Женщины и революция

Распространенный феминизм старается принизить 8 марта до неопределенного и аполитичного праздника женского пола как единой группы, но для социалистов и женщин рабочего класса во всем мире, этот день — день мобилизации. Международный День женщин-работниц был установлен по предложению товарища Клары Цеткин на второй международной Конференции женщин-социалисток, прошедшей в Копенгагене в 1910, с целью мобилизации женщин для борьбы против буржуазного господства.

К великому огорчению либералов и им подобных, именно такую роль играл международный Женский День — особенно, в 1917. Февральская революция 1917 года в России началась в этот день с забастовки рабочих-ткачих. Массовая демонстрация женщин прошла к муниципальной Думе, требуя хлеба. Эти наиболее угнетенные и униженные представительницы рабочего класса обратились к мужьям и братьям с призывом присоединиться к ним, и в международный Женский День (23 февраля, по старому стилю), забастовали 90 000 рабочих (Троцкий, «История русской Революции»). В последующие дни стачки разрослись под массовыми лозунгами «Хлеба!», «Конец войне!» и «Долой царя и полицию!». Это было началом российской революции.

Равенство стоит в порядке дня для марксистов. Одной из первых групп с социалистическими стремлениями были левеллеры в Англии 17-ого столетия. Они назвали себя левеллерами — «уравнителями», потому что их цель состояла в том, чтобы «выровнять» громадное неравновесие богатств и собственности в обществе — понижение чрезмерных стандартов для крошечного меньшинства, составлявшего аристократию и новый буржуазный правящий класс, и подъем уровня огромного плебейского большинства к высотам, о которых они могли только мечтать. По словам Ленина к международному Женскому Дню 1920 года, “Капитализм соединяет формальное равенство с экономическим и, следовательно, социальным неравенством„. «Egalite», объявленное французской буржуазной революцией свелось к “’равенству’ сытого с голодным, богатого с неимущим„ — а «Liberte» к свободе продавать свой труд и эксплуатироваться за прибыль. Неравенство между мужчинами и женщинами — одно из самых явных проявлений неравенства, на котором построено классовое общество и от которого оно зависит.„

Если мы хотим уничтожить неравенство в обществе, мы должны объяснить, почему оно существует, откуда берется, и на чем основывается. говоря об эмансипации женщин, мы не должны удовлетворяться объяснением, вытекающим из того, что женщины физически или психологически слабей мужчин. Фактически, несмотря на бремя деторождения, женщины в среднем живут дольше, и во многих обществах, выполняют главную тяжесть физической работы. В царской России, женщины были предпочтительней лошадей для того, чтобы тянуть сани и даже баржи, оттого, конечно, что содержание женщины было более дешево (!!!). Однако же, до сих пор “политически корректно„ для избранных женских представителей, когда прения на партийных и профсоюзных собраниях слишком накаляются, подниматься и говорить, что «надо утихомириться; это неблагоприятно для женщин„ — как будто дебаты и страсти вредят женщинам, и удерживают их от участия в политике — “мужском деле„. Как ни странно, самые речистые, громогласные, и внятные ораторы на тех же „шумных» собраниях — зачастую женщины.

Женщины в рабочем движении

Есть, конечно, нехватка женщин-активисток в рабочем движении и рабочих партиях, но снова и снова, когда речь заходит о главном — когда оказывается нечего поставить на стол и есть материальные результаты, за которые надо бороться — массы женщин выходят на улицы. Ранние либеральные феминистки (известные под именем суфражисток) боролись за юридические права женщин участвовать в политике и работать вне дома. Но уже тогда существовало ясное разделение между крылом рабочих, запевавшим «Интернационал» на собраниях и видевшим в юридических правах лишь ступень, и либеральным крылом, не обращавшим внимания на то, что рабочие женщины всегда работали и внутри и вне дома. Для буржуазно-либеральных элементов, участие в политике и работа вне дома просто означала нанимать женщин из рабочего класса, для исполнения домашней работы и воспитания их детей — для них это было достаточно легко.

Женщин в политике меньше чем мужчин, не оттого что мы запуганы и не можем переварить ее, но потому что мы заняты, выполняя миллион и одно дело, которых классовое общество от нас ожидает, но не хочет и не может заплатить за них. Это материальное объяснение участия или неучастия в политике еще более ясно, если мы рассмотрим его в классовых терминах. Именно рабочий класс совместно в силах изменить общество, но это также и класс, который не имеет много времени для участия в партиях и профсоюзах особенно, когда действиям этих организаций опасно недостает материальных результатов. Когда они тяжко работают восемь — двенадцать часов в день на босса, женщины и мужчины рабочего класса будут проводить то немногое свободное время, что имеют, с семьей и друзьями, или перед телевизором, вместо того, чтобы идти на партийное или профсоюзное собрание. Большинство активистов политических и профсоюзных движений в течение нереволюционных периодов как правило являются мелкобуржуазными студентами, молодежью, или профбюрократами и высокооплачиваемыми служащими. Масса рабочего класса остается вообще непредставленной, пока у них не появляется конкретной причины стать активными, и затем они входят в политическую деятельность и начинают отвоевывать свои традиционные массовые организации. Этот процесс мы вновь и вновь видим во времена революции, и женщины рабочего класса играют в этом решающую роль.

Откуда происходит неравенство

Академические феминистки обвиняют в неравенстве (не только половой дискриминации, но также и расизме и во всех сортах предрассудков) какую-то абстрактную, возможно, прирожденную силу, называемую патриархатом, объединяющую белых мужчин в единую и однородную группу, подавляющую любого в обществе, кто не является белым мужчиной. Этот аргумент попросту никуда не ведет. Конечно, при капитализме большинство эксплуататоров из правящего класса — белые мужчины. И нет сомнения, что женщины рабочего класса вдвойне угнетаются, и что большое количество цветных, этнических меньшинств и инвалидов — в числе самых низких разрядов рабочего класса и бедняков. Но объяснение этого неравенства по линиям пола и цвета кожи не объясняет факта, что рабочие женщины всех этнических принадлежностей имеют больше общего с их братьями из рабочего класса, чем с Маргарет Тэтчер или Кондолизой Райс. И такая ошибка поддерживается сознательно. “ Разделяй и властвуй„ — не только стратегия для победы в рискованной игре; эта стратегия вновь и вновь используется правящим классом, чтобы отвлечь людей от реальной проблемы, реального врага — то есть капитализма.

К счастью, объяснение женского неравноправия не зависит от веры в злой дух патриархата, который делает всех мужчин естественно склонными к порабощению женщин. Неравенство появилось только с появлением классового общества. Вопреки утверждениям наших педагогов, желающих чтобы мы полагали, будто капитализм всегда был и всегда будет, общество не всегда разделялось на классы имущих и неимущих. Коммунистический Манифест начинается (после вдохновенного фрагмента о призраке коммунизма, бродящем по Европе …) со слов “История всех до сих пор существовавших обществ была историей борьбы классов„ (Маркс и Энгельс, 1848). В примечании Энгельса к английскому изданию 1888 года, он добавляет: “то есть вся история, дошедшая до нас в письменных источниках„.

Примерно 8 000 лет назад, (плюс-минус тысячу) произошел переход, навсегда изменивший общество. Этот переход, названный Неолитической революцией, проложил путь технологии, науке, философии, искусству, и литературе, но был также началом частной собственности и разделения общества на классы — началом неравенства. Причиной для этой решающей перемены стало появления излишков продукта, вследствие открытия, что растения можно выращивать, а животных одомашнивать и разводить. Не трудно уяснить, почему это было более производительно и эффективно чем сбор диких плодов и охота на больших животными с палками и камнями. Если прежде любой человек тратил каждый час бодрствования на производство минимума для своего выживания (очень часто — безуспешно, и целые общины вымирали от голода), то теперь появился возможность произвести больше этого скудного минимума. Впервые ведение войны с соседними племенами позволило захватывать рабов, которых стало можно прокормить излишком, так, чтобы они могли обслужить ваше хозяйство, пока вы посвящаете свое время менее насущным вопросам — типа науки и культуры. Вы можете видеть, к чему это ведет — самые важные достижения прогресса в человеческой истории шли рука об руку с ее самой презренной особенностью.

До эпохи земледелия и скотоводства, хлеб насущный добывался охотой и собирательством. Женщины, которые непрерывно рожали и кормили детей, работали и вне жилья и собрали еду поблизости. “Одно из самых абсурдных понятий, перенятых от эпохи Просвещения 18-ого столетия — то, что в начале общества женщины был рабынями мужчины„ (Энгельс, «Происхождение семьи, частной собственности, и государства»). В действительности, цельной семьи: матери, отца и их «законных» детей попросту не существовало. Не было практически, когда выживание требовало от каждого совместного хозяйства и труда. Первобытно-коммунистическое хозяйство означало превосходство женщин в домашнем хозяйстве. В то время как было очевидно, кто была мать ребенка, не было никакого способа выявить отца. По этой причине, происхождение отслеживалось по материнской линии, а женщины были в высоком почете. Нельзя сказать, что жизнь была легка или приятна для этих женщин (или мужчин в этом отношении). Вообразите отсутствие электричества, стиральных машин, никакого ограничения рождаемости, и никаких прививок или лекарств от болезней. Ничто не может быть смешней утверждений некоторых экоактивистов, что технология — настоящее зло в мире и мы должны “возвратиться к земле„ и к этому примитивному коммунизму.

Для женщин новый излишек продукта, порожденный возросшей производительностью, означал конец их господствующему положению в матриархальном обществе. Земледелие заменило охоту как стезю мужчин, тогда как за женщиной сохранилось деторождение и воспитание. Новый прибавочный продукт, получаемый из сельского хозяйства, достался мужчинам, и в первый раз встал вопрос, кому принадлежит это богатство. Разделение труда между мужчинами и женщинами было тем же самым, но их внутренние отношения перевернулись с ног на голову. Самый факт, что женщина дома проявляла заботу о детях — факт, который прежде наделял ее властью — теперь препятствовал ей участвовать в получении и разделении богатства. И потому что теперь возможно было владеть богатством, теперь для некоторых стало возможно иметь больше чем другие. Когда у человека было большое количество рабов, производивших много прибавочного продукта, что случалось с этой собственностью после его смерти? Наследование сделало крайне важным вопрос отцовства. Это означало сохранять вашу женщину вашей женщиной, удостоверяясь, что она не встречалась с другими мужчинами, что она подчинялась и повиновалась, и т.д. Когда правящий класс принял популярную религию, они удостоверились, что ее приняли все. Моногамная семейная единица с властвующим отцом и угнетенной матерью произошла из желания точно знать, кем был отец ребенка. («Происхождение семьи…» являет большую проницательность.)

Капитализм зависит от женского неравенства.

Французский утопический социалист Фурье сказал (что часто повторяется марксистами), что статус женщины в обществе — индикатор здоровья и прогресса этого общества. Когда мисс Вселенной-2004 (прежде мисс Австралия) задали вопрос, какой пол и в какое время она предпочла бы жить, та с гордостью ответила: “Я должна сказать — в этот период времени, потому что сейчас у нас столько свободы, сколько мы хотим. И я выбираю женский пол, потому что женщинам есть что сказать в сегодняшнем обществе„ (цитируется по передаче www.ruggedelegantliving.com). Большинству женщин мира остается только жалеть, что они не могут жить такой же наивной жизнью как это австралийское сокровище. Женщины составляют 70% бедняков всего мира. В Канаде, одна из пяти женщин живет в бедности. 56% канадских матерей-одиночек живут ниже черты бедности, также, как и 49% одиноких, овдовевших и разведенных старших женщин (Моррис, “Женщины и Бедность„, 2002, www.criaw-icref.ca). Все мы знаем статистику.

В своей искаженной при капитализме форме, равенство для женщин подразумевает, что капиталисты теперь могут платить их рабочим вполовину меньше, потому что содержание семьи более уже не забота мужчины. Юридические права, полученные женщинами на Западе, не уменьшили бремя домашней работы. Точно так же капиталисты используют детский труд, чтобы уменьшить затраты. Во всем мире, даже здесь в Канаде (в Британской Колумбии трудоспособный возраст составляет сейчас по закону 12 лет), вся семья должна работать, чтобы поддержать себя. Под маской “завоевания для женщин„, это в действительности приносит пользу лишь капитализму. Предприниматели платят рабочим голый минимум на поддержание существования, и если этот минимум может теперь быть разделен на трех или четырех членов семьи, это означает лишь трех- или четырехкратную работу, выполняемую за ту же плату.

Все о неоплачивоемой работе

Капитализм зависит от постоянно увеличивающейся прибыли, которая в свою очередь зависит от непрерывного расширения рынков и сокращения затрат. В конечном мире, где сокращение затрат означает атаки на рабочих и ограничение их “расходных способностей„, это может быть настоящим вызовом, и некоторым родом «уловки 22». К счастью для правящего класса, добрая половина мировой работы выполняется совершенно бесплатно — та, что является домашней работой и работой по воспитанию детей. Есть, конечно, основание для того, чтобы говорить, что это — часть важнейшей мировой работы, и разделение ее среди индивидуальных домашних хозяйств — удивительно неэффективный и нелогичный способ ее выполнения. Сам здравый смысл подсказывает коллективизировать и социализировать эту работу. Большая часть домашней работы может быть механизирована и вообще не выполняться людьми. Но это потребовало бы инвестиций, недоступных в обществе, где триллионы долларов прибыли, произведенной рабочим классом, скапливаются на личных счетах нескольких кровососов. Оплаченная социализированная домашняя работа немыслима при капитализме — взгляните только, с какими трудностями канадское правительство проводит постыдно скупую национальную программу по уходу за детьми! Вообразите их просьбу к крупному капиталу порыться в карманах и выделить деньги, чтобы заплатить за всю домашнюю работу, сейчас производимую женщинами бесплатно. Это бледная утопическая мечта полной благих намерений социал-демократии, с их узаконенным паритетом полов и субсидиями “для рабочих семей„, но этого никогда не случится.

Марксисты всегда объясняли, что равенство для женщин не будет возможно, пока женщины не в состоянии полностью участвовать в производстве и в управлении обществом. Это будет невозможно, пока не ликвидировано кухонное рабство — пока домашняя работа и воспитание детей есть неоплачиваемая работа, целиком возложенная на плечи отдельной женщины в собственной семье и домашнем хозяйстве. В работе «Женщины и семья», Троцкий справедливо объясняет, что “в корне изменить положение женщины возможно, только если изменить все социальные условия, семью, и домашний быт„. Так, в то время как академические феминистки вертятся вокруг попыток создать “благоприятную для женщин окружающую среду„, важно, что мы держим курс на отказ от этой гнилой системы, не способной допустить равенство.

Плановая экономика хороша для женщин

Несмотря на вырождение в сталинизм, Советский Союз породил огромное количество важных достижений. Эффективность и невероятная производительность плановой экономики поражают всех. Особо нельзя отрицать усовершенствования для женщин: откат назад после крушения Советского Союза говорит сам за себя. “Из отсталой, полуфеодальной, преимущественно неграмотной страны в 1917, СССР стал современной, развитой экономикой, с четвертью мировых ученых, здравоохранением и образовательной системой, равной и даже превосходящей какую-либо на Западе, способной запустить первый космический спутник и отправить в космос первого человека„ (Алан Вудс, Введение в «Россия: от Революции к контрреволюции» Теда Гранта). “За 50 лет СССР увеличил валовый национальный продукт в девять раз (…) СССР имел сбалансированный бюджет и даже небольшой профицит каждый год (…) Ни одно западное правительство не преуспело в достижении этого результата.„ В царские времена, законы позволяли и даже поощряли мужчину бить его жену; женщины были узаконенным придатком домашнего хозяйства, а “в некоторых отсталых районах женщины были вынуждены носить накидки и паранджи, и им запрещалось учиться читать и писать„. Советы немедленно приняли ряд законов, дающих женщинам формальное равенство (включая права жить отдельно от мужа и быть главой домашнего хозяйства; права на развод, аборт, оплаченный декретный отпуск и равную зарплату; понятие «внебрачных детей» было отменено). Но вновь и вновь в речах и статьях, Ленин утверждал, что этого недостаточно. Программа Коммунистической партии 1919 года утверждала: “Не ограничиваясь лишь формальным равенством женщин, партия стремится освободить их от материальных трудностей устаревшей домашней работы, заменяя это общественными домами, общественным питанием, центральными прачечными, детскими садами и т.д„ («Марксизм и эмансипация женщин», Анна Муньос и Алан Вудс, www.marxist.com).

Раннее советское правительство обеспечило “бесплатное школьное питание, молоко для детей, специальные продовольственные и одежные пособия для нуждающихся детей„ (Вудс, Введение к «Россия: от Революции к контрреволюции»). Женские консультации и дома материнства заменили опасные микстуры и суеверие знахарок — овдовевших старух, не имевших никакого места в царском обществе, и вынужденных жить как ведьмы на городских окраинах. Невероятно, но продолжительность жизни женщин более чем удвоилась с 30 лет в царские времена до 74 лет к 1970-ым, из-за огромных усовершенствований здравоохранения. К 1971 году дошкольные учреждения обслуживали более пяти миллионов детей, а 49% студентов ВУЗов были женщинами. “Единственными другими странами в мире, где женщины составили более чем 40% общего количества в высшем образовании, была Финляндия, Франция и Соединенные Штаты„.

Все достижения женщин в Советском Союзе были вырваны у них после его краха. “Со времен Темных веков, наставших после распада Римской империи, не видела Европа такой экономической катастрофы в мирное время„. Производство резко упало приблизительно на 60% между 1990 и 1997 годами. Безработица для трудоспособных людей (тех, от кого зависит капитализм) была в Советском Союзе вне закона и буквально не существовала. Бездомность была неизвестна. Теперь и то и другое взлетают вверх. Невыплаты зарплат и пенсий, рост цен, и разрушительная бедность привели к взлету алкоголизма. Невероятно, но “150 миллионов российского населения теперь потребляет существенно больше водки каждый год чем 280 миллионов человек в СССР в конце 1980-ых„. Это привело к решительному увеличению домашнего насилия. “ В 1993 году 14 000 российских женщин были убиты мужьями или друзьями — число, в 20 высшее чем в США„. Для многих российских женщин, единственный выход — та или иная форма проституции. «Удачливые» покупаются как невесты богатыми западными гражданами, которые, по легко вообразимым причинам, неспособны найти жен обычным способом.

Социализм зависит от женщин

Достижения советской плановой экономики дают нам лишь образ тех возможностей, что откроются перед подлинным социализмом, с демократически плановой экономикой, где женщины будут демократически определять приоритеты. Женщины, играющие активную роль в рабочей силе и в управлении обществом, абсолютно необходимы для социализма. Ленин и марксисты определили, что, «где нет никаких помещиков, капиталистов или торговцев, и где правительство рабочих строит новую жизнь без этих эксплуататоров, мужчин, и женщины равны перед законом. Но этого недостаточно […] Мы хотим, чтобы женщина-работница была равной рабочему-мужчине не только перед законом, но и на деле. Для этого женщины-работницы должны принимать возрастающее участие в управлении социализированными предприятиями и в управлении государством„ (Ленин, “Женщине-работнице„ 1920). Сталин позже утверждал, будто советские женщины достигли полного равенства. В то же время, однако, бюрократизация государства означала, что ни рабочие, и следовательно, ни женщины не участвовали в управлении государством. Несмотря на значительные достижения, утверждение Сталина настолько разнилось с действительностью для советских женщин, что могло служить только их дальнейшему отчуждению.

Женское равноправие — вопрос первостепенной важности для марксистов. Говоря словами Ленина, “Пролетариат не может достигнуть полной свободы, пока он не завоюет полную свободу для женщин„. Да, давайте обращать особое внимание на ежедневную борьбу женщин рабочего класса. Давайте стремиться говорить с ними и уполномочивать женщин рабочего класса; давайте дадим им причину активно участвовать в политике. Давайте подталкивать социал-демократическую партию и профсоюзам к бескомпромиссным требованиям оплаченного, социализированного воспитания детей и домашней работы. Мы должны непреклонно выступать против половой, расовой дискриминации, и всех предрассудков классового общества. Но мы должны постоянно объяснять, что нет никакого реального длительного решения этих проблем при капитализме. Пока существует капитализм, классово разделенное общество, эти проблемы не будут уничтожены. Когда капитализм быстро развивался, некоторые улучшения еще были возможны. Теперь мы живем в период необратимого упадка и распада капитализма. Потому эти проблемы не только сохраняются, но и по существу ухудшаются. Поэтому расходовать нашу политическую энергию на поиск решений в рамках капитализма — пустая трата драгоценного времени!

Массы женщин действительно поднимаются, и они поднимутся, но это произойдет на классовой основе, рядом с их товарищами-мужчинами, и по практическим причинам — во имя мира, земли, и хлеба. И когда революция победит, она распространится подобно лесному пожару. Это отметит начало конца буржуазного семейства. Домашняя работа и воспитание детей больше не будут бременем, как это есть для многих женщин сегодня, но будет полностью охвачено централизованным и высококачественным уходом за детьми и коммунальным обслуживанием, какие возможны только при плановой экономике. Таким образом, дети станут подлинной радостью, как это и должно быть, а у женщины появится время и возможность для образования и полноценного участия в управлении обществом. Только тогда мы увидим как сексизм и неравенство окончательно сойдут на нет.

Мариам Мартин, 19 марта 2005 г.

ВІЙНА В УКРАЇНІ ТА НАШІ ЗАВДАННЯ

Зображення оригіналу маніфесту

Злочинна війна в Україні є продовженням низки військових конфліктів, які стали прямим результатом буржуазної контрреволюції в СРСР і країнах Східної Європи. Ця війна — кривава плата за руйнування робітничих держав, торжество тимчасово перемігшого капіталізму.

Розпочата 24 лютого 2022 року т. зв. «спеціальна військова операція» несе в собі страшну руйнівну властивість, будучи за своєю соціально-економічною природою не тільки неминучим наслідком капіталізму, а й прямим породженням імперіалізму з його глобальними протиріччями та вічним прагненням до поділу та переділу світу шляхом світових війн. Саме тому розпочавшись на українському театрі бойових дій, СВО із самого початку набула характеру протиборства Росії та НАТО і має тенденцію до переростання в їхнє пряме військове зіткнення аж до застосування ядерної зброї, тобто. аж до перетворення на справжню третю світову війну. Крім того, бійня в Україні вже ввела світову економіку в нову кризу, і на відміну від кривавої війни, війна економічна триватиме і після того, як одна зі сторін зазнає в Україні військової поразки. Таким чином, у справжню війну прямо чи опосередковано залучаються усі народи світу.

Ця війна підготовлялася всім перебігом попереднього історичного розвитку, котрій були характерні поточне протистояння імперіалістів КНР і США за світову гегемонію. Важливою частиною цього нового переділу є сутичка імперіалістів Росії та країн НАТО за контроль над колишніми радянськими республіками, особливо над Україною та Білоруссю. Ескалація міжнаціональних конфліктів, спроби економічно прив’язати колишні радянські республіки до Євросоюзу та до блоку НАТО – все йде в хід для того, щоб відірвати від російського імперіалізму залежні від нього країни СНД, щоб ізолювати імперіалістичну Росію, оточити її військовими базами НАТО та закріпити її залежність підпорядковане становище. Водночас, російські імперіалісти, граючи на протиріччях усередині українського суспільства, розіграли карту самовизначення, анексували Крим. І далі почали активні бойові дії в Сирії та інших країнах, перейшовши до активного агресивного захисту інтересів російського капіталу в усьому світі. 

Це загострення міжімперіалістичного протистояння викликало новий виток гонки озброєнь та нагнітання мілітаризму. В результаті значно посилився не лише військовий потенціал країн НАТО, а й російські імперіалісти, спираючись на радянську науково-промислову спадщину, створили смертоносний потенціал, який багаторазово перевершив частку Росії у світовій економіці.

Разом з цими основними економічними причинами як в Україні, так і в Росії склалися особливі умови та передумови цієї війни, і в першу чергу політичні кризи правлячих режимів в обох країнах, що підштовхнули як Путіна, так і Зеленського до нагнітання націоналізму та військової істерії з метою відволікання народних мас від боротьби за свої реальні права та інтереси. Обидва режими були зацікавлені в загостренні міжімперіалістичних протиріч ще й тому, що тим самим досягалося роз’єднання і націоналістичне обдурювання трудящих під брехливими гаслами захисту своєї нації та своєї вітчизни, що супроводжуються дзвінкими шовіністичними фразами та найганебнішим буржуазним брехнею. Війна в Україні ведеться не заради звільнення мешканців, а для захоплення та контролю над ресурсами та територіями. На території України від Харкова до Одеси є безліч ресурсів, що представляють для російської олігархії прямий економічний інтерес.

Російський імперіалізм та його мета

Розв’язав цю війну російський імперіалізм. Основною передумовою війни стало те, що російський капіталізм, компрадорський і залежний у 90-х роках минулого століття, дуже швидко пройшов стадію початкового накопичення капіталу і вступив у період імперіалізму. Російський імперіалізм багато в чому суттєво відрізняється від американського, а також від імперіалізму інших країн. За рівнем залежності Росії від світового імперіалізму як у галузі засобів виробництва, так і цілого ряду найважливіших товарів у таких галузях, як машинобудування і особливо верстатобудування, автопром та авіапром, хімія та електроніка, насінництво та інші робить його схожим на імперіалізм царського зразка, але це саме імперіалізм, у якому зміну убогої конкуренції дев’яностих років минулого століття прийшла монополія, що є найглибшу економічну основу імперіалізму. 

І хоча російський імперіалізм спирається в основному на невеликий сегмент важкої промисловості, успадкований від СРСР, на видобуток та експорт сировини, на телекомунікації та торгівлю, цього виявилося цілком достатньо для підпорядкування всієї внутрішньої та зовнішньої політики панування державно-монополістичних об’єднань. Ця монополізація перетворила ельцинську півколонію на імперіалістичного хижака, який відстоює свої інтереси у протиборстві з імперіалістами США та інших країн НАТО у всьому світі під фальшивими гаслами боротьби за багатополярний світ та більш справедливий устрій. І хоча російська економіка займає лише шосте місце у світі, проте російський імперіалізм має особливу вагу за рахунок свого військового потенціалу. Звідси його особлива агресивність і схильність до «маленьких переможних війн». Характерними проявами цього курсу стали приєднання Криму, військові та військово-поліцейські операції у Сирії, країнах Центральної Африки, Казахстані.

Все це закономірно призвело до подальшого загострення міжімперіалістичних протиріч і нагнітання військової істерії з обох сторін. 

У той же час до кінця свого двадцятиліття путінський режим прийшов у стан кризи. Усі основні передвиборчі обіцянки Путіна, такі як подвоєння російського ВВП та реіндустріалізація Росії, були провалені, а реальні доходи населення скорочувалися кілька років поспіль. Слабкість правлячого режиму виявилася в наростаючих проявах фашизації, таких як:

— придушення народних виступів проти корупції Путіна та його чиновників;

— розгром організацій ліберальної буржуазії та придушення правозахисних ініціатив;

— повне перекриття доступу несистемної опозиції до виборів;

— Ліквідація свободи зборів під приводом антиковідних заходів.

На думських виборах у вересні 2021 року Центрвиборчком ледве нарахував путінської партії «Єдина Росія» 49% голосів по загальнофедеральній окрузі. У цих умовах російський імперіалізм став перед спокусою підняти свою популярність за рахунок нової «маленької переможної війни» тепер уже в Україні.

Путінська пропаганда довго намагалася виправдати цю агресію звільненням народу Донбасу та денацифікацією України, тоді як насправді:

— саме путінський режим саботував волевиявлення Донбасу на референдумі 11 травня 2014 року;

— Саме путінський режим весь цей час однією рукою надавав Донбасу гуманітарну допомогу, а іншою — душив і знищував усі прогресивні та незалежні сили Донбасу, замінюючи їх своїми слухняними та безпринципними маріонетками та старанно вихолощуючи народно-демократичний характер визвольного руху 2014 року. Біженці з Донбасу – кваліфіковані робітники-шахтарі – використовувались російським капіталом як наддешева робоча сила на шахтах Кузбасу.

— власність Донбасу планомірно переходила під контроль Російського капіталу;

«Кохання» до Донбасу та бажання денацифікувати Україну прийшли до Путіна лише після поглинання Криму, коли агресивні апетити російських монополій розгорілися до претензій на багатства України. До цього додалося прагнення «повторити 2014 рік», коли майже безкровне приєднання півострова дозволило режиму на кілька років осідлати зростання національної гордості росіян та тимчасово знешкодити опозицію, щоб повторити на майбутніх президентських виборах результат десятирічної давності.

Таким чином, «звільнення Донбасу» — це лише привід, а насправді війна йде заради вигоди російських монополій, заради нових територіальних захоплень та заради збереження влади та багатств правлячої кліки російської буржуазії на чолі з Путіним. Це війна за право російського імперіалізму вчиняти такі самі військові злочини, які імперіалісти США і країн НАТО робили в Югославії, Іраку, Афганістані, Лівії та Сирії, а армія Ізраїлю — в секторі Газа і на території сусідніх арабських держав. Під розмови про багатополярний світ та відновлення загальних принципів колективної безпеки та міжнародного права російський імперіалізм намагається на українській землі звести рахунки з імперіалістами США та країн НАТО, обстоюючи своє право на свавілля, агресію та військовий диктат на користь російських монополій. Показово, що одним із перших, що зробили російські “визволителі” з жителями Донбасу, це запровадили повну мобілізацію для мешканців ЛДНР, іншими словами відправили практично все чоловіче населення до міжімперіалістичної м’ясорубки за інтереси російського капіталу.

Роль українських капіталістів

Військові дії розпочалися з інтервенції російських військ, але відповідальність за цю криваву бійню лежить не лише на Путіні та імперіалістах країн НАТО, а й на українській олігархії, яка використовує ультраправих у своїх інтересах. 

Правлячі кола і українська буржуазія, що стоїть за ними, зрадили український нейтралітет, а протиборство проросійського та прозахідного угруповань українського олігархату закінчилося перемогою останньої.

Імперіалізм країн НАТО та його цілі

Поряд із РФ відповідальність за цей конфлікт лежить на урядах країн НАТО та частини Євросоюзу. Саме вони після загибелі СРСР замість розпуску НАТО збільшили кількість його членів із 12 до 28 держав. 

Це протистояння як імперіалістів країн НАТО, так і імперіалістів РФ, протистояння контролю над усім світом. Саме за право встановлювати військовим шляхом свої порядки та нав’язувати суверенним народам свою імперіалістичну волю йде сьогодні війна в Україні. Так само як і економічна війна санкцій та контрсанкцій, війна за уми та почуття людей, у якій імперіалісти з обох боків готові піти на будь-які жертви, будь-які кризи та тяготи задля поразки свого конкурента. Усупереч усім красивим деклараціям це міжімперіалістичне протиборство йде аж ніяк не заради України як такої, але заради права тих чи інших імперіалістів володіти світом, зневажати всі норми міжнародного права та нав’язувати силою зброї та економічної блокади свою волю іншим народам.

СВО як злочин імперіалізму

СВО свідчить про глибоку та системну кризу російського імперіалізму та держави на всіх рівнях. В силу цього СВО із самого початку була військовим злочином та кривавою авантюрою, приреченою на поразку.

Людських ресурсів також відчайдушно не вистачає: указ про мобілізацію є переконливим підтвердженням цього. 

В результаті замість «маленької переможної війни» вийшла затяжна, руйнівна та кривава бійня з небувалими руйнуваннями, з величезними втратами та з зовсім непередбачуваними наслідками. Російська агресія закономірно призвела до прямо протилежних результатів — ще ніколи націоналізм і мілітаризм не були в Україні в такій силі, як сьогодні.

Жителі Донбасу вже втратили за 8 місяців СВО більше, ніж за 8 попередніх років конфлікту, і ніхто не знає, скільки ще доведеться їм втрачати та терпіти за своє уявне визволення.

Якщо саме початок СВО було великим прорахунком і злочином російського імперіалізму, ще більш злочинної і помилковою є подальша ескалація цієї війни. 

Війна в Україні та її наслідки

Війна в Україні має далекосяжні наслідки, які докорінно змінюють становище у всьому світі.

Російське вторгнення в Україну дозволило імперіалістам країн НАТО загалом виграти війну за громадську думку. В результаті Росія постала перед усім світом як агресор, а Україна як жертва агресії. У результаті імперіалістам вдалося підняти хвилю ненависті до Росії, домогтися неможливого колись зростання військових витрат і подальшого розширення НАТО. Тим самим путінська авантюра призвела до різкого зростання шовінізму та мілітаризму у всьому світі.

Іншим важливим наслідком цієї війни стала загибель колишньої моделі глобалізації світової економіки, розпад і перебудова основних світогосподарських зв’язків та поява нової глобалізації, пов’язаної з наростаючим поділом всього світу на блоки, що конкурують, серед яких можна умовно виділити проамериканський, прокитайський і проросійський. Ця нова глобалізація має своїм основним наслідком зростання дорожнечі основних продуктів харчування та товарів споживання, а також явища кризи та рецесії, що вразили тією чи іншою мірою всі країни світу. В цілому це означає настання нового етапу загальної кризи імперіалізму, що загрожує серйозними потрясіннями.  

Економічна війна санкцій та контрсанкцій сильно вдарила по трудящих у США та країнах Євросоюзу. Зростання цін на газ, електрику та опалення, а також інфляція, економічний спад та інші кризові явища викликали сильний рух протесту. З настанням зими цей рух має тенденцію до подальшого розвитку. У найближчій перспективі воно здатне завдати поразки тим силам, які несуть безпосередню відповідальність за ескалацію економічної війни. В іншому цей протестний рух дуже обмежений, по-перше, нагнітанням антиросійських настроїв і слабкістю та епізодичністю проявів антивоєнного протестного руху в Росії, а, по-друге, відсутністю реальної політичної альтернативи диктатурі тієї імперіалістичної буржуазії, яка націлена на продовження протистояння з імперіалістами Росії шляхом підтримки режиму Зеленського.

Це випробування показало як слабкість, і силу світового комуністичного і лівого руху. Опортуністична його частина остаточно зрадила пролетарський інтернаціоналізм і прямо стала на бік «своїй» буржуазії. З іншого боку, остаточна зрада опортуністів сприяло політичному самовизначенню та зближенню партій та організацій, що стоять на революційних та інтернаціоналістських позиціях. Таким чином створюються нові небувалі раніше можливості для консолідації та активізації революційної альтернативи імперіалізму, яка могла б спертися на підйом робочого та протестного руху в усьому світі, особливо в країнах НАТО.

У Росії та Україні цей процес відбувається повільніше з цілої низки причин, зокрема через поліцейський диктат і закручування гайок. Але чим більше правлячі режими в Росії та Україні закручують гайки, тим більша небезпека революційного вибуху.

Загалом не підлягає сумніву, що війна в Україні та її глобальні наслідки втягують Росію, Україну та цілу низку країн НАТО до нової революційної ситуації — першої глобальної революційної ситуації нашого століття. Чи народиться з цієї революційної ситуації нова революція — залежить від здатності та готовності пролетаріату до нових соціально-економічних та політичних перетворень і багато в чому визначається революційною частиною сучасного комуністичного руху.

СВО та російський комуністичний рух

Ця війна, таким чином, є суто імперіалістичною, несправедливою та загарбницькою як з боку РФ, так і з боку країн НАТО. Це війна кількох майже однакових імперіалістичних розбійників, у якій воюють не прогрес проти реакції, а два імперіалістичні реакціонери, і воюють вони не проти «укрофашизму» або путінського тоталітаризму, — вони воюють за новий переділ світу і за збереження влади найреакційніших кіл у обох воюючих країнах, за декомунізацію та фашизацію як у Росії, так і в Україні. Обидві групи воюючих країн анітрохи не поступаються одна одній у пограбуваннях, звірствах та нескінченних жорстокостях війни. Однак при всій відмінності їхніх імперіалістичних інтересів є в них і одна спільна мета, а саме: обдурити широкі народні маси та відвернути їхню увагу від єдиної справді визвольної війни, саме громадянської війни трудящих проти буржуазії як «своєї» країни, так і «чужих» країн .

Але чим старанніше намагаються уряди і буржуазія всіх країн роз’єднати простих трудящих і нацькувати їх один на одного, чим лютіше застосовується для цієї мети система «військових порядків» і військової цензури, — тим важливіший обов’язок справжніх комуністів-інтернаціоналістів і всіх прогресивних сил відстояти наше класове. , наш інтернаціоналізм, наші демократичні та соціалістичні переконання проти розгулу шовінізму.

З почуттям глибокої гіркоти доводиться констатувати, що багато так звані комуністичні та ліві партії протиборчих країн (Росії, України, держав Євросоюзу, США та НАТО) цього завдання не виконали, а поведінка лідерів цих партій є прямою зрадою справі соціалізму. Эти партии не противопоставили себя преступному поведению правящих буржуазных режимов своих стран, а, напротив призвали своих сторонников подчинить свою позицию позиции империалистических правительств.

Ответственность за это опорочивание имени социализма в нашей стране ложится прежде всего на КПРФ как самую многочисленную и влиятельную партию, называющих себя коммунистической, не говоря уже о придворных социалистах «Справедливой России» и других партий и движений, следующих за этими национал-шовинистами и оппортунистами (РКРП, РПР, КПКР, ОКП). Сегодня все они надсаживаются изо всех сил, призывая к войне до победного конца, к сплочению вокруг путинского правящего режима и к борьбе с врагами этого режима, которых они именуют предателями и изменниками, «пятой колонной», в надежде выторговать для себя тёплые места в государственном аппарате.

Но нельзя оправдать и тех левых, которые обманывают себя и других формальной констатацией российской интервенции и на этом основании приписывают империалистической войне освободительный характер со стороны так называемых «демократий» Запада и якобы единого украинского народа. Эта война имеет общемировые корни, она была предопределена всем предшествующим развитием империализма, и Вашингтон, Брюссель и Киев также несут за нее ответственность, как и Москва. При этом мы подчёркиваем, что российские коммунисты должны первую очередь сосредоточиться на борьбе против российской интервенции в Украину.

Худшую услугу коммунистическому движению оказывают и те колеблющиеся между оппортунистами и революционными интернационалистами люди, занимающие позиции, ортодоксальные на словах и совершенно оппортунистические на деле. Признавая на словах империалистический характер войны, они смотрят на целое через призму его части, фактически оправдывая путинскую агрессию освобождением Донбасса и иллюзией денацификации Украины. Отдавая должное традиционной антипутинской риторике, эти люди вводят трудящихся России в заблуждение ложными фразами о том, что путинский режим будто бы действительно ведёт в Украине войну с фашизмом. Эти горе-коммунисты работают на обеспечение фактического классового мира именно в тот момент, когда путинская авантюра неминуемо двигает Россию к новой революционной ситуации, а на плечи граждан России падают всё новые жертвы и тяготы. Такое поведение представляет собой верх предательства, потому что в наши дни любая борьба с фашизмом немыслима без борьбы с капитализмом, который неминуемо порождает фашизм как свой естественный и неизбежный продукт. При этом эти люди любят оправдывать свой центризм слабостью российского рабочего класса, который, по их мнению, всё ещё остаётся классом в себе и не является якобы субъектом современной политики. Да, нелегко стать «субъектом политики» с такими «вождями»!

Особенно хотелось бы отметить реакционный характер использования лозунга борьбы с фашизмом современными оппортунистами и центристами. Данный лозунг указанные организации ставят как идеологическое оправдание поддержки (пусть, порой, и критической) своего империализма, который якобы “борется с фашизмом” или “фашизмом на экспорт”. В действительности по степени фашизации российский режим прошел за последние 8 лет большой путь и сегодня может быть вполне сопоставим со своими украинскими братьями-близнецами. Поддерживать же российский “полуфашизм” якобы потому что он борется с украинским на “две трети фашизмом” есть издевательство над интернационализмом, верх лукавства или политической близорукости, изощренная псевдоантифашистской риторикой социал-шовинистическая линия.  

Сегодня мы должны прямо признать этот глубокий кризис российского коммунистического движения. Однако мы заявляем, что этот крах ни коим образом не является крахом коммунистической идеи как таковой. Это крах того оппортунизма, причём как откровенного, так и половинчатого, который вырос на почве относительно мирной полосы трёх последних десятилетий буржуазной диктатуры в её относительно демократической форме с многочисленными легальными и парламентскими соблазнами.

Да, с чувством великого сожаления приходится признать, что в России, которая чуть больше ста лет назад стала родиной большевизма и дала человечеству хотя и не бесспорный, но бесценный опыт СССР, в современной России не нашлось ни одной крупной левой или рабочей организации, которая осмелилась бы прямо и открыто осудить путинскую кровавую авантюру в Украине.

Но в рядах небольших действующих коммунистических и левых организаций нашлось немало людей, готовых и способных поднять и отстаивать знамя пролетарского интернационализма. И эти люди готовы собраться под этим знаменем, чтобы сделать всё возможное для борьбы с этой войной, с капитализмом и с империализмом как в своей стране, так и во всём мире. Сегодня для этого необходимо решение следующих задач.

Відповідальність за це зневажання імені соціалізму в нашій країні лягає насамперед на КПРФ як найчисленнішу і впливову партію, що називають себе комуністичною, не кажучи вже про придворних соціалістів «Справедливої ​​Росії» та інших партій і рухів, що йдуть за цими націонал-шовіністами та опортуністами ( РКРП, РПР, КПКР, ОКП). Сьогодні всі вони насаджуються щосили, закликаючи до війни до переможного кінця, до згуртування навколо путінського правлячого режиму і боротьби з ворогами цього режиму, яких вони називають зрадниками і зрадниками, «п’ятою колоною», сподіваючись виторгувати собі теплі місця у державному апараті.

Але не можна виправдати і тих лівих, які дурять себе та інших формальною констатацією російської інтервенції і на цій підставі приписують імперіалістичній війні визвольний характер з боку так званих «демократій» Заходу та нібито єдиного українського народу. Ця війна має загальносвітове коріння, вона була зумовлена ​​всім попереднім розвитком імперіалізму, і Вашингтон, Брюссель та Київ також несуть за неї відповідальність, як і Москва. При цьому ми наголошуємо, що російські комуністи мають насамперед зосередитися на боротьбі проти російської інтервенції в Україні.

Найгіршу послугу комуністичному руху надають і ті люди, що вагаються між опортуністами і революційними інтернаціоналістами, що займають позиції, ортодоксальні на словах і абсолютно опортуністичні на ділі. Визнаючи словами імперіалістичний характер війни, вони дивляться на ціле через призму його частини, фактично виправдовуючи путінську агресію звільненням Донбасу та ілюзією денацифікації України. Віддаючи належне традиційній антипутінській риториці, ці люди вводять трудящих Росії в оману хибними фразами про те, що путінський режим нібито справді веде в Україні війну з фашизмом. Ці горе-комуністи працюють на забезпечення фактичного класового світу саме в той момент, коли путінська авантюра неминуче рухає Росію до нової революційної ситуації, а на плечі громадян Росії падають нові жертви і тяготи. Така поведінка є верхом зради, тому що в наші дні будь-яка боротьба з фашизмом немислима без боротьби з капіталізмом, який неминуче породжує фашизм як свій природний і неминучий продукт. При цьому ці люди люблять виправдовувати свій центризм слабкістю російського робітничого класу, який, на їхню думку, все ще залишається в собі класом і не є нібито суб’єктом сучасної політики. Так, нелегко стати «суб’єктом політики» із такими «вождями»!

Особливо хотілося б відзначити реакційний характер використання гасла боротьби з фашизмом сучасними опортуністами та центристами. Дане гасло зазначені організації ставлять як ідеологічне виправдання підтримки (нехай, часом і критичної) свого імперіалізму, який нібито «бореться з фашизмом» або «фашизмом на експорт». Насправді за ступенем фашизації російський режим пройшов за останні 8 років великий шлях і сьогодні може бути цілком порівнянний зі своїми українськими братами-близнюками. Підтримувати ж російський “напівфашизм” нібито тому, що він бореться з українським на “дві третини фашизмом” є знущання з інтернаціоналізму, верх лукавства чи політичної короткозорості, витончена псевдоантифашистською риторикою соціал-шовіністична лінія.  

Сьогодні ми маємо прямо визнати цю глибоку кризу російського комуністичного руху. Однак ми заявляємо, що цей крах жодним чином не є крахом комуністичної ідеї як такої. Це крах того опортунізму, причому як відвертого, так і половинчастого, який виріс на ґрунті щодо мирної смуги трьох останніх десятиліть буржуазної диктатури у її відносно демократичній формі з численними легальними та парламентськими спокусами.

Так, з почуттям великого жалю доводиться визнати, що в Росії, яка трохи більше ста років тому стала батьківщиною більшовизму і дала людству хоч і не безперечний, але безцінний досвід СРСР, у сучасній Росії не знайшлося жодної великої лівої чи робочої організації, що наважилася прямо і відкрито засудити путінську криваву авантюру в Україні.

Але в рядах невеликих комуністичних і лівих організацій, що діють, знайшлося чимало людей, готових і здатних підняти і відстоювати прапор пролетарського інтернаціоналізму. І ці люди готові зібратися під цим прапором, щоб зробити все можливе для боротьби з цією війною, з капіталізмом та з імперіалізмом як у своїй країні, так і в усьому світі. Сьогодні для цього необхідне вирішення наступних завдань.

Як зупинити війну?

По-перше, не можна виконати завдання комунізму нині, не можна здійснити справжнє міжнародне згуртування робітничого класу без рішучого розриву з опортунізмом і пояснення мас неминучості його краху у світі. При цьому головним завданням комуністів кожної країни має бути насамперед боротьба із шовінізмом своєї власної країни. У сучасній Росії шовінізм і центризм охопили не тільки відкрито опортуністичну КПРФ, а й низку комуністичних партій, що називають себе, які аж до останнього часу прикривали свій центризм ортодоксальним марксизмом. Ми закликаємо всіх справжніх інтернаціоналістів, які є членами таких партій, вести непримиренну боротьбу проти шовіністичного курсу керівництва своїх організацій. Також ми закликаємо до об’єднання тих комуністів-інтернаціоналістів, які близькі один до одного ідеологічно. При необхідності – рвати з опортунізмом організаційно. Ми не ставимо перед собою як безпосереднє завдання створення нової комуністичної партії, йдеться поки що про коаліцію різних за своїми традиціями та підходами організацій, які розділяють головні засади революційного марксизму та пролетарського інтернаціоналізму. Але ми сподіваємося, що в процесі нашої спільної боротьби буде створено таку єдність, яка стане основою і для створення справді комуністичної партії. Сьогодні ми робимо перший крок цим шляхом, закликаючи в наші ряди всіх тих, кому дорога і близька революційна душа марксизму.

По-друге, наростаюча фашизація правлячого режиму у Росії використання законів воєнного часу для повного затикання рота всім противникам війни і репресій проти всіх незгодних ставить маємо безумовне завдання створення нових форм агітації та організації. Нехай опортуністи «бережуть» свої старі організації ціною зради своїм переконанням, — комуністи використовують увесь світовий досвід для створення відповідних епох форм боротьби за нову соціалістичну революцію і за владу мільйонів, а не мільйонерів. Така революція неможлива без заміни збанкрутілого у всьому світі буржуазного парламентаризму новою політичною системою, що забезпечує максимальну легкість і простоту виборів, перевиборів та відкликання депутатів, єдність законодавчої та виконавчої влади та інші досягнення революційної демократії. Ця нова система поховає той забобон, що управління державою може бути лише справою привілейованого чиновництва і продажних політиканів, які за останні три десятиліття довели Росію, одну з найбагатших і найрозвиненіших країн світу, до ручки, а весь світ — до третьої світової війни.

По-третє, при всьому визначальному значенні сучасного пролетаріату у найширшому значенні цього терміну, тобто. того класу, за рахунок якого створюється додаткова вартість і зростає капітал і який тримає у своїх руках усі основні системи життєдіяльності сучасного суспільства, зараз вкрай важлива мобілізація всіх трудящих класів, які представляють як людей фізичної, так і розумової праці, щоб незважаючи на інформаційну диктатуру вирвати пролетаріат та його природних союзників з-під впливу буржуазної ідеології та підняти справу творчого розвитку революційного марксизму на такий рівень, який сьогодні необхідний для розвитку широкого та самостійного робітничого руху, а також для поєднання цього руху із соціалізмом. Для реалізації цього завдання необхідно використовувати всі доступні засоби та ресурси.

По-четверте, рішуче виступаючи проти путінської кривавої авантюри в Україні, ми категорично не погоджуємося з тими пацифістськими та антимілітаристськими елементами, які свідомо чи мимоволі стають на бік сучасних українських націоналістів та імперіалістів країн НАТО. Ні припинення бойових дій, ні відведення ЗС РФ до колишніх кордонів Росії не зможуть покласти край цій війні. Припинення бойових дій та оголошення перемир’я для нас не є кінцевою метою, а вихідним пунктом для докорінного політичного оновлення як в Україні, так і в Росії. При цьому ми виходимо з того, що остаточно покласти край цій та іншим подібним війнам можна лише в умовах соціалізму, бо поки що існує капіталізм і поки що при владі імперіалісти, боротьба за поділ і переділ світу триватиме за будь-якого результату бойових дій в Україні. Але водночас жодна соціалістична революція неможлива доти, доки широкі маси пролетарів в Україні та Росії перебувають під ідейним впливом російських чи НАТОвських імперіалістів.

Ми заявляємо, що вважаємо нашою першою міжнародною обов’язком виступати за демонтаж путінського режиму, за усунення путінської кліки від влади та проведення суду над членами цієї кліки як злочинцями та катами народів Росії та України. Ми за таку революційно-демократичну перспективу, яка стане прологом майбутньої соціалістичної революції.

Ми вважаємо, що майбутній революційно-демократичний уряд має відмовитись від усіх анексіоністських планів російських імперіалістів. Справа не в тому, якій державі належить ті чи інші території, і чиї імперіалісти викачують прибуток із цих територій. Важливо, щоб на цих територіях незалежно від їхньої державної власності були забезпечені всі демократичні та соціально-економічні права, включаючи повну національну рівноправність та реальну можливість реалізувати своє право на самовизначення, аж до відокремлення та приєднання.  

Ми виступаємо за принципову відмову від вирішення спірних питань військовим шляхом та за опублікування всіх матеріалів таємної дипломатії, що має стати першим сильним ударом по імперіалізму в цілому.

Ми заявляємо, що жодні націоналістичні амбіції не варті і малої частки тієї крові, яка була пролита починаючи з 2014 року і особливо після 24 лютого і з розумінням ставимося як до тих, хто ухиляється від військової служби та участі у бойових діях, так і тим, хто, володіючи зброєю, приходить до усвідомлення того, хто його справжній ворог. 

Простягаючи руку дружби та солідарності всім українським працівникам, ми закликаємо до розриву з імперіалістами країн НАТО. Ми вважаємо, що своїми ракетами та снарядами Путін і Зеленський б’ють не лише за військовими та громадянськими цілями — вони б’ють насамперед за братерськими почуттями українського народу та народів Росії, за братерством трудящих, яке не залежить від національності, і наша головна справа сьогодні — відновити це братство у боротьбі проти наших спільних ворогів, відновити та зміцнити взаємну довіру трудящих Росії та України.

Ми вітаємо всіх тих прогресивних людей у ​​всьому світі, які сьогодні виступають проти антиросійських санкцій та проти погіршення свого становища під приводом допомоги націоналістичному режиму Зеленського. Ми заявляємо, що санкції (якщо вони не спрямовані персонально проти представників політичного та економічного істеблішменту) лише зміцнюють владу Путіна та сприяють посиленню шовіністичних настроїв. Ми щиро вітаємо ті зміни, які вже відбулися і продовжують відбуватися у Великій Британії, Німеччині, Італії, Іспанії, США та інших країнах, і зробимо все можливе для того, щоб ще більші зміни найближчим часом відбулися в Росії. Ми сподіваємося, що демонтаж режиму диктатури в Росії дасть протестному руху в країнах НАТО нові сили і разом ми утримаємо людство від сповзання в ідіотизм санкцій та у третю світову війну.

Ми ще раз повторюємо, що конфлікт між Росією та Україною, між Донбасом та Києвом, як і низку інших конфліктів, що виникли в колишніх радянських республіках після розвалу СРСР, взагалі не може бути вирішений тими класовими силами та тими політиканами, які цей конфлікт створили, посилили і перетворили на справжню війну. Для того, щоб покласти край війні в Україні та мобілізувати прогресивні сили в усьому світі на те, щоб закінчити й економічну світову війну, треба насамперед попрощатися з тими політичними режимами, які привели нас до цієї війни.

Відповідаючи 27 жовтня поточного року на засіданні Валдайського клубу на питання журналістів про можливість входження комуністів у «широкий патріотичний фронт» прихильників війни, президент Путін мав нахабство заявити, нібито «особливість сьогоднішньої Росії полягає в тому, що щодо боротьби із зовнішніми загрозами у нас практично повний консенсус» і що «в цілому консолідація дуже велика незалежно від політичного забарвлення та поглядів щодо шляхів розвитку самої Росії». Від нашої особи та від імені тих мільйонів людей, які виступають сьогодні проти війни, ми заявляємо, що це нахабна та повна брехня. Справжній комунізм, вірний пролетарському інтернаціоналізму, не помер і загине. Справжні комуністи через усі перешкоди створять нову організацію, здатну здійснити те, що раніше тільки говорили. І що більше буде жертв нинішньої бійні, то ясніше буде для трудящих мас необхідність перетворення сучасної антинародної імперіалістичної війни на справді народну – громадянську війну пригноблених з гнобителями. І як би не здавалися великі труднощі такого перетворення на ту чи іншу хвилину, справжні комуністи ніколи не відмовляться від підготовчої роботи в цьому напрямі, оскільки війна стала фактом.

Проти російського вторгнення на територію України!

За вільне самовизначення народів!

Геть війну!

Геть реакційний путінський режим!

Даєш всеросійський політичний страйк!

Хай живе міжнародна солідарність у боротьбі проти імперіалізму!

Пролетарі всіх країн, з’єднуйтесь!

Коаліція комуністів-інтернаціоналістів, Росія, 7 листопада 2022 року

Заява підтримана активістами чи регіональними відділеннями Нових Червоних, Марксистської тенденції, ОКП (інтернаціоналістська платформа), РКСМ(б), групою колишніх членів РКРП, більш ніж 14 регіонів Росії. 

Документ відкрито для підписання.

Враги со всех сторон: Зеленский использует войну для наступления на права рабочих

В разгар разрушения жизней миллионов украинцев в результате российского вторжения украинский парламент продвигает самые жесткие ограничения прав рабочих в истории страны. 1 июля парламент принял закон № 5371, который, среди прочего, увеличивает продолжительность рабочей недели до 60 часов, а также разрешает руководителям с численностью менее 250 человек увольнять рабочих в случае причинения материального ущерба в результате военных действий или отсутствия рабочем месте на срок более 4 месяцев. Это последовало за несколькими другими законами, которые ограничивали права профсоюзов, легализовали контракты с нулевым рабочим днем ​​и отменяли обязательство по выплате заработной платы рабочим, мобилизованным в вооруженные силы.

Затем сегодня экономический советник президента Украины Александр Роднянский заявил, что стране необходимо «создать основу для быстрого экономического роста», одновременно подпитывая военные действия. С этой целью он предложил серию «реформ» по «обновлению» (т. е. отмене) трудового законодательства и приватизации тысяч государственных компаний. Он выступает за «либерализацию» в отношении «простоты найма, простоты увольнения, выходного пособия, гибкого графика работы и контрактов, а также срочных контрактов». Он также предложил отменить минимальную заработную плату в некоторых отраслях, сократить оплачиваемый отпуск и распродать активы. Короче говоря, он выступает за серию нападок на уровень жизни, оплату и условия труда рабочих.

Это обнажает реальную природу украинской власти. Он служит интересам класса капиталистов — как части традиционной украинской олигархии, так и международного капитала, ищущего шанс нажиться на украинском рабочем классе после войны.

Зеленский и «Слуга народа»

Как мы объясняли после президентских и парламентских выборов 2019 года, партия «Слуга народа» (СН) получила рекордное большинство, главным образом за счет голосования против Порошенко — против национализма Порошенко, продолжающейся войны на Донбассе и общее ухудшение экономической ситуации. У Зеленского и многих выскочек-депутатов от партии «Слуга народа» технически не было опыта работы в предыдущих правительствах, возглавляемых олигархами. Но нельзя отремонтировать дом только новым слоем краски. Структура украинского капитализма осталась неизменной, а политика правительства Зеленского стала продолжением политики правых постевромайданных правительств Порошенко.

Партия «Слуга народа» (СН) получила рекордное большинство голосов, главным образом, благодаря голосованию против Порошенко / Изображение: Tohaomg 

Большим успехом в своей карьере Зеленский обязан своим тесным связям с кликой олигархов Коломойского, чья медиа-империя производила его телевизионные шоу. Однако, как вскоре выяснилось, не только Коломойский влиял на Зеленского и СН. Сближение с посольством США в Киеве началось накануне выборов.

Это нашло отражение в публичных заявлениях в адрес «потенциальных инвесторов», в которых Зеленский хвастался будущими льготными условиями для них по выплате низкой заработной платы «трудолюбивым украинцам». Хотя Зеленскому удавалось удерживать заработную плату на низком уровне, после глобального капиталистического кризиса и общей внутренней нестабильности в Украине это не привлекало инвесторов волшебным образом. Бюджет правительства в конечном итоге должен был основываться на иностранных займах, а не на увеличении инвестиций, что еще больше увеличило бремя будущих выплат.

Дело в том, что нынешние нападки на права рабочих не являются новой политикой, вызванной войной, а уже продвигались в 2019 году. Хотя в парламенте не существует настоящей рабочей оппозиции, а Коммунистическая Партия была вытеснена из мейнстрима политики в 2014 году некоторые партии конкурирующих олигархических фракций, включая Оппозиционный блок (остаток Партии регионов) и партию оппозиционного блогера Анатолия Шария, хотя они не обязательно идеологически выступают против антирабочих законов Порошенко и позже Зеленский, по крайней мере, на словах и в парламентских голосованиях продемонстрировали оппозицию. Эти партии и их союзники в СМИ еще до начала февральского вторжения столкнулись с репрессиями. Вторжение было очень быстро использовано, чтобы заблокировать их деятельность, насколько это было возможно.

Реакция украинского рабочего движения

Новые законы о труде были широко осуждены украинским рабочим движением. Перед периодом карантина из-за COVID-19 усилилась классовая борьба, особенно в связи с забастовками шахтеров Кривбасса, а также работников здравоохранения, протестовавших против либерализации своей отрасли.

Наибольшую власть над Зеленским имеют организации МВФ, ВТО / Изображение: ZUMAPRESScom

Однако рабочее движение оказалось неспособным противостоять правительству в период войны. Это является результатом авторитарных мер, предложенных администрацией Зеленского до и во время российского вторжения, а также вытекает из общей тактики лидеров рабочего движения переговоров и классового сотрудничества с боссами и работодателями. 

И Федерация профсоюзов Украины (ФПУ), крупнейший официальный профсоюз в стране и пережиток правительственного союза Украинской ССР, и Конфедерация свободных профсоюзов Украины (КВФУ), входящая в состав Международной конфедерации профсоюзов, подвергли критике законов, но ни один из них не предложил никаких мер для противодействия этому. Пожизненный глава КВФУ Михаил Волонец заявил:

«Трудовой кодекс больше не будет действовать, коллективные договоры будут ликвидированы, и даже те механизмы защиты работников, которые есть сегодня, работать не будут. Это грубое нарушение международных норм и стандартов в сфере труда».

Но в этом проблема опоры на понятие «международные нормы». Организации, которые имеют наибольшую власть над Зеленским, — это МВФ, ВТО, а также отечественные и международные капиталисты.

Единственный ответ на эти нападки — самостоятельная классовая борьба — создание партии украинского рабочего класса. Волонец сделал карьеру депутата от партий украинской буржуазии. Независимая партия украинского рабочего класса могла бы стать оплотом против суровых трудовых реформ и могла бы протянуть руку российскому рабочему классу, строя солидарные связи против этой жестокой войны.

Рабочие платят за войну

За неделю до вторжения 24 февраля произошел значительный исход украинских богачей — миграцию, которую Зеленский публично защищал, пытаясь преуменьшить вероятность того, что вторжение действительно произойдет. Он выступил против связанного с Россией Медвечука и вора в законе Донбасса Рината Ахметова. Но это не меняет того факта, что в экономике Украины господствуют богатые капиталисты; Точно так же преследование Путиным Ходорковского и Березовского не изменило фундаментально того факта, что в этой стране также доминирует богатая капиталистическая олигархия. Сейчас, когда большинство украинских сверхбогатых живут на модных европейских курортах и ​​в комфортабельных лондонских домах, украинский рабочий класс вынужден расплачиваться за войну своими жизнями, разрушением своих домов и ухудшением условий труда.

«Национальное единство», которое проектирует администрация Зеленского, — это то, что Троцкий назвал «единством лошади и всадника». Правящий класс, в то время как его активы стоимостью в миллионы долларов пострадали от разрушений войны, может сидеть на безопасном расстоянии от конфликта, в то время как рабочий класс должен вести боевые действия и продолжать появляться на работе, в то время как русские воздушные налеты угрожают их городам. В награду они видят то, что осталось от их трудовых прав, разгромленным украинским парламентом, лояльным к отечественным и зарубежным капиталистам.

Реакционное российское вторжение, ввергшее в панику рабочий класс по ту сторону границы, позволяет украинскому правящему классу укрепить свою власть над ним. Международное движение рабочего класса, независимое от капиталистов, необходимо для того, чтобы вывести рабочих из состояния их деморализации и создать узы международной солидарности против этого позорного империалистического конфликта и их собственных правящих классов, стремящихся собрать все до последней монеты. от него.

Марксистская Тенденция Украина, 04 Октября 2022

Походження Української Олігархії

Хто такий олігарх?

Багато українців використовує термін «олігарх» для описання певних людей, як зазвичай, Коломойський, Ахметов, Пінчук, Фірташ, що мають великі багатства в Україні. ЗМІ, публіцисти, політики теж люблять використовувати цей термін в своїх пропагандистських цілях. Однак, ніде немає чіткого опису того, чим є олігархія. В 90-х взагалі олігархом могла вважатися будь-яка людина, що певним (часто нечесним) шляхом заробила мільйони доларів.


Проте, для того, щоб почати відповідати на питання «хто такий олігарх?», ми маємо дати визначення цього терміна. Під олігархією ми будемо розуміти сучасну специфічну крупну буржуазію, що з’явилася внаслідок історичних подій 90-х. Це визначення одразу ставить перед нами декілька питань: хто така буржуазія? Чим відрізняється олігархія в Україні від звичайної великої буржуазії? Що за історичні події були в 90-х? Тому ми почнемо розглядати ці питання по порядку.

«Історія всього дотеперішнього суспільства є історія боротьби класів.

Вільний і раб, патрицій і плебей, феодал і кріпак, цеховий майстер і підмайстер, коротко кажучи, гнобитель і гноблений перебували в постійному антагонізмі один до одного, вели безупинну, то приховану, то явну боротьбу, боротьбу, яка кожний раз кінчалася революційною перебудовою всього суспільства або спільною загибеллю класів, що боролися.» (К. Маркс та Ф. Енгельс «Маніфест комуністичної партії»)

Маркс та Енгельс дають тут важливе положення історичного матеріалізму. Вся історія (за виключенням неписаної історії) була історією боротьби класів. В капіталістичному суспільстві цей антагонізм виступає в формі антагонізму між пролетаріатом та буржуазією. Діалектика не дає нам зрозуміти цей антагонізм з самого себе, а змушує нас розуміти відношення між пролетаріатом та буржуазією як взаємопов‘язані та фундаментальні для капіталістичного виробництва. Ми не можемо сказати пролетаріат, не кажучи буржуазія. Пролетарій є «вільний» робітник капіталістичного суспільства, що змушений продавати свою робітничу силу через те, що не має засобів виробництва. Свобода вибору для пролетаріата обмежується між смертю або рабством. Ми кажемо, що пролетаріат продає робітничу силу, але кому він її продає? Він продає робітничу силу капіталісту, що має засоби виробництва. Таким чином перед нами виникає антагонізм між пролетаріатом та буржуазією. Капіталіст або буржуа намагається висмоктати більше прибутку з робітничої сили, тому він є пасивною стороною антагонізму, що почуває себе задоволеним та затвердженим. Пролетаріат же в цьому антагонізмі є руйнівною, прогресивною стороною, що почуває себе в цьому антагонізмі пригніченим, та бачить дійсність свого нелюдського існування. Вони обидва породжені приватною власністю на засоби виробництва, та є одним цілим в цьому антагонізмі. 

«Окремі індивіди утворюють клас лише остільки, оскільки їм доводиться вести спільну боротьбу проти якогось іншого класу;  в інших відносинах вони самі вороже протистоять один одному як конкуренти. З іншого боку, і клас, у свою чергу, стає чимось самостійним по відношенню до індивідів, так що останні знаходять уже заздалегідь встановленими умови свого життя: клас визначає їхнє життєве становище, а водночас і їхню особисту долю, підпорядковує їх собі. Це явище того ж порядку, що і підпорядкування окремих індивідів розподілу праці, і воно може бути усунуте лише шляхом знищення приватної власності та самої праці»…«Це підведення індивідів під певні класи може бути знищено до того часу, доки не утворився такий клас, якому не доводиться відстоювати проти панівного класу якийсь особливий класовий інтерес.» (К. Маркс та Ф. Енгельс «Німецька ідеологія)

Однак, що таке клас? Підхід Маркса та Енгельса не дає їм на манер академічної соціології робити цілі класифікації або таблиці класів, не дає їм зробити раз та назавжди закріплене визначення. Вони практикують динамічний підхід в якому класи з’являються тільки у взаємному антагонізмі.

«Класами називаються великі групи людей, що розрізняються по їх місцю історично визначеною системою громадського виробництва, по їх відношенню (здебільшого закріпленому й оформленому у законах) до засобів виробництва, по їхній ролі в громадській організації праці, а отже, за способами отримання і розмірами тієї частки суспільного багатства, якою вони володіють» (В. І. Ленін «Великий почин»)

Ми бачимо, що один з самих видатних марксистів не намагається дати якусь класифікацію, а намагається задати місце «великих груп» людей в суспільстві, що відрізняються по відношенню до засобів виробництва, по відношенню до розподілу праці, по відношенню до природи та розміру прибутку. Сьогодні існує твердження мов пролетаріат зник, але капіталісти ще нікуди не збиралися на покій, а поки існує буржуазія, то пролетаріат нікуди зникати не буде.

Олігархія для нас є специфічною великою буржуазією, що історично зв‘явилася внаслідок контрреволюції виробничих відносин, та створила альянс між промисловими бюрократами та криміналом 80-х.

Олігархи представляють собою ту ж саму крупну буржуазію в антагонізмі між пролетаріатом, який був описаний класиками марксизму, але з певною історично сформованою пост-радянською специфікою.

Олігархічне початкове накопичення капіталу

Для Гегеля ціллю історичного процесу був рух до самозвільнення, подолання всіх форм відчуження, але в нашій роботі ми маємо діло не з подоланням цих форм, а навпаки з їх реакційним поверненням в повсякденну практику живих людей. Великі визвольні досягнення жовтневої революції були піддані термідоріанському запереченню зі сторони сталінізму, а сам сталінізм був підданий запереченню зі сторони капіталістичної контрреволюції. 

Перед тим, як ми почнемо роздивлятись початкове накопичення капіталу олігархії, ми маємо дати розгорнуту відповідь на два питання: який соціально-економічний характер мав Радянський Союз? Чому розпався Радянський Союз? 

Ми стверджуємо, що СРСР по своєму соціально-економічному характеру був деформованою робітничою державою. Деформованою робітничою державою ми називаємо природу СРСР починаючи з правління Сталіна, закінчуючи Горбачовим. Жовтнева революція принесла з собою прогресивні форми власності та диктатуру пролетаріата, але в силу ізольованості революції, відсталості Росії в культурному та економічному плані, почала з‘являтися каста бюрократії, яка політично лишила пролетаріат влади, але зберегла суспільно-економічний базис. Специфіка сталінського термідору полягала у тому, що термідор не був реставрацією капіталізму, а був владою бюрократичної кліки, що призвела до довгого спаду революції. Реакція на фундаменті самої революції, що загальмувала прогрес виробничих сил та суспільства в цілому.

Бюрократія була паразитичною кастою, що хотіла споживати все більше й більше привілеїв, в той же час, зберігаючи  націоналізовану планову економіку, яка ще більше й більше потребувала робітничої демократії. Сталінізм підготував великий виробничий потенціал, але через протиріч радянської системи він не зміг його повністю реалізувати, а тому бюрократія стала стовпом розвитку економіки. Рух до капіталізму з’явився не через економічної потреби, не через націоналізованої планової економіки, потенціал якої не був до кінця реалізованим, а через страх бюрократії перед робітничим класом, це був єдиний спосіб для бюрократії зберегти свої привілеї, тому що подальший розвиток виробничих сил вимагав демократичного контролю зі сторони робітничого класу. Пролетаріат не зміг знищити політичне панування бюрократії та визволити розвиток виробничих сил через що ми побачили великий крок назад до капіталістичного способу виробництва. Ліберальні демагоги скажуть, що, мовляв, радянська система просто з самого початку не годилась, але таке твердження не дає нормального пояснення того, чому ця система 70 років могла забезпечувати технологічну модернізацію, ріст життєвого рівня та високі темпи економічного розвитку.

Тепер ми переходимо до розгляду подій реставрації капіталізму в 90-х. Ще тільки в березні 91-го року був проведений референдум про завершення СРСР. Понад 70% громадян СРСР були за продовження існування СРСР. Тоді націоналісти не користувались великою підтримкою в масах та взагалі не мали великого оптимізму щодо можливості розпаду СРСР та придбання «незалежності» Україною. Коли в Росії відбувались події серпневого путчу, українські бюрократи просто спостерігали за ситуацією та чекали чим все закінчиться. Після того, як ДКНС зазнав поразку, керівники УССР почали засуджувати ДКНС та проголосили акт незалежності України, який підтримували націоналісти, червоні директори та представники реакційних бюрократів. На «Біловезьких угодах» остаточно завершили існування СРСР. Самі «Біловезькі угоди», на яких прийняли рішення про закінчення існування СРСР, взагалі проводились без всіляких виборів в Біловезькій Пущі, де не було ніяких офіційних керівників СРСР, а лише Кравчук, Єльцин, Шушкевич та ще декілька функціонерів. Вони зовсім не були тими, хто був націлений на повернення робітничої демократії, поліпшення життя трудящих мас, а те щоб зберегти привілеї певної частини радянських бюрократів. 

Деякі активісти тоді влаштували голодування в “Революції на граніті” та робили протести за перехід до капіталізму, але це була менша частина зі всієї маси, що в кінцевому рахунку стала предками наших лібералів.

Бюлетень для голосування на Всесоюзному референдумі 17 березня 1991 року / Зображення: суспільне надбання

В 91-му році на президентських виборах за посаду президента конкурують між собою Вячеслав Чорновіл та Леонід Кравчук. Сам Чорновіл був “радянським дисидентом”, якого в нашій пропаганді виставляють як борця за “свободу та незалежність України”, але, то був борець за владу корумпованих бюрократів та знахабнілих олігархів, а Кравчук взагалі був звичайним представником найреакційної частини КПРСної бюрократії, яка готова була ставити всякі капіталістичні експерименти на населенні, щоб лише зберегти свої привілеї.

В 92-му у відставку відправили першого прем’єр-міністра Вітольда Фокіна, його місце посів Леонід Кучма. Його наділили особливими повноваженнями по регулюванню економіки, але ніяких плодів для народа це не дало. В оборот пускають валюту «купонокарбованець» і починають малу приватизацію. У результаті, курс купона став нижче радянської валюти, почалась інфляція, та й загалом люди брали “кравчучки” та йшли на базар, а там з торговців кримінальні елементи почали збирати “дань”. 

Звісно, що робітники в обставинах тотальної бідності, розгулу криміналу та правління корумпованих чиновників, не могли довго терпіти експлуатацію та пригнічення, а тому вже в 93-му році відбувся масовий страйк шахтарів Донбасу. Вже тоді шахтарі казали за відставку президента, підняття зарплати та автономність Донбасу, але в результаті цього змістили Кучму та поставили Звягільского, який сидів на посаді керівника однієї з найбільших донецьких шахт.

В 94-му році на президентських виборах виграє Леонід Кучма, та в Україні починають вводити економічні реформи, які, правда, були по більшій частині скопійовані з єльцинської Росії. Тоді поступово почалась масова приватизація та грошова реформа. Люди, які знаходилось в бідності та важко переживали наслідки гіперінфляції, думали, що ось зараз ми побачимо “капіталістичну свободу та демократію”, що ми зараз вигідно поділимо радянську промисловість та “всі будуть щасливі”, але їх просто обманули, пограбували та нажилися на їх праці. В Україні не можна було просто так перепродати сертифікат, а приватизація певного підприємства робилася з орендою, а потім з викупом підприємства, але викупали підприємства загалом люди, які вже мали певні статки зроблені на криміналі 80-х та початку 90-х, а тому звичайні люди просто не могли скористатися сертифікатом. Нам скажуть, що просто українське керівництво не могло нормально організувати приватизацію, але в тих обставинах приватизація сама по собі неминуче несла з собою концентрацію капіталу в руках небагатьох людей, ріст соціальної нерівності та як логічний наслідок загальну бідність всього українського робітничого класу. Нам кажуть, що в нас «неправильний капіталізм» та просто треба встановити «західні інститути», але якби чи в Росії, чи в Україні не намагалися адаптувати західні інститути, все одно це все приводило до сумного фіналу. 

Інавгурація Леоніда Кучми / Зображення: Укрінформ

Деякі олігархи, як Ігор Коломойський дійсно змогли сколотити початковий капітал на перекупах товарів та сертифікатів (навіть не дивлячись на те, що влада Кучми намагалася запобігти перекупів та схем), походження капіталів еліти було різноманітним. Хтось, наприклад, як Ахметов, змогли взяти під себе підприємства за рахунок криміналу, хтось просто зміг за рахунок політичного впливу взяти під себе підприємства, як Лазаренко, але незважаючи на те, які методи вони використовували, це все зводилось до експропріації націоналізованої власності та концетрації капіталу в руках небагатьох людей.

Ті події ми будемо називати початковим олігархічним накопиченням капіталу. Вони дуже були схожі на марксову схему початкового накопичення капіталу. Якщо в марксовій схемі ми бачимо, як буржуазія експропріює власність дрібних і середніх селян, концентруючи засоби виробництва в своїх руках, то в нас ми бачимо експропріацію націоналізованої власності та концентрацію багатства в руках олігархії, з різницею у тому, що в початковому олігархічному накопиченні капіталу державна машина та найреакційніша частина пост-радянської бюрократії підкорилась буржуазії, допомагаючи грабувати маси. Якщо початкове накопичення капіталу взагалі в історії було прогресивним явищем, що приходило на зміну гнилим феодальним відносинам, та могло розвивати виробничі сили, то олігархічне початкове накопичення було явищем регресивним, що прийшло на зміну прогресивних відносин власності, та яке не могло розвивати виробничі сили, а тільки паразитувати на них. Люди тоді мали купу надій на «свободу та демократію» капіталізму, але все, що в них залишилось — фантик у вигляді сертифіката. 

Це було катастрофічною подією для економіки, ми можемо побачити це в статистиці. Починаючи з 1991 р. в Україні спостерігалося обвальний обсяг промислового виробництва. У 1992 р. виробництво промислової продукції складає 89,1% від рівня 1990 р., в 1994 р. воно складало 59,3%, а в 1996 – 39,6%. До середини 90-х скорочення ВНП складало 10-14% щорічно, а гіперінфляція в 93-ому досягла 10000%. Ще тільки в 1989 р. УССР по багатьом показникам переважала Францію. Радянська Україна виробляла в 2 рази більше нафти ніж Франція, природного газу в 10 разів, вугілля в 12 разів (1 місце в Європі), залізної руди в 13 разів, тракторів в 6 разів. Ні декомунізація, ні знесені пам‘ятники Леніну, не додали до економіки жодного відсотку. 

Вище ми визначали ту обставину, що олігархія підкоряє собі економічне господарство та бюрократичний апарат. Як саме олігархія змогла підкорити собі бюрократію та державу в цілому? Як вже ми сказали радянська бюрократія (а саме найреакційніша її частина) для того, щоби зберегти свої привілеї почала підтримувати капіталістичну контрреволюції. Тим самим держава та колишні радянські бюрократи, що тільки декілька років назад співали дифірамби «марксизму-ленінізму», почали сприяти встановленню капіталістичних відносин, що неминуче спричинило до формування того самого олігархічного блоку політики та економіки. Нова українська еліта, походження капіталів якої могло йти хоч від кримінальних злочинних огруповань та було зазвичай не дуже чесним, в 90-х займалася прямим підкупом політиків, що охоче погоджувалися та займалися охороною їх бізнеса душею та тілом. Спочатку кримінальні бізнесмени та колишні радянські бюрократи дивились один на одного, як на плюс-мінус рівних по статусу, та навіть деякі губернатори могли самі все тримати в руках, будучи фігурами навіть більш впливовими, ніж самі олігархи, проте потім роль останніх звелась до простого інструменту в руках олігархів. 

Ще треба торкнутся питання того, хто є тим самим творцем олігархії. Прийнято вважати, що Леонід Кучма є тим сами творцем олігархії, але ми не погоджуємося з цим твердженням, тому що діло було не в певних особистостях (хоча які зіграли певну роль), а в першу чергу в контрреволюції в сфері виробничих відносин, взаємодії певних соціальних класів та в цілому, що називають матеріальними відносинами. Кучма лише продовжував те ж грабування націоналізованої власності та сприяв росту багатств олігархії. Леонід Кучма, ще міг навіть не підпускати олігархат до спільного годувала, але після того, як втратив президентські повноваження, олігархи змогли прибрати до своїх рук політичну систему України. 

При режимі Кучми ми бачили певні бонапартиські тенденції української бюрократії. Ми бачили, як Кучма намагався лавірувати між інтересами певних імперіалістичних блоках та олігархічних кланів. Не підпускаючи олігархів повністю до політичної влади,  режим не відчужував повністю олігархів від політичної влади, його держава не робила видимість надкласовості, та навіть сам олігарх Пінчук був його зятем, а тому ми можемо казати тут лише про певні бонапартиські тенденції в української бюрократії.

Олігархія є продуктом панування  капіталістичного способу виробництва та всього самого гіршого, що дісталось внаслідок сталінського бюрократизму. Зі сталінського пролетарського бонапартизму ми, після капіталістичної контрреволюції, дійшли до олігархії. Реакційні апологети сучасного капіталізму скажуть, що все погано через «радянське минуле». Сама невидима рука ринку в сучасних західних країнах не може обійтись без бюрократичного кулака, що показало вторгнення хунти, придушення профспілок та робітничих рухів за часи пригнічення сучасного капіталізму. В 90-х був вибір між соціалізмом та варварством. Те, що ми бачимо є наслідком цього варварства, а не соціалізму. 

Олігархічні клани

В 90-х почали вести боротьбу олігархічні клани, з яких Донецький та Дніпропетровський були головними. Локальні бюрократи в Дніпропетровську почали приватизовувати різноманітні підприємства та в цілому здобувати високотехнологічний потенціал. «Южмаш», Дніпровскьий трубний та Нижнедніпровський трубопрокатний заводи, Дніпровський металургійний завод ім. Комінтерна, «Дніпроазот», — це все було створено в рідній області Брежнєва та Щербицького. Звичайно, що після процесу початкового олігархічного накопичення це все перейшло до рук олігархії. 

З Дніпропетровська народились такі паразити України, як колишній прем‘єр Павло Лазаренко, що взяв до своїх лап Дніпропетровський бізнес, власник «ПриватБанка» Ігор Коломойський, що до цих пір залишається впливовим олігархом України, голова «Інтерпайпа» Віктор Пінчук, який в свої часи мав багато впливу, «газова королева» Юлія Тимошенко.

Леонід Кравчук за часи свого президентства намагався протистояти наступу дніпропетровців, і для цього він хотів заручитися підтримку інших регіонів, проте тоді на пост прем‘єра прийшов дніпропетровець Леонід Кучма. Потім донецькі, на хвилі страйку шахтарів, змогли змістити Кучму з поста прем‘єра, його місце посів Юхим Звягільський. Після цього в 94-му році почались вибори в президенти на яких виграв Леонід Кучма, а сам він вже в той час був у тісних зв‘язках з Павлом Лазаренко, який, як то кажуть, і дав можливість Кучмі зайняти пост президента.

Після перемоги Леоніда Кучма, Павло Лазаренко почав підніматися вверх по кар’єрних сходах та дійшов до поста прем‘єр міністра України, далі і сам Павло Лазаренко почав ставити дніпропетровців на ключові пости. Тоді Лазаренко разом з Кучмою почали кричати про те, що мов подивіться, в країні кумівство і корупція, а самі в цей час міг отримувати хабар та ставити своїх на пости в державі. На пості прем‘єра Лазаренко почав брати під себе підприємство за підприємством, користуючись своїм положенням в державному апараті. 

Павло Лазаренко все більше і більше почав поширювати власний контроль над українським бізнесом, над українськощю політикою, але саме Донецьк залишався незалежною від його контролю зоною, що своєю промисловістю не була гірше Дніпропетровська та була здатна народжувати нових олігархічних суспільних клопів.

Павло Лазаренко в 1993 році / Зображення: В. Мілосердов

В донецькому регіоні після розпаду Радянського Союзу почала дуже погіршуватися кримінальна обстановка. Реформи та закони, що були спрямовані на реставрацію капіталізму, кримінальні групи використовували для накопичення капіталу, відмиву кривавих грошей та прямому підкупу представників влади. Кримінальні групи швидко почали брати під себе весь донецький бізнес та вбивати неугодних людей. Багато резонансних вбивств залишилися просто не розкритими. Так, серед вбитих можна найти Е. Щербана, що був нардепом та засновником «Інтера-Україна», О. Шведченко, що був власником «Intera Energy», власник «Єнакіївського металургійного заводу» О. Момото. 

А тепер нам потрібно спитати: як «донбаський король» Рінат Ахметов заробив свій капітал в таких умовах? Біографія Ріната Ахметова повна чорних дірок, а особливо ми мало чого знаємо чим займався Ахметов в кінці 80-х та початку 90-х. 

Набагато цікавіше взнати: чому власність вбитих бізнесменів почала переходити до рук Ахметова? Наприклад, «Єнакіївській металургійний завод» входить до «Метінвесту» Ахметова власник якого О. Момото був вбитий, а той же футбольний клуб «Шахтар» після смерті крімінального авторитету Ахатя Брагіна перейшов до Ахметова, фірма «Південь» вбитого С. Романова перейшла до правої руки Ахметова, Борису Колеснікову, директора пивзаводу «Сармат» та директора «Биттехніки» теж вбили, і ці підприємства перейшли до Ахметова. Сам Ахметов, як ходят чутки, був пов’язаний та знайомий з кримінальним авторитетом Брагіним та мав цінне місце в його групі, але лише можна точно сказати, що Ахметов був достатньо близький до Брагіна. Отже, ми можемо сказати, що весь капітал донецьких олігархів був побудований на крові та трупах, а Ахметов є одним з (якщо не самим) самих лицемірних та цинічних капіталістів східної Європи. А тепер ми повернемся трохи назад.

Рінат Ахметов йде поряд з Ахатем Брагіним на похоронах кримінального авторитета Януша Гранса / Зображення: фільм «Донецька мафія»

Є відома всім фраза про те, що немає такого злочину на яку б не пішов капітал заради 300% прибутку. З Лазаренком ця фраза зіграла злий жарт. Жадібність та нахабність Лазаренка почали рости до таких розмірів, що українська еліта почала об’єднуватись проти нього. Навіть деякі дніпропетровці почали йти проти нього, та після відставки самого Лазаренка, він все одно певний час тримав контроль над своїми підприємствами. На Лазаренка навіть організовувався замах, але він дивом вижив від вибуху бомби під машиною, як тоді гадали, то замах був організований через суперечки між донецькими та дніпропетровцями, сам Лазаренко внаслідок цього почав витрачати на охорону значно більше ніж раніше. Потім “Павло красунчик” був змушений полетіти в Америку, і там “Павла американця” арештували та кинули в в‘язницю. Таким чином, Павла Лазаренка і розгромили. 

Як після смерті короля починають ділити майно між його синами, так і на майно Лазаренка почали претендувати Тимошенко, Кучма та інші. В результаті від «Громади» Лазаренка відкололася «Батьківщина» Тимошенко, а інша частина майна Лазаренко потрапила під контроль Пінчука та Кучми. Тимошенко була самим амбіційним претендентом на спадщину олігархічного короля. Після оранжевого майдану вона взагалі почала, на пості прем‘єра, помаленьку забирати майно в інших олігархів.

Клан почав здавати позиції, коли донецькі змогли поставити Януковича на пост прем‘єра. Кучма тоді пішов співпрацювати з донецьким кланом, тому що Ющенко ніяк не відмовлявся від союзу з Тимошенко. Дніпропетровський клан почав колотися ще більше й більше, а тому донецькі олігархи почали брати ще більше контролю та завоювати ще більше позицій в уряді. 

Сама «Партія Регіонів» і Янукович були представниками інтересів донецьких олігархів та фінансувалися головним чином з кишені Ріната Ахметова. Поступово «Партія Регіонів» брала ключові позиції в українському уряді, а близьке оточення Віктора Януковича завдяки цього забирали до своїх рук підприємства української промисловості та грабували гроші з державного бюджету.

Віктор Янукович (ліворуч) та Рінат Ахметов (праворуч) / Зображення: Reuters 

Про дніпропетровців та донецьких сказали достатньо, але ще ми маємо згадати про київський олігархічний клан. Історія клану бере свій початок зі створення через офшорні фірми багатопрофільного концерну «Омета XXI століття». «Омета XXI століття» випустила цінні папери приблизно на суму 400 тис. крб та зібрала гроші з понад 12 тис. інверсторів. Коли папери досягли 1000%, а інвестори пішли на спад, «Омета XXI століття» “несподівано” припинила існувати в 95-му. Київські олігархи просто обманули купу довірлих людей та на шахрайстві заробили перші капітали. Головним організатором цих схем був саме Богдан Губський. Звісно, що багатьом обдуреним вкладникам таке не сподобалось та вони намагалися через суд повернути гроші, але адвокатам з юридичної фірми «Бі.Ай.Ем», під приводом Віктора Медведчука, вдалося відбити всі юридичні напади. 

Гроші з «Омети XXI століття» стали фундаментом для концерну «Славутич». Цей концерн почав освоювати ринки газу та нафти, він зміг забрати пристойну долю в цьому бізнесі. Цей концерн став оплотом київських олігархів.

Не дивлячись на шахрайство, не виплату в великих розмірах боргів, розкрадання державних активів, київських олігархів все одно не чіпали спецслужби, тому що київські олігархи ще з 90-х почали впроваджувати своїх політиків та офіцерів в гнилу українську систему. 

Спочатку київський клан знаходився під крилом Леоніда Кравчука, але коли президентом став Леонід Кучма, то до київських почали ставитись насторожено. Однак, Віктор Медведчук почав займати ключові позиції в СДПУ(о) та інші представники київського клану теж прибирали до рук пости в українській політиці. Тоді Медведчука почали називати «сірим кардиналом СДПУ(о)».

Ще ми маємо пригадати про братів-Суркісів. В Україні вони контролюють «Львівобленерго»,«Прикарпаттяобленерго», мають футбольну команду «Динамо» та в цілому є одні з головних представників київського клану. Сам один з братів Ігор Суркіс до розпаду СРСР був звичайний червоний менеджер на посаді начальника відділу ремонтно-будівельного управління «Київжитло Рембудмонтаж». Весь бізнес пов‘язаний з ФК «Динамо» очолювався ними. 

2004 рік, В. Путін (ліворуч), Л. Кучма (праворуч) та В. Медведчук (посередині) / Зображення: kremlin.ru

Тим часом, майбутній «шоколадний король» Петро Порошенко зі своїм братом продавав декілька партій какао бобів. Сам тато Порошенка в радянські часи був цеховиком, що був посаджений у тюрьму за розкрадання власності, але після відсидки в 90-х зміг зберегти свої капітал. Брата Михайла тато ставив керувати бізнесом, а Петро пішов брати вищу освіту, та не був поставлений на керівні посади. Порошенко купив шоколадний завод в Вінниці та ряд інших кондитерських підприємств і почав будувати свою імперію «Рошен». Михайло помер у автокатастрофі, а тому бізнес почав переходити до рук Петра Порошенко. Тато Порошенко був знайомий з Леонідом Кучмою, тому Петра він привлаштував до Кучми, пізніше він став народним депутатом верховної ради від СДПУ (о). Таким чином Порошенко почав оборостати політичними зв‘язками та владою, що допомогло йому збільшувати капітал. Пізніше саме Порошенко вклав багато грошей в оранжевий майдан на повалення Кучми.

Ми тут згадали представників олігархічних кланів з різних регіонів України, але постає питання: чому в західній Україні не так сильно почали з’являтися олігархічні клопи? Легка техніка була тою галуззю виробництва в якій СРСР відставав від заходу та саме вона була переважаючою в західній Україні, робітничий клас західної України поїхав у Європу та деяка частина з нього приїхала з маленьким капіталом, тому, до речі, саме там ми можемо побачити дрібнобуржуазні настрої приєднання до ЄС. Ці обставини зіграли визначаючу роль в тому, що на західній Україні не з’являлися великі олігархи. 

Також олігархічні клани існували в Харкові та Одесі, але в врешті-решт вони залишилися локальним явищем, що немає такого впливу на всю Україну як згадані нами інші олігархічні клани.

В кінцевому рахунку, олігархи стали наслідком альянса радянських бюрократів, що були ближче до промисловості, та кримінальних угруповань, які в 80-х починали брати під свій контроль підприємства радянської промисловості.

Артем Стачковський, 2022 р.

Наслідки поразки Росії на Харківському фронті

За останні кілька днів українські війська значно просунулися на Харківському фронті, змусивши росіян неорганізовано відступити. Звідки цей раптовий контрнаступ і яке його значення для війни в цілому?


«Можливо, чим менше ми маємо, тим більше від нас вимагається хвалитися».

― Джон Стейнбек, На схід від Едему

Як вони кукурікали! Навіть після стількох місяців шумної ​​пропаганди заголовки, які виникли за українським наступом на Харківському фронті, справді розбивали всі децибели.

The Daily Telegraph сурмило:

«Путіну покінчено. Українці тримають його на канаті з приголомшливою перемогою»

Якщо судити за розміром заголовків, можна було б припустити, що війну вже виграно. Героїчні українські війська перемогли росіян, які, як ноги несли, бігли назад до кордону.

Наші браві українські союзники гналися б за ними аж до московських воріт, де вже б на верхівці штика красувалася голова лиходія Путіна…

Дуже гарна картинка! На жаль, один і той самий уявний сценарій постійно повторюється і повторюється стільки разів, що починаєш підозрювати, що це плід бажання, а не реальність. Тут інформаційна війна видається важливішою за те, що насправді відбувається на полі бою.

Тому в усіх питаннях, що стосуються України, необхідно завжди зберігати почуття здорового скептицизму, якщо ми хочемо проникнути крізь густий туман брехливих претензій і зустрічних претензій і прийти до якоїсь об’єктивної оцінки того, що є насправді. 

Серйозна поразка

У чому сенс і значення цього контрнаступу і як він може вплинути на хід конфлікту? По-перше, це правда, що крах російських військ на Харківському фронті був серйозною поразкою. За останні кілька днів українські війська зробили важливий прорив на Харківському фронті. Аналіз американського Інституту війни говорить про те, що 2500 квадратних кілометрів було відібрано у російських військ.

Українські війська відкинули харківський фронт приблизно на 70 км на схід до річки Оскіл і завоювали ключові стратегічні пункти, насамперед Ізюм та західний берег Куп’янська.

Українські військові стоять перед в’їздом у Шевченкове (Харківська область), невдовзі після звільнення його від російської армії / Зображення: Міністерство оборони України

Пропагандистська війна

В останні кілька місяців із наближенням зими хвилювання зростає. серед західних прихильників України про розвиток війни. Мільярди доларів, євро та фунтів стерлінгів, які надсилалися до Києва у формі боєприпасів, артилерійських знарядь, обладнання, обміну розвідувальними даними тощо, здавалося, не мали реального впливу на лінію фронту, оскільки росіяни повільно, але невблаганно наступали на основі значної переваги у вогневій силі.

Почало підніматися питання: чи варто вкладати ресурси у війну, яку, здається, неможливо виграти? Це було різко поставлено, оскільки поставки російського газу до Європи були припинені, а уряди ЄС побоювалися, що високі рахунки за електроенергію можуть спровокувати масове невдоволення.

Дедалі більше хвилюючись, що Захід втратить інтерес до України та відступить під зростаючим тиском громадської думки, або принаймні скоротить потік зброї та грошей до цівки, Зеленський ставав відчайдушним. Йому потрібно було показати своєму начальству у Вашингтоні, що їхні гроші не витрачаються даремно, що війна все ще триває, а українці готові до великого контрнаступу.

Іншими словами, йому потрібен був якийсь драматичний трюк, який би змусив його донорів сісти й звернути увагу. Йому потрібна була швидка перемога. Але як його отримати? Ось у цьому полягало питання.

«Херсонський наступ»

Перед цими останніми подіями вся увага була зосереджена на так званому «Херсонському контрнаступі» українських військ на півдні, який розпочався 29 серпня. Про це Київ публічно заявляв протягом кількох місяців.

Якщо б Зеленський серйозно ставився до цього, це було б дуже дивно, тому що в будь-якій війні несподіванка є ключовим фактором. Справжній контрнаступ повинен спиратися на елемент раптовості, тож навіщо оголошувати про це публічно? Але ось Зеленський голосно проголосив на всі боки, що наступ на конкретну ціль – Херсон – неминучий.

Причина в тому, що на Херсон не розраховувався справжній наступ, а був покликаний відтягнути російські війська з інших ділянок фронту, щоб уповільнити їх просування, зокрема, на Донбасі.

З військової точки зору наступ на Херсон не мав сенсу. Російські сили були добре окопані, і відкрита місцевість неминуче штохвала українські сили на жахливі втрати. Тому значний прошарок українського генералітету був проти – як і американці, але Зеленський залишився непохитний.

Український маневр був частково ефективним. Росіяни дійсно перекинули на Херсонський фронт багато військ і техніки. Після взяття Росією Сєвєродонецька та Лисичанська на початку липня, наступ росіян на українській лінії оборони Сіверськ-Бахмут-Горлівка був надзвичайно повільним.

Проте, як і передбачалося, Херсонська операція обійшлася українській армії великою людською ціною. Незважаючи на те, що Київ оголосив повну заборону на будь-яку інформацію, що надходить з фронту, очевидно про це повідомлялося в американських ЗМІ, що Херсонський контрнаступ була м’ясорубкою для українських сил. Було здобуто дуже мало території, а потім частину її знову було втрачено, дорого коштуючи. Україна грала на свою робітничу силу. Росія розігрувала свою перевагу в артилерії.

Але херсонський контрнаступ мав інший результат. Зосередивши увагу росіян на цьому фронті, це неминуче послабило їхні позиції на інших фронтах. У цей момент українське верховне командування посилило обмін розвіданими зі США, що дозволило їм виявити найслабші місця російського фронту та розпочати раптовий наступ.

Ця інформація була безцінною для українців. Існує відомий принцип ведення війни, який говорить: повна сила в точці атаки. Найслабшим місцем був визначений район на північ від ключового стратегічного пункту Ізюма. Дорогою ціною, місто було взято російськими військами наприкінці березня. Ізюм важливий тим, що він є ключовим залізничним вузлом, а також тим, що він відкриває головну дорогу на Слов’янськ з півночі. Фронт тут був більш-менш статичним протягом місяців.

Таким чином, поки вся увага була зосереджена на Херсонському фронті, 8 вересня українська армія розпочала раптовий наступ на Балаклію, що на північ від Ізюма. Це явно застало росіян зненацька. Їх оборона тут була слабка і була швидко розбита. Поки в самому місті ще тривали бої, українські війська продовжували просуватися далі на схід, обходячи його, і майже не зустрічали опору.

За кілька днів вони дійшли до Шевченкового на північний схід від Балаклії, а потім зайняли західний берег найважливішого міста Куп’янська. Водночас вони дуже швидко просувалися на південь у напрямку Ізюма.

Карта війни / Зображення: Ukraine War Map

Резонанс у Кремлі

Міністерство оборони Росії зробило слабкі спроби вигадати пояснення поразки:

«Протягом трьох днів проводилася операція зі згортання та організації перекидання військ Ізюмсько-Балаклійського угруповання на територію Донецької Народної Республіки. У цей період було вжито низку відволікаючих і відхиляючих заходів щодо реальних переміщень військ.»

Таке пояснення нікого не задовольнило. До 12 вересня Росія була змушена відвести свої війська також із смуги вздовж кордону на північ від Харківської області та пересунула фронт від річки Сіверськодонецьк на схід до річки Оскіл.

Це була набагато принизливіша поразка, ніж попередній відступ з Києва. Це була більш-менш упорядкована справа, але тут не так. Це був не організований відступ, а радше розгром. Росіяни втекли, залишивши свої позиції, залишивши велику кількість зброї та техніки.

Є повідомлення про те, що російські військові залишаються позаду, переодягаються в громадянський одяг, щоб тікати пішки чи на велосипеді. Також були колони цивільних автомобілів, які тікали з усіх міст, селищ і селищ у бік російського кордону, побоюючись розправи з боку наступаючої української армії та ультраправих добровольчих батальйонів.

Природа режиму Путіна

Слід поставити запитання: як українці змогли здійснити такий несподіваний наступ і досягти такого приголомшливого успіху? Абсолютно ключовим фактором була розвіддана, надана американцями, яка майже напевно допомогла координувати та керувати всією операцією.

Однією з ключових слабкостей бонапартистського режиму Путіна є придушення критики / Зображення: kremlin.ru Wikimedia Commons

Але це не все пояснить. За часів Радянського Союзу якість радянської розвідки не мала собі рівних. Напевно, вони повинні були визначити нарощування українських військ на тій ділянці фронту і відповідно відреагувати?

Поразка на Харківському фронті виявила фатальну слабкість російських військ у цій війні — низьку якість їхньої розвідки, але це, у свою чергу, лише один із симптомів виродження в самому серці путінського режиму.

Розпад Радянського Союзу перетворив Росію з бюрократичної деформованої робітничої держави на буржуазний бонапартистський режим, яким керує корумпована кліка олігархів, які збагатилися завдяки масовому розкраданню власності народу.

Керує цим гнилим режимом кремлівська кліка, яка обслуговує інтереси олігархів, водночас пануючи над ними; знущання та позбавлення від них в обмін на послуги своєї міліції та ФСБ, спадкоємця старого КДБ, який був тією драбиною, якою Володимир Путін піднявся до Кремля.

Путін любить представляти себе сильною людиною, але насправді він велетень на глиняних ногах. Одна зі слабких сторін бонапартистського режиму полягає саме в тому, що сильна людина не терпить інакомислення чи будь-якої критики.

Людина в Кремлі живе у такій собі бульбашці: штучному світі, населеному корумпованими дружками та підлабузниками, у якому всі хочуть лише повідомити йому хороші новини, незалежно від того, має це якесь відношення до правди чи ні. Це, безсумнівно, зіграло найбільш негативну роль у веденні Росією війни з самого початку.

Це частково пояснює надмірну самовпевненість з боку Путіна. Це проявляється в тому, що він наполягає на нісенітниці, що це взагалі не війна, а лише «спеціальна військова операція» – дуже дивне формулювання, яке не має еквівалента ні в історії, ні у військовій теорії. Прикриваючись цим удаванням, Путін досі ухилявся від оголошення війни та проведення повної мобілізації, але це обмежило кількість сил, які він міг залучити до конфлікту.

Проведіть історичну аналогію, використану радником президента Зеленського Арестовичем: коли Червона армія звільняла Україну від нацистів, Сталін відправив у бій два з половиною мільйони військ. Навпаки, Росія поки що залучила до цієї війни відносно невелику кількість солдатів, можливо, 170 000.

Причини цього політичні. Оголошення війни і повна мобілізація мали б набагато більший вплив на російське суспільство і могли б викликати спротив, але це серйозно завадило військовим зусиллям Росії.

Таким чином, коли росіяни перекинули війська на посилення Херсонського фронту, ділянки Харківського фронту залишилися вкрай ослабленими. Ворог скористався нагодою і влаштував блискавичну атаку, яка застала росіян зненацька. Результатом
став розгром, як ми бачили.

Наслідки

Якими будуть наслідки цієї поразки росіян на Харківщині? З української точки зору, це вкрай необхідний засіб для підвищення морального духу. Пропагандистський елемент був ключовим для українсько-західної сторони від початку, але пропаганда має свої межі; якщо це не супроводжується конкретними досягненнями на місцях, то воно стає порожнім і контрпродуктивним.

Як і можна було передбачити, чоловіки в Києві зараз пихаються власною значимістю. Якщо процитувати фразу Сталіна, у них «паморочиться голова від успіху». Запаморочення в повсякденному житті може стати причиною неприємних пригод. Можна втратити рівновагу і боляче впасти, але під час війни наслідки можуть бути набагато серйознішими.

Зараз говорять про підготовку Україною такого ж контрнаступу у Вугледарі, на Запорізькому фронті. Проте, реальну ситуацію показують останні звернення Києва з вимогою до Заходу прискорити поставки зброї та значно збільшити її кількість.

З якою метою? Не для того, щоб влаштувати тріумфальний марш до Москви, чи до Криму, чи навіть до Маріуполя, а просто щоб утриматися на щойно завойованій території.

Виграти одну битву — це не виграти війну, яка складається з багатьох битв. Українці можуть виграти один бій, або десять боїв, але такі перемоги можуть бути ефемерними і не обов’язково визначати зміну загального балансу сил.

Екзистенційне питання

Це дуже небезпечні події для Путіна. Війна в Україні – екзистенційне питання для нього та його режиму. Крах російської оборони в Харкові був чи не найсерйознішим ударом Росії в цій війні. Військові та російські реакційні націоналістичні коментатори, які підтримали вторгнення в Україну, тепер відкрито критикують керівництво кампанії, дехто ставить під сумнів навіть самого Путіна.

Чеченський лідер Кадиров, який був важливою частиною війни проти України, відкрито висловив свою критику вимушеного відступу Росії в Харкові: «Були зроблені помилки. Думаю, вони зроблять висновки. Можливо, це неприємно, коли ти говориш комусь правду в очі, але мені подобається говорити правду».

Поки що ці тріщини лише незначні, але якщо ситуація на місці в Україні не зміниться і Путін не зможе продемонструвати певні перемоги, тоді незгода зростатиме, особливо серед тих, хто досі підтримував війну. Це може стати дуже небезпечним для позиції Путіна. Поразки у війні часто призводять до революції.

З цієї причини, Путіну потрібно діяти рішуче і швидко. Його перша реакція була вніч на 11 вересня серією скоординованих атак, які пошкодили електростанції по всій Україні, спровокувавши загальне знеструмлення. Це лише початок. Найближчими днями йому потрібно переконатися, що Росія не зазнає значних поразок і зуміє здобути ту чи іншу перемогу.

Можливо, йому доведеться вдатися до повної мобілізації, хоча це було б ризикованим кроком з його боку. Російський товариш коментує: «Мобілізація йде неофіційно. Були мобілізовані люди з регіонів, віддалених від великих міст. Питання в тому, чи почнуть зараз мобілізувати новобранців із великих міст, таких як Москва, Ленінград чи Казань. У цьому є великий політичний ризик».

Так чи інакше, Путіну потрібно зміцнити те, що є одним із найслабших місць російської армії у цій війні, як виявилося в останній поразці: живу силу. Це буде зроблено шляхом подальшого використання його переваги у вогневій потужності або залучення додаткових військ. Ймовірно, через суміш обох.

Імперіалісти стикаються з проблемами

Якщо розглядати об’єктивно, то нещодавня поразка є невдачею і призвела до серйозних труднощів у російській кампанії, але чи це матиме якийсь тривалий вплив на загальний баланс сил, залишається під сумнівом. Деякі військові та політичні лідери в Києві та на Заході висловлюють нотку обережності.

Держсекретар США Блінкен під час нещодавнього візиту в Україну «привіз послання Джо Байдена про необхідність почати переговори з Путіним» / Зображення: Secretary Antony Blinken

 
Зеленський — азартний гравець, який не проти приймати ризиковані рішення. Його Херсонсько-Харківська наступальна операція була відчайдушною авантюрою, спрямованою на збереження міжнародної підтримки. І іноді відчайдушні азартні ігри можуть увінчатися успіхом. Може здатися, що Зеленський тепер у сильній позиції, щоб вимагати ще більшої військової та фінансової допомоги від США та Європи.

Але у Зеленського є свої внутрішні проблеми. По Києву ходять чутки, що військове командування не надто зацікавлене в наступі на Херсон. Західні аналітики поставилися скептично і порадили обмежити його цілі та масштаби. Зеленський все-таки продовжив це. Причина була не стільки військова, скільки політична.

Тимчасово ця перемога вплине на моральний стан українських вояків і громадську думку, яка досі бачила лише поразки та відступи з квітня. Це дозволяє Україні зберегти надію на подальший прогрес у війні після зимового періоду, який, ймовірно, призведе до зупинки війни.

Але все не так, як здається. Парадоксально, але недавній військовий успіх української сторони створив труднощі для імперіалістів і того, що можна назвати Партією миру. Насправді кілька українських газет повідомляють, що під час минулотижневого візиту держсекретаря США Блінкена до Києва він «привіз послання від Джо Байдена про необхідність почати переговори з Путіним.» (Українська правда).

Але Путін не буде в настрої ні з ким вести переговори так швидко після принизливої ​​поразки. Нещодавня атака застала росіян зненацька. Але навряд чи таке повториться. Російські війська перегрупуються і будуть посилені новими свіжими дивізіями.

У Росії ще є значні резерви, на які можна спиратися. З 1 вересня на Далекому Сході проходили спільні з Китаєм та іншими країнами військові навчання «Восток-22», які тривали вісім днів. Таким чином, до військових навчань на Далекому Сході були залучені десятки тисяч російських військ, які могли бути призначені для українського фронту.

Путін зробить усе необхідне, щоб мати можливість представити перемогу в Україні. Для цього йому потрібно, як мінімум, утримати утримувані ним території в Херсоні, Запоріжжі та Луганську, а також завершити захоплення Донбасу, вийшовши на адмінкордон Донецька.

І про те, щоб Путін здався внаслідок тимчасових невдач, які неминучі у будь-якій війні, не йдеться. З іншого боку, Україна перебуває у надзвичайно складній економічній ситуації, будучи майже відрізаною від зовнішньої торгівлі (незважаючи на угоду про експорт зерна) і повністю залежачи від допомоги Заходу для свого щоденного бюджету.

Таким чином, імперіалісти – особливо європейці – стикаються з гострою дилемою. Зима на порозі, без жодних гарантій постачання газу та нафти. Це розпалює кризу вартості життя з потенційно вибуховими соціальними та політичними наслідками. Тиск щодо досягнення якоїсь угоди чи компромісу продовжуватиме зростати. Те, що ми побачили в Чеській Республіці, є дуже симптоматичним для змін громадської думки, які відбуваються в Європі.

Неможливо передбачити, що буде в найближчі кілька місяців. Як казав Наполеон: війна — найскладніше з усіх рівнянь. Це постійно рухома картина з багатьма невідомими змінними. Наше завдання як марксистів — стежити за розвитком подій і терпляче пояснювати передовим верствам суспільства, агітувати проти війни з революційної точки зору, звертаючись передусім проти ворога вдома: нашого власного правлячого класу.

Хорхе Мартін і Алан Вудс, 13 вересня 2022

11 сентября 2001 г .: Взрыв террористов-самоубийц в США — терроризм на помощь реакции

Photo: Gobetz

Сегодня годовщина теракта 11 сентября 2001 года во Всемирном торговом центре. По этому поводу мы публикуем нижеследующую статью, написанную в день нападения. По сей день статья остается в силе по основным пунктам.


Во вторник 11 сентября 2001 года мир потрясло известие о самом разрушительном теракте в истории. Тысячи людей погибли и еще больше получили ранения после того, как два самолета врезались в башни Всемирного торгового центра в самом сердце финансового района Нью-Йорка. Всего через 18 минут после первого взрыва раздался второй взрыв, когда другой самолет врезался в другую башню. 

Считается, что это были пассажирские самолеты, и один из них, как полагают, был Boeing 767 American Airlines, летевшим из Бостона. Первый самолет врезался в одну из башен незадолго до 9 утра (14:00 по московскому времени). Дым валил из зияющей дыры в 110-этажной башне, которая была полностью разрушена. Вскоре после этого в другую башню врезался угнанный самолет. Люди были замечены выпрыгивающими из окон в сцене ужасающего ужаса. В башнях работало около 50 000 человек, хотя кажется, что во время нападения их было около 6 000, многие из которых, должно быть, были убиты или ранены.

Здание, самое высокое в Нью-Йорке, было популярной туристической достопримечательностью, в которой размещались компании, предоставляющие финансовые услуги, и нападение произошло в то время, когда сотрудники и туристы уже  были в здании. В феврале 1993 года Центр подвергся бомбардировке, в результате чего шесть человек погибли и более 1000 получили ранения. Теперь его больше нет, он превратился в тлеющие руины. 

На этом атаки не прекратились. В другом случае самолет врезался в Пентагон в Вашингтоне, округ Колумбия, в результате чего он загорелся. В Пенсильвании официальные лица аэропорта округа Сомерсет сообщили о крушении большого самолета к северу от аэропорта округа Сомерсет, примерно в 80 милях к юго-востоку от Питтсбурга.

Сообщалось, что другие угнанные самолеты направлялись в Вашингтон. Улицы Вашингтона и Нью-Йорка охватила паника. Мосты и тоннели в Нью-Йорке были закрыты из-за опасений новых нападений. Трагедии ошеломили нацию и побудили чиновников, опасающихся новых нападений, эвакуировать Капитолий, Белый дом, Государственный департамент и другие федеральные здания. Рейсы были отменены во всех крупных аэропортах США. По данным Управления кадров, вскоре после взрыва в Капитолии федеральное правительство приказало закрыть все федеральные здания в районе Вашингтона. По данным Службы национальных парков, в течение часа федеральное правительство предприняло дополнительный шаг, закрыв национальные достопримечательности по всей стране, в том числе Монумент Вашингтона, Статую Свободы и Арку ворот Сент-Луиса.

Официальные лица США, не теряя времени, назвали инцидент терактом. Похоже, что ФБР расследовало сообщения об угоне самолета перед двумя авиакатастрофами. Президент США Джордж Буш возвращается в Вашингтон и созвал совещание по вопросам национальной безопасности. Он сказал, что взрывы были «очевидной террористической атакой», и сказал, что «терроризм против нашего народа не выдержит». Впервые в американской истории президент отдал приказ о национальной наземной остановке, запретив все полеты под угрозой сбития.

Президент Буш приказал провести полномасштабное расследование, чтобы «выследить людей, совершивших этот акт». «Я распорядился, чтобы все ресурсы федерального правительства были направлены на помощь жертвам и их семьям», — сказал он, прежде чем попросить аудиторию минутой молчания и помолиться за жертв.

Этот террористический акт носит совершенно безумный и преступный характер и должен быть осужден — но не по лицемерным причинам, приведенным Бушем и Блэром. Марксисты выступают против индивидуального терроризма, потому что он контрпродуктивен и играет на руку наиболее реакционным слоям господствующего класса. Здесь дело обстоит именно так: это кровавое безобразие сыграет на руку Большому Бизнесу США и империализму. Это даст Бушу полную свободу действий на Ближнем Востоке и в мировом масштабе. Общественное мнение США будет смягчено для любой реакционной политики внутри страны и за рубежом.

На общественное мнение США это повлияет так же, как Перл-Харбор, который Рузвельт публично осудил, но тайно приветствовал. Американская общественность теперь будет готова принять зверства так называемых контрповстанческих и контртеррористических действий за границей, а также реакционное и антидемократическое законодательство дома. 

Кто стоит за терактом?

Пока ни одна группа не взяла на себя ответственность за инциденты, но многие наблюдатели возлагают вину на силы на Ближнем Востоке. Сначала пальцем указывали на Демократический фронт освобождения Палестины. Демократический фронт сразу же снял с себя ответственность, и это, несомненно, правда. Такая амбициозная атака, включающая одновременный захват четырех разных самолетов на территории США, должна была потребовать большого объема планирования и организации, на что ушли месяцы или даже годы. На самом деле, ни одна из палестинских групп сопротивления не будет иметь необходимой степени организации, финансовой поддержки и инфраструктуры для проведения такого нападения. Точно сказать, кто стоит за нынешними атаками, невозможно. В предыдущих случаях взрывы бомб, в которых обвиняли «ближневосточный терроризм», оказывались делом рук правых американских организаций. 

«Возможно, это самая дерзкая террористическая атака, которая когда-либо происходила в мире», — сказал Крис Йейтс, авиационный эксперт лондонской компании Jane’s Transport. «Требуется логистическая операция со стороны вовлеченной террористической группы, которая не имеет себе равных. Лишь очень небольшая горстка террористических групп находится в этом списке … Я бы назвал в начале списка Усаму бен Ладена».

Очевидно, что это нападение соответствует целям и методам бен Ладена и что у него будут необходимые средства для их осуществления. Бен Ладен призывал мусульман повсюду атаковать и убивать американцев. Три недели назад он предупредил о «беспрецедентной атаке» на интересы США из-за поддержки Вашингтоном Израиля. Этот человек и его движение не имеют ничего общего с социализмом или чем-либо прогрессивным, но являются представителями самой оголтелой реакции. Однако мало кричать о Бен Ладене. Необходимо объяснить, как он возник и почему.

Не следует забывать, что бен Ладен изначально финансировался, вооружался и поддерживался американским империализмом и был креатурой ЦРУ. Когда Вашингтону было выгодно разжечь исламский фундаментализм в качестве оружия против Советского Союза, они не гнушались поддерживать таких оголтелых реакционеров и массовых убийц. Пока убиваемые находились далеко — в Афганистане или на Ближнем Востоке, эти лицемеры могли себе позволить закрывать на это глаза. Теперь они вдруг обнаруживают, что бен Ладен и ему подобные — «враги цивилизации». Но в таком случае на угрозе цивилизации должно стоять клеймо «сделано в США».

Как мы заявляли, Торговый центр уже подвергался бомбардировке в 1993 году. «Второй случай просто невероятен», — сказал Айра Фербер, бывший представитель Национального совета по безопасности на транспорте. Действительно, так оно и есть, и ясно, что в этом безобразии много загадочного. Как получилось, что террористам удалось провести такую ​​атаку, не предупредив спецслужбы США? Столь обширное предприятие должно было включать в себя большое количество людей, сложный аппарат и длительное время на подготовку. Как это могло ускользнуть от внимания американской разведки?

Было сказано, что трудно проникнуть в террористические организации. На самом деле дело обстоит наоборот. ЦРУ ведет подробные досье на все эти группы и, несомненно, имеет в своих рядах своих агентов и доверенных лиц, в том числе агентов-провокаторов, отличающихся экстремистскими взглядами.

В прошлом спецслужбы добились значительных успехов в предотвращении терактов. На этот раз, похоже, произошел массовый и поразительный провал разведывательной сети. Эксперты британской разведки отметили, что неспособность американской разведки обнаружить подобную крупномасштабную операцию, которая, должно быть, планировалась и организовывалась в течение длительного периода времени, весьма поразительна и фактически необъяснима.

Как возможно, что ЦРУ было настолько невежественно и некомпетентно, что допустило такую ​​разрушительную атаку на нервные центры нации? Одна возможность не была упомянута, а именно, что это было результатом неудачной провокации. В темном мире интриг, провокаций и контрпровокаций, характерных для деятельности секретных служб, не исключено, что часть военного истеблишмента США решила позволить террористам начать атаку внутри Америки в качестве средства усиления общественной поддержки агрессивной политики и перевооружения. Это могло бы объяснить удивительную неудачу американской разведки, хотя разрушительный характер атаки позволяет предположить, что провокация вышла из-под контроля.

Одно можно сказать наверняка. Что следствием нападения будет усиление империализма и правого крыла в США. В очередной раз мы видим реакционные последствия индивидуального терроризма, безоговорочно осуждаемого марксистами.

Экономические последствия

Экономические последствия атаки были незамедлительными и драматичными. Торги на Нью-Йоркской фондовой бирже были остановлены на неопределенный срок. За этой новостью последовало резкое падение на фондовых биржах в Лондоне и других мировых торговых центрах. 80 процентов Интернета было отключено, а мобильные телефоны вышли из строя, что усилило панику. 

Фьючерсы на американские акции упали до того, как торги были приостановлены на неопределенный срок до открытия торгов во вторник. Акции в Европе быстро упали более чем на 6 процентов, а общеевропейский индекс FTSE Eurotop 300 снизился на 4,5 процента после предыдущего роста. «Инвесторы будут задаваться вопросом, не является ли это началом террористической кампании в США, направленной против высокопоставленных учреждений», — сказал Эндрю Миллиган, глава отдела глобальной стратегии Standard Life Investments в Эдинбурге. «Нет цен. Нет торговли», — сказал один из трейдеров развивающихся рынков в Нью-Йорке. «Все маклеры в торговом центре, так что цен нет».

Ожидалось, что американские акции упадут после задержки открытия, в то время как акции страховых компаний сильно пострадали из-за опасений огромных обязательств. «Когда рынок откроется, он откроется сильно вниз, — сказал Стэнли Наби, управляющий директор Credit Suisse First Boston, который контролирует 110 миллиардов долларов. Это абсолютно невероятно».

Майк Ленхофф из брокера Gerrard сказал: «Это катастрофа. Это повергает весь рыночный фон в хаос. Пентагон подвергся бомбардировке, и никто на самом деле не знает ответ американской политики, который, я думаю, будет довольно жестким, как только они почувствуют уверенность в том, кто несет за это ответственность.

Акции и доллар США упали, а облигации-убежища резко выросли, поскольку инвесторы, ищущие убежища в период неопределенности, подтолкнули цены на золото и нефть и швейцарский франк поднялся  вверх после инцидентов. Лондонская фондовая биржа сразу же вошла в свободное падение. Лондонский индекс FTSE упал на 200 пунктов, и подобные падения повторились на всех других фондовых биржах. Цена на нефть выросла на два доллара за баррель. Многие здания в лондонском Сити были поспешно эвакуированы из-за опасений нападения. 

В Европе доходность краткосрочных государственных долговых обязательств Европы также упала, при этом двухлетние бумаги достигли почти двухлетнего минимума. Катастрофа подорвала ликвидность на рынке корпоративных облигаций в евро, поскольку инвесторы бежали в государственные облигации-убежища. Инвесторы и так нервничали перед атаками, теперь в уравнение внесен новый элемент волатильности.

Доллар упал по отношению к евро и иене после взрыва. Евро стоил 0,9050 доллара по сравнению с 0,8978 доллара незадолго до первых взрывов.

Швейцарский франк ненадолго подскочил до 1,4901 за доллар с уровнем открытия бирж около 1,6882, но быстро упал до 1,66. Фьючерсы на нефть IPE Brent выросли более чем на три с половиной доллара до более чем 31 доллара за баррель, в то время как цены на золото выросли более чем на шесть долларов, или на 2 процента, до 278,00/280,50 долларов за тройскую унцию. Нервозность инвесторов выразил один из лондонских комментаторов:

«Я не думаю, что можно здраво говорить о поведении рынка. Пока мы говорим, рынок Великобритании упал на 20-30 пунктов — это довольно быстрые рыночные условия. Банки, страховщики упадут больше всего — все, что подвержено риску. Акции нефтяных компаний будут расти, и цены на нефть растут. Цена на нефть сейчас составляет почти 30 долларов (20 фунтов) за баррель по сравнению с 27,50 долларами ранее этим утром». 

Сила доллара, учитывая слабость американской экономики, бросила вызов закону гравитации. До сих пор он рассматривался как убежище в период глобальной нестабильности. На определенном этапе это было неизбежно, поскольку иностранные инвесторы выводили свои средства из Америки, провоцируя рост процентных ставок в США и подталкивая экономику США к рецессии. Возможно, этот процесс уже начался.

После почти десятилетнего бума в США мировая экономика уже колеблется на грани серьезной рецессии. Реальностью глобализации оказывается глобальный кризис капитализма. Основной причиной капиталистического кризиса является перепроизводство. Как только экономический цикл достигает критической точки, когда количество переходит в качество, любой инцидент может толкнуть его на грань рецессии. Так было с нефтяным кризисом 1973–1974 годов. Необходимо напомнить себе, что рост цен на нефть был связан с событиями на Ближнем Востоке. Теперь не исключено, что история повторится.

Новый мировой беспорядок

В одночасье величайшая сверхдержава, которую когда-либо видел мир, оказывается колоссом на глиняных ногах. Самое мощное военное государство, которое когда-либо видел мир, показало свое бессилие перед лицом терроризма. Перед Второй мировой войной Троцкий предсказывал, что Америка выйдет победителем и установит мировую гегемонию, но добавил, что в ее фундамент будет вложен динамит. Эти пророческие слова теперь оказались буквально правдой. Десять лет назад, после распада Советского Союза, отец президента Буша пообещал Новый мировой порядок. Теперь реальность ударила по дому с удвоенной силой.

Изнасилование планеты Большим Бизнесом создало мир, полный страданий, войн и хаоса, которые теперь повлияли на самое сердце мирового империализма. Это и есть настоящая причина нынешних злодеяний. Терроризм всеобщего голода, болезней, нищеты, эксплуатации и угнетения, который мучает миллионы мужчин, женщин и детей каждый день их жизни, является первопричиной беспорядков и нестабильности, охвативших планету на заре 21 век. 

Нигде это не является более очевидным, чем в Палестине, где люди на Западном берегу и в секторе Газа ежедневно подвергаются кровавым нападениям израильского империализма, их дома разрушаются, их молодых людей расстреливают, их средства к существованию отбираются. Стоит ли удивляться, что часть палестинской молодежи доведена до отчаяния? Удивительно ли, что существует яростная ненависть к империализму США, который поддерживает Израиль и хранит молчание обо всех этих злодеяниях? Где было осуждение президента Буша, когда лидер НФОП был недавно убит израильтянами в результате ракетного обстрела? Где были все разговоры об «атаке на цивилизацию», когда израильская армия убивала и калечила сотни палестинских мирных жителей? 

Все это самым страшным образом повлияло на сознание палестинских масс. Через несколько часов после нападений появились сообщения о праздновании на улицах Наблуса на Западном берегу. Ужасные страдания, причиняемые палестинскому народу израильским империализмом, который поддерживает Вашингтон, вызывают такую ​​реакцию. Но это глубоко ошибочно. Сцены палестинской молодежи по телевидению, демонстрирующие поддержку убийства сотен мирных жителей США, нанесут огромный вред делу палестинцев в США и во всем мире. Сочувствие, которое они завоевали среди рабочих США и других стран из-за своих страданий от рук израильских угнетателей, будет забыто волной отвращения, которая будет использована реакционерами США для разжигания антипалестинских и антиарабских настроений. Это, в свою очередь, подготовит почву для новых и чудовищных актов репрессий против палестинцев, которые будут более приемлемы для мирового общественного мнения, тогда как ранее они осуждались. 

Американцам придется нанести удар по какой-нибудь арабской стране — предположительно, по Ираку. Для этого им потребуется сотрудничество с израильской разведкой. Это укрепит руку Израиля, а не ослабит ее. Это навредит делу палестинцев, а не поможет ему. В этом ее реакционный характер. Надо быть слепым, чтобы этого не видеть.

Несмотря на впечатляющее воздействие, даже самые хорошо организованные террористические акты никогда не смогут уничтожить или даже серьезно ослабить империализм. Джордж Робертсон, секретарь НАТО, немедленно воспользовался нападением, чтобы выступить за наращивание военной мощи НАТО. Последствия нынешних нападений будут серьезными и реакционными. Американский империализм будет вынужден нанести ответный удар, и он не будет суетиться в выборе жертв. Уже были попытки обвинить Ирак в зверствах. Новые взрывы и опустошения станут ответом, добавляя к дьявольской спирали убийств и контр-убийств. Что касается народов Ближнего Востока, то нынешний инцидент ничем не поможет им в их бедственном положении. Палестинский народ не получит никакой выгоды от этого нападения. Американские империалисты будут загнаны еще дальше в объятия Израиля. Жестокость последних по отношению к палестинцам будет «оправдана» предполагаемой угрозой терроризма. 

После теракта в Африке империалисты США бомбили Ливию и Судан, хотя ни одна из этих стран не имела к этому никакого отношения. Теперь они, видимо, вернутся к бомбардировкам беспомощного народа Ирака — как будто одно кровавое преступление оправдывало другое. Тем самым они будут обострять все противоречия в мировом масштабе, создавая новые жертвы и новую ненависть — топливо для новых террористических актов. Это то, что они называют «защитой цивилизации». 

Ленин однажды сказал, что капитализм — это ужас без конца. В последние годы американцы и европейцы вооружились до зубов, чтобы вмешаться против движения масс в Африке, Азии, на Ближнем Востоке и в Латинской Америке, как в так называемом Колумбийском плане. Нынешнее зверство будет означать дальнейшее ускорение этой агрессивной программы перевооружения. Она не сулит ничего положительного рабочим и крестьянам всего мира, а является лишь еще одним проявлением конвульсивного кризиса капитализма в мировом масштабе. По словам римского историка Тацита: «И когда они создали пустыню, они называют ее Миром».

Тед Грант и Алан Вудс

Лондон, 11 сентября 2001 г.

Украина: Коммунистическая Партия запрещена лицемерным правительством Зеленского!

В начале июля украинские суды постановили закрыть Коммунистическую партию Украины (КПУ) и арестовали её активы. Антидемократическая атака является частью скандальной кампании по подавлению политического инакомыслия и запятнанию образа «коммунизма», связывая его с российским империализмом. 

Российское вторжение в феврале дало новый предлог для режима Зеленского — так называемого защитника европейских демократических ценностей — для подавления политической оппозиции под видом борьбы с российскими коллаборационистами.

Под этим предлогом украинское государство уже запретило деятельность ряда политических организаций и СМИ. Разумеется, никаких доказательств сотрудничества представлено не было, и некоторые из этих организаций открыто выступали против российского вторжения. Как мы объясняли ранее, атаки на основные демократические права в Украине начались задолго до вторжения.

Это показывает реальный характер киевского режима: далеко не маяк демократии, это реакционное буржуазно-националистическое правительство, которым манипулируют  США и НАТО в разрушительной войне с российским империализмом. 

История КПУ

Репрессии коммунизма в Украине начались с распадом СССР. Одним из первых действий нового независимого украинского государства в августе 1991 года был запрет Коммунистической партии Украины (КПУ) после обвинения в организации свержения правительства. 

Yeltsin Flag Image www.kremlin.ru

Украина вслед за Борисом Ельциным запретила свою Коммунистическую партию / Изображение: www.kremlin.ru

Украинский парламент (Рада) следовал не «воле народа», а диктату бандитов, которые сейчас правят Россией, где Борис Ельцин издал указ накануне издали приказ о запрещении собственной коммунистической партии. Реальное отношение украинских масс можно было увидеть в последующие два года, когда образовались десятки самостоятельных коммунистических групп, функционирующих в состоянии официальной нелегальности. 

Некоторые из этих групп продолжили реформирование КПУ в 1993 году на съезде в Донецке. Новая партия, особенно ее молодежное крыло, комсомол, продемонстрировала уровень политической активности, невиданный с тех пор, как сталинская бюрократия консолидировала свою власть в конце 1920-х годов. 

Политбюро КПУ воспитывалось в сталинской школе, со всеми вытекающими отсюда извращениями. Тем не менее, даже по сравнению с бурными 1980-ми при СССР первое десятилетие независимости Украины было гуманитарной катастрофой. 

Это привело к возобновлению популярности СССР в массах Украины, особенно на востоке и в центре страны, на которых меньше влиял украинский национализм, который был (и остается) откровенно антикоммунистическим и прокапиталистическим. 

На парламентских выборах 1998 года КПУ набрала наибольшую долю голосов — 25 процентов. Выступавшие против них «социалистические партии» набрали еще 16,5% вместе взятых.

За этим последовало не поражение олигархии от уполномоченных коммунистов, а объединенное маневрирование украинской буржуазии по ограничению угрозы КПУ. В то время КПУ была единственной значимой партией в парламенте, выступавшей против приватизации государственного имущества и сокращения государственных услуг, таких как пенсии. 

Для нейтрализации этой угрозы применялась двуединая стратегия. Помимо красной паники, организованной буржуазными СМИ, верхушкам КПУ были предложены союзы, которые были приняты жаждущими привилегий и комфортной жизни партийными бюрократами.

Это привело, за исключением времени после мирового экономического кризиса 2009 года, к продолжающемуся падению популярности КПУ. В момент событий Евромайдана, когда украинские нефтяники с помощью ультраправых сил вытеснили олигархов, с которыми КПУ была в коалиции, они были не в состоянии предложить альтернативу движениям ни за, ни против евромайдана. 

В сепаратистских республиках, где местные партийные секции поддерживали новое правительство, они были быстро оттеснены более русско-националистическими элементами.

Деккомунизация после Евромайдана и российское вторжение

Демонтаж памятника Ленину в Киеве в первые дни Евромайдана и криминализация символов советской эпохи в 2015 году были предзнаменованием грядущих событий. За этим последовал период ускоренной реакции на беспрецедентном уровне, когда КПУ подвергалась атакам со всех сторон со стороны ультраправых групп и украинского государства. 

Снос памятника Ленину в Киеве в первые дни Евромайдана был предзнаменованием грядущего / Фото: ВО Свобода

КПУ по всей стране подвергались нападениям и сжигались. На активистов нападали на улицах, и достаточно сказать, что украинская судебная система не предложила никакой помощи жертвам этих нападений.

Это сочеталось с массовым демонтажем памятников времен СССР и общественных произведений искусства в рамках так называемых законов о декоммунизации 2015 года, которые вынудили КПУ официально распустить свою партию и реорганизоваться под знаменем «Левой оппозиции».

Несмотря на слабое лидерство Петра Симоненко и преклонный возраст партийных активистов, они смогли оказать определенное сопротивление законам о декоммунизации, выступив против демонтажа памятников. Марши 9 мая в память о победе СССР над фашизмом во Второй мировой войне продолжали проходить во многих частях Украины, несмотря на давление со стороны государства и ультраправых.

Избрание Зеленского вместо Порошенко изначально создавало некоторую видимость ослабления реакции государства, отчасти из-за общей усталости населения Украины от крайне правых. Симоненко даже несколько раз появлялся на украинских телеканалах. 

Однако за год, предшествовавший российскому вторжению, правительство Зеленского под давлением крайне правых элементов государственных сил и его империалистических сторонников больше опиралось на украинский национализм и подавляло потенциальную политическую оппозицию.

Российская армия, со своей стороны, время от времени цинично использовала символы советской эпохи в пустой попытке улучшить отношения с симпатизирующими слоями населения, пробуждая память об освобождении Красной Армией во время Второй мировой войны. 

Российский империализм не только не вернул СССР, но ничего, кроме смертей и разрушений войны, Украине не принес. 

Симоненко, конечно, не улучшил положение рядовых членов, поддержав возмутительную поддержку путинского вторжения Коммунистической партией Российской Федерации (КПРФ) во время выступления на телеконференции в мае. 

Это предательство следует модели бюрократии КПУ, которая не понимает подлинного интернационализма и не верит в рабочий класс, вплоть до пассивной поддержки вторжения такого архиреакционера, как Путин. Деятельность КПУ и так некоторое время замалчивалась, но это могло быть связано с внутренним противодействием линии руководства, как это более открыто происходит в КПРФ.

Но в любом случае мы должны четко понимать, какие мотивы здесь играют роль. Самый большой приоритет правительства Зеленского — подорвать любую организованную оппозицию войне. Он счастлив попирать демократические права на свободу выражения мнений и ассоциаций в этом процессе. 

И более того, связывая КПУ с русским вторжением, цель состоит в том, чтобы связать социализм и коммунизм вообще с Россией, и с ужасами нынешнего вторжения: сейчас и в будущем. 

Не случайно также ускорилось уничтожение общественных памятников советской эпохи, топонимов и произведений искусства. Накануне войны человек на Херсонщине получил пять лет условно за публикацию в Интернете цитат Ленина и Сталина

А в мае женщину в Одессе арестовали за продажу значков советских времен. Изображения, по-видимому, были настолько «опасными», что полиция замазала их в отчете о доказательствах!

Этим возмутительным попыткам подавить социализм и коммунизм необходимо противостоять. Мы выражаем солидарность со всеми репрессированными левыми активистами Украины и призываем к созданию революционных сил и классовой солидарности во всех частях бывшего СССР. 

Долой государственные репрессии! Долой межимпериалистическую войну! За демократические права на свободу слова и ассоциации! Создавайте силы коммунистической революции поперек национальных границ!

Украина: 100 миллионов русскоязычных книг стоят в очереди на запрет

Александра Коваль, директор Украинского института книги (входит в состав Министерства культуры Украины), заявила, что они начнут работать над изъятием более 100 миллионов книг — так называемых «пропагандистских» книг из публичных библиотек Украины. Книги, в том числе произведения всемирно известных писателей и поэтов Достоевского и Пушкина, могут быть отправлены в центры макулатуры, сообщил министр культуры и информационной политики Александр Ткаченко.

Первый раунд изъятий, который Коваль выразила желание завершить до конца года, будет направлен на то, что она назвала в интервью «Интерфакс-Украина» «идеологически вредной литературой», изданной еще во времена, когда Украина была частью Советского Союза, как русская литература с так называемым «антиукраинским содержанием». Во второй раунд изъятий предполагается включить все книги, изданные в России с момента распада Советского Союза: «они, вероятно, будут и разного жанра, и детские книги, и любовные романы, и детективы», — пояснил Коваль.

По оценке Коваля, после утилизации такой «вредной» литературы в публичных и школьных библиотеках Украины останется около 100 млн книг, или половина их нынешнего общего объема. Но не все экземпляры русских книг нужно убирать, считает Коваль: часть нужно оставить в университетских и научных библиотеках, где будут храниться детские сказки и любовные романы советских времен «для специалистов, изучающих корни зла и тоталитаризма». 

Удаление русских книг следует рассматривать в более широком контексте «декоммунизации» Украины. С 2015 года все коммунистические партии и символы были запрещены, а война использовалась только для дальнейшего усиления политических репрессий: режим Зеленского запретил еще одиннадцать партий и поставил все телеканалы под контроль правительства.

Это не первый случай за последние годы, когда украинское правительство запрещает русские книги. В 2015 году были запрещены 38 книг, изданных в России. С тех пор список пополнился новыми книгами, в том числе двумя книгами популярного современного российского автора детективных романов Бориса Акунина и мемуарами всеми любимого советского актера и музыканта Владимира Высоцкого.

В 2018 году русскоязычное издание «Сталинграда» британского историка Энтони Бивора было запрещено, хотя позже запрет был снят из-за давления со стороны посольства Великобритании. Причина запрета? Отрывок, описывающий убийство 90 еврейских детей Организацией украинских националистов, ведущей фигурой которой был нацистский коллаборационист Степан Бандера.

bandera ukraine Image Picasa Gallery Wikimedia CommonsИзображение: Галерея Picasa, Wikimedia Commons

Виртуальный некрополь, посвященный памяти важных исторических личностей – вместе с двумя командирами батальонов СС (Смовский Константин Авдеевич, заместитель командира 118-го батальона шуцманшафта и Иван Емельяновича-Павленко, командир 109-го шуцманшафта), устроивших еврейские погромы! Но памятники Степану Бандере не ограничиваются виртуальным пространством. В последние годы в честь погромщика соорудили статуи, а статуи Ленина и Пушкина снесли. А в Чернигове снесли памятник советской партизанке и мученице-антифашистке Зое Космодемьянской.

21 мая в социальных сетях была опубликована фотография, на которой якобы запечатлено сожжение книг по истории Украины, организованное российскими войсками. Этот образ широко тиражировали посол Великобритании в Украине, а также экс-премьер-министр Швеции Карл Бильдт (который, помимо прочих темных дел, был замешан в военных преступлениях в Судане в качестве члена совета директоров Lundin Group). 

Позже сайт проверки фактов France24 «Обсерверы» доказал, что фотография была сделана во время акции протеста в Крыму в 2010 году. Что касается того, участвовали ли российские войска в уничтожении книг, в статье France24 говорится, что « Украинские власти заявляют, что российские солдаты уничтожали книги на оккупированных территориях… Однако наша редакция не нашла фотографий, на которых запечатлено это уничтожение».

Вряд ли в новинку правительства подавляют свободу слова во время войны. Но эта атака — лишь последняя из многих атак на статус русского языка в Украине, которые задолго предшествовали этой войне. Треть украинцев считают русский своим родным языком. Тем не менее, в 2017 году был внесен закон, согласно которому украинский должен быть языком, используемым на всех уровнях образования, а русский и другие языки меньшинств признаются только для обучения в дошкольных учреждениях и начальной школе. Перед своим избранием в 2019 году Зеленский пообещал отменить этот закон, но вскоре отказался от своих обещаний. Это просто продолжение шовинистической политики украинских правительств после переворота на Майдане 2014 года, которые неоднократно подавляли демократические права русскоязычных, одновременно прославляя исторических нацистов и нацистских коллаборационистов и позволяя фашистским бандам свободно господствовать по всей стране в течение многих лет. 

Это то самое правительство, которое якобы борется за «демократию» — борьба, на которую оно получает поддержку в размере миллиардов фунтов стерлингов от западных правительств. Все марксисты должны встать на сторону международного рабочего класса против этих нападок со стороны украинского правительства; в противостоянии с империалистами в НАТО; и против путинского вторжения. 

Война всегда будет приносить ужас, а капитализм всегда будет приносить войну. Единственный путь вперед — взять власть в свои руки рабочими всех стран через мировую социалистическую революцию!

Джонатан Содерберг, 06 июня 2022 года

Дерадянізація

Реакційність української влади набирає оберти з кожним днем! Теперь у законодавстві не буде згадувань «про перемогах Великої Жовтневої соціалістичної революції» Не буде прагнення втілювати в життя «ленінські ідеї побудування комуністичного суспільства»

Тобто наша влада прагнула побудувати комунізм? Що за маячня? Але ця маячня перекреслює усі досягнення робітників й робітниць, які будували ДніпроГес, працювали в шахтах, й незважаючи на сталінську деформовану державу прагнули до майбутнього.

Коротко кажучи, цей закон, не лише встановлює реакційні стандарти й норми, але й змінює Трудовий кодекс, Житловий и кодекс про адміністративні проступки. У воєнний час, коли легітимність влади майже на найвищому рівні такі закони відчиняють двері до пригноблення робітників ще більше

Тягар відповідальності кожного працівника зростає, шанс штрафування, ігнорування виробничих травм, та конфлікти з керівництвом будуть замовчуватись, вже не кажучи про зміни у 8-годинному робочому дні.

Більшість українських мас сприймає комунізм, як прикриття російському імперіалізму. Це викликано експлуатацією кремлівською клікою радянської символіки, то що, але дійсний марксизм немає нічого спільного зі сталінським відродженням чи російським імперіалізмом. Дійсні революційні марксисти завжди виступали проти всякого насилля над націями та їх пригноблення. Саме Ленін дав право на самовизначення народам, проводив політику коренізації, що сприяла свободному розвитку культури, але сталінські депортації, сталінський тост «за руський народ» та в цілому сталінська політика по національному питанню, має дуже мало спільного з політикою більшовиків. Сьогодні революційний марксизм ні в якому разі не стане підтримувати російський імперіалізм.

Дискредитиваному в їх очах марксизму українці, як альтернативу, обирають український націоналізм. Ми вже бачили, як українські націоналісти фінансувалися, то заходом, то олігархами та прислужували їх інтересам. Український націоналізм не є дійсною альтернативою для українців, тому що вся історія українського націоналістичного руху є історія служби крупним олігархам та впливовим чиновникам. 

Тільки дійсна революційна програма марксизму та солідарність робітників здатні виконати дійсні потреби українського робітничого класу, як звільнення з під влади імперіалізму, олігархів та чиновників. Дійсний корінь проблеми полягає в матеріальних економічних відносина та українці  розчарувалися в помаранчевому майдані, Євромайдані та виборах 2019. Народ має це зрозуміти. Вже багато разів ми міняли президентів та чиновників, курси на взаємодію з різноманітними країнами, але це ніяк не міняло бідність більшості населення, гнилу політичну систему, що заснована на пануванні олігархів. Поки в крупних імперіалістів та олігархів залишається їх капітал, що дає їм можливість заробляти прибуток на бідності більшості населення та підкупляти політиків, проблема олігархії, імперіалізму та війни вирішена не може бути.

Наймана праця і капітал

Карл Маркс

З різних сторін нам закидали, що ми не змалювали тих економічних відносин, які становлять матеріальну основу сучасної класової і національної боротьби. Ми систематично торкалися цих відносин тільки тоді, коли вони безпосередньо виступали в політичних колізіях.

Перш за все треба було простежити класову боротьбу в повсякденному ході історії і емпірично довести на наявному і з кожним днем знов виникаючому історичному матеріалі, що одночасно з поневоленням робітничого класу, який зробив Лютневу і Березневу революції[1], були переможені і його противники — буржуазні республіканці у Франції, класи буржуазії і селянства, що боролися проти феодального абсолютизму, на всьому європейському континенті; що перемога «чесної республіки» у Франції була в той самий час поразкою націй, які відповіли на Лютневу революцію героічними війнами за незалежність; що, нарешті, Европа, з поразкою революційних робітників, знову впала в своє старе подвійне рабство — в анґло-російське рабство. Червнева боротьба в Парижі, падіння Відня, листопадова траґікомедія 1848 р. в Берліні, відчайдушні зусилля Польщі, Італії та Угорщини, голод в Ірландії — ось головні моменти, в яких підсумовувалась класова боротьба між буржуазією і робітничим класом в Европі і на аналізі яких ми показали, що всяке революційне повстання, хоч би й якою далекою здавалася його ціль від класової боротьби, мусить кінчитися поразкою, поки не переможе революційний робітничий клас; що всяка соціальна реформа лишиться утопією, поки пролетарська революція і феодальна контрреволюція не поміряються зброєю в світовій війні. У нашому викладі, як і в дійсності, Бельґія і Швейцарія були траґікомічними, карикатурними жанровими начерками у великій історичній картині: перша — зразковою державою буржуазної монархії, друга — зразковою державою буржуазної республіки, обидві — державами, які уявляють собі, ніби вони незалежні від класової боротьби, як і від європейської революції.

Тепер, після того як наші читачі бачили, як розвивалась в колосальних політичних формах класова боротьба 1848 р., буде цілком своєчасно розглянути ближче самі економічні відносини, на яких ґрунтується як існування буржуазії та її класове панування, так і рабство робітників.

У трьох великих відділах ми з’ясуємо: 1) відношення найманої праці до капіталу, рабство робітника, панування капіталіста; 2) неминучу загибель середніх буржуазних класів і так званого середнього стану при теперішній системі; 3) торговельне поневолення і експлуатацію буржуазних класів різних європейських націй деспотом світового ринку — Анґлією.

Ми будемо старатися зробити наш виклад якомога простішим і популярнішим, ми не передбачатимемо знайомства навіть з найелементарнішими поняттями політичної економії. Ми хочемо, щоб нас розуміли робітники. До того ж у Німеччині панують найразючіше неуцтво і плутанина понять про найпростіші економічні відносини, починаючи від патентованих захисників існуючого порядку і кінчаючи соціалістичними чудотворцями та невизнаними політичними ґеніями, якими роздрібнена Німеччина ще багатша, ніж батьками отчизни.

Отже, насамперед — перше питання:

Що таке заробітна плата? Чим вона визначається?

Якщо спитати у робітників: «яка ваша заробітна плата?», то один відповість: «я одержую від мого буржуа одну марку за робочий день», другий: «я одержую дві марки» і т. д. Залежно від різних галузей праці, в яких вони зайняті, вони назвуть різні суми грошей, які вони одержують від того чи іншого буржуа за виконання певної роботи, наприклад, за те, щоб виткати метр полотна або скласти друкарський аркуш. Але не зважаючи на всю відмінність їх відповідей, всі вони сходяться в одному пункті: заробітна плата є сума грошей, яку капіталіст платить за певний робочий час або за виконання певної роботи.

Отже, капіталіст, як здається, купує за гроші працю робітників, а робітники за гроші продають йому свою працю. Але це лише видимість. Те, що вони в дійсності продають за гроші капіталістові, це — їх робоча сила. Капіталіст купує цю робочу силу на день, на тиждень, на місяць і т. д. А після того, як він її купив, він її споживає, примушуючи робітників працювати протягом умовленого часу. За ту саму суму грошей, за яку капіталіст купив їх робочу силу, напр., за дві марки, він міг би купити два фунти цукру або певну кількість якогонебудь іншого товару. Дві марки, за які він купив два фунти цукру, є ціна двох фунтів цукру. Дві марки, за які він купив споживання робочої сили протягом 12 годин, є ціна 12-годинної праці. Отже, робоча сила є товар, — цілком такий самий товар, як і цукор. Але праця міряється годинами, а цукор — вагою.

Свій товар, робочу силу, робітники обмінюють на товар капіталіста, на гроші, і при тому цей обмін відбувається в певній пропорції. Стільки то грошей за такий то час споживання робочої сили. За 12-годинну працю ткача — дві марки. Але ці дві марки — хіба вони не представляють всі інші товари, які можна купити за дві марки? Отже, в дійсності робітник обміняв свій товар, робочу силу, на всякого роду товари, і при тому в певній пропорції. Капіталіст, давши йому дві марки, дав йому в обмін на його робочий день стільки то м’яса, стільки то одежі, стільки то дров, освітлення і т. д. Отже, дві марки виражають відношення, в якому робоча сила обмінюється на інші товари, виражають мінову вартість його робочої сили. Мінова ж вартість товару, виражена в грошах, називається його ціною. Отже, заробітна плата є тільки особлива назва для ціни робочої сили, яку звичайно називають ціною праці, для ціни того своєрідного товару, що не має іншого вмістилища, як людську плоть і кров.

Візьмім першого-ліпшого робітника, наприклад, ткача. Капіталіст дає йому ткацький верстат і пряжу. Ткач сідає за роботу, і з пряжі стає полотно. Капіталіст забирає собі це полотно і продає його, наприклад, за 20 марок. Чи є заробітна плата ткача його часткою в полотні, в 20 марках, в продукті його праці? Ні в якому разі. Адже ткач одержав свою заробітну плату ще задовго до того, як полотно було продане, може задовго до того, як воно було цілком ви¬ткане. Отже, капіталіст платить цю заробітну плату не з тих грошей, які він уторгує за полотно, а з тих грошей, що є в нього в запасі. Як ткацький верстат і пряжа не є продуктом праці ткача, якому їх дав буржуа, так само не є продуктом праці ткача і ті товари, які він одержує в обмін на свій товар, робочу силу. Може статися, що буржуа зовсім не знайде покупця на своє полотно. Може статися, що він, продавши полотно, не виручить навіть виплаченої заробітної плати. Може також статись, що він продасть його дуже вигідно в порівнянні з виплаченою ткачеві заробітною платою. Ткача все це зовсім не обходить. На одну частину свого наявного майна, свого капіталу, капіталіст купує робочу силу ткача цілком так само, як на другу частину свого майна він купує сировинний матеріал — пряжу — і знаряддя праці — ткацький верстат. Зробивши ці покупки, — а до них належить також потрібна для виробництва полотна робоча сила, — капіталіст продукує з сировинними матеріалами і знаряддями праці, які належать лише йому. Звичайно, до числа останніх належить також і наш добрий ткач, який так само не має ніякої частки в продукті або в ціні продукту, як і ткацький верстат.

Отже, заробітна плата не є частка робітника у виробленому ним товарі. Заробітна плата є частина наявних уже товарів, на яку капіталіст купує собі певну кількість продуктивної робочої сили.

Отже, робоча сила є товар, який його власник, найманий робітник, продає капіталові. Для чого він продає цей товар? — Для того, щоб жити.

Але діяльність робочої сили, праця, це — життьова діяльність самого робітника, прояв його власного життя. І цю життьову діяльність він продає другому, щоб забезпечити собі необхідні засоби існування. Отже, його життьова діяльність є для нього лише засіб, який дає йому можливість існувати. Він працює для того, щоб жити. Він сам не вважає працю частиною свого життя, навпаки, працювати — значить для нього жертвувати життям. Праця, це — товар, проданий ним другому. Тому і продукт його діяльності не є мета його діяльності. Те, що він виробляє для себе самого, це — не шовк, який він тче, не золото, яке він добуває в копальнях, не палац, який він будує. Для себе самого він виробляє заробітну плату, а шовк, золото, палац перетворюються для нього в певну кількість засобів існування, може в бавовняну сорочку, в мідну монету, в підвальне приміщення. А чи вважає робітник, який 12 годин на день тче, пряде, свердлує, точить, будує, копає, розбиває каміння, носить тягарі і т. д., — чи вважає він це 12-годинне ткання, прядіння, свердлування, токарську роботу, будування, копання, розбивання каміння за прояв свого життя, за життя? Навпаки, життя для нього починається тоді, коли ця діяльність припиняється, — за обіднім столом, в трактирі, в ліжку. А дванадцятигодинна праця не має для нього ніякого сенсу як ткання, прядіння, свердлування і т. д., а тільки як заробіток, що дає йому змогу попоїсти, піти в трактир, лягти в ліжко. Коли б шовкопрядна гусениця пряла для того, щоб мати можливість проіснувати гусеницею, вона була б справжнім найманим робітником. Робоча сила не завжди була товаром. Праця не завжди була найманою працею, тобто вона не завжди була вільною працею. Раб не продавав своєї робочої сили рабовласникові, так само як віл не продає своїх послуг селянинові. Раб, разом з своєю робочою силою, раз назавжди проданий своєму власникові. Він — товар, який може переходити з рук одного власника в руки іншого. Сам він — товар, але робоча сила не є його товаром. Кріпак продає лише частину своєї робочої сили. Не він одержує плату від власника землі, а, навпаки, власник землі одержує від нього данину.

Кріпак є приналежність землі і приносить плоди власникові землі. Навпаки, вільний робітник продає себе самого, і при тому частинами. День-у-день він продає з публічного торгу 8, 10, 12, 15 годин свого життя тому, хто більше дає, — власникові сировинних матеріалів, знарядь праці і засобів існування, тобто капіталістові. Робітник не належить ні власникові, ні землі, але 8, 10, 12, 15 годин його щоденного життя належать тому, хто їх купує. Робітник кидає капіталіста, до якого він найнявся, коли він хоче, а капіталіст звільняє робітника, коли він вважає це за потрібне, коли він не може більше взяти з нього ніякої користі або тієї користі, на яку він розраховував. Але робітник, що його єдиним дже¬релом доходу є продаж робочої сили, не може покинути весь клас покупців, тобто клас капіталістів, не прирікаючи себе на голодну смерть. Він належить не тому чи іншому капіталістові, а всьому класові капіталістів; і при цьому він сам мусить подбати про те, щоб потрапити в належні руки, тобто щоб знайти покупця в цьому класі капіталістів.

Перше ніж перейти тепер до докладного аналізу відносин між капіталом і найманою працею, ми коротко викладемо найзагальніші умови, що грають роль при визначенні заробітної плати.

Заробітна плата є, як ми бачили, ціна певного товару, робочої сили. Отже, заробітна плата визначається тими са¬мими законами, які визначають ціну всякого іншого товару. Отже, питання: як визначається ціна товару?

Чим визначається ціна товару?

Конкуренцією між покупцями і продавцями, відношенням між попитом і постачанням, між вимогою і поданням. Конкуренція, що нею визначається ціна товару, є тристороння.

Один і той же товар пропонується різними продавцями. Хто продає товари тієї самої якості якнайдешевше, той напевно витіснить усіх інших продавців і забезпечить собі найбільший збут. Таким чином продавці ведуть між собою боротьбу за збут, за ринок. Кожний з них хоче продавати, продавати якомога більше і по змозі сам продавати, усунувши всіх інших продавців. Тому один продає дешевше, ніж інший. Отже, має місце конкуренція між продавцями, яка знижує ціну пропонованих товарів.

Але має місце також конкуренція і між покупцями, яка, .з свого боку, підвищує ціну пропонованих товарів.

Нарешті, існує конкуренція між покупцями і продавцями. Одні хочуть якнайдешевше купити, другі — якнайдорожче продати. Результат цієї конкуренції між покупцями і продавцями залежатиме від того, в якому співвідношенні знаходяться обидві вказані вище сторони конкуренції, тобто від того, де конкуренція сильніша: в таборі покупців, чи в таборі продавців. Промисловість виводить одну проти другої дві армії, в кожній з яких у свою чергу відбувається боротьба в її власних лавах. Перемагає та армія, в лавах якої відбувається найменша бійка.

Припустім, що на ринку є 100 пак бавовни, тимчасом як покупців є на 1 000 таких пак бавовни. Отже, в цьому разі попит більший за подання в 10 разів. Конкуренція між покупцями буде, отже, дуже сильна; кожний з них схоче вирвати собі одну, а коли можна, то й всі сто пак. Цей приклад не є довільне припущення. В історії торгівлі ми переживали часи недороду бавовни, коли кілька капіталістів, об’єднавшись між собою в союз, намагались закупити не сто пак, а весь наявний на земній кулі запас бавовни. Отже, в наведеному нами випадку кожний покупець намагатиметься усунути іншого, пропонуючи за кожну паку бавовни відносно вищу ціну. Продавці бавовни, бачачи найзапеклішу боротьбу в лавах ворожого війська і будучи цілком певні, що продадуть всі 100 пак, стерегтимуться вступати в бій між собою, щоб не знизити ціну бавовни в той самий момент, коли їх противники один з одним змагаються її підвищити. Отже, в лавах продавців раптом встановлюється мир. Як один протистоять вони покупцям, по-філософському склавши навхрест руки, і їх вимогам не було б меж, коли б пропозиції найбільш настирливих охотників до бавовни, з свого боку, не мали дуже визначених меж.

Отже, якщо подання якогонебудь товару слабше, ніж попит на цей товар, то має місце лише незначна конкуренція між його продавцями або навіть її зовсім немає. В тій самій мірі, в якій слабшає конкуренція між продавцями, зростає конкуренція між покупцями. Результат: більш або менш значне підвищення цін товарів.

Як відомо, частіше має місце протилежний випадок з протилежним результатом. Значне перевищення подання над попитом: відчайдушна конкуренція між продавцями; брак покупців; збування товарів за безцінь.

Але що значить підвищення і зниження цін, що значить висока і низька ціна? Піщинка здається високою, коли її розглядати через мікроскоп, а башта є низька порівняно з горою. І якщо ціна визначається відношенням між попитом і поданням, то чим визначається відношення між попитом і поданням?

Звернімось до першого-ліпшого буржуа. Він ні на хвилину не задумається і, мов новий Александр Македонський, розрубає цей метафізичний узол за допомогою таблиці множення. Якщо виготовлення того товару, який я продаю,— скаже він нам, — коштувало мені 100 марок, а я одержую при його продажу 110 марок, — по скінченні року, розуміється, — то це буде цілком пристойний, чесний, законний зиск. Якщо ж я при обміні одержую за товар 120, 130 марок, то це високий зиск; якщо ж я одержую цілих 200 марок, то це вже надзвичайний, величезний зиск. Отже, що служить для буржуа мірою зиску? Витрати виробництва його товару. Якщо він в обмін за свій товар одержує таку кількість інших товарів, виготовлення яких коштувало менше, ніж виготовлення його товару, то він — програв. А якщо він в обмін за свій товар одержує таку кількість товарів, виготовлення яких коштувало більше, то він — виграв. Зниження чи підвищення свого зиску він обчислює за числом градусів, на яке мінова вартість його товару стоїть нижче чи вище нуля — витрат виробництва.

Ми вже бачили, як зміна співвідношення між попитом і поданням викликає то підвищення, то зниження цін, то високі, то низькі ціни. Якщо ціна одного товару в наслідок недостатнього подання або непомірно вирослого попиту значно підвищується, то неминуче відповідно знижується ціна якогонебудь іншого товару, бо ціна якого-небудь товару виражає в грошах лише відношення, в якому інші товари даються в обмін на нього. Якщо, наприклад, ціна метра шовкової матерії підвищується з 5 марок до 6, то ціна срібла у відношенні до шовкової матерії впала, і так само впала у відношенні до шовкової матерії ціна всіх інших товарів, ціни яких лишилися незмінними. Тепер треба давати більшу кількість цих товарів, щоб одержати в обмін таку саму кількість шовкової матерії, як раніше. Який буде наслідок підвищення ціни якогонебудь товару? Маса капіталів кинеться в цвітущу галузь промисловості, і цей приплив капіталів до найвигіднішої галузі промисловості триватиме доти, поки вона не почне давати звичайний зиск, або навіть поки ціна її продуктів, в наслідок перепродукції, не впаде нижче витрат виробництва.

Навпаки, якщо ціна якогонебудь товару впаде нижче витрат його виробництва, то капітали відпливуть з галузі виробництва цього товару. За винятком того випадку, коли дана галузь промисловості не відповідає вже більше вимогам часу і тому мусить зникнути, виробництво даного товару, тобто його подання, зменшуватиметься в наслідок цієї втечі капіталів доти, поки воно не стане відповідним до попиту, отже, поки ціна товару не підвищиться знову до рівня витрат його виробництва, або, точніше, поки подання не впаде нижче попиту, тобто поки ціна товару не підвищиться знову понад витрати його виробництва, бо ринкова ціна товару завжди стоїть вище або нижче витрат його виробництва.

Ми бачимо, як капітали постійно відпливають і припливають з однієї галузі промисловості в іншу. Висока ціна викликає занадто сильний приплив, низька ціна — занадто сильний відплив капіталів.

З іншої точки зору ми могли б показати, що не тільки подання, але й попит визначається витратами виробництва. Але це відвело б нас занадто далеко від нашого предмету.

Ми тількищо бачили, яким чином коливання подання і попиту знову й знову зводять ціну товару до рівня витрат виробництва. Правда, дійсна ціна товару завжди стоїть вище або нижче витрат виробництва; але підвищення і зниження взаємно покриваються, — так що протягом певного періоду часу, коли підсумувати вплив промислових припливів і відпливів, товари обмінюються один на один відповідно до витрат виробництва, отже ціна їх визначається витратами їх виробництва.

Це визначення ціни витратами виробництва не треба розу¬міти в тому сенсі, в якому його розуміють економісти. Економісти кажуть, що пересічна ціна товарів дорівнює витратам виробництва; такий, мовляв, закон. Вони розглядають як випадковість той анархічний рух, в якому підвищення ціни урівноважується її падінням, а падіння — підвищенням. З таким самим правом можна було б, — як це і роблять інші економісти, — коливання цін розглядати як закон, а визначення їх витратами виробництва — як випадковість. На ділі ж тільки ці коливання, які, як виявляється при ближчому розгляді, приносять з собою найжахливіші спустошення і, подібно до землетрусів, потрясають буржуазне суспільство в його основах, — тільки ці коливання в своєму ході і приво¬дять до того, що ціна визначається витратами виробництва. Сукупний рух цього непорядку є його порядок. В ході цієї промислової анархії, в цьому коловороті конкуренція, так би мовити, урівноважує одну крайність другою.

Ми бачимо, отже, що ціна товару визначається витратами його виробництва таким способом, що періоди, протягом яких ціна даного товару підвищується понад витрати виробництва, урівноважуються періодами, протягом яких вона спадає нижче витрат виробництва, і навпаки. Це, звичайно, має силу не для окремого даного промислового продукту, а тільки для цілої галузі промисловості. Це, отже, має силу також не для окремого промисловця, а тільки для всього класу промисловців.

Визначення ціни витратами виробництва рівнозначне визначенню ціни робочим часом, потрібним для виготовлення даного товару, бо витрати виробництва складаються: 1) з сировинних матеріалів та із зношеної частини знарядь праці, тобто з продуктів промисловості, виготовлення яких коштувало певної кількості робочих днів, які, отже, представляють певну кількість робочого часу, і 2) з безпосередньої праці, мірою якої є також час.

Ті самі загальні закони, які взагалі реґулюють ціну товарів, реґулюють, звичайно, і заробітну плату, ціну праці.

Плата за працю то підвищуватиметься, то спадатиме, залежно від співвідношення між попитом і поданням, залежно від того, як складається конкуренція між покупцями робочої сили, капіталістами, і продавцями робочої сили, робітни¬ками. Коливанням товарних цін взагалі відповідають коливання заробітної плати. Але в межах цих коливань ціна праці визначається витратами виробництва, робочим часом, потрібним для того, щоб виробити цей товар — робочу силу.

Які ж є витрати виробництва самої робочої сили?

Це — витрати, які потрібні для того, щоб зберегти робітника, як робітника, і виробити з нього робітника.

Тому, чим менш вимагає яканебудь праця часу для підготовки, тим менші витрати виробництва робітника, тим нижча ціна його праці, його заробітна плата. В тих галузях промисловості, в яких не треба майже ніякого часу для навчання і досить простого фізичного існування робітника, — витрати, потрібні на його вироблення, обмежуються майже тільки тими товарами, які потрібні для того, щоб підтримувати його в стані працездатності. Тому ціна його праці визначається ціною необхідних засобів існування.

Однак, тут треба взяти до уваги ще одну обставину. Фабрикант, обчислюючи свої витрати виробництва, а відповідно до них і ціну продуктів, включає в обрахунок зношування знарядь праці. Якщо машина коштує йому, наприклад, 1000 марок і зношується за десять років, то він щороку включає в ціну товару по 100 марок, щоб через десять років мати можливість замінити зношену машину новою. Таким самим способом у витрати виробництва простої робочої сили мусять бути враховані і витрати на продовження роду, що дають робітничому класові змогу розмножуватися і заміщати спрацьованих робітників новими. Отже, зношування робітника береться до обрахунку таким самим способом, як і зношування машини.

Отже, витрати виробництва простої робочої сили становлять витрати існування і продовження роду робітника. Ціна цих витрат існування і продовження роду становить заробітну плату. Визначувана таким чином заробітна плата називається мінімумом заробітної плати. Цей мінімум заробітної плати, як і взагалі визначення цін товарів витратами виробництва, має силу не для окремого індивіда, а для всього роду. Окремі робітники, мільйони робітників одержують менше, ніж їм потрібно для того, щоб мати змогу існувати і розмножуватись; але заробітна плата всього робітничого класу в межах своїх коливань вирівнюється в цей мінімум.

Тепер, після того як ми з’ясували загальні закони, що реґулюють заробітну плату, як і ціну всякого іншого товару, ми можемо приступити до докладнішого аналізу нашого предмету.

Капітал складається з сировинних матеріалів, знарядь праці і засобів існування всякого роду, які вживаються для того, щоб виробляти нові сировинні матеріали, нові знаряддя праці і нові засоби існування. Всі ці його складові частини є витвори праці, продукти праці, — нагромаджена праця. Нагромаджена праця, яка служить засобом для нового виробництва, є капітал.

Так кажуть економісти.

Що таке неґр-раб? Це — людина чорної раси. Одно пояснення варте другого.

Неґр є неґр. Лише при певних відносинах він стає рабом. Бавовнопрядільна машина є машина для прядіння бавовни. Лише при певних відносинах вона стає капіталом. Вирвана з цих відносин, вона так само мало є капітал, як золото само по собі — гроші, або цукор — ціна цукру.

У виробництві люди діють не тільки на природу, але також і один на одного. Вони продукують, лише певним способом діючи спільно і обмінюючись між собою своєю діяльністю. Щоб виробляти, вони вступають між собою в певні зв’язки і відносини, і лише в рамках цих суспільних зв’язків і відносин має місце їх діяння на природу, має місце виробництво.

Залежно від характеру засобів виробництва різні будуть, звичайно, і ці суспільні відносини, в які вступають між собою виробники, різні будуть умови, при яких вони обмінюються своєю діяльністю і беруть участь в сукупному акті виробництва. З винаходом нового воєнного знаряддя, огнепальної зброї, неминуче змінилася вся внутрішня орґанізація армії, змінились ті відносини, всередині яких індивіди утворюють армію і можуть діяти як армія, змінилося також і відно¬шення різних армій між собою.

Отже, суспільні відносини, при яких індивіди виробляють, суспільні виробничі відносини, змінюються, перетворюються із зміною і розвитком матеріальних засобів виробництва, ви¬робничих сил. Виробничі відносини в своїй сукупності ста¬новлять те, що звуть суспільними відносинами, суспільством, і при тому становлять суспільство певного ступеня історич¬ного розвитку, суспільство з своєрідним, відмінним характе¬ром. Античне суспільство, феодальне суспільство, буржуазне суспільство є такі сукупності виробничих відносин, з яких кожна разом з тим означає особливий ступінь розвитку в історії людства.

Капітал також є суспільне виробниче відношення. Це — буржуазне виробниче відношення, виробниче відношення буржуазного суспільства. Засоби існування, знаряддя праці, сировинні матеріали, що з них складається капітал, — хіба це все зроблено і нагромаджено не при даних суспільних умовах, не при певних суспільних відносинах? Хіба вони застосовуються для нового виробництва не при даних суспільних умовах, не при певних суспільних відносинах? І хіба не цей саме певний суспільний характер робить продукти, які служать для нового виробництва, капіталом?

Капітал складається не тільки з засобів існування, знарядь праці і сировинних матеріалів, не тільки з матеріальних продуктів; він складається в той самий час з мінових вартостей. Всі продукти, з яких він складається, є товари. Отже, капітал є не тільки сума матеріальних продуктів, але й сума товарів, мінових вартостей, суспільних величин.

Капітал лишається тим самим капіталом, чи візьмемо ми замість вовни — бавовну, замість хліба — риж, замість залізниць — пароплави, якщо тільки припустити, що бавовна, риж, пароплави — тіло капіталу — мають ту саму мінову вартість, ту саму ціну, що вовна, хліб, залізниці, в яких він втілювався раніше. Тіло капіталу може постійно мінятися, без того щоб капітал зазнав при цьому хоч би найменшої зміни.

Але якщо всякий капітал є сума товарів, тобто мінових вартостей, то не всяка сума товарів, мінових вартостей, є капітал.

Всяка сума мінових вартостей є мінова вартість. Всяка окрема мінова вартість є сума мінових вартостей. Так, наприклад, будинок, що коштує 1000 марок, є мінова вартість в 1000 марок. Шматок паперу, вартий 1 пфеніґ, є сума мінових вартостей в 100/100 пфеніґа. Продукти, які можна обмінювати на інші, є товари. Певне відношення, в якому вони можуть бути обмінювані, становить їх мінову вартість, або, виражене в грошах, — їх ціну. Кількість цих продуктів нічого не може змінити в їх призначенні — бути товаром, або являти собою мінову вартість, або мати певну ціну. Дерево лишається деревом незалежно від того, чи велике воно, чи мале. Хіба зміниться характер заліза — бути товаром, міно¬вою вартістю, якщо ми будемо обмінювати його на інші продукти не центнерами, а лотами? Залежно від кількості воно є товар більшої чи меншої вартості, вищої чи нижчої ціни.

Яким же чином певна кількість товарів, мінових вартостей, стає капіталом?

Завдяки тому, що вона як самостійна суспільна сила, тобто сила однієї частини суспільства, зберігається і умножується через обмін на безпосередню живу робочу силу. Існування класу, який не має нічого, крім здатності до праці, є необхідна передумова капіталу.

Тільки панування нагромадженої, минулої, упредметненої праці над безпосередньою, живою працею робить нагромаджену працю капіталом.

Капітал полягає не в тому, що нагромаджена праця служить живій праці засобом для нового виробництва. Він полягає в тому, що жива праця служить нагромадженій праці засобом для збереження і збільшення її мінової вартості.

Що відбувається при обміні між капіталістом і найманим робітником?

Робітник одержує в обмін за свою робочу силу засоби існування, а капіталіст одержує в обмін за свої засоби існування працю, продуктивну діяльність робітника, творчу силу, за допомогою якої робітник не тільки заміщає те, що він споживає, але й надає нагромадженій праці більшої вартості, ніж ця праця мала раніш. Робітник одержує від капіталіста частину наявних засобів існування. Для чого служать йому ці засоби існування? Для безпосереднього споживання. Але, коли я споживаю засоби існування, вони для мене безповоротно втрачені, якщо тільки часу, протягом якого ці засоби підтримують моє життя, я не використаю для того, щоб виробити нові засоби існування, для того, щоб під час споживання творити своєю працею нові вартості замість знищених споживанням вартостей. Але саме цю репродуктивну благородну силу робітник і віддає капіталові в обмін за одержані засоби існування. Для себе самого він її, отже, втратив.

Візьмімо приклад. Орендар дає своєму поденникові по 5 зільбергрошів на день. За ці 5 зільбергрошів цей поденник працює на полі орендаря цілий день і забезпечує йому цим дохід в 10 зільбергрошів. Орендар не тільки одержує заміщеними ті вартості, які він дає поденникові, — він їх подвоює. Отже, він застосував, спожив ті 5 зільбергрошів, які він дав поденникові, плодотворним, продуктивним способом. За ці 5 зільбергрошів він купив саме працю і силу поденника, яка створює сільськогосподарські продукти подвійної вартості і з 5 зільбергрошів робить 10. А поденник одержує замість своєї продуктивної сили, дії якої він віддав орендареві, 5 зільбергрошів, які він обмінює на засоби існування, споживані ним більш чи менш швидко. Отже, ці 5 зільбергрошів спожиті двояким способом: репродуктивно для капіталу, бо вони обмінені на робочу силу, що витворила 10 зільбергрошів, непродуктивно для робітника, бо вони обмінені на засоби існування, які зникли назавжди і вартість яких він може знову одержати тільки тоді, коли він повторить той самий обмін з орендарем. Отже, капітал передбачує найману працю, а наймана праця передбачає капітал. Вони взаємно обумовлюють одно одне, вони взаємно створюють одно одне.

Робітник на бавовняній фабриці, — хіба він виробляв тільки бавовняну матерію? Ні, він виробляє капітал. Він виробляє вартості, які знову служать для того, щоб командувати його працею і за її допомогою створювати нові вартості.

Капітал може збільшуватись, лише обмінюючись на робочу силу, лише покликаючи до життя найману працю. Робоча сила найманого робітника може обмінюватись на капітал, лише збільшуючи капітал, лише посилюючи ту владу, раби¬нею якої вона є. Тому збільшення капіталу є збільшення пролетаріату, тобто робітничого класу.

Інтереси капіталіста і робітника, значить, ті самі, — твердять буржуа і їх економісти. І справді! Робітник гине, коли капітал не дає йому заняття. Капітал гине, коли він не експлуатує робочої сили, а щоб її експлуатувати, він мусить її купити. Чим швидше збільшується капітал, призначений для виробництва, продуктивний капітал, чим більше, отже, процвітає промисловість, чим більше збагачується буржуазія, чим краще йдуть діла, — тим більше робітників треба капіта¬лістові, тим дорожче продає себе робітник.

Неодмінною умовою скількинебудь зносного становища робітника є, отже, якомога швидше зростання продуктивного капіталу.

Але що таке ріст продуктивного капіталу? Ріст влади нагромадженої праці над живою працею. Ріст панування буржуазії над робітничим класом. Якщо наймана праця виробляє чуже багатство, що панує над нею, ворожу їй силу, капітал, то від цієї останньої до неї припливають засоби до праці (Beschäftigungsmittel), тобто засоби існування, з тією умовою, що вона знову зробиться частиною капіталу, підоймою, яка знову кидає капітал у прискорений рух зростання.

Інтереси капіталу і інтереси праці ті самі — це означає тільки ось що: капітал і наймана праця є дві сторони одного і того самого відношення. Одна сторона обумовлює другу, як обумовлюють себе взаємно лихвар і марнотратець.

Поки найманий робітник є найманий робітник, доля його залежить від капіталу. Це і є уславлена спільність інтересів робітника і капіталіста.

Якщо капітал зростає, то зростає кількість найманої праці, зростає число найманих робітників, — одним словом, панування капіталу поширюється на більшу масу індивідів. Припустімо найсприятливіший випадок: з зростанням продуктивного капіталу зростає попит на працю, отже, підвищується ціна праці, заробітна плата.

Хоч би який малий був якийсь будинок, але поки навколишні будинки так само малі, він задовольняє всі суспільні вимоги до житла. Але якщо поруч з малим будинком виситься палац, то малий будинок зменшується до розмірів халупи. Незначні розміри будинку свідчать тепер про те, що його власник не може ставити ніяких вимог, або тільки дуже незначні; і хоч би як з ходом розвитку цивілізації збільшува¬лись розміри будинку, проте, якщо сусідній палац збільшується в однаковій або навіть у більшій мірі, — мешканець відносно малого будинку почуватиме себе в своїх чотирьох стінах все більше непритульним, незадоволеним і пригніченим.

Скількинебудь помітне збільшення заробітної плати передбачає швидке зростання продуктивного капіталу. Швидке зростання продуктивного капіталу викликає таке саме швидке зростання багатства, розкоші, суспільних потреб і суспільних насолод. Отже, хоч насолоди робітника й підвищились, але суспільне задоволення, яке вони дають, впало в порівнянні з збільшеними насолодами капіталіста, недоступними робітникові, в порівнянні з станом суспільного розвитку взагалі. Наші потреби й насолоди виникають з суспільства; тому ми прикладаємо до них суспільну мірку, а не міряємо їх самими предметами, що служать для їх задоволення. Саме тому, що вони мають суспільний характер, вони мають відносний характер.

Взагалі заробітна плата визначається не тільки масою товарів, яку я можу одержати в обмін за неї. Вона містить у собі різні відношення.

Насамперед робітник одержує за свою робочу силу певну суму грошей. Чи визначається заробітна плата тільки цією грошовою ціною?

В XVI столітті, в наслідок відкриття багатших і легше розроблюваних копалень в Америці, збільшилась і кількість золота й срібла, що циркулювало в Европі. Тому вартість золота і срібла впала у відношенні до інших товарів. Робіт¬ники одержували за свою робочу силу ту саму кількість срібла в монеті, що й раніш. Грошова ціна їх праці лишилась та сама, і все ж їх заробітна плата впала, бо в обмін на ту саму кількість срібла вони діставали меншу кількість інших товарів. Це було однією з обставин, що сприяли зростанню капіталу, ростові буржуазії в XVI столітті.

Візьмімо другий випадок. Зимою 1847 р. в наслідок неврожаю значно підвищилась ціна найнесбхідніших засобів існування: хліба, м’яса, масла, сиру і т. д. Припустім, що робітники одержували за свою робочу силу ту саму суму грошей, що й раніше. Хіба їх заробітна плата не впала? Звичайно, впала. В обмін на ті самі гроші вони одержували менше хліба, м’яса і т. д. Їх заробітна плата впала не тому, що зменшилась вартість срібла, а тому, що збільшилась вар¬тість засобів існування.

Припустім, нарешті, що грошова ціна праці лишається та сама, тимчасом як усі землеробські і мануфактурні товари впали в ціні в наслідок застосування нових машин, в наслідок сприятливішої доби року і т. д. За ті самі гроші робітники можуть тепер купити більше всякого роду товарів. Отже, їх заробітна плата підвищилась саме тому, що її грошова вартість лишилась незмінною.

Отже, грошова ціна праці, номінальна заробітна плата, не збігається з реальною заробітною платою, тобто з кількістю товарів, яка дійсно дається в обмін за заробітну плату. Отже, коли ми говоримо про підвищення або зниження заробітної плати, ми повинні мати на увазі не лише грошову ціну праці, не лише номінальну заробітну плату.

Але ні номінальна заробітна плата, тобто сума грошей, за яку робітник продає себе капіталісгові, ні реальна заробітна плата, тобто сума товарів, яку він може купити за ці гроші, не вичерпують відношень, що містяться в заробітній платі.

Заробітна плата передусім визначається ще своїм відношенням до баришу, до зиску капіталіста, це — порівняльна, відносна заробітна плата.

Реальна заробітна плата виражає ціну праці у відношенні до ціни всіх інших товарів, а відносна заробітна плата виражає ту частку, яка припадає безпосередній праці в новоствореній нею вартості, у відношенні до тієї частки цієї вартості, яка припадає нагромадженій праці, капіталові.

Вище ми казали: «Заробітна плата не є частка робітника у виробленому ним товарі. Заробітна плата є частина наявних уже товарів, на яку капіталіст купує собі певну кількість продуктивної робочої сили». Але цю заро¬бітну плату капіталіст мусить знову замістити з ціни, для чого він продає створений робітником продукт; він мусить її замістити так, щоб у нього при цьому, як правило, зостався ще лишок понад затрачені ним витрати виробництва, зиск. Продажна ціна створеного робітником товару ділиться для капіталіста на три частини: поперше, заміщення ціни авансованих ним сировинних матеріалів, а також заміщення зношення авансованих ним знарядь, машин і інших засобів праці; подруге, заміщення авансованої ним заробітної плати і, потретє, лишок понад це, зиск капіталіста. Тимчасом як перша частина лише заміщає вартості, які вже раніше були в наявності, ясно, що як заміщення заробітної плати, так і лишок, що становить зиск капіталіста, загалом і в цілому беруться з нової вартості, створеної працею робітника і до¬даної до вартості сировинних матеріалів, і в цьому розумінні ми можемо як заробітну плату, так і зиск, щоб порівнювати їх між собою, розглядати як частки в продукті робітника.

Реальна заробітна плата може лишатися незмінною, вона може навіть підвищуватись, і тим не менше відносна заробітна плата може впасти. Припустімо, наприклад, що всі засоби існування впали в ціні на дві третини, тимчасом як денна заробітна, плата впала лише на одну третину, наприклад, з 3 марок до 2. Хоч тепер робітник при цих двох марках дістає в своє розпорядження більшу кількість товарів, ніж раніш при трьох, — все ж його заробітна плата у відношенні до зиску капіталіста зменшилась. Зиск капіталіста (наприклад, фабриканта) збільшився на 1 марку, — тобто за меншу суму мінових вартостей, які капіталіст платить робітникові, робітник тепер мусить виробити більшу суму мінових вартостей, ніж раніше. Частка капіталу у відношенні до частки праці підвищилась. Розподіл суспільного багатства між капіталом і працею став ще більш нерівномірним. За допомогою того самого капіталу капіталіст командує над більшою кількістю праці. Влада класу капіталістів над робітничим класом зросла, суспільне становище робітника погіршало, опустилося ще на один ступінь нижче порівняно з суспільним становищем капіталістів.

Який же є той загальний закон, що визначає падіння й підвищення заробітної плати і зиску в їх взаємному від¬ношенні?

Заробітна плата і зиск стоять у зворотному відношенні одне до одного. Частка капіталу, зиск, підвищується в тій самій пропорції, в якій падає частка праці, денна плата,— і навпаки. Зиск підвищується в тій самій мірі, в якій падає заробітна плата, він падає в тій самій мірі, в якій підви¬щується заробітна плата.

Дехто, можливо, скаже на це, що капіталіст може виграти завдяки вигідному обмінові своїх продуктів з іншими капіталістами, завдяки підвищенню попиту на його товар, чи то в наслідок відкриття нових ринків, чи в наслідок збільшення в даний момент потреб на старих ринках і т. д.; що, отже, зиск капіталіста може збільшитися коштом інших капіталістів, обдурених при обміні, — незалежно від підвищення і падіння заробітної плати, мінової вартості робочої сили; або що зиск капіталіста може також підвищитись завдяки поліпшенню знарядь праці, завдяки новому застосуванню сил природи і т. д.

Але насамперед доведеться погодитись, що результат лишається той самий, хоч він і постає протилежним шляхом. Правда, зиск підвищився не тому, що заробітна плата впала, але заробітна плата впала тому, що зиск підвищився. За ту саму кількість чужої праці капіталіст купив більшу кількість мінових вартостей, не оплачуючи при цьому працю дорожче; це значить, що праця оплачується дешевше в порівнянні з чистим доходом, який вона дає капіталістові.

Згадаймо до того ж, що, не зважаючи на коливання товарних цін, пересічна ціна кожного товару, пропорція, в якій він обмінюється на інші товари, визначається витратами його виробництва. Тому виграші одного коштом другого необхідно вирівнюються для класу капіталістів в цілому. Поліпшення машин, нове застосування сил природи на службі виробництву роблять можливим за даний робочий час з тією самою кількістю праці і капіталу створювати більшу кількість, продуктів, але ніяк не більшу кількість мінових вартостей. Якщо я завдяки застосуванню прядільної машини можу дати за годину вдвоє більше пряжі, ніж до винаходу цієї машини, наприклад, 100 фунтів замість 50, то я в обмін за ці 100 фунтів одержую, коли говорити про довгий строк, не більше товарів, ніж раніше за 50 фунтів, бо витрати виробництва впали наполовину, бо з тими самими витратами я можу дати, подвійну кількість продукту.

Нарешті, в якій би пропорції клас капіталістів, буржуазія — чи то однієї країни, чи всього світового ринку — не розподіляла між собою чистий дохід виробництва, сукупна сума цього чистого доходу є завжди тільки та сума, на яку безпосередня праця загалом і в цілому збільшує нагромаджену працю. Отже, ця сукупна сума росте в тій самій мірі, в якій праця збільшує капітал, тобто в тій самій мірі, в якій зиск підвищується порівняно з заробітною платою.

Отже, ми бачимо, що — коли навіть ми лишаємося в межах відносин між капіталом і найманою працею — інтереси капіталу і інтереси найманої праці прямо протилежні.

Швидке збільшення капіталу рівнозначне швидкому збільшенню зиску. Зиск може швидко збільшуватись лише тоді, коли ціна праці, коли відносна заробітна плата так само швидко зменшується. Відносна заробітна плата може падати, не зважаючи на те, що реальна заробітна плата підвищується одночасно з номінальною заробітною платою, грошовою вартістю праці, якщо тільки вона підвищується не в тій самій мірі, в якій підвищується зиск. Якщо, наприклад, в періоди сприятливого стану справ заробітна плата підвищується на 5%, а зиск — на 30%, то порівняльна, відносна заробітна плата не збільшилась, а зменшилась.

Отже, якщо з швидким ростом капіталу збільшується дохід робітника, то одночасно збільшується і суспільна прірва, що відділяє робітника від капіталіста, збільшується одночасно влада капіталу над працею, залежність праці від капіталу.

Сказати, що робітник заінтересований у швидкому рості капіталу, це значить лише сказати ось що: чим швидше робітник збільшує чуже багатство, тим ситніші крихти припадають йому самому, тим більше робітників можуть бути зайняті і покликані до життя, тим більше може зрости число залежних від капіталу рабів.

Отже, ми бачили:

Навіть найсприятливіша ситуація для робітничого класу — якомога швидший ріст капіталу, — хоч би як вона поліпшувала матеріальне життя робітника, не знищує протилежності між його інтересами і інтересами буржуа, інтересами капіталістів. Зиск і заробітна плата завжди лишаються в зворот¬ному відношенні одне до одного.

Якщо капітал швидко зростає, то заробітна плата може підвищитися; але незрівнянно швидше підвищується зиск на капітал. Матеріальне становище робітника поліпшало, але коштом його суспільного становища. Суспільна прірва, що відділяє його від капіталіста, розширилась.

Нарешті:

Те положення, що найсприятливіша для найманої праці умова є якомога швидший ріст продуктивного капіталу, означає тільки ось що: чим швидше робітничий клас помножує і збільшує ворожу йому силу, чуже багатство, що панує над ним, тим сприятливіші умови, на яких йому дозволяється продовжувати працювати над збільшенням буржуазного багатства, над збільшенням влади капіталу, і задовольнятись тим, щоб кувати самому собі золоті ланцюги, якими буржуазія тягне його за собою.

Чи дійсно ріст продуктивного капіталу і підвищення заробітної плати так нерозривно зв’язані між собою, як це твердять буржуазні економісти? Ми не повинні їм вірити на слово. Ми не повинні їм повірити навіть і в тому, що чим жирніший капітал, тим краще відгодовується його раб. Бур¬жуазія занадто освічена, занадто добре рахує, щоб поділяти передсуди феодала, що бундючиться пишністю своєї челяді. Умови існування буржуазії змушують її рахувати.

Ми повинні, отже, ближче дослідити питання:

Як впливає зростання продуктивною капіталу на заробітну плату?

Якщо продуктивний капітал буржуазного суспільства загалом і в цілому зростає, то має місце більш багатостороннє нагромадження праці. Число капіталістів і розміри їх капіталів збільшуються. Збільшення капіталів посилює конкуренцію між капіталістами. Зростаючі розміри капіталів дають можливість вивести на поле промислової битви сильніші армії робітників, озброєні ще могутнішими знаряддями боротьби.

Один капіталіст може вибити другого з поля битви і заволодіти його капіталом тільки в тому разі, коли він продає дешевше. Щоб мати можливість продавати дешевше, не руйнуючи себе при цьому, він мусить дешевше виробляти, тобто якомога більше підвищувати продуктивну силу праці. Але продуктивна сила праці підвищується передусім через більший поділ праці, через всебічніше впровадження і постійне поліпшення машин. Чим численніша армія робітників, серед яких поділена праця, чим ґрандіозніший той масштаб, в якому запроваджуються машини, тим більше відносно зменшуються витрати виробництва, тим плодотворнішою стає праця. Тому між капіталістами виникає загальне змагання в тому, щоб збільшувати поділ праці і кількість машин і експлуатувати їх у якомога більшому масштабі.

Якщо якийнебудь капіталіст через більший поділ праці, через застосування і поліпшення нових машин, через вигіднішу і ширшу експлуатацію сил природи знайде засіб з тією самою кількістю праці або нагромадженої праці створювати більшу кількість продуктів, товарів, ніж його конкуренти; якщо, наприклад, за той самий робочий час, протягом якого його конкуренти тчуть півметра полотна, він може виробити цілий метр, — то як діятиме цей капіталіст?

Він міг би й далі продавати півметра полотна по дотеперішній ринковій ціні; але тоді він не міг би витіснити своїх конкурентів з ринку і збільшити свій власний збут. А між тим потреба його в збуті виросла в тій самій мірі, в якій розши¬рилось його виробництво. Потужніші і дорожчі засоби виробництва, які він покликав до життя, дають йому, правда, можливість продавати свої товари дешевше, але разом з тим вони примушують його продавати більше товарів, завойовувати незрівнянно більший ринок для своїх товарів; тому наш капіталіст продаватиме півметра полотна дешевше, ніж його конкуренти.

Але капіталіст не стане продавати цілий метр полотна по тій самій ціні, по якій його конкуренти продають півметра, хоч виробництво цілого метра коштує йому не дорожче, ніж іншим виробництво півметра. Інакше він не одержав би ніякого додаткового баришу, він одержав би в обмін лише витрати виробництва. Більший дохід, який він, можливо, одержав би, походив би з того, що він пустив у рух більший капітал, а не з того, що цей капітал дав вищий зиск, ніж інші капітали. Крім того, він досягає тієї мети, якої бажає досягти, продаючи свій товар лише на кілька процентів дешевше, ніж його конкуренти. Продаючи його дешевше, він витісняє своїх конкурентів з ринку або відвойовує в них, принаймні, частину їх збуту. І, нарешті, згадаймо, що ринкова ціна завжди стоїть вище або нижче витрат виробництва, залежно від того, чи продається даний товар в сприятливий, чи в несприятливий промисловий сезон. Залежно від того, чи стоїть ринкова ціна метра полотна вище або нижче звичайних доти витрат виробництва, змінюватиметься той процент, на який капіталіст, що застосував нові продуктивніші засоби виробництва, продаватиме дорожче понад свої дійсні витрати виробництва.

Але привілей нашого капіталіста недовговічний: інші конкуруючі капіталісти запроваджують ті самі машини, той самий поділ праці, запроваджують їх в тому самому або ще більшому масштабі, — і це нововведення стає таким загаль¬ним, що ціна полотна впаде не тільки нижче старих витрат його виробництва, але й нижче нових.

Отже, капіталісти опиняються один проти одного в тому самому становищі, в якому вони були до запровадження нових засобів виробництва, і якщо вони можуть з цими засобами давати за ту саму ціну подвійну кількість продукту, то вони тепер змушені подвійну кількість продукту продавати по ціні нижчій від старої. На базі цих нових витрат виробництва та сама гра починається знову. Більший поділ праці, більше машин, більший масштаб, в якому використовуються цей поділ праці і машини. І знову конкуренція так само реагує на цей результат.

Ми бачимо, таким чином, як спосіб виробництва, засоби виробництва постійно зазнають перевороту, революціонізуються, як поділ праці неминуче тягне за собою більший поділ праці, застосування машин — ще ширше застосування машин, виробництво в великому масштабі — виробництво в ще більшому масштабі.

Такий є закон, який знов і знов вибиває буржуазне виробництво з його старої колії і примушує капітал напружувати продуктивні сили праці, — саме тому, що він напружував їх раніше; такий є закон, що не дає капіталові ані хвилини спокою і постійно нашіптує йому: Вперед! Вперед!

Це є той самий закон, який в межах періодичних коливань торгівлі неминуче приводить ціну товару до рівня його витрат виробництва.

Які потужні засоби виробництва не застосовував би капіталіст, конкуренція зробить застосування цих засобів виробництва загальним, і з того моменту, як вона зробить їх застосування загальним, єдиний наслідок більшої плодотворності його капіталу є лише те, що він тепер мусить за ту саму ціну давати в 10, 20, 100 разів більше продуктів, ніж раніше. Але через те що він тепер мусить збути, може, в 1 000 разів більше, щоб більшою кількістю збутого продукту компенсувати те, що він втрачає на його нижчій продажній ціні; через те що масовий продаж потрібний йому тепер не тільки для того, щоб одержати більше зиску, але й для того, щоб замістити витрати виробництва, — адже самі знаряддя виробництва стають, як ми бачили, чимраз дорожчі; — через те що цей масовий продаж став питанням життя не тільки для нього, але й для його суперників, то знов починається стара боротьба, тим запекліша, чим плодотворніші винайдені вже засоби виробництва. Отже, поділ праці і застосування машин розвиватимуться далі в незрівнянно більшому масштабі.

Яка б не була потужність застосовуваних засобів виробництва, конкуренція намагається позбавити капітал золотих плодів цієї потужності, зводячи ціну товару до рівня витрат виробництва, роблячи, отже, в міру того, як виробництво дешевшає, тобто в міру того як з тією самою кількістю праці можна виробляти більше продуктів, обов’язковим законом дешевше виробництво, постачання чимраз більших кількостей продуктів за стару ціну. Таким чином капіталіст своїми власними зусиллями не вигравав би нічого, крім зобов’язання давати за той самий робочий час більше продуктів, — одним словом, нічого, крім тяжчих умов для добування зиску з свого капіталу. Ось чому в той час, як конкуренція постійно переслідує капіталіста своїм законом витрат виробництва і обертає проти нього самого всяку зброю, яку він виковує проти своїх суперників, — капіталіст постійно намагається перехитрити конкуренцію; невтомно вводячи замість старих нові машини, правда дорожчі, але .зате такі, що дешевше продукують, і новий поділ праці, і не дожидаючи, поки конкуренція зробить нові засоби виробництва застарілими.

Уявім собі тепер цей гарячковий ажіотаж одночасно на всьому світовому ринку, — і стає зрозумілим, яким чином ріст, нагромадження і концентрація капіталу мають своїм наслідком безперервний, нестримний, здійснюваний у чимраз більш велетенських розмірах поділ праці, застосування нових і удосконалення старих машин.

Але як діють ці обставини, нерозривно зв’язані з ростом продуктивного капіталу, на визначення заробітної плати?

Більший поділ праці робить здатним одного робітника виконати роботу 5, 10, 20 чоловік, збільшує, отже, конкуренцію між робітниками в 5, 10, 20 разів. Робітники конкурують між собою не тільки тим, що один робітник продає себе дешевше, ніж другий; вони конкурують між собою і тим, що один робітник виконує роботу 5, 10, 20 чоловік; і поділ праці, що його капітал вводить і дедалі більше розвиває, примушує робітників до такого роду конкуренції.

Далі. В тій самій мірі, в якій збільшується поділ праці, спрощується праця. Особлива вправність робітника втрачає всяку ціну. Він перетворюється в просту, одноманітну продуктивну силу, якій не доводиться виявляти особливої еластичності ні у фізичному, ні в інтелектуальному відношенні. Його праця стає всім приступною працею. Тому конкуренти тіснять його з усіх боків; згадаймо до того, що чим простіша якась робота, чим легше можна навчитися її, чим менше потрібно витрат виробництва, щоб її засвоїти, тим нижче падає заробітна плата, тому що заробітна плата, як і ціна всякого іншого товару, визначається витратами виробництва.

Отже, в тій самій мірі, в якій праця дає все менше задо¬волення і стає дедалі більш огидною, — в тій самій мірі конкуренція між робітниками посилюється, а заробітна плата падає. Робітник намагається відстояти попередню величину своєї заробітної плати тим, що більше працює, чи то пра¬цюючи більшу кількість годин, чи виробляючи більше про¬дуктів за ту саму годину. Отже, гнаний нуждою, він ще більш посилює згубні наслідки поділу праці. Результат той, що чим більше він працює, тим меншу він одержує плату, і саме з тієї простої причини, що він в тій самій мірі робить кон¬куренцію своїм товаришам і тому робить собі з своїх товаришів саме стільки ж конкурентів, які пропонують працю на таких самих поганих умовах, як і він сам; отже, з тієї простої причини, що він кінець-кінцем робить собі самому конкуренцію, собі самому як членові робітничого класу.

Машини приводять до тих самих наслідків в значно більших розмірах, витісняючи вправних робітників — невправними, чоловіків — жінками, дорослих — дітьми, викидаючи масами на брук ремісників там, де вони (машини) вперше заводяться, і позбавляючи роботи окремі ґрупи робітників там, де вони (машини) розвиваються, поліпшуються і замінюються продуктивнішими машинами. Вище ми змалювали в побіжних рисах промислову війну капіталістів між собою; ця війна має ту особливість, що битви виграються в ній не стільки завдяки збільшенню робочої армії, скільки завдяки її зменшенню. Полководці, капіталісти, змагаються між собою в тому, хто зможе відпустити більше число промислових солдатів.

Правда, економісти розповідають нам, що робітники, які через машини стали зайвими, знаходять собі роботу в нових галузях промисловості.

Вони не наважуються прямо твердити, що ті самі робітники, які викидаються на брук, знаходять роботу в нових галузях праці. Факти занадто голосно кричать проти такої брехні. Власне кажучи, вони твердять тільки, що нові заняття відкриваються для інших складових частин робітничого класу, наприклад, для тієї частини молодого робітничого покоління, яка вже готова була вступити в зниклу галузь промисловості. Це, звичайно, велика втіха для викинутих на брук робітників. Панам капіталістам не бракуватиме свіжих, придатних для експлуатації, м’яса й крові, — і нехай мертві ховають своїх мерців. Це — втіха, яку буржуа знаходять скоріше для самих себе, ніж для робітників. Адже коли б машини знищили весь клас найманих робітників, — які жахливі часи настали б для капітал, який без найманої праці перестає бути капіталом!

Але припустім, що як робітники, безпосередньо витиснуті машинами, так і вся та частина молодого покоління, яка вже вичікувала на заробіток в даній галузі, знаходять ссбі нове заняття. Чи можна думати, що нове заняття буде оплачуватись так само високо, як утрачене заняття? Це суперечило б всім законам економії. Ми бачили, як сучасна промисловість приводить до того, що складніше, вище заняття постійно заміщується простішим, нижчим.

Отже, яким чином маса робітників, викинутих машинами з однієї галузі промисловості, могла б знайти пристановище в іншій галузі інакше, як при умові нижчої, гіршої плати?

Як на виняток, вказували на робітників, зайнятих виробництвом самих машин. Якщо в промисловості, мовляв, потрібно і споживається більше машин, то число машин неминуче мусить збільшитись, отже, неминуче мусить збільшитись виробництво машин, отже, і число зайнятих виробництвом машин робітників; а робітники, зайняті в цій галузі промисловості, це вправні, навіть освічені робітники.

Це твердження, вже й раніше правильне лише наполовину, втратило всяку тінь правдивості з 1840 р., — відколи для виробництва машин, цілком так само, як для виробництва бавовняної пряжі, все більше й більше стали застосовувати машини, так що робітники машинобудівних заводів порівняно з цими дуже досконалими машинами можуть грати роль хіба лише дуже недосконалих машин.

Але замість одного усуненого машиною чоловіка на фабриці знаходять заняття, може, троє дітей і одна жінка! А хіба заробітна плата чоловіка не мусила бути достатньою для утримання трьох дітей і однієї жінки? Хіба мінімум заробітної плати не мусив бути достатній для утримання і розмноження робітничого класу? Що ж доводять ці улюблені буржуазні фрази? Лише те, що тепер витрачається вчетверо більше робітничого життя, ніж раніш, для того, щоб здобути засоби існування для однієї робітничої сім’ї.

Зрезюмуймо: Чим більше зростає продуктивний капітал, тим більше поширюється поділ праці і застосування машин. Чим більше поширюється поділ праці і застосування машин, тим більше посилюється конкуренція між робітниками, тим більше скорочується їх заробітна плата.

До того ж робітничий клас рекрутується ще й з вищих верств суспільства; в лави пролетаріату опускається маса дрібних промисловців і дрібних рантьє, яким не лишається нічого іншого, як негайно підняти свої руки поряд з руками робітників. Таким чином ліс рук, що простягнуті догори і шукають роботи, стає дедалі густішим, а самі руки — дедалі худішими.

Само собою розуміється, що дрібний промисловець не може витримати боротьби, однією з перших умов якої є виробництво в чимраз більшому масштабі, тобто бути саме великим, а не дрібним промисловцем.

Що процент з капіталу зменшується в тій самій мірі, в якій збільшується маса і чисельність капіталу, в тій самій мірі, в якій зростає капітал, що дрібний рантьє через це не може вже далі жити з своєї ренти і мусить, отже, кинутися в промисловість, отже, допомагає збільшенню лав дрібних промисловців, а тому й кандидатів у пролетарі, — все це, певно, не потребує дальших пояснень.

Нарешті, в тій мірі, в якій капіталісти примушуються вищеописаним рухом експлуатувати наявні вже велетенські засоби виробництва у ширшому масштабі і для цієї мети приводити в рух всі пружини кредиту, — в тій самій мірі помножуються промислові землетруси, в яких торговельний, світ зберігається тільки тим, що він приносить у жертву підземним богам частину богатства, продуктів і навіть продуктивних сил, — одним словом, помножуються кризи. Вони стають частішими і лютішими вже тому, що в тій самій мірі, в якій зростає маса продуктів, отже, потреба в широкому збуті, в тій самій мірі дедалі більше скорочується світовий ринок, дедалі менше лишається нових ринків для експлуатації, бо кожна попередня криза підкорила світовій торгівлі ринки, які торгівля доти ще не здобула або експлуатувала лише поверхово. Але капітал не тільки живе за рахунок праці. Як вельможний варвар-рабовласник, він тягне з собою в могилу трупи своїх рабів — цілі гекатомби робітників, що гинуть під час криз. Отже, ми бачимо: якщо капітал зростає швидко, то незрівнянно швидше зростає конкуренція між робітниками, тобто тим більше відносно зменшуються засоби до праці, засоби існування для робітничого класу; а між тим швидке зростання капіталу є найсприятливіша умова для найманої праці.

1849 р.

[1] Мається на увазі революція 23-24 лютого 1848 р. в Парижі, 13 березня у Відні і 18 березня в Берліні. Докладніше про ці і про наступні події див. «Класова боротьба у Франції з і848 до 1850 рр.», «Вісімнадцяте брюмера Луі Бонапарта» і «Революція і контрреволюція в Німеччині». Ред.

Переклад з німецького видання інституту Маркса-Енгельса-Леніна
За редакцією Д. Рабиновича

Наводиться за кн.: Карл Маркс. Вибрані твори. Том 1. — Київ, Партвидав ЦК КП(б)У, 1936.

Джерело: Наймана праця і капітал | Вперед (wordpress.com)