Чому почалось вторгнення?
Потенціал країн, набутий за часів СРСР, після переходу на рейки капіталізму, використовувався колишніми радянськими бюрократами та новонародженими російськими олігархами для накопичення власного національного капіталу. Росії стало тісно в свому національному ринку, через що ми й спостерігаємо найгірший прояв імперіалістичної конкуренції і боротьби за краще місце в світовій економіці — війну.
24 лютого 2022 року запам’яталось надовго всьому світу. Тоді почалось повномасштабне вторгнення Росії в Україну. В Україні одразу причиною всьому поставили особисте божевілля Путіна, а в Росії розширення НАТО.
Перед вторгненням Путін, звісно, що для нарощення сил на кордоні з Україною, виніс указ про визнання ЛДНР та виступив з промовою, в якій пригрозив показати Україні «що таке справжня декомунізація». Самі контрреволюційні події та рухи в сучасній історії йшли піднявшись на програші робітничого класу та висунувши знамено антикомунізму — путінське вторгнення тут не стало виключенням.
На наш погляд, з одного боку, західні імперіалісти навмисне підштовхнули Україну на війну, а потім відступили, щоб послабити свого конкурента на світовій арені у вигляді імперіалістичної Росії, з іншого боку, для путінської кліки ця війна необхідна для розширення власного імперіалістичного впливу. Путінський бонапартизм розраховував, що відправивши в Україну лише спеціалізованих військових, він зможе підняти свою підтримку, яка почала згасати, у певної частини російського суспільства, проте, з багаточисельними провалами під час війни Путін лише посилив недовіру серед населення. Україна безперечно виявилася жертвою імперіалістичної конкуренції та сутички капіталів, в якому її топлять в крові.
Отже, причиною тут стала хижацька міжімперіалістична конкуренція та внутрішні потреби путінського режиму. Детальніше вся логіка подій розглянута нашими товаришами в цьому документі та тут.
Економіка і життя українців під час війни
Війна, як і очікувалося, мала руйнівний вплив на українську економіку та умови життя робітничого класу. Україна пережила найбільший шок з часів розпаду СРСР, третина підприємств одразу ж припинила свою діяльність. ВВП впав у середньому на 32% протягом 2022 року, що було посилено, коли на початку зими російські війська все частіше почали націлюватися на енергетичну інфраструктуру. Промислове виробництво впало на 40%, а інфляція зросла на 27%.
Економічного колапсу вдалося уникнути лише завдяки тому, що головні кредитори України, які перебувають на Заході, підтримують її у протистоянні з Росією. Зовнішній борг продовжує нависати над Україною і, ймовірно, суттєво зменшить полегшення, яке могло б принести припинення вогню. На конференції з питань відновлення України в Лугано в липні було зроблено багато публічних заяв, але дуже мало конкретних обіцянок. Списання боргів європейськими банками, швидше за все, створить незручний прецедент, який буде неприйнятним для отримання ними прибутку в майбутньому.
Шість мільйонів біженців покинули Україну, в основному це жінки та діти, та ще близько п’ять мільйонів внутрішніх біженців, які проживають переважно на заході країни. Тут спостерігається чіткий класовий поділ, оскільки сім’ї олігархів покинули країну ще до вторгнення 24 лютого. Першою хвилею після вторгнення в країну покинули кращі верстви дрібних буржуа і робітничого класу, які мали міжнародні зв’язки і достатньо заощаджень, щоб піти на такий ризик.
Це не стосується всіх зовнішніх біженців, але бідніші українці набагато менше представлені серед тих, хто виїхав. Крім того, за оцінками, понад 5 мільйонів людей є внутрішньо переміщеними особами, переважно на заході країни. Найбідніші верстви населення, які часто є людьми похилого віку і не дуже мобільними, часто залишаються в зонах конфлікту навіть тоді, коли навколо них відбуваються обстріли.
Режим Зеленського
Починаючи вторгнення в Україну, путінська кліка для ідеологічного виправдання своїх дій обрала гасло «денацифікації». Мов, путінський імперіалізм прийшов з ціллю «визволити» Україну від фашистів.
B Україні є певні про-фашистські ультраправі елементи, що мають певну підтримку та контролюються олігархами та державним апаратом, які з’явилися на фоні все більшої люмпенізації пролетаріату в Україні за останні 30 років, але це не дає обставин назвати режим Зеленського фашистським. Війна готує ще більше обставин для повороту людей у бік правих ідей. «Денацифікація» російського імперіалізму, в кінцевому рахунку, обертається ще більшою підтримкою націоналістичних ідей. При цьому всьому, як ми можемо назвати режим Зеленського?
В першу чергу, після реставрації капіталізму Україна не пішла шляхом буржуазного бонапартизму, як то було в Росії, через те, що новонароджена олігархія змогла втримати в своїх руках владу ми мали режим буржуазної демократії, що виріс на розвалинах СРСР. В кінцевому рахунку, політична влада була в руках української олігархії, а українська бюрократія не була незалежною від неї, але які зміни ми бачимо в період війни?
Сам Зеленський був і є представником певних бонапартиських тенденцій в українській бюрократії, що поступово почав відчужуватись від правлячого класу. Через неможливість вирвати України з економічної кризи та політичного глухого куту Евромайдана, ми ще до війни бачили подібні тенденції в режимі Зеленського, але тоді вони не мали такого яскраво вираженого характеру. Сьогодні ми бачимо як уряд Зеленського використовує війну для того, щоби ще більше дати можливість бюрократії стати більш незалежною від українського правлячого класу, в кінцевому рахунку, виключити його з політичної влади та ще більше спертися на військові елементи, армію, просуваючи націоналістичну риторику. Можна сказати, що путінська кліка дала «Слузі народа» друге життя.
На це вказує націоналізація власності певних олігархів, одержавлення певних медіа-каналів, заборона, під виглядом боротьби з колаборантами, партій та ЗМІ, переслідування певних олігархів та кадрові зміни в самому уряді Зеленського. Це відчуження від правлячого класу вдається ще й завдяки підтримки західних імперіалістів. Війна дала ідеальну можливість Зеленському сформувати навколо себе лояльне коло, спертися на армію та виключити правлячий клас з політичної влади, чим він і користується в даний момент. Це дуже сильно ріднить режим Зеленського з режимом Путіна, про який ще раніше писали наші товариші на своїх медіа-ресурсах.
Мовне питання та шовінізм
Також ми маємо обов‘язково зачепити тему мовного питання в Україні. Сьогодні українська риторика підсилено стверджує відмову від всього російського, радить переходити на українські сервіси та контент, на українську мову. Чи справді ця політика намагається порвати зі спадщиною національного пригнічення або сьогодні вона лише здійснюється в інтересах правлячого класу та підпалює національну ворожнечу?
По-перше, ми згадаємо, який характер мала коренізація народів в період Леніна. Тоді ця політика мала прогресивний характер, та була продиктована фактом пригнічення націй Російською Імперією. З націями неможливо тоді було встановити добровільні зв’язки по-іншому, тому це все робилося з перспективою інтернаціональної солідарності між пролетаріатом усіх націй, але з приходом термідоріанської сталінської кліки ці завоювання були згорнуті, та Сталін почав робити кроки у бік великоруського шовінізму, депортуючи та русифікуючи нації. Політика більшовиків за часів Леніна дійсно рвала зв‘язки зі старим національним пригніченням.
Сьогоднішня українізація, що почалася з періоду Євромайдана, несе в собі реакційний характер. Вона ніяк не дає пролетарям Росії та України солідаризуватися між собою, а несе лише національну ворожнечу та війну. Багато в чому, саме така політика по відношенню до Донбасу (закриття російських шкіл, заборона на російську мову та випуск відповідних законів) стала спусковим гачком для сепаратизму на сході та громадянської війни. В кінцевому рахунку, ця політика лише допомагає правлячим класам, що в Україні, що в Росії, зміцнювати свою владу та далі заробляти гроші на національній ворожнечі.
Самовизначення України та революційні перспективи
Багато лівих груп по всьому світу почали дотримуватися позиції критичної підтримки українського керівництва. Побачивши, що якась пригнічена полу-колоніальна держава бореться проти імперіалізму, вони, по аналогії з Палестиною чи Ефіопією та іншими національно-визвольними війнами, почали наголошувати на критичній підтримці національної буржуазії України, але питання самовизначення, в кінцевому рахунку, підпорядковане питанню перспектив революції та інтересів трудящих, тому воно має бути досліджено в усіх конкретних обставинах.
Насамперед, давайте спитаємо самі себе, а чи здатна українська буржуазія проводити національно-визвольну політику, чи є вона прогресивною стороною у цьому конфлікті?
В кінцевому рахунку, українське буржуазне керівництво дуже тісно зв‘язано з західним імперіалізмом, підпалює вогнище національної ненависті та переходить до бонапартизму. В випадку перемоги України з таким керівництвом, ми отримаємо ще більший рівень національного розбрату, ще більш жорсткий режим, що ніяк не сприяє солідаризації робітників та розвитку пролетарського руху в Україні.
Ми підтримуємо самовизначення України, однак ми не вважаємо, що Україна здатна досягти звільнення від усіх імперіалістів з таким керівництвом, ми не зводимо самовизначення України до її буржуазної держави, ми вважаємо, що українські пролетарі здатні досягти власного звільнення лише в солідарності з усім іншим робітничим класом, борючись проти власного буржуазного керівництва та всіх імперіалістів.
Майбутнє українського пролетаріату не в своїх національних рамках, а в інтернаціональному пролетарському русі, частиною якого і є він сам.
Група «Комуна» [Марксистська Тенденція]
