існування і продовження роду становить заробітну плату. Визначувана таким чином заробітна плата називається мінімумом заробітної плати. Цей мінімум заробітної плати, як і взагалі визначення цін товарів витратами виробництва, має силу не для окремого індивіда, а для всього роду. Окремі робітники, мільйони робітників одержують менше, ніж їм потрібно для того, щоб мати змогу існувати і розмножуватись; але заробітна плата всього робітничого класу в межах своїх коливань вирівнюється в цей мінімум.
Тепер, після того як ми з’ясували загальні закони, що реґулюють заробітну плату, як і ціну всякого іншого товару, ми можемо приступити до докладнішого аналізу нашого предмету.
Капітал складається з сировинних матеріалів, знарядь праці і засобів існування всякого роду, які вживаються для того, щоб виробляти нові сировинні матеріали, нові знаряддя праці і нові засоби існування. Всі ці його складові частини є витвори праці, продукти праці, — нагромаджена праця. Нагромаджена праця, яка служить засобом для нового виробництва, є капітал.
Так кажуть економісти.
Що таке неґр-раб? Це — людина чорної раси. Одно пояснення варте другого.
Неґр є неґр. Лише при певних відносинах він стає рабом. Бавовнопрядільна машина є машина для прядіння бавовни. Лише при певних відносинах вона стає капіталом. Вирвана з цих відносин, вона так само мало є капітал, як золото само по собі — гроші, або цукор — ціна цукру.
У виробництві люди діють не тільки на природу, але також і один на одного. Вони продукують, лише певним способом діючи спільно і обмінюючись між собою своєю діяльністю. Щоб виробляти, вони вступають між собою в певні зв’язки і відносини, і лише в рамках цих суспільних зв’язків і відносин має місце їх діяння на природу, має місце виробництво.
Залежно від характеру засобів виробництва різні будуть, звичайно, і ці суспільні відносини, в які вступають між собою виробники, різні будуть умови, при яких вони обмінюються своєю діяльністю і беруть участь в сукупному акті виробництва. З винаходом нового воєнного знаряддя, огнепальної зброї, неминуче змінилася вся внутрішня орґанізація армії, змінились ті відносини, всередині яких індивіди утворюють армію і можуть діяти як армія, змінилося також і відно¬шення різних армій між собою.
Отже, суспільні відносини, при яких індивіди виробляють, суспільні виробничі відносини, змінюються, перетворюються із зміною і розвитком матеріальних засобів виробництва, ви¬робничих сил. Виробничі відносини в своїй сукупності ста¬новлять те, що звуть суспільними відносинами, суспільством, і при тому становлять суспільство певного ступеня історич¬ного розвитку, суспільство з своєрідним, відмінним характе¬ром. Античне суспільство, феодальне суспільство, буржуазне суспільство є такі сукупності виробничих відносин, з яких кожна разом з тим означає особливий ступінь розвитку в історії людства.
Капітал також є суспільне виробниче відношення. Це — буржуазне виробниче відношення, виробниче відношення буржуазного суспільства. Засоби існування, знаряддя праці, сировинні матеріали, що з них складається капітал, — хіба це все зроблено і нагромаджено не при даних суспільних умовах, не при певних суспільних відносинах? Хіба вони застосовуються для нового виробництва не при даних суспільних умовах, не при певних суспільних відносинах? І хіба не цей саме певний суспільний характер робить продукти, які служать для нового виробництва, капіталом?
Капітал складається не тільки з засобів існування, знарядь праці і сировинних матеріалів, не тільки з матеріальних продуктів; він складається в той самий час з мінових вартостей. Всі продукти, з яких він складається, є товари. Отже, капітал є не тільки сума матеріальних продуктів, але й сума товарів, мінових вартостей, суспільних величин.
Капітал лишається тим самим капіталом, чи візьмемо ми замість вовни — бавовну, замість хліба — риж, замість залізниць — пароплави, якщо тільки припустити, що бавовна, риж, пароплави — тіло капіталу — мають ту саму мінову вартість, ту саму ціну, що вовна, хліб, залізниці, в яких він втілювався раніше. Тіло капіталу може постійно мінятися, без того щоб капітал зазнав при цьому хоч би найменшої зміни.
Але якщо всякий капітал є сума товарів, тобто мінових вартостей, то не всяка сума товарів, мінових вартостей, є капітал.
Всяка сума мінових вартостей є мінова вартість. Всяка окрема мінова вартість є сума мінових вартостей. Так, наприклад, будинок, що коштує 1000 марок, є мінова вартість в 1000 марок. Шматок паперу, вартий 1 пфеніґ, є сума мінових вартостей в 100/100 пфеніґа. Продукти, які можна обмінювати на інші, є товари. Певне відношення, в якому вони можуть бути обмінювані, становить їх мінову вартість, або, виражене в грошах, — їх ціну. Кількість цих продуктів нічого не може змінити в їх призначенні — бути товаром, або являти собою мінову вартість, або мати певну ціну. Дерево лишається деревом незалежно від того, чи велике воно, чи мале. Хіба зміниться характер заліза — бути товаром, міно¬вою вартістю, якщо ми будемо обмінювати його на інші продукти не центнерами, а лотами? Залежно від кількості воно є товар більшої чи меншої вартості, вищої чи нижчої ціни.
Яким же чином певна кількість товарів, мінових вартостей, стає капіталом?
Завдяки тому, що вона як самостійна суспільна сила, тобто сила однієї частини суспільства, зберігається і умножується через обмін на безпосередню живу робочу силу. Існування класу, який не має нічого, крім здатності до праці, є необхідна передумова капіталу.
Тільки панування нагромадженої, минулої, упредметненої праці над безпосередньою, живою працею робить нагромаджену працю капіталом.
Капітал полягає не в тому, що нагромаджена праця служить живій праці засобом для нового виробництва. Він полягає в тому, що жива праця служить нагромадженій праці засобом для збереження і збільшення її мінової вартості.
Що відбувається при обміні між капіталістом і найманим робітником?
Робітник одержує в обмін за свою робочу силу засоби існування, а капіталіст одержує в обмін за свої засоби існування працю, продуктивну діяльність робітника, творчу силу, за допомогою якої робітник не тільки заміщає те, що він споживає, але й надає нагромадженій праці більшої вартості, ніж ця праця мала раніш. Робітник одержує від капіталіста частину наявних засобів існування. Для чого служать йому ці засоби існування? Для безпосереднього споживання. Але, коли я споживаю засоби існування, вони для мене безповоротно втрачені, якщо тільки часу, протягом якого ці засоби підтримують моє життя, я не використаю для того, щоб виробити нові засоби існування, для того, щоб під час споживання творити своєю працею нові вартості замість знищених споживанням вартостей. Але саме цю репродуктивну благородну силу робітник і віддає капіталові в обмін за одержані засоби існування. Для себе самого він її, отже, втратив.
Візьмімо приклад. Орендар дає своєму поденникові по 5 зільбергрошів на день. За ці 5 зільбергрошів цей поденник працює на полі орендаря цілий день і забезпечує йому цим дохід в 10 зільбергрошів. Орендар не тільки одержує заміщеними ті вартості, які він дає поденникові, — він їх подвоює. Отже, він застосував, спожив ті 5 зільбергрошів, які він дав поденникові, плодотворним, продуктивним способом. За ці 5 зільбергрошів він купив саме працю і силу поденника, яка створює сільськогосподарські продукти подвійної вартості і з 5 зільбергрошів робить 10. А поденник одержує замість своєї продуктивної сили, дії якої він віддав орендареві, 5 зільбергрошів, які він обмінює на засоби існування, споживані ним більш чи менш швидко. Отже, ці 5 зільбергрошів спожиті двояким способом: репродуктивно для капіталу, бо вони обмінені на робочу силу, що витворила 10 зільбергрошів, непродуктивно для робітника, бо вони обмінені на засоби існування, які зникли назавжди і вартість яких він може знову одержати тільки тоді, коли він повторить той самий обмін з орендарем. Отже, капітал передбачує найману працю, а наймана праця передбачає капітал. Вони взаємно обумовлюють одно одне, вони взаємно створюють одно одне.
Робітник на бавовняній фабриці, — хіба він виробляв тільки бавовняну матерію? Ні, він виробляє капітал. Він виробляє вартості, які знову служать для того, щоб командувати його працею і за її допомогою створювати нові вартості.
Капітал може збільшуватись, лише обмінюючись на робочу силу, лише покликаючи до життя найману працю. Робоча сила найманого робітника може обмінюватись на капітал, лише збільшуючи капітал, лише посилюючи ту владу, раби¬нею якої вона є. Тому збільшення капіталу є збільшення пролетаріату, тобто робітничого класу.
Інтереси капіталіста і робітника, значить, ті самі, — твердять буржуа і їх економісти. І справді! Робітник гине, коли капітал не дає йому заняття. Капітал гине, коли він не експлуатує робочої сили, а щоб її експлуатувати, він мусить її купити. Чим швидше збільшується капітал, призначений для виробництва, продуктивний капітал, чим більше, отже, процвітає промисловість, чим більше збагачується буржуазія, чим краще йдуть діла, — тим більше робітників треба капіта¬лістові, тим дорожче продає себе робітник.
Неодмінною умовою скількинебудь зносного становища робітника є, отже, якомога швидше зростання продуктивного капіталу.
Але що таке ріст продуктивного капіталу? Ріст влади нагромадженої праці над живою працею. Ріст панування буржуазії над робітничим класом. Якщо наймана праця виробляє чуже багатство, що панує над нею, ворожу їй силу, капітал, то від цієї останньої до неї припливають засоби до праці (Beschäftigungsmittel), тобто засоби існування, з тією умовою, що вона знову зробиться частиною капіталу, підоймою, яка знову кидає капітал у прискорений рух зростання.
Інтереси капіталу і інтереси праці ті самі — це означає тільки ось що: капітал і наймана праця є дві сторони одного і того самого відношення. Одна сторона обумовлює другу, як обумовлюють себе взаємно лихвар і марнотратець.
Поки найманий робітник є найманий робітник, доля його залежить від капіталу. Це і є уславлена спільність інтересів робітника і капіталіста.
Якщо капітал зростає, то зростає кількість найманої праці, зростає число найманих робітників, — одним словом, панування капіталу поширюється на більшу масу індивідів. Припустімо найсприятливіший випадок: з зростанням продуктивного капіталу зростає попит на працю, отже, підвищується ціна праці, заробітна плата.
Хоч би який малий був якийсь будинок, але поки навколишні будинки так само малі, він задовольняє всі суспільні вимоги до житла. Але якщо поруч з малим будинком виситься палац, то малий будинок зменшується до розмірів халупи. Незначні розміри будинку свідчать тепер про те, що його власник не може ставити ніяких вимог, або тільки дуже незначні; і хоч би як з ходом розвитку цивілізації збільшува¬лись розміри будинку, проте, якщо сусідній палац збільшується в однаковій або навіть у більшій мірі, — мешканець відносно малого будинку почуватиме себе в своїх чотирьох стінах все більше непритульним, незадоволеним і пригніченим.
Скількинебудь помітне збільшення заробітної плати передбачає швидке зростання продуктивного капіталу. Швидке зростання продуктивного капіталу викликає таке саме швидке зростання багатства, розкоші, суспільних потреб і суспільних насолод. Отже, хоч насолоди робітника й підвищились, але суспільне задоволення, яке вони дають, впало в порівнянні з збільшеними насолодами капіталіста, недоступними робітникові, в порівнянні з станом суспільного розвитку взагалі. Наші потреби й насолоди виникають з суспільства; тому ми прикладаємо до них суспільну мірку, а не міряємо їх самими предметами, що служать для їх задоволення. Саме тому, що вони мають суспільний характер, вони мають відносний характер.
Взагалі заробітна плата визначається не тільки масою товарів, яку я можу одержати в обмін за неї. Вона містить у собі різні відношення.
Насамперед робітник одержує за свою робочу силу певну суму грошей. Чи визначається заробітна плата тільки цією грошовою ціною?
В XVI столітті, в наслідок відкриття багатших і легше розроблюваних копалень в Америці, збільшилась і кількість золота й срібла, що циркулювало в Европі. Тому вартість золота і срібла впала у відношенні до інших товарів. Робіт¬ники одержували за свою робочу силу ту саму кількість срібла в монеті, що й раніш. Грошова ціна їх праці лишилась та сама, і все ж їх заробітна плата впала, бо в обмін на ту саму кількість срібла вони діставали меншу кількість інших товарів. Це було однією з обставин, що сприяли зростанню капіталу, ростові буржуазії в XVI столітті.
Візьмімо другий випадок. Зимою 1847 р. в наслідок неврожаю значно підвищилась ціна найнесбхідніших засобів існування: хліба, м’яса, масла, сиру і т. д. Припустім, що робітники одержували за свою робочу силу ту саму суму грошей, що й раніше. Хіба їх заробітна плата не впала? Звичайно, впала. В обмін на ті самі гроші вони одержували менше хліба, м’яса і т. д. Їх заробітна плата впала не тому, що зменшилась вартість срібла, а тому, що збільшилась вар¬тість засобів існування.
Припустім, нарешті, що грошова ціна праці лишається та сама, тимчасом як усі землеробські і мануфактурні товари впали в ціні в наслідок застосування нових машин, в наслідок сприятливішої доби року і т. д. За ті самі гроші робітники можуть тепер купити більше всякого роду товарів. Отже, їх заробітна плата підвищилась саме тому, що її грошова вартість лишилась незмінною.
Отже, грошова ціна праці, номінальна заробітна плата, не збігається з реальною заробітною платою, тобто з кількістю товарів, яка дійсно дається в обмін за заробітну плату. Отже, коли ми говоримо про підвищення або зниження заробітної плати, ми повинні мати на увазі не лише грошову ціну праці, не лише номінальну заробітну плату.
Але ні номінальна заробітна плата, тобто сума грошей, за яку робітник продає себе капіталісгові, ні реальна заробітна плата, тобто сума товарів, яку він може купити за ці гроші, не вичерпують відношень, що містяться в заробітній платі.
Заробітна плата передусім визначається ще своїм відношенням до баришу, до зиску капіталіста, це — порівняльна, відносна заробітна плата.
Реальна заробітна плата виражає ціну праці у відношенні до ціни всіх інших товарів, а відносна заробітна плата виражає ту частку, яка припадає безпосередній праці в новоствореній нею вартості, у відношенні до тієї частки цієї вартості, яка припадає нагромадженій праці, капіталові.
Вище ми казали: «Заробітна плата не є частка робітника у виробленому ним товарі. Заробітна плата є частина наявних уже товарів, на яку капіталіст купує собі певну кількість продуктивної робочої сили». Але цю заро¬бітну плату капіталіст мусить знову замістити з ціни, для чого він продає створений робітником продукт; він мусить її замістити так, щоб у нього при цьому, як правило, зостався ще лишок понад затрачені ним витрати виробництва, зиск. Продажна ціна створеного робітником товару ділиться для капіталіста на три частини: поперше, заміщення ціни авансованих ним сировинних матеріалів, а також заміщення зношення авансованих ним знарядь, машин і інших засобів праці; подруге, заміщення авансованої ним заробітної плати і, потретє, лишок понад це, зиск капіталіста. Тимчасом як перша частина лише заміщає вартості, які вже раніше були в наявності, ясно, що як заміщення заробітної плати, так і лишок, що становить зиск капіталіста, загалом і в цілому беруться з нової вартості, створеної працею робітника і до¬даної до вартості сировинних матеріалів, і в цьому розумінні ми можемо як заробітну плату, так і зиск, щоб порівнювати їх між собою, розглядати як частки в продукті робітника.
Реальна заробітна плата може лишатися незмінною, вона може навіть підвищуватись, і тим не менше відносна заробітна плата може впасти. Припустімо, наприклад, що всі засоби існування впали в ціні на дві третини, тимчасом як денна заробітна, плата впала лише на одну третину, наприклад, з 3 марок до 2. Хоч тепер робітник при цих двох марках дістає в своє розпорядження більшу кількість товарів, ніж раніш при трьох, — все ж його заробітна плата у відношенні до зиску капіталіста зменшилась. Зиск капіталіста (наприклад, фабриканта) збільшився на 1 марку, — тобто за меншу суму мінових вартостей, які капіталіст платить робітникові, робітник тепер мусить виробити більшу суму мінових вартостей, ніж раніше. Частка капіталу у відношенні до частки праці підвищилась. Розподіл суспільного багатства між капіталом і працею став ще більш нерівномірним. За допомогою того самого капіталу капіталіст командує над більшою кількістю праці. Влада класу капіталістів над робітничим класом зросла, суспільне становище робітника погіршало, опустилося ще на один ступінь нижче порівняно з суспільним становищем капіталістів.
Який же є той загальний закон, що визначає падіння й підвищення заробітної плати і зиску в їх взаємному від¬ношенні?
Заробітна плата і зиск стоять у зворотному відношенні одне до одного. Частка капіталу, зиск, підвищується в тій самій пропорції, в якій падає частка праці, денна плата,— і навпаки. Зиск підвищується в тій самій мірі, в якій падає заробітна плата, він падає в тій самій мірі, в якій підви¬щується заробітна плата.
Дехто, можливо, скаже на це, що капіталіст може виграти завдяки вигідному обмінові своїх продуктів з іншими капіталістами, завдяки підвищенню попиту на його товар, чи то в наслідок відкриття нових ринків, чи в наслідок збільшення в даний момент потреб на старих ринках і т. д.; що, отже, зиск капіталіста може збільшитися коштом інших капіталістів, обдурених при обміні, — незалежно від підвищення і падіння заробітної плати, мінової вартості робочої сили; або що зиск капіталіста може також підвищитись завдяки поліпшенню знарядь праці, завдяки новому застосуванню сил природи і т. д.
Але насамперед доведеться погодитись, що результат лишається той самий, хоч він і постає протилежним шляхом. Правда, зиск підвищився не тому, що заробітна плата впала, але заробітна плата впала тому, що зиск підвищився. За ту саму кількість чужої праці капіталіст купив більшу кількість мінових вартостей, не оплачуючи при цьому працю дорожче; це значить, що праця оплачується дешевше в порівнянні з чистим доходом, який вона дає капіталістові.
Згадаймо до того ж, що, не зважаючи на коливання товарних цін, пересічна ціна кожного товару, пропорція, в якій він обмінюється на інші товари, визначається витратами його виробництва. Тому виграші одного коштом другого необхідно вирівнюються для класу капіталістів в цілому. Поліпшення машин, нове застосування сил природи на службі виробництву роблять можливим за даний робочий час з тією самою кількістю праці і капіталу створювати більшу кількість, продуктів, але ніяк не більшу кількість мінових вартостей. Якщо я завдяки застосуванню прядільної машини можу дати за годину вдвоє більше пряжі, ніж до винаходу цієї машини, наприклад, 100 фунтів замість 50, то я в обмін за ці 100 фунтів одержую, коли говорити про довгий строк, не більше товарів, ніж раніше за 50 фунтів, бо витрати виробництва впали наполовину, бо з тими самими витратами я можу дати, подвійну кількість продукту.
Нарешті, в якій би пропорції клас капіталістів, буржуазія — чи то однієї країни, чи всього світового ринку — не розподіляла між собою чистий дохід виробництва, сукупна сума цього чистого доходу є завжди тільки та сума, на яку безпосередня праця загалом і в цілому збільшує нагромаджену працю. Отже, ця сукупна сума росте в тій самій мірі, в якій праця збільшує капітал, тобто в тій самій мірі, в якій зиск підвищується порівняно з заробітною платою.
Отже, ми бачимо, що — коли навіть ми лишаємося в межах відносин між капіталом і найманою працею — інтереси капіталу і інтереси найманої праці прямо протилежні.
Швидке збільшення капіталу рівнозначне швидкому збільшенню зиску. Зиск може швидко збільшуватись лише тоді, коли ціна праці, коли відносна заробітна плата так само швидко зменшується. Відносна заробітна плата може падати, не зважаючи на те, що реальна заробітна плата підвищується одночасно з номінальною заробітною платою, грошовою вартістю праці, якщо тільки вона підвищується не в тій самій мірі, в якій підвищується зиск. Якщо, наприклад, в періоди сприятливого стану справ заробітна плата підвищується на 5%, а зиск — на 30%, то порівняльна, відносна заробітна плата не збільшилась, а зменшилась.
Отже, якщо з швидким ростом капіталу збільшується дохід робітника, то одночасно збільшується і суспільна прірва, що відділяє робітника від капіталіста, збільшується одночасно влада капіталу над працею, залежність праці від капіталу.
Сказати, що робітник заінтересований у швидкому рості капіталу, це значить лише сказати ось що: чим швидше робітник збільшує чуже багатство, тим ситніші крихти припадають йому самому, тим більше робітників можуть бути зайняті і покликані до життя, тим більше може зрости число залежних від капіталу рабів.
Отже, ми бачили:
Навіть найсприятливіша ситуація для робітничого класу — якомога швидший ріст капіталу, — хоч би як вона поліпшувала матеріальне життя робітника, не знищує протилежності між його інтересами і інтересами буржуа, інтересами капіталістів. Зиск і заробітна плата завжди лишаються в зворот¬ному відношенні одне до одного.
Якщо капітал швидко зростає, то заробітна плата може підвищитися; але незрівнянно швидше підвищується зиск на капітал. Матеріальне становище робітника поліпшало, але коштом його суспільного становища. Суспільна прірва, що відділяє його від капіталіста, розширилась.
Нарешті:
Те положення, що найсприятливіша для найманої праці умова є якомога швидший ріст продуктивного капіталу, означає тільки ось що: чим швидше робітничий клас помножує і збільшує ворожу йому силу, чуже багатство, що панує над ним, тим сприятливіші умови, на яких йому дозволяється продовжувати працювати над збільшенням буржуазного багатства, над збільшенням влади капіталу, і задовольнятись тим, щоб кувати самому собі золоті ланцюги, якими буржуазія тягне його за собою.
Чи дійсно ріст продуктивного капіталу і підвищення заробітної плати так нерозривно зв’язані між собою, як це твердять буржуазні економісти? Ми не повинні їм вірити на слово. Ми не повинні їм повірити навіть і в тому, що чим жирніший капітал, тим краще відгодовується його раб. Бур¬жуазія занадто освічена, занадто добре рахує, щоб поділяти передсуди феодала, що бундючиться пишністю своєї челяді. Умови існування буржуазії змушують її рахувати.
Ми повинні, отже, ближче дослідити питання:
Як впливає зростання продуктивною капіталу на заробітну плату?
Якщо продуктивний капітал буржуазного суспільства загалом і в цілому зростає, то має місце більш багатостороннє нагромадження праці. Число капіталістів і розміри їх капіталів збільшуються. Збільшення капіталів посилює конкуренцію між капіталістами. Зростаючі розміри капіталів дають можливість вивести на поле промислової битви сильніші армії робітників, озброєні ще могутнішими знаряддями боротьби.
Один капіталіст може вибити другого з поля битви і заволодіти його капіталом тільки в тому разі, коли він продає дешевше. Щоб мати можливість продавати дешевше, не руйнуючи себе при цьому, він мусить дешевше виробляти, тобто якомога більше підвищувати продуктивну силу праці. Але продуктивна сила праці підвищується передусім через більший поділ праці, через всебічніше впровадження і постійне поліпшення машин. Чим численніша армія робітників, серед яких поділена праця, чим ґрандіозніший той масштаб, в якому запроваджуються машини, тим більше відносно зменшуються витрати виробництва, тим плодотворнішою стає праця. Тому між капіталістами виникає загальне змагання в тому, щоб збільшувати поділ праці і кількість машин і експлуатувати їх у якомога більшому масштабі.
Якщо якийнебудь капіталіст через більший поділ праці, через застосування і поліпшення нових машин, через вигіднішу і ширшу експлуатацію сил природи знайде засіб з тією самою кількістю праці або нагромадженої праці створювати більшу кількість продуктів, товарів, ніж його конкуренти; якщо, наприклад, за той самий робочий час, протягом якого його конкуренти тчуть півметра полотна, він може виробити цілий метр, — то як діятиме цей капіталіст?
Він міг би й далі продавати півметра полотна по дотеперішній ринковій ціні; але тоді він не міг би витіснити своїх конкурентів з ринку і збільшити свій власний збут. А між тим потреба його в збуті виросла в тій самій мірі, в якій розши¬рилось його виробництво. Потужніші і дорожчі засоби виробництва, які він покликав до життя, дають йому, правда, можливість продавати свої товари дешевше, але разом з тим вони примушують його продавати більше товарів, завойовувати незрівнянно більший ринок для своїх товарів; тому наш капіталіст продаватиме півметра полотна дешевше, ніж його конкуренти.
Але капіталіст не стане продавати цілий метр полотна по тій самій ціні, по якій його конкуренти продають півметра, хоч виробництво цілого метра коштує йому не дорожче, ніж іншим виробництво півметра. Інакше він не одержав би ніякого додаткового баришу, він одержав би в обмін лише витрати виробництва. Більший дохід, який він, можливо, одержав би, походив би з того, що він пустив у рух більший капітал, а не з того, що цей капітал дав вищий зиск, ніж інші капітали. Крім того, він досягає тієї мети, якої бажає досягти, продаючи свій товар лише на кілька процентів дешевше, ніж його конкуренти. Продаючи його дешевше, він витісняє своїх конкурентів з ринку або відвойовує в них, принаймні, частину їх збуту. І, нарешті, згадаймо, що ринкова ціна завжди стоїть вище або нижче витрат виробництва, залежно від того, чи продається даний товар в сприятливий, чи в несприятливий промисловий сезон. Залежно від того, чи стоїть ринкова ціна метра полотна вище або нижче звичайних доти витрат виробництва, змінюватиметься той процент, на який капіталіст, що застосував нові продуктивніші засоби виробництва, продаватиме дорожче понад свої дійсні витрати виробництва.
Але привілей нашого капіталіста недовговічний: інші конкуруючі капіталісти запроваджують ті самі машини, той самий поділ праці, запроваджують їх в тому самому або ще більшому масштабі, — і це нововведення стає таким загаль¬ним, що ціна полотна впаде не тільки нижче старих витрат його виробництва, але й нижче нових.
Отже, капіталісти опиняються один проти одного в тому самому становищі, в якому вони були до запровадження нових засобів виробництва, і якщо вони можуть з цими засобами давати за ту саму ціну подвійну кількість продукту, то вони тепер змушені подвійну кількість продукту продавати по ціні нижчій від старої. На базі цих нових витрат виробництва та сама гра починається знову. Більший поділ праці, більше машин, більший масштаб, в якому використовуються цей поділ праці і машини. І знову конкуренція так само реагує на цей результат.
Ми бачимо, таким чином, як спосіб виробництва, засоби виробництва постійно зазнають перевороту, революціонізуються, як поділ праці неминуче тягне за собою більший поділ праці, застосування машин — ще ширше застосування машин, виробництво в великому масштабі — виробництво в ще більшому масштабі.
Такий є закон, який знов і знов вибиває буржуазне виробництво з його старої колії і примушує капітал напружувати продуктивні сили праці, — саме тому, що він напружував їх раніше; такий є закон, що не дає капіталові ані хвилини спокою і постійно нашіптує йому: Вперед! Вперед!
Це є той самий закон, який в межах періодичних коливань торгівлі неминуче приводить ціну товару до рівня його витрат виробництва.
Які потужні засоби виробництва не застосовував би капіталіст, конкуренція зробить застосування цих засобів виробництва загальним, і з того моменту, як вона зробить їх застосування загальним, єдиний наслідок більшої плодотворності його капіталу є лише те, що він тепер мусить за ту саму ціну давати в 10, 20, 100 разів більше продуктів, ніж раніше. Але через те що він тепер мусить збути, може, в 1 000 разів більше, щоб більшою кількістю збутого продукту компенсувати те, що він втрачає на його нижчій продажній ціні; через те що масовий продаж потрібний йому тепер не тільки для того, щоб одержати більше зиску, але й для того, щоб замістити витрати виробництва, — адже самі знаряддя виробництва стають, як ми бачили, чимраз дорожчі; — через те що цей масовий продаж став питанням життя не тільки для нього, але й для його суперників, то знов починається стара боротьба, тим запекліша, чим плодотворніші винайдені вже засоби виробництва. Отже, поділ праці і застосування машин розвиватимуться далі в незрівнянно більшому масштабі.
Яка б не була потужність застосовуваних засобів виробництва, конкуренція намагається позбавити капітал золотих плодів цієї потужності, зводячи ціну товару до рівня витрат виробництва, роблячи, отже, в міру того, як виробництво дешевшає, тобто в міру того як з тією самою кількістю праці можна виробляти більше продуктів, обов’язковим законом дешевше виробництво, постачання чимраз більших кількостей продуктів за стару ціну. Таким чином капіталіст своїми власними зусиллями не вигравав би нічого, крім зобов’язання давати за той самий робочий час більше продуктів, — одним словом, нічого, крім тяжчих умов для добування зиску з свого капіталу. Ось чому в той час, як конкуренція постійно переслідує капіталіста своїм законом витрат виробництва і обертає проти нього самого всяку зброю, яку він виковує проти своїх суперників, — капіталіст постійно намагається перехитрити конкуренцію; невтомно вводячи замість старих нові машини, правда дорожчі, але .зате такі, що дешевше продукують, і новий поділ праці, і не дожидаючи, поки конкуренція зробить нові засоби виробництва застарілими.
Уявім собі тепер цей гарячковий ажіотаж одночасно на всьому світовому ринку, — і стає зрозумілим, яким чином ріст, нагромадження і концентрація капіталу мають своїм наслідком безперервний, нестримний, здійснюваний у чимраз більш велетенських розмірах поділ праці, застосування нових і удосконалення старих машин.
Але як діють ці обставини, нерозривно зв’язані з ростом продуктивного капіталу, на визначення заробітної плати?
Більший поділ праці робить здатним одного робітника виконати роботу 5, 10, 20 чоловік, збільшує, отже, конкуренцію між робітниками в 5, 10, 20 разів. Робітники конкурують між собою не тільки тим, що один робітник продає себе дешевше, ніж другий; вони конкурують між собою і тим, що один робітник виконує роботу 5, 10, 20 чоловік; і поділ праці, що його капітал вводить і дедалі більше розвиває, примушує робітників до такого роду конкуренції.
Далі. В тій самій мірі, в якій збільшується поділ праці, спрощується праця. Особлива вправність робітника втрачає всяку ціну. Він перетворюється в просту, одноманітну продуктивну силу, якій не доводиться виявляти особливої еластичності ні у фізичному, ні в інтелектуальному відношенні. Його праця стає всім приступною працею. Тому конкуренти тіснять його з усіх боків; згадаймо до того, що чим простіша якась робота, чим легше можна навчитися її, чим менше потрібно витрат виробництва, щоб її засвоїти, тим нижче падає заробітна плата, тому що заробітна плата, як і ціна всякого іншого товару, визначається витратами виробництва.
Отже, в тій самій мірі, в якій праця дає все менше задо¬волення і стає дедалі більш огидною, — в тій самій мірі конкуренція між робітниками посилюється, а заробітна плата падає. Робітник намагається відстояти попередню величину своєї заробітної плати тим, що більше працює, чи то пра¬цюючи більшу кількість годин, чи виробляючи більше про¬дуктів за ту саму годину. Отже, гнаний нуждою, він ще більш посилює згубні наслідки поділу праці. Результат той, що чим більше він працює, тим меншу він одержує плату, і саме з тієї простої причини, що він в тій самій мірі робить кон¬куренцію своїм товаришам і тому робить собі з своїх товаришів саме стільки ж конкурентів, які пропонують працю на таких самих поганих умовах, як і він сам; отже, з тієї простої причини, що він кінець-кінцем робить собі самому конкуренцію, собі самому як членові робітничого класу.
Машини приводять до тих самих наслідків в значно більших розмірах, витісняючи вправних робітників — невправними, чоловіків — жінками, дорослих — дітьми, викидаючи масами на брук ремісників там, де вони (машини) вперше заводяться, і позбавляючи роботи окремі ґрупи робітників там, де вони (машини) розвиваються, поліпшуються і замінюються продуктивнішими машинами. Вище ми змалювали в побіжних рисах промислову війну капіталістів між собою; ця війна має ту особливість, що битви виграються в ній не стільки завдяки збільшенню робочої армії, скільки завдяки її зменшенню. Полководці, капіталісти, змагаються між собою в тому, хто зможе відпустити більше число промислових солдатів.
Правда, економісти розповідають нам, що робітники, які через машини стали зайвими, знаходять собі роботу в нових галузях промисловості.
Вони не наважуються прямо твердити, що ті самі робітники, які викидаються на брук, знаходять роботу в нових галузях праці. Факти занадто голосно кричать проти такої брехні. Власне кажучи, вони твердять тільки, що нові заняття відкриваються для інших складових частин робітничого класу, наприклад, для тієї частини молодого робітничого покоління, яка вже готова була вступити в зниклу галузь промисловості. Це, звичайно, велика втіха для викинутих на брук робітників. Панам капіталістам не бракуватиме свіжих, придатних для експлуатації, м’яса й крові, — і нехай мертві ховають своїх мерців. Це — втіха, яку буржуа знаходять скоріше для самих себе, ніж для робітників. Адже коли б машини знищили весь клас найманих робітників, — які жахливі часи настали б для капітал, який без найманої праці перестає бути капіталом!
Але припустім, що як робітники, безпосередньо витиснуті машинами, так і вся та частина молодого покоління, яка вже вичікувала на заробіток в даній галузі, знаходять ссбі нове заняття. Чи можна думати, що нове заняття буде оплачуватись так само високо, як утрачене заняття? Це суперечило б всім законам економії. Ми бачили, як сучасна промисловість приводить до того, що складніше, вище заняття постійно заміщується простішим, нижчим.
Отже, яким чином маса робітників, викинутих машинами з однієї галузі промисловості, могла б знайти пристановище в іншій галузі інакше, як при умові нижчої, гіршої плати?
Як на виняток, вказували на робітників, зайнятих виробництвом самих машин. Якщо в промисловості, мовляв, потрібно і споживається більше машин, то число машин неминуче мусить збільшитись, отже, неминуче мусить збільшитись виробництво машин, отже, і число зайнятих виробництвом машин робітників; а робітники, зайняті в цій галузі промисловості, це вправні, навіть освічені робітники.
Це твердження, вже й раніше правильне лише наполовину, втратило всяку тінь правдивості з 1840 р., — відколи для виробництва машин, цілком так само, як для виробництва бавовняної пряжі, все більше й більше стали застосовувати машини, так що робітники машинобудівних заводів порівняно з цими дуже досконалими машинами можуть грати роль хіба лише дуже недосконалих машин.
Але замість одного усуненого машиною чоловіка на фабриці знаходять заняття, може, троє дітей і одна жінка! А хіба заробітна плата чоловіка не мусила бути достатньою для утримання трьох дітей і однієї жінки? Хіба мінімум заробітної плати не мусив бути достатній для утримання і розмноження робітничого класу? Що ж доводять ці улюблені буржуазні фрази? Лише те, що тепер витрачається вчетверо більше робітничого життя, ніж раніш, для того, щоб здобути засоби існування для однієї робітничої сім’ї.
Зрезюмуймо: Чим більше зростає продуктивний капітал, тим більше поширюється поділ праці і застосування машин. Чим більше поширюється поділ праці і застосування машин, тим більше посилюється конкуренція між робітниками, тим більше скорочується їх заробітна плата.
До того ж робітничий клас рекрутується ще й з вищих верств суспільства; в лави пролетаріату опускається маса дрібних промисловців і дрібних рантьє, яким не лишається нічого іншого, як негайно підняти свої руки поряд з руками робітників. Таким чином ліс рук, що простягнуті догори і шукають роботи, стає дедалі густішим, а самі руки — дедалі худішими.
Само собою розуміється, що дрібний промисловець не може витримати боротьби, однією з перших умов якої є виробництво в чимраз більшому масштабі, тобто бути саме великим, а не дрібним промисловцем.
Що процент з капіталу зменшується в тій самій мірі, в якій збільшується маса і чисельність капіталу, в тій самій мірі, в якій зростає капітал, що дрібний рантьє через це не може вже далі жити з своєї ренти і мусить, отже, кинутися в промисловість, отже, допомагає збільшенню лав дрібних промисловців, а тому й кандидатів у пролетарі, — все це, певно, не потребує дальших пояснень.
Нарешті, в тій мірі, в якій капіталісти примушуються вищеописаним рухом експлуатувати наявні вже велетенські засоби виробництва у ширшому масштабі і для цієї мети приводити в рух всі пружини кредиту, — в тій самій мірі помножуються промислові землетруси, в яких торговельний, світ зберігається тільки тим, що він приносить у жертву підземним богам частину богатства, продуктів і навіть продуктивних сил, — одним словом, помножуються кризи. Вони стають частішими і лютішими вже тому, що в тій самій мірі, в якій зростає маса продуктів, отже, потреба в широкому збуті, в тій самій мірі дедалі більше скорочується світовий ринок, дедалі менше лишається нових ринків для експлуатації, бо кожна попередня криза підкорила світовій торгівлі ринки, які торгівля доти ще не здобула або експлуатувала лише поверхово. Але капітал не тільки живе за рахунок праці. Як вельможний варвар-рабовласник, він тягне з собою в могилу трупи своїх рабів — цілі гекатомби робітників, що гинуть під час криз. Отже, ми бачимо: якщо капітал зростає швидко, то незрівнянно швидше зростає конкуренція між робітниками, тобто тим більше відносно зменшуються засоби до праці, засоби існування для робітничого класу; а між тим швидке зростання капіталу є найсприятливіша умова для найманої праці.
1849 р.
[1] Мається на увазі революція 23-24 лютого 1848 р. в Парижі, 13 березня у Відні і 18 березня в Берліні. Докладніше про ці і про наступні події див. «Класова боротьба у Франції з і848 до 1850 рр.», «Вісімнадцяте брюмера Луі Бонапарта» і «Революція і контрреволюція в Німеччині». Ред.
Переклад з німецького видання інституту Маркса-Енгельса-Леніна
За редакцією Д. Рабиновича
Наводиться за кн.: Карл Маркс. Вибрані твори. Том 1. — Київ, Партвидав ЦК КП(б)У, 1936.