Останній саміт НАТО у Вільнюсі його члени оцінюють як великий успіх і новий крок у процесі зміцнення військового альянсу. Треба відокремлювати факти від заяв прес-конференції. Якщо ви зазирнете в події, що відбуваються за лаштунками, ви зможете побачити справжні протиріччя, розбіжності та виклики, з якими стикається імперіалістична організація. Одним із ключових питань Вільнюського саміту було членство України в НАТО. Тижнями президент України Зеленський лобіював членів НАТО, щоб отримати тверді зобов’язання та чіткий графік приєднання своєї країни до альянсу. Цю позицію також підтримали країни Балтії та Велика Британія, але вона зіткнулася з опозицією США та Німеччини.

Остаточний текст декларації саміту дуже розчарував українського президента. У ньому дуже розпливчасто сказано: «Ми будемо в положенні надіслати запрошення щоб Україна приєдналася до Альянсу, коли союзники погодяться і умови будуть виконані. На практиці були додані додаткові умови, які раніше не згадувалися. Крім того, ці «умови» не визначені, окрім загальних розмов про «потрібні додаткові демократичні реформи та реформи сектора безпеки».

Що це значить? Теоретично всі погоджуються, що Україна «стане членом НАТО», правда полягає в тому, що це зобов’язання, яке було взято на Бухарестському саміті НАТО… 15 років тому, у 2008 році! На практиці, як підкреслив президент США Байден напередодні зустрічі, Україна не може приєднатися до НАТО, поки йде війна і поки частина її території є предметом суперечок, оскільки це призведе – згідно зі статтею 5 договору альянсу – до прямого конфлікту між НАТО та ядерною Росією.

Нечіткі зобов’язання

Згідно з повідомленнями ЗМІ про кулуарні дискусії, саме США та Німеччина наполягали на тому, щоб пом’якшити формулювання щодо членства України, щоб зробити його більш розпливчастим. Відповідно до Bloomberg: «Попередні проекти комюніке пропонували більш чіткий шлях до приєднання України, але Байден і канцлер Олаф Шольц побоювалися зайти занадто далеко. Їхні команди вимагали змін в останні дні перед самітом, чим засмутили багатьох інших європейських країн, а також українців».

Почувши про це, Зеленський у Twitter розкритикував формулювання запропонованої заяви. «Україна теж заслуговує на повагу, – сказав він, – ми отримали сигнали, що без України обговорюються певні формулювання… Про запрошення стати членом НАТО, а не про членство України». Це, додав він, є «безпрецедентним і абсурдним, коли не встановлені часові рамки ні для запрошення, ні для членства України». У дуже гнівному тоні він зазначив: «При цьому додаються розпливчасті формулювання про «умови» навіть для запрошення України». Його висновок: «Схоже, немає готовності ні запросити Україну до НАТО, ні зробити її членом Альянсу».

Звісно, ​​Зеленський майстерно використовує ЗМІ, і значною мірою цей вибух був спрямований на тиск на членів НАТО, щоб вони змінили заяву. Вони цього не зробили. З іншого боку, ймовірно, український президент також намагається створити прецедент на майбутнє. Якщо реальність війни змушує його потрапити в ситуацію, в якій він повинен обміняти території на якийсь мир або заморожений конфлікт, він може обернутися і сказати: це союзники не дали нам засоби для перемоги росіян.

Міністр оборони Великобританії Бен Уоллес, не відомий своєю дипломатичною витонченістю, спростував Зеленського, заявивши, що Україна повинна виявляти більше «вдячності» і що Великобританія не є їхньою «службою доставки зброї Amazon». Ця заява показує, окрім браку розуму пана Уоллеса, справжнє зарозуміле ставлення імперіалізму до України. «Ви боретеся за всіх нас і захищаєте наші цінності, — кажуть їм, — але ви повинні сказати «спасибі» за привілей, що ви можете відправити своїх дітей помирати на передовій за нас». А точніше, «мовчи, слуга, і знай своє місце».

Те, що Воллес сказав публічно, інші західні лідери сказали Зеленському в приватному порядку. Відповідно до Bloomberg: «За вечерею у Вільнюсі… інші лідери передали Зеленському чітке повідомлення, за словами однієї присутньої особи. Треба охолонути…», – сказали Зеленському». [наш курсив]

Відкинувши у далеке майбутнє питання про членство України в НАТО, західний імперіалізм потім зробив кілька пропозицій на інших фронтах, щоб пом’якшити удар. Група G7 виступила із заявою, в якій пообіцяла Україні гарантії безпеки після війни. Це, по суті, посилює повідомлення про те, що Україна не стане членом НАТО, оскільки якби вона була членом НАТО, на неї автоматично поширювалося б зобов’язання щодо взаємної самооборони в статті 5 договору про альянс. Ці альтернативні гарантії безпеки порівнюють із гарантіями між США та Ізраїлем, де останньому пропонують військову та фінансову допомогу, але немає зобов’язань безпосередньо брати участь у реальній війні.

Ще однією кісткою, кинутою Україні з метою пропаганди, стало створення та перше засідання Ради Україна-НАТО. Це, власне, нічого нового, а лише ребрендинг Комісії Україна-НАТО, яка була створена у 1997 році. Ящик старого вина в новій пляшці.

Поки що заплутано.

Стосовно реальної негайної допомоги теж є проблеми. Європа та США не можуть виробляти боєприпаси достатньо швидко, щоб задовольнити потреби української армії, яка зараз потрапила у війну на виснаження, яка триває вже понад 500 днів. Від початку контрнаступу українці витрачають боєприпаси ще швидше, не йдучи на прорив. Військові підрядники остерігаються розширення потужностей, якщо тільки держави не запропонують їм тверді середньо- та довгострокові контракти. Крім того, поточні виробничі потужності знаходяться на межі.

Саме це підштовхнуло Байдена прийняти рішення доставити в Україну касетні бомби, єдині великі запаси боєприпасів, які їм ще належить використовувати, з очевидних політичних причин. Це розділило думку серед капіталістичних партій у США та їхніх союзників у Європі, а Німеччина висловила своє занепокоєння. Звичайно, це все дуже лицемірно. Касетні боєприпаси застосовувалися у війні в Україні з першого дня як з боку Росії, так і з боку України. Дійсно, за даними Human Rights Watch, Київ використовував їх до нинішньої війни, в тому числі в густонаселених районах Донецька у 2014 р. Ні США, ні Росія, ні Україна не є підписантами договорів про заборону їх використання.

США ніколи не вагалися у використанні технічно «незаконної» зброї в попередніх імперіалістичних авантюрах. Справжня суть, яку виявила суперечка щодо касетних боєприпасів, полягає у величезному тиску на запаси зброї та боєприпасів західних імперіалістів через продовження війни в Україні. Місяцями ми отримували щоденну порцію історій про те, що російські резерви вичерпані і що її військові зусилля от-от проваляться. Зараз ми з’ясували, що фактично західні запаси вичерпані.

Крім того, надсилання касетних боєприпасів є дещо відчайдушним вчинком з боку США. Це дуже ненадійний тип бомби. За дослідженням Нью-Йорк Таймс, його відсоток відмов досягає 14 відсотків. Навіть якщо залишити осторонь високу кількість втрат серед цивільного населення від касетних бомб і той факт, що бомби, що не розірвалися, залишаються на землі, спричиняючи загибель цивільного населення протягом наступних десятиліть, неважко зрозуміти, що якщо Україна колись використовувала їх для значного послаблення укріплену російську оборону, коли українським солдатам нарешті вдасться здійснити прорив, їм доведеться просуватися по місцевості, усіяній нерозірваними снарядами.

Правда полягає в тому, що розрекламований український контрнаступ, який триває вже шостий тиждень, досяг дуже небагато. Контрнаступ важливий не лише з суто військової, а й перш за все з політичної точки зору. Зрозуміло, що імперіалізм США та його європейські союзники дедалі більше відчувають тиск щодо вартості війни. Якщо Україна не зможе продемонструвати чіткий прогрес або принаймні перспективу прогресу на полі бою, апетит до продовження поставок обладнання, боєприпасів тощо на мільярди доларів, фунтів стерлінгів і євро висохне.

Також Байден вже вступає в наступний виборчий цикл у США, де важливим фактором буде питання грошей, витрачених на боротьбу з Росією в Україні. Якщо до зими на фронті не відбудеться суттєвих змін, то тиск на переговори знову посилиться.

Відсутність зобов’язань щодо членства в НАТО, але з продовженням військової та фінансової допомоги, серед постійних суперечок щодо нових типів зброї, що постачається, підкреслює фундаментальну рису цього конфлікту. Військові цілі США (рішуче послабити Росію, але не перерости у відкритий конфлікт між НАТО і Росією) не збігаються з заявленими цілями України (повна військова перемога з витісненням Росії з усіх окупованих територій, включаючи Крим). У якийсь момент цей поділ може перерости у відкритий конфлікт.

Зрада курдів

Інший важливий крок, зроблений на саміті НАТО, стосувався членства Швеції. Оскільки про це вперше було оголошено на Мадридському саміті (див. «Саміт НАТО: Китай у перехресті прицілу»), Туреччина використала той факт, що рішення вимагало одностайного голосування, як важіль для того, щоб добитися поступок від своїх «партнерів».

По-перше, це змусило Швецію співпрацювати в судовому переслідуванні Туреччиною курдських організацій (як пов’язаних із РПК, так і сирійських YPG); по-друге, вона вимагала припинення ембарго Швеції на постачання зброї Туреччині; і, нарешті, вони хотіли, щоб США відновили продажі винищувачів F16 і комплектів для модернізації винищувачів F16, які були призупинені, коли Туреччина придбала російські системи ППО.

Ердоган — умілий маніпулятор, і він переконався, що максимально затягнув процес, щоб отримати задоволення всіх своїх вимог… а потім додав ще одну: членство Туреччини в ЄС. Таким чином, напередодні саміту відбувся тристоронньої зустрічі між НАТО, Швецією та Туреччиною, яка опублікувала заяву піддатися шантажу Ердогана. Заява одночасно скандальна і варта того, щоб її довго цитувати.

«З моменту останнього саміту НАТО Швеція і Туреччина тісно співпрацювали, щоб вирішити проблему занепокоєння Туреччини щодо безпеки. Як частина цього процесу, Швеція внесла поправки до конституції, змінила закони, значно розширила свою антитерористичну співпрацю проти РПК і відновила експорт зброї до Туреччини, усі кроки, викладені в Тристоронньому меморандумі, узгодженому в 2022 році» [курсив наш].

Прочитайте це ще раз. Мила, демократична скандинавська Швеція не тільки продала курдів вниз по річці в обмін на членство в агресивному військовому імперіалістичному альянсі, але й дійшла довнесення змін до своєї конституції (відмова від юридичних заперечень і швидке відстеження процесу) змінив свої закони. Це випадок підходу Граучо Маркса до принципів: «вони мої, але якщо вони вам не подобаються, у мене є інші».

Що стосується відносин між ЄС і Туреччиною, заява також змушує Швецію:

«Швеція активно підтримуватиме зусилля, спрямовані на пожвавлення процесу вступу Туреччини до ЄС, включаючи модернізацію Митного союзу ЄС-Туреччина та лібералізацію візового режиму».

Вся ця мерзенна справа дуже повчальна, оскільки вона розкриває справжній зміст буржуазної імперіалістичної дипломатії. На поверхні завжди є демократичне, гуманітарне та міжнародне прикриття для прийнятих рішень. Насправді переважають голі особисті інтереси, прибутки та захист капіталізму вдома та за кордоном.

Європейський Союз без жодних сумнівів досяг угоди з Ердоганом про те, щоб він охороняв кордони блоку та не пропускав мігрантів. Національний гніт курдів у Туреччині не входив у їхні розрахунки. Коли американський імперіалізм вирішив використати сирійських курдів у своїх цілях, усі розмови були про національне гноблення. Швеція наслідувала цей приклад. Коли вони перестали бути корисними, їх покинули напризволяще в обмін на угоду з могутнішою Туреччиною.

Це має служити попередженням усім, хто плекає будь-які ілюзії, що американський імперіалізм захищає національний суверенітет у війні в Україні.

Крім того, за два дні до відкриття саміту США пообіцяли продати винищувачі F16 і комплекти модернізації, які потрібні Туреччині, уклавши угоду. Іншою стороною цієї огидної угоди є спосіб, у який Туреччина використовує суперництво між різними імперіалістичними державами (у цьому випадку США та Росією), щоб спробувати збалансувати одну проти іншої та отримати найкращу з можливих угод (системи протиповітряної оборони від однієї сторони проти винищувачів іншої, у цьому випадку).

Маючи справу з Росією та Китаєм

Нарешті, варто згадати про що йде мова у підсумковому комюніке саміту НАТО, який є продовженням нового документа Стратегічної концепції НАТО, затвердженого на Мадридському саміті. Використовуючи цинічну термінологію про «демократичні цінності», «права людини», «наші спільні цінності» та «світовий порядок, заснований на правилах», НАТО дуже чітко говорить: «Росія та Китай є нашими ворогами, і ми повинні активізуватися, щоб зіткнутися з ними». Так багато про «чисто оборонний» альянс, який «нікому не загрожує».

Хоча в назві організації згадується Північна Атлантика, у заявах саміту перераховуються регіони світу, які є важливими для НАТО або мають «стратегічний інтерес», включаючи, але не обмежуючись, Близький Схід, Африку, Північну Африку та Сахель, Індо-Тихоокеанський і навіть космос! Усі ці сфери мають бути охоплені тим, що НАТО описує як «підхід на 360 градусів». Іншими словами, за її власним визнанням, НАТО хоче контролювати Весь світ (і за його межами).

Цим вона конфліктує з Росією та Китаєм. Перший описується як такий, що «збільшив своє військове нарощування та присутність у багатьох областях у регіонах Балтійського, Чорного та Середземного морів, а також зберігає значні військові можливості в Арктиці». НАТО скаржиться на «більш напористу позицію Росії, нові військові можливості та провокаційну діяльність, у тому числі поблизу кордонів НАТО, а також на її широкомасштабні навчання без попередження та «миттєві дії», які, за їх словами, «продовжують загрожувати безпеці євроатлантичної зони».

Іншими словами, НАТО визнає російський імперіалізм і його «більш наполегливу позицію» як загрозу власним імперіалістичним інтересам у кількох регіонах світу.

Стосовно Китаю в документі йдеться, що його «заявлені амбіції та політика примусу кидають виклик нашим інтересам, безпеці та цінностям». У заяві додається, що: «КНР використовує широкий спектр політичних, економічних і військових інструментів, щоб збільшити свій глобальний слід і проектну потужність». Пізніше він звинувачує Китай у прагненні «контролювати ключові технологічні та промислові сектори, критичну інфраструктуру, стратегічні матеріали та ланцюги поставок», а також у використанні «свого економічного впливу для створення стратегічної залежності та посилення свого впливу».

НАТО каже: «Китай є імперіалістичною державою». Вона діє так само, як і ми, і ми не готові цього допустити». Вони особливо стурбовані зростаючою російсько-китайською співпрацею (яка була значно посилена західними санкціями проти Росії): «Поглиблення стратегічного партнерства між КНР і Росією, та їхні взаємні спроби підірвати заснований на правилах міжнародного порядок суперечать нашим цінностям та інтересам».

На випадок, якщо когось хвилює агресивна воєнна мова заяви саміту НАТО, союзники поспішають додати, що вони будуть: «просувати гендерну рівність та інтегрувати гендерні перспективи… в усе те, що ми робимо», а також «передані політичним і військовим структурам і об’єктам НАТО значному скороченню викидів парникових газів»; та «сприяти боротьбі зі зміною клімату шляхом підвищення енергоефективності, переходу на чисті джерела енергії». Ось ти де! Західний імперіалізм тепер інтегруватиме гендерні аспекти під час вторгнення на чужу землю та використовуватиме чисту енергію під час зміни режиму! Що ще можна побажати?

Висновок із усього цього полягає в тому, що держави-члени повинні збільшити військові витрати навіть понад узгоджену ціль у 2 відсотки ВВП: «У багатьох випадках, будуть потрібні витрати понад 2 відсотки ВВП щоб усунути існуючі недоліки та виконати вимоги в усіх сферах, що випливають із більш спірного розпорядження про безпеку» [курсив наш].

Це голос США, який вимагає від своїх партнерів більше сприяти цій імперіалістичній політиці переозброєння, щоб не відставати від Китаю та Росії. Америка вже витрачає майже 3,5 відсотка ВВП на оборону, тоді як більшість інших членів НАТО витрачає лише близько 1,5 відсотка.

Тут ми чітко бачимо пріоритети класу капіталістів. Нещодавній бюджет Німеччини є яскравим прикладом із масштабними скороченнями на суму 31 мільярд євро, що особливо сильно вдарило по видатках на освіту, охорону здоров’я, догляд за дітьми та іншим видаткам соціального забезпечення, але заощадило лише на оборону.

Американський імперіалізм через НАТО готується захищати інтереси своїх багатонаціональних капіталістичних компаній, конкуруючи з імперіалістичними інтересами Китаю та Росії. Від робітничого класу в усьому світі, як завжди, вимагатимуть платити.

Єдиний спосіб врятуватися від кошмарної перспективи міжімперіалістичних конфліктів, війни та нападів на життєвий рівень і права трудящих — це покласти край цій гнилій капіталістичній системі. Тим, хто каже: «Ми хочемо миру», ми відповідаємо: «Боріться за соціалізм!»

2023 р.

---

В этом июне исполняется 80 лет операции «Барбаросса» — вторжению Германии в Советский Союз во время Второй мировой войны. Этой кровавой катастрофе, унесшей жизни почти 5 миллионов советских солдат и повлекшей за собой погружение нацистов вглубь советской территории, способствовало вредительское поведение Сталина и бюрократии. Их обезглавливание Красной Армии в печально известных процессах чистки и полное бесхозяйственное управление военными действиями были оплачены кровью советскими людьми, которые в конечном итоге смогли изменить положение вещей своими героическими усилиями и жертвами — несмотря на своих лидеров. 

Эта статья посвящена десяткам миллионам советских граждан, красноармейцев, партизан и бойцов коммунистического сопротивления, которые многим пожертвовали для победы над нацизмом 

80 лет назад, в воскресенье, 22 июня 1941 года, нацисты развязали крупнейшее вторжение, когда-либо посещенное народами Советского Союза. К ноябрю того же года гитлеровские войска подошли к порогу Москвы, оккупировали практически всю Украину и Белоруссию и осадили Ленинград — сердце Октябрьской революции. К концу 1941 г. погибло до 4,5 млн советских солдат из более чем 5,3 млн довоенной армии. Под нацистскую оккупацию попало около 40% населения СССР, а также многие наиболее продуктивные промышленные и сельскохозяйственные районы страны. [1]

В письме для британских троцкистов в июле 1941 года Тед Грант объяснял:

«Величайшее столкновение в мировой истории на фронте протяженностью 1800 миль привело к тому, что вся международная ситуация изменилась. Нападение мирового империализма на первое рабочее государство — уже не марксистская перспектива, а суровая реальность.» [2]

Эти катастрофические потери подготовили почву для долгой и жестокой «войны внутри войны», которая определила ход двадцатого века. Борьба 1941–1945 годов между нацистской Германией и Советским Союзом явилась решающим театром Второй мировой войны, которая сама была кровавым продолжением и обострением первой межимпериалистической мировой войны 1914–1919 годов. Из 13 миллионов нацистских военных потерь 10,7 миллиона были понесены в боях с Советами. [3]

С первых дней войны советский народ на оккупированных территориях вел большую и героическую партизанскую борьбу против захватчиков. Красная Армия нанесла сокрушительные удары фашистским войскам под Сталинградом, Курском и в ходе операции «Багратион», которая оказалась величайшим военным достижением в истории. Кульминацией этих усилий стал захват Советским Союзом Берлина, Варшавы, Праги и Будапешта, что заложило основу сталинской власти в Восточной Европе до 1989 года. Красная Армия также была ответственна за освобождение десятков тысяч узников нацистских лагерей смерти, в том числе в Освенциме.

Советский народ был ответственен за победу над Гитлером, который, прежде чем обратить на него свой взор, завоевал крупнейшие капиталистические державы Западной Европы и поставил на колени Британскую империю. Национализированная плановая экономика Советского Союза была основой борьбы с нацизмом, опережая немецкую военную промышленность к 1943 году и снабжая Красную Армию огромным количеством оружия и техники.

Однако на Сталина эта же заслуга не распространяется. На каждом этапе процесса консолидации власти термидорианской бюрократии в СССР, вплоть до нацистского вторжения и оккупации включительно, сталинизм способствовал успехам Гитлера, включая его приход к власти, его господство в Европе и его поход в сердце Советского Союза. Сокрушительные удары, обрушившиеся на СССР в 1941 г., явились результатом более чем двух десятилетий несостоятельной политической, дипломатической и военной политики, проводимой Сталиным, его государственным режимом и руководящими кругами Коммунистического Интернационала. Четыре года жестокой войны и более 20 миллионов убитых стали платой советского народа за провалы сталинизма и ошибки, допущенные самим Сталиным в роли лидера.

Защита революции: мировая революция или «социализм в отдельно взятой стране»?

Когда большевистская партия Ленина и Троцкого привела к власти российский рабочий класс в ноябре 1917 года, они хорошо понимали трудности защиты Советской власти от мирового империализма. Хотя Советский Союз создал мощную Красную Армию во время Гражданской войны под руководством Троцкого, основным средством защиты революции было ее революционно-интернационалистическое отношение к рабочему классу империалистических держав. Вся перспектива удержания власти большевиками зависела от перспективы победоносных пролетарских революций в империалистических странах, прежде всего в Германии.

Обращаясь к Советам в июле 1918 года, Ленин говорил:

«Мы никогда не питали иллюзий, что силы пролетариата и революционного народа какой-либо одной страны, какими бы героическими, организованными и дисциплинированными они ни были, могут свергнуть международный империализм. Это можно сделать только совместными усилиями трудящихся всего мира. . . Мы никогда не обманывали себя, думая, что это можно сделать усилиями одной страны. Мы знали, что наши усилия неизбежно ведут к всемирной революции и что войну, начатую империалистическими правительствами, нельзя остановить усилиями самих этих правительств. Остановить его можно только усилиями всех рабочих; и когда мы пришли к власти, наша задача, как пролетарской коммунистической партии, в то время, когда господство капиталистической буржуазии еще сохранялось в других странах, — наша ближайшая задача, повторяю, состояла в том, чтобы удержать эту власть, этот факел социализма, чтобы он могли бы рассеять как можно больше искр, чтобы добавить их в разгорающееся пламя социалистической революции.»

Молодое Советское государство ориентировало свою дипломатию на эту цель. Троцкий адресовал свои речи на переговорах по Брест-Литовскому договору больше рабочим Германии, Австро-Венгрии и всего мира, чем генералам, сидевшим за столом переговоров напротив него. Красная пропаганда повлияла на волну мятежей, нанесших ущерб армиям и флотам, посланным империалистическими державами для подавления революции. Забастовки сочувствующих рабочих по всему миру остановили поставки оружия для белых армий и заставили империалистические правительства задуматься о вмешательстве, опасаясь революции внутри страны.

В годы гражданской войны вспыхнули революции в Финляндии, Венгрии, Германии, Италии, Монголии. Рабочий класс всего мира был радикализирован и организован, черпая вдохновение в победе своих товарищей в России. Большевики основали Коммунистический Интернационал в 1919 году, чтобы помочь этому процессу, помогая рабочим всего мира создавать свои собственные революционные коммунистические партии и координировать борьбу против империализма и капитализма в глобальном масштабе.

Империалистические державы мира, включая Соединенные Штаты, Великобританию, Францию, Японию, Германию и другие, направили армии, чтобы подавить революцию и поддерживать реакционные белые армии. В ответ Советы создали Рабоче-Крестьянскую Красную Армию для самообороны. Красная Армия была полностью пролетарской, крестьянской и интернационалистской силой, сначала основанной на партизанских отрядах и красногвардейских рабочих ополчениях, созданных в 1917 году.

Троцкому была поставлена ​​задача превратить Красную Армию в современную профессиональную боевую силу. В него входили добровольцы и призывники из советского рабочего класса и крестьянства, а также бойцы-интернационалисты со всего мира. Важно отметить, что Красная Армия умело использовала профессиональных «военных экспертов» — бывших офицеров царской армии, которых революция заставила служить под политическим надзором назначенных Советским Союзом комиссаров. Из Гражданской войны вышли многие ключевые фигуры межвоенной и Великой Отечественной войны, в том числе Тухачевский, Жуков, Буденный, Ворошилов и другие.

В 1919 году, выступая на Первом всемирном конгрессе Коммунистического Интернационала в качестве наркома войны, Троцкий заявил: «Если провести на карте прямую линию, расходящуюся от Москвы в любом направлении, то вы найдете повсюду на фронте — русский крестьянин, русский рабочий стоит в эту холодную ночь с ружьем в руке на границе Социалистической Республики и защищает ее. И я могу заверить вас, что рабочие-коммунисты, составляющие костяк этой армии, чувствуют себя не только гвардейским полком Российской Социалистической Республики, но и Красной Армией Третьего Интернационала». [4]

Советы преуспели. в разгроме белых армий и империалистической интервенции, но только ценой больших затрат. То, что сейчас представляет собой Советский Союз, постоянно находилось в состоянии войны с 1914 по 1922 год, а разрушения, вызванные Первой мировой войной и Гражданской войной, привели к серьезному развалу экономики, общества и самого рабочего класса. Ожидавшиеся революционные прорывы в империалистических странах потерпели неудачу из-за классового коллаборационистского руководства рабочих партий, и надежда на помощь извне угасла. В этих условиях яркая рабочая демократия, характерная для раннего периода русской революции, выродилась. Измученный рабочий класс уже не мог утвердиться в советской власти после долгих лет жертв и лишений.

После смерти Ленина в 1924 году советская власть уступила место господству государственной бюрократии, большая часть которой была непосредственно унаследована от царизма. Сначала осторожно, но с возрастающей уверенностью Иосиф Сталин стал представлять интересы этой бюрократии во главе правительства. Консервативная бюрократия не хотела участвовать в большевистских планах мировой революции. Вместо того чтобы искать революционный выход из тупика, в котором оказалась страна, бюрократия довольствовалась тем, что управляла национализированной плановой экономикой на спине советских рабочих и крестьян, снимая сливки сверху, чтобы укрепить свое привилегированное положение в обществе.

Пролетарско-интернационалистские элементы Коммунистической партии столкнулись с жесткими репрессиями, когда Сталин усилил свою власть. В конечном итоге десятки тысяч были исключены из партии, уволены с работы, арестованы, сосланы или убиты.Противник Сталина в коммунистической партии, был выслан из Советского Союза в 1929 году и убит сталинскими агентами в августе 1940.

Мировой империализм в 1920-е годы оправлялся от разрухи и напряжения мировой войны, что дало Советскому Союзу некоторую передышку. Несмотря на вырождение партии в СССР, рабочие, организованные в Коммунистический Интернационал, все еще были готовы бороться за изменение общества. Революционные возможности возникали в стране за страной в течение 1920-х и 30-х годов, но сталинское руководство оказалось неспособным справиться с этой задачей. Поражение Китайской революции 1926–1927 годов, в ходе которой союзник Сталина Чан Кай-Ши предал и уничтожил китайских коммунистов, нанесло серьезный удар по моральному духу советского рабочего класса, усилив его чувство изоляции. Но ничто так не подготовило почву для новой империалистической агрессии против Советского Союза, как неоднократные поражения немецкой революции.

Поражения сталинизма в Германии

Марксисты широко проанализировали немецкую революцию в других местах. Между 1918 и 1933 годами у немецких рабочих появилось множество возможностей свергнуть капитализм, сокрушить зарождающееся нацистское движение и возродить европейскую революцию. Однако сталинское руководство Коммунистического Интернационала на каждом шагу проводило пагубную политику.

Во время немецкой революции 1923 года французская оккупация Рурской долины вызвала кризис, который дал коммунистической партии возможность организовать восстание. В условиях растущей инфляции немецкий рабочий класс был возмущен попытками французского империализма насильственно реквизировать платежные обязательства, наложенные в Версале, которые правительство не могло оплатить. Появились рабочие ополчения, и страну охватила волна забастовок. Троцкий призвал немецких коммунистов воспользоваться случаем и назначить дату восстания.

Немецкие коммунистические лидеры начали подготовку уличных демонстраций и обратились за советом к Коммунистическому Интернационалу. Однако, поскольку здоровье Ленина ухудшалось, а Троцкий и другие ключевые большевистские лидеры были нездоровы, лишь немногие из лидеров Интернационала могли определить дальнейший курс в этом жизненно важном вопросе. В письме к Зиновьеву Сталин выразил свое консервативное недоверие к революционным силам в Германии: «По моему мнению, немцев надо сдерживать, а не подстрекать.» [5]

Эта позиция в конечном итоге вызвала дебаты в руководстве Коммунистического Интернационала, даже когда условия для революционного наступления быстро созревали. Лидерам немецких коммунистов посоветовали отменить запланированную всеобщую забастовку и восстание в последнюю минуту, и этот эпизод превратился в деморализующее фиаско.

Экономический и политический кризис в Веймарской Германии разрушил основы устойчивой буржуазной демократии. Немецкие рабочие снова и снова становились на путь борьбы, проводя многочисленные забастовки и оказывая в этот период массовую поддержку социал-демократам и коммунистам. Традиционные немецкие буржуазные партии не смогли сдержать боевой энергии рабочего класса. Опасаясь революции в сердце Европы, правящий класс искал альтернативы. Нацисты, когда-то преследуемая группа маргиналов немецкого общества, стали главной надеждой капиталистов на уничтожение революционного потенциала немецкого пролетариата. Поддерживаемая деньгами и покровительством капиталистов со всей Европы и всего мира, партия Гитлера в конце 1920-х и начале 1930-х годов резко завоевала поддержку, мобилизовав за собой разоренную и обезумевшую мелкую буржуазию.

Трагически силы рабочего класса разделились перед лицом этой угрозы. Социал-демократы-реформисты не повели бы рабочий класс к власти и, следовательно, не остановили бы нацистов, так что дело было за коммунистами. Но к этому времени полностью сталинизированный Коминтерн принял тезис о «третьем периоде», который предвосхищал надвигающийся «последний кризис капитализма». Эта ложная идея оправдывала ошибочный вывод о том, что реформистские рабочие организации, такие как Немецкая социал-демократическая партия, были «социал-фашистами». Немецкие коммунисты под руководством Москвы заняли позицию, согласно которой социал-демократы являются главным врагом коммунистической партии.

Хотя верно то, что реформистские лидеры всегда играли гнилую, контрреволюционную роль и служили одной из главных опор капиталистической стабильности, сталинская политика лишь еще больше вбила клин между самими коммунистическими и социалистическими рабочими. Единственным выходом из надвигавшейся катастрофы была пролетарская революция. Однако это возможно лишь в том случае, если коммунисты завоюют в борьбе доверие решающей части масс.

Для победы над Гитлером был необходим единый фронт коммунистов и социалистов. Вместе обе партии могли похвастаться не только мощной поддержкой рабочего класса, но и собственными ополченцами, готовыми сопротивляться нацистам любыми необходимыми средствами. По мере роста угрозы Гитлера Троцкий и Международная левая оппозиция призывали коммунистов изменить курс и сражаться плечом к плечу с рабочими-социалистами против фашизма. Борьба с нацизмом могла бы дать коммунистам возможность склонить социал-демократических рабочих к революционной политике.

Сталинцы пошли противоположным курсом. Обозначив социал-демократов «главным врагом», Коммунистическая партия фактически сформировала блок с нацистами. В 1931 году коммунисты поддержали инициированный нацистами референдум против социал-демократического правительства в государстве Пруссия, что возмутило социал-демократических рабочих. Используя такие лозунги, как «прогнать социал-фашистов с их рабочих мест на заводах и в профсоюзах!» и «изгнать их с заводов, бирж труда и профессиональных школ», коммунистические активисты активно сотрудничали с нацистскими хулиганами, чтобы физически атаковать и разгонять собрания социал-демократической партии и профсоюзов.

Эта обреченная на провал политика немецкого рабочего класса по мере того, как Гитлер методично карабкался к власти. Когда рабочие партии боролись между собой, разоренный средний класс и крестьяне могли рассчитывать только на Гитлера и его обещание национального «спасения». Когда Гитлер стал канцлером, он первым делом напал на коммунистов, социалистов и профсоюзных активистов, обезглавив и распылив некогда могущественный немецкий пролетариат. Нацисты использовали пожар Рейхстага как предлог для полного запрета Коммунистической партии, и к марту 1933 года Гитлер стал бесспорным диктатором Германии. Из-за паралича рабочих партий Гитлер смог похвастаться тем, что пришел к власти, не разбив ни единого оконного стекла.

Внешняя политика Сталина

Приход Гитлера к власти сделал войну между Советским Союзом и нацистской Германией неизбежной. Антикоммунизм был центральной целью нацистов, и не было секретом, что Гитлер стремился отрезать от Восточной Европы колониальные территории для немцев — Lebensraum или «жизненное пространство».

Сталинская политика «социализма в одной стране» привела к поражению за поражением коммунистического движения во всем мире. Подлый провал «третьего периода» уступил место политике народного фронтизма, подчинению рабочего класса буржуазным либералам. Коммунистический Интернационал сыграл совершенно реакционную роль, когда испанские рабочие восстали против военного переворота Франсиско Франко в 1936 году.

Вместо того чтобы мобилизовать рабочий класс для свержения капитализма в Испании как средства подрыва базы поддержки фашизма, сталинисты сделали все возможное, чтобы предотвратить борьба за выход за рамки буржуазного республиканизма. Сталин видел союз с капиталистическими демократиями Франции и Великобритании, а не международную социалистическую революцию, как лучший способ ограничить фашистскую экспансию. Поэтому коммунистам нужно было вести себя наилучшим образом, чтобы не отпугнуть потенциальных союзников Советов. Однако пока Гитлер и Муссолини перебрасывали войска и технику в Испанию, французские и английские империалисты оставались «нейтральными». 

Сталинисты были сведены к полицейской деятельности рабочего класса, что видно по их роли в разгроме анархо-синдикалистов и ПОУМ от имени капиталистической республики во время Первомая 1937 года. Когда рабочий класс был подавлен, революционная инициатива, необходимая для победы над Франко, рассеялась, и в Европе установилась еще одна фашистская диктатура.

Несмотря на многочисленные возможности, сталинское руководство Советского Союза лишило страну дружественных рабочих правительств нигде в мире. Пока Гитлер собирался с силами, Сталин возлагал надежды на буржуазный пацифизм, Лигу Наций и «друзей мира», которых он видел в британском, французском и американском империализме. Когда в 1938 году нацистская Германия пригрозила поглотить Чехословакию, Сталин снова попытался заключить союз с англо-французским империализмом, зайдя так далеко, что частично мобилизовал Красную Армию для демонстрации силы. Неразумность такого подхода вскоре обнаружилась, так как империалистические «демократы» вежливо выслушали Сталина, а затем просто приняли требования Гитлера.

К 1939 году курс Европы на войну был очевиден для всех. Сталин совершил еще одно тяжкое преступление, заключив печально известный пакт Молотова-Риббентропа с Гитлером в конце августа 1939 года. Лишенный поддержки со стороны какой-либо стороны на международной арене, Сталин решил, что будет лучше обеспечить временный мир — и восточный фланг Гитлера — путем раздела Восточной Европы. Но этот маневр просто устранил Советский Союз как потенциальную угрозу планам Гитлера, проложив путь для завоевания нацистами их европейских соперников, прежде всего Франции, между 1939 и 1941 годами.

В 1871 году Маркс понял, что прусское завоевание Франции откроет дверь для «войны рас» между немцами и славянами. [6]Эта элементарная идея ускользнула от эмпирика Сталина, у которого не было ни грамма подлинного марксизма. Комментируя пакт в прессе, раздраженный Троцкий сказал: «Сталин больше всего боится войны. . . Сталин не может вести войну с недовольными рабочими и крестьянами и с обезглавленной Красной Армией. . . Германо-советский пакт — это капитуляция Сталина перед фашистским империализмом с окончанием сохранения советской олигархии.»

Пакт вызвал волну разногласий и сомнений в рядах коммунистов по всему миру, которым в одночасье пришлось развернуться на 180 градусов от антигитлеризма к тому, чтобы считать нацистскую Германию «союзником» Советского Союза.

В годы, предшествовавшие Барбароссе, Сталин заключил ряд торговых соглашений с Гитлером в еще одной наивной попытке купить «мир». Ему удалось только вооружить и снабдить фашистских палачей, покоривших рабочий класс от Польши до Бретани. К 1941 году советская древесина, каучук, фосфаты, асбест, хром, марганец, никель и нефть были важными компонентами немецкой военной промышленности. [7]  Последние партии этих ресурсов прибыли на территорию Германии всего за несколько часов до того, как 22 июня на советские города и войска посыпались нацистские бомбы и снаряды [8].

Развитие Красной Армии

К концу 1930-х годов Красная Армия стала одной из самых сильных армий на Земле. В советских пятилетних планах упор делался на тяжелую промышленность и оборонное производство. Цель состояла в том, чтобы защитить страну от империалистических посягательств, а привилегированную бюрократию от самих советских масс. На базе плановой экономики советская авиация стала предметом зависти всего мира. Танки, самолеты и артиллерия массово вывозились из новых промышленных комплексов. К 1941 году более 14 миллионов советских граждан прошли базовую подготовку и были готовы к мобилизации в случае войны [9].

Годы ожесточенных войн в предреволюционный период породили офицерский корпус Красной Армии, в который входили некоторые из ведущих военных теоретиков своего времени. Главным среди них был Михаил Тухачевский, самый успешный красный генерал Гражданской войны. В конце 1920-х и начале 30-х годов Тухачевский и его единомышленники разработали и систематизировали концепцию Глубинного сражения, которая позже превратилась в более масштабную схему Глубинных операций. Глубокие операции подчеркивали концентрацию сил, мобильность, общевойсковой бой и эшелонированную систему, чтобы сокрушить противника в ключевых точках, прорваться в его тыл, нарушить логистику и подкрепления и окружить его силы. Этот метод основывался на опыте позднего периода мировой войны и Гражданской войны в России и представлял собой вполне современную адаптацию к новой эре индустриализированных, механизированных военных действий. Новая доктрина доказала свою эффективность после первого периода нацистско-советской войны и была основой для каждого крупного наступления Красной Армии в этом конфликте.

Несомненно, этот офицерский корпус сыграл свою роль в бюрократическом вырождении русской революции. Во время самой Гражданской войны возникла так называемая «военная оппозиция», критически настроенная, а порой даже разрушительно, по отношению к политике Ленина и Троцкого. Хотя в нее входили различные фигуры и взгляды, «Военная оппозиция» в целом противопоставляла партизанские методы и крайнюю опору на «наступательную» и «маневральную» тактику централизованному военному командованию, основанному на бывших царских военных профессионалах. [10] Это было в основном интеллектуальное течение в высших армейских чинах; однако в него также входил слой комиссаров и командиров вокруг Сталина, которые действовали в районе Царицына (позже переименованного в Сталинград) во время Гражданской войны в России.

После войны этот офицерский корпус все больше и больше занимал привилегированное положение в армии и в самом Советском государстве наравне с остальной бюрократией. Большинство из них сами стали «военными экспертами». В 1935 году Красная Армия ввела стратифицированную иерархию в офицерском корпусе, возведя таких ведущих деятелей, как Тухачевский, Ворошилов, Буденный и других, в звание Маршала Советского Союза.

Сталин обезглавливает Красную Армию

Хотя теперь Сталин полностью в седле, он по-прежнему подозрительно относился к военным экспертам. После кровавого поражения оппозиционных течений в Коммунистической партии Сталин назвал офицерский корпус Красной Армии, сохранявший определенную независимость от гражданского правительства и имевший прямой доступ к вооруженным силам, самой непосредственной угрозой его правлению. Вопреки духу свободных дискуссий и критики, существовавшему в Красной Армии во время революции, Сталин стремился установить жесткий контроль над военным аппаратом.

В начале 1937 года НКВД начал аресты младших офицеров Красной Армии, заявив о «контрреволюционных троцкистских взглядах». К июню чистки достигли высот Красной Армии, заявив о Тухачевском, который, как считалось, был тесно связан с Троцким из-за его роли во время Гражданской войны, наряду со многими другими старшими офицерами. Ворошилов, советский маршал, который был близок к Сталину со времен их совместной жизни в Царицыне, утверждал, что в Красной Армии существовала «предательская контрреволюционная военно-фашистская организация», которая действовала «строго конспиративно», занимаясь «подрывной вредительской и шпионской работой». [11]

Между 1937 и 1941 годами чистки посеяли хаос в Красной Армии. Фактически, истребление продолжалось и в первые месяцы нацистского вторжения. В то время как относительное меньшинство подвергшихся чистке офицеров было фактически казнено, десятки тысяч отправились в тюрьму или были приговорены к каторжным работам, в то время как другие подверглись цензуре или были вынуждены уйти в отставку. Некоторые покончили жизнь самоубийством. В это время в советских ВВС, разведывательных службах, бюро промышленного планирования и в самом НКВД также проводились масштабные чистки. Позже Верховный суд СССР пришел к цифре 54 714 жертв чисток Красной Армии, но окончательное число жертв остается неизвестным.  [12]

Подхалимы, которые были близки к Сталину со времен их совместного пребывания в Царицыне, такие как Буденный и Ворошилов, избежали чистки и заняли руководящие должности. Это была односторонняя гражданская война против советских вооруженных сил, вевшаяся по чисто циничным политическим мотивам. В отчаянные месяцы после нацистского вторжения Красная Армия быстро вернула в свои ряды многих прошедших чистку офицеров, в том числе К. К. Рокоссовского, сыгравшего важную роль в войне. Это свидетельствует о том, что обвинения в предательстве и измене не имели под собой фактических оснований, а нападки Сталина на командиров Красной Армии носили бешеный и произвольный характер.

В итоге жертвами чисток накануне вторжения стали трое из пяти маршалов Советского Союза, 80 процентов командиров дивизий и корпусов, все 16 командующих военными округами и многие другие ключевые кадры[13]. Офицерам грозил арест на основании какой-либо связи с другим офицером, подвергшимся чистке. В годы, предшествовавшие войне, во многих частях постоянно менялись новые командиры, каждый из которых заменял последнего «нелояльного» командира. Это привело к предсказуемому нарушению дисциплины и координации. В последовавшем хаосе ряды Красной Армии сильно пострадали. Боевой дух и боеготовность резко упали, резко возрос уровень самоубийств, пьянства и несчастных случаев. [14]

Все это происходило на глазах у империалистических держав. Начальник штаба Германии фон Бек писал в 1938 году, что советская армия «не может считаться вооруженной силой», потому что чистки «подорвали боевой дух и превратили ее в инертную военную машину». [15] Во время планирования операции «Барбаросса». Гитлер успокоил озабоченность своих генералов численностью Красной Армии, просто заявив, что «армия лишена лидера». [16] Чистки сделали Советский Союз привлекательной мишенью для нацистской агрессии.

Советская военная практика также склонялась к чисткам. Оставаясь официальной доктриной вооруженных сил, Глубинные операции были тесно связаны с Тухачевским и окружением офицеров, которые помогали его развивать. После своего падения Тухачевский был допрошен, подвергнут пыткам, осужден судом кенгуру и бесцеремонно убит выстрелом в затылок. Чистки в значительной степени уничтожили офицерский корпус, ответственный за обучение армии методу Глубоких операций. В этих условиях советские военные планировщики начали расформировывать специальные механизированные формирования, которые требовались для успеха Глубоких операций, решив более равномерно распределить советские бронетанковые силы между пехотными подразделениями. Это, в сочетании с нехваткой офицеров, обученных этому методу, препятствовало эффективному применению Глубинных операций в 1941 году.  [17]

Как объясняет Дэвид Гланц, ведущий историк нацистско-советской войны, «ничто не оказало на довоенную Красную Армию более изнурительного воздействия, чем военные чистки, начавшиеся в 1937 году и продолжавшиеся с неослабевающей силой до 1941 года». [18]

Красная Армия предприняла попытку. чтобы заполнить оставшуюся пустоту, быстро продвигая неквалифицированных младших офицеров и досрочно выпуская курсантов. Средний возраст командиров значительно снизился за годы, предшествовавшие нацистскому вторжению. [19] В отличие от закалённого офицерского корпуса времен Гражданской войны, который создавал армию с нуля, относительно немногие командиры, столкнувшиеся с натиском нацистов, имели боевой опыт. В июне и июле 1941 года они вступили в бой с нацистскими генералами, которые два предыдущих года побеждали лучшие армии Западной Европы.

Троцкизм и защита Советского Союза

По сей день некоторые сталинские левые продолжают повторять ложь о том, что Троцкий участвовал в заговоре с нацистской Германией и имперской Японией против Советского Союза. В этом также заключалась суть обвинений против многих офицеров Красной Армии, погибших в результате сталинских чисток. Нет ничего более далекого от правды. Тот факт, что в японских или немецких архивах никогда не было найдено ни одного доказательства, является немым свидетельством против этого абсурдного утверждения. После войны Британская революционная коммунистическая партия организовала энергичную международную кампанию, чтобы использовать Нюрнбергский процесс как возможность публично подвергнуть перекрестному допросу высокопоставленных нацистских деятелей по вопросу о предполагаемом «заговоре» Троцкого с ними. [20] Однако империалистические державы не подчинились.

На самом деле Троцкий провел большую часть последнего периода своей жизни, усердно работая над тем, чтобы убедить некоторых из своих сторонников в необходимости защищать Советский Союз в случае войны с империалистическими державами.

В сентябре 1939 года Троцкий писал:

«Предположим, что Гитлер повернет свое оружие против востока и вторгнется на территории, оккупированные Красной Армией. В этих условиях сторонники Четвертого Интернационала, нисколько не меняя своего отношения к кремлевской олигархии, выдвинут на первый план, как самую неотложную задачу часа, военное сопротивление Гитлеру. Рабочие скажут: «Мы не можем уступить Гитлеру свержение Сталина; это наша собственная задача.»

Анализ Троцкого, который подтвердил исторический процесс, заключался в том, что субъективная роль Сталина и советской бюрократии сделала Советский Союз менее, а не более защищенным перед лицом нацистской агрессии. Троцкисты выдвинули революционное свержение бонапартистской бюрократии советским рабочим классом и возрождение международного коммунистического движения как необходимое условие успешной защиты Советского Союза. Но в случае нападения троцкисты безоговорочно выступали за защиту СССР и его национализированной плановой экономики от нацистского варварства.

Во время войны троцкисты участвовали в сопротивлении нацистской оккупации. Те, кто оказался призванным в ряды империалистических армий, вели революционную пропаганду и агитацию против своих правительств, борясь за превращение конфликта в революционную войну рабочих против фашизма и капитализма. Троцкисты утверждали, что рабочее правительство необходимо для победы над нацистами, а рабочие партии и союзы должны разорвать свои «союзы» со «своим» правящим классом, чтобы бороться за такое правительство. Интернационалистский подход мог бы завоевать расположение некоторых частей немецкой армии и спровоцировать революцию в самой Германии.

Когда в июне 1941 года нацисты нанесли удар на Востоке, обезглавленная Красная Армия храбро сражалась с огромными силами, часто до последнего солдата. Но миллионы красноармейцев были поставлены в поистине безвыходное положение из-за некомпетентности и неопытности их командиров.

По словам Дэвида Гланца:

«Многие из первоначальных советских поражений были прямым результатом неопытности уцелевшего советского офицерского корпуса. Полевым командирам не хватало практического опыта и уверенности, чтобы приспособиться к тактической ситуации, и они были склонны применять стереотипные решения, такие как распределение подчиненных частей по схемам из учебников без учета реальной местности. В результате были силы, которые не были сфокусированы и сосредоточены на наиболее вероятных направлениях немецкого наступления, а атаковали и оборонялись в такой стилизованной, предсказуемой манере, что опытным немцам было легко противостоять советским ударам и уклоняться от них [курсив наш.» [21]

Позже, в 1941 году, советский генеральный штаб счел необходимым отдать приказ подчиненным командирам не просто распределять свои артиллерийские орудия равномерно по участкам, за которые они отвечали. Советскому начальнику штаба Георгию Жукову даже пришлось прямо запретить лобовые атаки в зубы вражеской обороны. [22] Нехватка командной компетентности, оставшаяся после чисток, сделала необходимыми такие базовые инструкции с самого верха. Помимо физического отсутствия квалифицированных командиров, чистки также породили атмосферу страха и покорности среди оставшихся в живых офицеров. Поскольку чистки продолжались во время нацистского вторжения, советские офицеры по понятным причинам не хотели отклоняться от жестких приказов или схем учебников, опасаясь, что о них донесут в НКВД, чьи агенты искали любой предлог, чтобы удовлетворить свое начальство в Москве. Миллионы бойцов Красной Армии отдали свои жизни, служа в этих трагических обстоятельствах.

Во имя искоренения несуществующего «контрреволюционного троцкистского заговора» Сталин собственноручно нанес первые сокрушительные удары по Красной Армии, начиная с 1937 года. Никакой заговор, когда-либо задуманный, не мог нанести больше вреда советским военным усилиям против нацизма, чем сталинские чистки. по факту.

Путь к войне

Хотя советское руководство прекрасно понимало, что чистки нанесли ущерб вооруженным силам, Сталин в предвоенный период заставил Красную Армию действовать против таких стран, как Финляндия, Польша и Румыния. По условиям пакта Молотова-Риббентропа Советский Союз также оккупировал, а затем аннексировал прибалтийские страны Эстонии, Латвии и Литвы. Сталин считал эти шаги необходимыми для обеспечения буфера между сердцем Советского Союза и растущей нацистской империей. На самом деле эти действия просто впервые создали общую границу с нацистским государством, а во время войны этот «буфер» быстро испарился.

Зимняя война 1939–1940 годов против Финляндии была досадным эпизодом, который выявил многие недостатки Красной Армии. Несмотря на сравнительно небольшой размер финских вооруженных сил, они легко отразили первое советское наступление, нанеся тяжелые потери. Подразделения из Украины с умеренным климатом были развернуты в субарктической Финляндии без зимнего продовольствия, что привело к их уничтожению от рук немногочисленных финских сил. Советской разведке не удалось выявить основные оборонительные позиции финнов к северу от Ленинграда, и завязалась резня. В январе 1940 года Троцкий пренебрежительно признал фиаско примером, показавшим, «[…] насколько глупость и деморализация царят в Кремле и в верхах обезглавленной Кремлем армии.»Возобновление советской атаки оказалось лучше, вынудив финнов согласиться на советские условия мира, но советский моральный дух и престиж были серьезно повреждены.

Советские военные планировщики отреагировали на катастрофы в Финляндии, но всего несколько месяцев спустя с опаской отнеслись к захватывающим дух победам Германии в Нидерландах и Франции. В период между Зимней войной и нацистским вторжением Красная Армия претерпела несколько нисходящих реорганизаций и передислокаций, отчаянно пытаясь выровнять корабль перед немецким нападением. Когда атака, наконец, началась, она поразила Красную Армию в самый разгар очередной итерации этих хаотических реформ. В июне 1941 г. более 75% командиров Красной Армии находились в своих частях менее года. [23]

Несмотря на явные признаки наращивания германской военной мощи в Восточной Европе и даже отчеты разведки с указанием дня нападения, советские войска в приграничных районах в июне 1941 г. заняли совершенно бездеятельное положение. Сталин, опасаясь конфликта, прежде всего заботился о том, чтобы избежать возможная провокация гитлеровскими войсками вдоль границы. Эта озабоченность заставила его игнорировать тот факт, что немцы эвакуировали свое посольство и что все корабли под немецким флагом покинули советские порты. За несколько недель до нападения более 300 нацистских разведывательных самолетов вошли в советское воздушное пространство, но не встретили сопротивления. [24]

Железнодорожники-коммунисты в Швеции также безрезультатно предупреждали советское правительство о наращивании военной мощи. Горстка советских командиров обратила внимание на усиление военной активности на оккупированной нацистами территории напротив них, приведя свои силы в повышенную готовность. Однако подавляющее большинство советских частей вдоль границы 22 июня были полностью разбиты, что привело к их быстрому разгрому.

Нацистские военные планы были направлены на то, чтобы уничтожить Красную Армию серией быстрых обходных маневров у границы. Гитлер ожидал, что быстрое, ошеломляющее поражение спровоцирует политический кризис в Советском Союзе, который приведет к распаду сталинского режима, аналогичному процессу, приведшему к падению царизма и выходу России из Первой мировой войны. [25] Однако нацистская разведка совершенно недооценила саму численность Красной Армии, стойкость советского народа и огромные мобилизационные возможности СССР. Это сделало планы нацистов о быстрой победе нереализуемыми, вынудив их углубиться вглубь Советского Союза.

Катастрофа

В 3 часа ночи 22 июня 1941 года эскадрильи немецких дальних бомбардировщиков пересекли советскую границу, чтобы бомбить такие отдаленные города, как Ленинград и Севастополь. Артиллерийский обстрел начался в 3:15. На рассвете рои немецких самолетов появились над советскими аэродромами на границе, уничтожив более 1200 самолетов ВВС Красной Армии, в основном, пока они еще находились на земле. Нацисты контролировали небо над полем боя в течение первых решающих недель своего наступления, что позволяло им безнаказанно наносить удары по советским подкреплениям, логистике и позициям Красной Армии. [26] 

Более трех миллионов немецких боевых частей при поддержке полумиллиона солдат из финских и румынских союзников нацистов двинулись на территорию, удерживаемую Советским Союзом. Немецкие войска наступали быстро и настойчиво. Во главе своих бронетанковых войск немецкие генералы применили свою стратегию блицкрига с максимальным эффектом. Их смелые обходные маневры разгромили неподготовленные силы Красной Армии. Целые армии просто таяли в испепеляющем огне нацистского натиска.

В первые дни войны советская связь прервалась, и получить из Москвы точную информацию об обстановке на фронте было невозможно. В ночь вторжения Сталин отдал невыполнимый приказ о генеральном контрнаступлении в соответствии с советскими довоенными планами. Неподготовленность армии в сочетании с яростностью наступления нацистов обрекали на поражение части, пытавшиеся выполнить этот приказ.

Через несколько дней Сталин в унынии отстранился от деятельности на две недели. Уходя на свою личную дачу в конце июня, Сталин сказал своим подчиненным: «Все пропало. Я сдаюсь. Наше государство основал Ленин, а мы его облажали». [27] Советские люди впервые узнали о войне из короткой радиопередачи Молотова вечером 22 июня, но не слышали от самого Сталина до 3 июля.

Советские генералы провели первые недели войны, спешно пытаясь собрать оборону и организовать запланированные контрудары по немецким передовым частям, но почти на каждом шагу их перехитрили и сокрушили. Наступление гитлеровцев было наиболее успешным на северном и центральном направлениях наступления. Минск, столица Белоруссии, пал 26 июня после того, как немецкие бомбардировщики превратили большую часть города в руины. В течение трех недель немецко-фашистские войска пронеслись по прибалтийским республикам, готовясь к наступлению на Ленинград. Советские войска держались несколько лучше в южном секторе, отчасти потому, что их первые линии обороны соответствовали реке Буг, а отчасти потому, что перед войной советские планировщики разместили там больше сил.

Нацистские генералы ликовали. Один из них, Гальдер, писал 3 июля, что разгром Красной Армии на границе означает, что вся война выиграна в течение двух недель. [28]Нацистские армии продвинулись более чем на 600 километров вглубь советской территории и нанесли Красной Армии более 750 000 потерь, уничтожив при этом более 10 000 танков и почти 4 000 самолетов. [29] Потери немцев были сравнительно небольшими.

Однако к середине июля гитлеровские армии, которые ожидали встретить небольшое сопротивление в центре Советского Союза, начали натыкаться на огромные советские формирования, о существовании которых немецкая разведка не знала. Эти части действовали не более эффективно, чем советские войска у границы, но, по крайней мере, были мобилизованы для боя. Также растущую озабоченность немцев вызывал вопрос логистики и снабжения.

Концепция «русского километра» возникла среди нацистских командиров из-за большого неравенства в инфраструктуре между западноевропейским театром военных действий и Советским Союзом, где было мало дорог с твердым покрытием. В этих условиях немецкая техника чаще ломалась, что тормозило продвижение. На советских железнодорожных линиях также использовалась другая колея, чем в остальной Европе, что делало невозможным использование нацистами собственных грузовых вагонов на советской территории без серьезной модернизации. Троцкий писал в 1936 году, что главными преимуществами СССР в войне будут его огромная территория и огромное население, и эти два фактора начинали давать о себе знать.

Оккупация

Нацистская оккупация была жестокой и зверской. Троцкий утверждал, что в случае вторжения главной угрозой для советской системы будут не сами империалистические армии, а количество дешевых товаров, которые они привезут с собой. Это послужило бы подрыву хрупкой основы плановой экономики, которая была нефункциональной из-за прискорбного неумелого управления бюрократией. Однако, нацисты были заинтересованы не в превращении Советского Союза в новый рынок, а в его обезлюдении и колонизации. Генрих Гиммлер поставил цель сократить славянское население до 30 миллионов человек, а Герман Геринг хвастался министру иностранных дел Муссолини, что 20–30 миллионов человек в России умрут от голода в 1941 году. Современные оценки фактических потерь от этой политики показывают, что 4,4 миллиона советских граждане умерли от голода во время войны.[30]

Сама Барбаросса должна была стать первой фазой этого плана. Нацистские армии рассчитывали частично прокормить себя за счет систематического разграбления советских запасов продовольствия, домашнего скота, пиломатериалов и другого имущества. [31] К концу войны почти три миллиона советских граждан были принуждены к рабскому труду в немецкой промышленности. [32] Нацистские войска, оккупировав город, обычно казнили нескольких человек, чтобы запугать население и заставить его подчиниться. Постоянные нацистские приказы не позволяли командирам наказывать немецких солдат, уличенных в жестоком обращении с оккупированным населением. [33]

Приказы, изданные 19 мая 1941 г., призывали к «безжалостным и энергичным действиям против большевистских агитаторов, нерегулярных формирований, саботажников, евреев и к полному устранению всякого активного и пассивного сопротивления».  [34]  Включение евреев в этот порядок также показывает, до какой степени антисемитизм и антикоммунизм были переплетены в те дни, как и сегодня.

После войны некоторые апологеты-ревизионисты пытались «восстановить честь» немецкого вермахта как профессиональных солдат, оторванных от нацистской идеологии. Однако некоторые анализы показали, что до 29 процентов немецких офицеров в армии вторжения были лично членами нацистской партии, и, кроме того, именно эти офицеры задавали тон всем силам. [35]

Когда немецкие войска пересекли советскую территорию, они подвергли население невыразимой жестокости. Антикоммунизм был краеугольным камнем нацистской политики на оккупированных территориях. Гитлер требовал «уничтожительного приговора большевизму». В печально известном «Комиссарском приказе» говорилось, что пленные комиссары Красной Армии не получат нормальных прав военнопленных и должны быть немедленно казнены. Однако нацистские силы регулярно интерпретировали этот приказ, включив в него всех без исключения членов Коммунистической партии. Специальные силы СС, отправленные в Советский Союз, были отобраны на основе их личных антикоммунистических убеждений. Это были добровольцы, набранные из социальных слоев, включая бывших солдат Freikorps, бывших полицейских, которые отвечали за срыв забастовок и нападения на левых в Веймарский период, а также нацистские коричневорубашечники. [36]

Все это показывает неразумность ожиданий нацистов, что политический кризис приведет к свержению сталинского правительства. Их политика, похоже, направлена ​​на то, чтобы подтолкнуть население в объятия Сталина. Хотя правые и националистические коллаборационисты, безусловно, приветствовали вторжение, особенно в прибалтийских республиках и в Украине, их было меньшинство. Оказавшись перед выбором между истреблением нацистами или несомненным прогрессом, достигнутым революцией после 1917 года, — несмотря на преступления бюрократии, — подавляющее большинство рабочих и крестьян в короткие сроки сплотилось на стороне советского союза.

Массовые маневры нацистов по окружению на раннем этапе войны привели к большому количеству советских пленных. Этих людей постигла невероятная судьба. У нацистов не было никакого плана размещения такого количества пленных солдат. Советским военнопленным отказывали в еде, и им предстояли марши смерти на запад. Нацистские солдаты получили приказ расстреливать потерявших сознание советских пленных. Многие советские военнопленные были загнаны в открытые железнодорожные вагоны и доставлены в концлагеря. Согласно официальным нацистским отчетам за 1941 год, от 25 до 70 процентов советских военнопленных погибли по пути на запад. [37] Нацисты также использовали заключенных для таких задач, как марш через минные поля, чтобы расчистить путь для своих частей. [38]

К концу 1941 года погибло более 300 000 советских военнопленных. К концу войны это число возросло до 3,3 миллиона человек, или примерно 56 процентов от общего числа советских военнопленных. Для сравнения, 18 процентов нацистских заключенных, удерживаемых Советами, умерли в плену. По окончании войны в СССР вернулось более 1,5 млн советских военнопленных. Однако из-за приказа Сталина с начального этапа войны весь сдавшийся советский персонал считался предателем. Эти солдаты Красной Армии столкнулись с широко распространенной дискриминацией в СССР, и многие из них оказались в ГУЛАГе после освобождения из интернированния нацистами. Советские военнопленные не были официально реабилитированы до 1994 г. [39]

Катастрофическая роль Сталина

В конце июля ожесточенные бои под Смоленском, на направлении Минск — Москва, временно приостановили продвижение гитлеровцев. В то время как немцы все еще добивались тактических успехов, новые количества советских войск оказывали более жесткое сопротивление, а немецкие линии снабжения становились чрезмерно растянутыми.

Гитлеровские генералы настаивали на новом наступлении на Москву, чтобы уничтожить эту до сих пор непризнанную силу Красной Армии. Однако, в августе Гитлер решил остановить наступление, чтобы перебросить свои бронетанковые силы для атак на север, в сторону Ленинграда, и на юг, чтобы уничтожить советские войска на Украине и захватить сельскохозяйственные богатства республики.

Как уже отмечалось, силы Красной Армии держались лучше на южном участке по сравнению с остальной частью фронта и представляли угрозу для южного фланга Германии, если гитлеровцы попытаются двинуться на Москву. Но эта угроза в равной степени относилась и к войскам Красной Армии в Украине, которые могли оказаться в ловушке против сил Оси, вторгающихся из Румынии, в случае немецкого удара на юг из центрального сектора. Командиры Красной Армии осознавали опасность, которая существовала для их войск на Украине; однако Сталин ожидал, что нацисты продолжат наступление на Москву.

29 июля Жуков предложил вывести советские войска из района Киева, чтобы укрепить центральный сектор и сократить оборонительный фронт Красной Армии, что позволит им лучше сосредоточить свои истощенные силы. За это разумное предложение Сталин снял Жукова, своего самого способного командира, с поста начальника штаба. Сталин опасался, что оставление Киева, столицы Украины, послужит плохим сигналом для его британских «союзников». [4о] Таким образом, Сталин был больше озабочен своим положением в глазах «демократического» империализма, который ничего не мог сделать, чтобы остановить Гитлера на данном этапе, чем безопасность Москвы и огромного числа красноармейцев, которые вот-вот должны были стать жертвами плана Гитлера.

Наступление нацистов на Киев, возглавляемое элитными танковыми частями, началось в начале августа. Другие красные офицеры стали требовать отступления, но Сталин настаивал на том, чтобы Киев был удержан любой ценой. Битва за Украину затянулась на сентябрь, и ситуация усугубилась. Даже преданные сталинские офицеры вроде Буденного, командовавшего на Украине, стали требовать тактического отступления. 13 сентября местные командиры телеграфировали советскому командованию, предупреждая о катастрофе. Сталин отмахнулся от них как от «панических сообщений» и приказал силам на Украине прекратить ограниченное отступление. [41]

16 сентября немецко-фашистские войска завершили окружение войск Красной Армии под Киевом. Приказ советского командования об отходе наконец пришел, но слишком поздно. Окруженные войска попытались вырваться из ловушки. Из более чем 750 000 солдат Красной Армии, сражавшихся под Киевом 1 сентября, только 15 000, включая Буденного и будущего советского премьера Никиту Хрущева, тогдашнего комиссара, бежали. [42]

Уничтожение Красной Армии в Украине было настоящим бедствием, открывшим южное направление для предстоящего наступления на Москву и лишив осажденных защитников Красной Армии на центральном участке столь необходимых подкреплений. Понесенные потери превысили потери в июньских боях на границе. Весь командный состав Красной Армии предвидел эту катастрофу. Только один человек — Иосиф Сталин — помешал им что-либо с этим сделать.

Промышленность, пролетариат и война

Национализированная плановая экономика СССР была неоценимым преимуществом в борьбе с нацизмом. Однако из-за того, что Красная Армия была обезглавлена ​​и растеряна, а советское руководство испортило военную ситуацию, впечатляющие промышленные достижения пятилеток оказались под угрозой. Здесь, однако, плановая экономика предложила решение.

В конце июня Государственный комитет обороны учредил Совет по эвакуации для перемещения промышленных предприятий с запада Советского Союза, где базировалась большая часть советской промышленности, на Урал и в Сибирь. Это была огромная и сложная работа, и ее координировало государственное плановое агентство ГОСПЛАН. По мере увеличения военного производства электричество должно было оставаться включенным до последней минуты, прежде чем заводы были упакованы и отправлены. Для эвакуации потребовалось 1,5 млн вагонов. [43]

В конце концов, к ноябрю 1941 года более 1500 заводов были переведены на восток. Они начали производство почти сразу, часто в импровизированных бревенчатых хижинах или даже на открытом воздухе при свете огромных костров. Это более впечатляет, учитывая минусовые температуры, при которых большая часть этого происходила. [44]

Те ресурсы, которые не были движимы, такие как плотины гидроэлектростанций и шахты Донбасса, были уничтожены чтобы лишить нацистов их использования. Советские власти предприняли массовое уничтожение посевов в деревне. Немецкие экономические агентства были неприятно удивлены нехваткой ресурсов, оставшихся для их грабежа по мере продвижения их армий вглубь СССР. Это был сильный удар по планам нацистов. Опыт капиталистической Франции, допустившей, чтобы вся ее военная промышленность нетронутой попала в руки нацистов, показал, что такие меры были невозможны в условиях частнособственнической рыночной экономики. [45]

В качестве бонапартистской правящей клики советская бюрократия могла во многом опереться на советский рабочий класс. Как и в других странах, столкнувшихся с фашистским господством, рабочие добровольно брали на себя более длительные смены на фабриках, чтобы производить военные материалы. Промышленные эвакуации перебросили сотни тысяч советских рабочих из городов в отдаленные районы СССР. В отдаленных городах и деревнях советского тыла население практически за одну ночь увеличилось вдвое или втрое. Советские власти также привлекали городское население к строительству траншей, дзотов, минных полей и других средств защиты, чтобы помочь Красной Армии в оборонительных боях.

Миллионы рабочих были резервистами Красной Армии, и быстрая мобилизация вывела их прямо с заводов в военную форму. По мере того, как положение становилось все более отчаянным, были созданы десятки дивизий народного ополчения, в основном из боевых рабочих-промышленников. Они прошли всего несколько недель обучения, получили скудное вооружение и часто им не хватало физической выносливости, необходимой в бою. [46] Народное ополчение в основном участвовало в обороне промышленных городов, таких как Москва и Ленинград, и понесло тяжелые потери.

Битва за Москву

В конце сентября немецко-фашистские войска завершили окружение Ленинграда, изолировав место зарождения русской революции. Отчаявшиеся советские войска под командованием Жукова остановили последнее наступление немцев на окраины города, укомплектовав тяжелые танки, которые только что сошли с конвейеров города. [47]  Столкнувшись с этим сопротивлением и стремясь возобновить наступление на Москву, Гитлер приказал своим армиям устроить блокаду и непрерывный обстрел города, одновременно отводя задействованные там бронетанковые части обратно в центральный сектор. [48] Блокада Ленинграда длилась 872 дня и унесла жизни почти двух миллионов советских мирных жителей и военнослужащих.

Нейтрализовав советские войска в Украине и осадив Ленинград, Гитлер снова сосредоточил свое внимание на Московском фронте. Нацисты собрали около двух миллионов человек, 1000 танков, 14 000 артиллерийских орудий и 1390 боевых самолетов. Они врезались в измученные и истощенные силы Красной Армии под Смоленском, Вязьмой и Брянском — силы в 1,2 миллиона человек, которые могли собрать только 990 в основном устаревших танков и 667 самолетов. Когда нацистские силы устремились вперед, Сталин снова отдал непреклонный приказ армии стоять на своем, и последовало еще одно массовое вербование. В ходе этой операции под названием «Тайфун» было потеряно более миллиона солдат Красной Армии, 688 000 человек взяты в плен.  [49]

После этой катастрофы у Красной Армии было мало возможностей для защиты прямых подступов к Москве. Советские власти объявили в городе военное положение, и правительство готовилось к эвакуации на восток. Однако, в середине октября проливные дожди превратили русские дороги в реки грязи, сделав их почти непроходимыми для немецких механизированных войск. Это значительно замедлило продвижение фашистов и дало Красной Армии больше времени для сбора подкреплений к городу. Эти подкрепления прибыли со всего Советского Союза, в том числе монгольская кавалерия и опытные части с Дальнего Востока, которых призвали на фронт только в этот поздний час. Жуков принял на себя командование обороной Москвы.

Нацистским войскам пришлось ждать, пока земля не замерзнет в середине ноября, чтобы возобновить атаку. Они попытались окружить Москву с двух сторон, но столкнулись с серьезным сопротивлением усиленных советских армий. Линии снабжения нацистов стали чрезвычайно длинными, и им также мешала грязь и усиление партизанских атак. Эскадрильи люфтваффе вылетали с импровизированных передовых аэродромов, на которых не было ангаров, необходимых для обеспечения работоспособности их самолетов в плохую погоду. Напротив, Советы воевали за пределами крупного промышленного и транспортного узла, а советские самолеты вылетали из постоянных военных аэропортов.

К концу ноября пошел снег. Нацистским солдатам обычно приходилось выкапывать более метра снега просто для того, чтобы двигаться в любом направлении, что делало операции с бронетехникой чрезвычайно трудными. В начале декабря температура опускалась до -34 градусов по Цельсию. Это была одна из самых холодных русских зим за всю историю человечества. Танковые двигатели нужно было постоянно оставлять включенными, чтобы они не замерзли, а запасы горючего нацистов быстро истощались. Немецкие солдаты, рассчитывавшие провести зиму в оккупированной Москве, оказались лагерем под открытым небом. Обморожение и инфекции охватили армии вторжения, которые не были готовы к стихии. [50] 

Гитлеровским войскам удалось форсировать канал Волга-Москва, а некоторые разведывательные части продвинулись в пределах видимости шпилей Кремля. Это была самая дальняя попытка нацистов захватить Москву.

1 декабря, почувствовав истощение противника, Красная Армия начала массированное контрнаступление против немецко-фашистских войск под Москвой. К настоящему времени истощение последних вздохов гитлеровского наступления истощило силы противника до 388 000 советских войск против 240 000 нацистов.

Теперь Красная Армия имела преимущество. В этих уникальных условиях архаичное советское превосходство конной кавалерии стало преимуществом перед теперь неподвижными немцами, поскольку лошадям было легче перемещаться по сугробам, чем нацистским танкам. Некоторые части Красной Армии также имели лыжи, что позволяло им маневрировать с большей легкостью, чем их противники. Советские десантники, считавшиеся элитой Красной Армии и часто набираемые из комсомольских коммунистических молодежных организаций, высаживались в нацистском тылу в рамках этой атаки. [51] Войска Жукова отрезали и уничтожили передовые позиции нацистов к северу и югу от Москвы, и к середине декабря началось наступление советских войск на всем Московском фронте. [52]

Советское контрнаступление спровоцировало кризис в гитлеровском командном составе. Гитлер, который долгое время не доверял своему старшему офицерскому корпусу, быстро повторял ошибки Сталина: упорно запрещал отступление, увольнял компетентных командиров, таких как Хайнц Гудериан, и, наконец, сам принимал непосредственное командование своими армиями. В период с ноября 1941 г. по январь 1942 г. четверо высших немецких командиров — Райхенау, Рундштедт, фон Браухич и Бок — перенесли сердечные приступы, страдая от комплексного стресса советского наступления и невыполнимых требований Гитлера. [53]После нескольких недель боев без припасов в условиях снега и морозов боевой дух нацистских войск упал. Части Красной Армии сообщали, что даже силы СС в беспорядке бегут от наступления советских войск. [54]

После Москвы

Воодушевленный первоначальным успехом контрнаступления под Москвой, Сталин в начале января 1942 года приказал начать общее наступление по всему фронту. за пределами Москвы такой подход вынудил Советы распределить свои истощенные силы по всему обширному фронту.

Эта ошибка дала нацистам драгоценное время для перехода от неудавшегося наступления на Москву к оборонительной позиции, что в конечном итоге позволило большей части армии вторжения пережить советский контрудар. [55]

По ходу войны уцелевший офицерский корпус Красной Армии мучительно усваивал уроки первых поражений. Командиры, зарекомендовавшие себя под огнём, поднимались по служебной лестнице, а Красная Армия в пылу борьбы вновь перестраивалась, добиваясь лучших результатов по ходу войны. Сталин продолжал управлять армией на микроуровне во время решающей Сталинградской битвы, после которой компетентность и успех Жукова и других советских командиров окончательно убедили его позволить настоящим солдатам вести войну. [56]  Жуков продолжал вести войска Красной Армии в Берлин в 1945 году, а также подавить политическую революцию венгерских рабочих против сталинизма в 1956году. Передислоцированные советские заводы на Урале и в Сибири выпустили более 4500 танков, 3000 самолетов и 14000 артиллерийских орудийштук к весне 1942 года. Гитлер, напротив, осознал необходимость подчинения всей экономики Германии военному производству только в марте 1942 года. [57] Но к тому времени ситуация стабилизировалась; СССР был мобилизован на войну, и ситуация изменилась. Советский народ и экономика продолжали сокрушать нацистов в течение еще трех лет тотальной индустриальной войны.

Неспособность сталинизма свергнуть капитализм в стране за страной в революционные периоды 1920-х и 30-х годов обрекла Советский Союз — и мир — на ужасные страдания, которые позже развязал Гитлер. Сталин искалечил Красную Армию накануне этого титанического конфликта, а затем в первые месяцы войны вел ее к катастрофе за катастрофой. Только те завоевания русской революции, которые пережили сталинское перерождение СССР, — боевой пролетариат, Красная Армия и, прежде всего, национализированная плановая экономика, — смогли остановить неумолимое наступление фашизма.

Спустя 80 лет после Барбароссы марксисты все еще борются за то, чтобы покончить с системой, породившей этот ужас. Лучший способ почтить память тех, кто пал в борьбе против Гитлера, — это завершить борьбу большевиков за международную социалистическую революцию, чтобы мы могли навсегда положить конец фашизму, империализму, геноциду, эксплуатации и угнетению во всех его формах.

Originally published 22 June at socialistrevolution.org |

[1] David M. Glantz. Operation Barbarossa. Page 200.

[2] Ted Grant. “Defend the Soviet Union—Fascism Can Only be Defeated by International Socialism”. July 1941.

[3] David M. Glantz. and House, Jonathan M. When Titans Clashed: How the Red Army Stopped Hitler. Page 284.

[4] Leon Trotsky. “Report on the Communist Party of the Soviet Union and the Red Army.” The First Five Years of the Communist International. Page 59.

[5] Rob Sewell. “The German Revolution of 1923.” Published in Socialist Appeal. https://www.socialist.net/the-german-revolution-of-1923.htm

[6] Karl Marx. The Civil War in France. Wellred, 2021. Page 13.

[7] Richard J. Evans. The Third Reich at War. Page 165.

[8] David M. Glantz. Operation Barbarossa. Page 26.

[9] Glantz & House. When Titans Clashed: How the Red Army Stopped Hitler. Page 68.

[10] Leon Trotsky. The Revolution Betrayed. Chapter 8.

[11] David M. Glantz. Stumbling Colossus: The Red Army on the Eve of World War. Pages 28-29.

[12] Ibid. Page 31.

[13] Ibid. Page 30.

[14] Ibid. Pages 31-32.

[15] Ibid. Page 32.

[16] Richard J. Evans. The Third Reich at War. Page 161.

[17] Glantz & House. When Titans Clashed: How the Red Army Stopped Hitler. Page 13.

[18] David M. Glantz. Stumbling Colossus: The Red Army on the Eve of World War. Page 26.

[19] Ibid. Page 29.

[20] Ted Grant. History of British Trotskyism. Pages 159-161.

[21] Glantz & House. When Titans Clashed: How the Red Army Stopped Hitler. Page 64.

[22] Ibid. Pages 66-67.

[23] Ibid. Page 24.

[24] Ibid. Page 41.

[25] David M. Glantz. Operation Barbarossa. Page 13.

[26] Ibid. Page 30.

[27] Richard J. Evans. The Third Reich at War. Page 187.

[28] David M. Glantz. Operation Barbarossa. Page 68.

[29] Ibid. Page 48.

[30] Timothy Snyder: Bloodlands: Europe Between Hitler and Stalin. Page 411.

[31] Richard J. Evans. The Third Reich at War. Pages 172-173.

[32] Glantz & House. When Titans Clashed: How the Red Army Stopped Hitler. Page 57.

[33] Ibid. Page 56.

[34] Richard J. Evans. The Third Reich at War. Page 174.

[35] Glantz & House. When Titans Clashed: How the Red Army Stopped Hitler. Page 56.

[36] Richard J. Evans. The Third Reich at War. Page 177.

[37] Ibid. Pages 182-183.

[38] Glantz & House. When Titans Clashed: How the Red Army Stopped Hitler. Page 57.

[39] Richard J. Evans. The Third Reich at War. Pages 185-186.

[40] David M. Glantz. Operation Barbarossa. Page 119.

[41] Ibid. Pages 121-127.

[42] Ibid. Page 129.

[43] Glantz & House. When Titans Clashed: How the Red Army Stopped Hitler. Pages 71-72.

[44] Ibid. Page 72.

[45] William Shirer. The Collapse of the Third Republic: An Inquiry into the Fall of France in 1940. Page 776.

[46] Glantz & House. When Titans Clashed: How the Red Army Stopped Hitler. Page 68.

[47] David M. Glantz. Operation Barbarossa. Page 108.

[48] Ibid. Page 110.

[49] Ibid. Page 136-146.

[50] Richard J. Evans. The Third Reich at War. Pages 206-207.

[51] Glantz & House. When Titans Clashed: How the Red Army Stopped Hitler. Page 95.

[52] David M. Glantz. Operation Barbarossa. Page 179-181.

[53] Richard J. Evans. The Third Reich at War. Page 210.

[54] David M. Glantz. Operation Barbarossa. Page 182.

[55] Glantz & House. When Titans Clashed: How the Red Army Stopped Hitler. Page 91.

[56] Ibid. Page 129.

[57] Ibid. Page 101-104.

Оригинал

Чому почалось вторгнення?

Потенціал країн, набутий за часів СРСР, після переходу на рейки капіталізму, використовувався колишніми радянськими бюрократами та новонародженими російськими олігархами для накопичення власного національного капіталу. Росії стало тісно в свому національному ринку, через що ми й спостерігаємо найгірший прояв імперіалістичної конкуренції і боротьби за краще місце в світовій економіці — війну.

24 лютого 2022 року запам’яталось надовго всьому світу. Тоді почалось повномасштабне вторгнення Росії в Україну. В Україні одразу причиною всьому поставили особисте божевілля Путіна, а в Росії розширення НАТО.

Перед вторгненням Путін, звісно, що для нарощення сил на кордоні з Україною, виніс указ про визнання ЛДНР та виступив з промовою, в якій пригрозив показати Україні «що таке справжня декомунізація». Самі контрреволюційні події та рухи в сучасній історії йшли піднявшись на програші робітничого класу та висунувши знамено антикомунізму — путінське вторгнення тут не стало виключенням.

На наш погляд, з одного боку, західні імперіалісти навмисне підштовхнули Україну на війну, а потім відступили, щоб послабити свого конкурента на світовій арені у вигляді імперіалістичної Росії, з іншого боку, для путінської кліки ця війна необхідна для розширення власного імперіалістичного впливу. Путінський бонапартизм розраховував, що відправивши в Україну лише спеціалізованих військових, він зможе підняти свою підтримку, яка почала згасати, у певної частини російського суспільства, проте, з багаточисельними провалами під час війни Путін лише посилив недовіру серед населення. Україна безперечно виявилася жертвою імперіалістичної конкуренції та сутички капіталів, в якому її топлять в крові.

Отже, причиною тут стала хижацька міжімперіалістична конкуренція та внутрішні потреби путінського режиму. Детальніше вся логіка подій розглянута нашими товаришами в цьому документі та тут.

Економіка і життя українців під час війни

Війна, як і очікувалося, мала руйнівний вплив на українську економіку та умови життя робітничого класу. Україна пережила найбільший шок з часів розпаду СРСР, третина підприємств одразу ж припинила свою діяльність. ВВП впав у середньому на 32% протягом 2022 року, що було посилено, коли на початку зими російські війська все частіше почали націлюватися на енергетичну інфраструктуру. Промислове виробництво впало на 40%, а інфляція зросла на 27%. 

Економічного колапсу вдалося уникнути лише завдяки тому, що головні кредитори України, які перебувають на Заході, підтримують її у протистоянні з Росією. Зовнішній борг продовжує нависати над Україною і, ймовірно, суттєво зменшить полегшення, яке могло б принести припинення вогню. На конференції з питань відновлення України в Лугано в липні було зроблено багато публічних заяв, але дуже мало конкретних обіцянок. Списання боргів європейськими банками, швидше за все, створить незручний прецедент, який буде неприйнятним для отримання ними прибутку в майбутньому.

Шість мільйонів біженців покинули Україну, в основному це жінки та діти, та ще близько п’ять мільйонів внутрішніх біженців, які проживають переважно на заході країни. Тут спостерігається чіткий класовий поділ, оскільки сім’ї олігархів покинули країну ще до вторгнення 24 лютого. Першою хвилею після вторгнення в країну покинули кращі верстви дрібних буржуа і робітничого класу, які мали міжнародні зв’язки і достатньо заощаджень, щоб піти на такий ризик. 

Це не стосується всіх зовнішніх біженців, але бідніші українці набагато менше представлені серед тих, хто виїхав. Крім того, за оцінками, понад 5 мільйонів людей є внутрішньо переміщеними особами, переважно на заході країни. Найбідніші верстви населення, які часто є людьми похилого віку і не дуже мобільними, часто залишаються в зонах конфлікту навіть тоді, коли навколо них відбуваються обстріли.

Режим Зеленського

Починаючи вторгнення в Україну, путінська кліка для ідеологічного виправдання своїх дій обрала гасло «денацифікації». Мов, путінський імперіалізм прийшов з ціллю «визволити» Україну від фашистів. 

B Україні є певні про-фашистські ультраправі елементи, що мають певну підтримку та контролюються олігархами та державним апаратом, які з’явилися на фоні все більшої люмпенізації пролетаріату в Україні за останні 30 років, але це не дає обставин назвати режим Зеленського фашистським. Війна готує ще більше обставин для повороту людей у бік правих ідей. «Денацифікація» російського імперіалізму, в кінцевому рахунку, обертається ще більшою підтримкою націоналістичних ідей. При цьому всьому, як ми можемо назвати режим Зеленського? 

В першу чергу, після реставрації капіталізму Україна не пішла шляхом буржуазного бонапартизму, як то було в Росії, через те, що новонароджена олігархія змогла втримати в своїх руках владу ми мали режим буржуазної демократії, що виріс на розвалинах СРСР. В кінцевому рахунку, політична влада була в руках української олігархії, а українська  бюрократія не була незалежною від неї, але які зміни ми бачимо в період війни?

Сам Зеленський був і є представником певних бонапартиських тенденцій в українській бюрократії, що поступово почав відчужуватись від правлячого класу. Через неможливість вирвати України з економічної кризи та політичного глухого куту Евромайдана, ми ще до війни бачили подібні тенденції в режимі Зеленського, але тоді вони не мали такого яскраво вираженого характеру. Сьогодні ми бачимо як уряд Зеленського використовує війну для того, щоби ще більше дати можливість бюрократії стати більш незалежною від українського правлячого класу, в кінцевому рахунку, виключити його з політичної влади та ще більше спертися на військові елементи, армію, просуваючи націоналістичну риторику. Можна сказати, що путінська кліка дала «Слузі народа» друге життя.

На це вказує націоналізація власності певних олігархів, одержавлення певних медіа-каналів, заборона, під виглядом боротьби з колаборантами, партій та ЗМІ, переслідування певних олігархів та кадрові зміни в самому уряді Зеленського. Це відчуження від правлячого класу вдається ще й завдяки підтримки західних імперіалістів. Війна дала ідеальну можливість Зеленському сформувати навколо себе лояльне коло, спертися на армію та виключити правлячий клас з політичної влади, чим він і користується в даний момент. Це дуже сильно ріднить режим Зеленського з режимом Путіна, про який ще раніше писали наші товариші на своїх медіа-ресурсах.

Мовне питання та шовінізм

Також ми маємо обов‘язково зачепити тему мовного питання в Україні. Сьогодні українська риторика підсилено стверджує відмову від всього російського, радить переходити на українські сервіси та контент, на українську мову. Чи справді ця політика намагається порвати зі спадщиною національного пригнічення або сьогодні вона лише здійснюється в інтересах правлячого класу та підпалює національну ворожнечу? 

По-перше, ми згадаємо, який характер мала коренізація народів в період Леніна. Тоді ця політика мала прогресивний характер, та була продиктована фактом пригнічення націй Російською Імперією. З націями неможливо тоді було встановити добровільні зв’язки по-іншому, тому це все робилося з перспективою інтернаціональної солідарності між пролетаріатом усіх націй, але з приходом термідоріанської сталінської кліки ці завоювання були згорнуті, та Сталін почав робити кроки у бік великоруського шовінізму, депортуючи та русифікуючи нації. Політика більшовиків за часів Леніна дійсно рвала зв‘язки зі старим національним пригніченням.

Сьогоднішня українізація, що почалася з періоду Євромайдана, несе в собі реакційний характер. Вона ніяк не дає пролетарям Росії та України солідаризуватися між собою, а несе лише національну ворожнечу та війну. Багато в чому, саме така політика по відношенню до Донбасу (закриття російських шкіл, заборона на російську мову та випуск відповідних законів) стала спусковим гачком для сепаратизму на сході та громадянської війни. В кінцевому рахунку, ця політика лише допомагає правлячим класам, що в Україні, що в Росії, зміцнювати свою владу та далі заробляти гроші на національній ворожнечі.

Самовизначення України та революційні перспективи

Багато лівих груп по всьому світу почали дотримуватися позиції критичної підтримки українського керівництва. Побачивши, що якась пригнічена полу-колоніальна держава бореться проти імперіалізму, вони, по аналогії з Палестиною чи Ефіопією та іншими національно-визвольними війнами, почали наголошувати на критичній підтримці національної буржуазії України, але питання самовизначення, в кінцевому рахунку, підпорядковане питанню перспектив революції та інтересів трудящих, тому воно має бути досліджено в усіх конкретних обставинах. 

Насамперед, давайте спитаємо самі себе, а чи здатна українська буржуазія проводити національно-визвольну політику, чи є вона прогресивною стороною у цьому конфлікті?  

В кінцевому рахунку, українське буржуазне керівництво дуже тісно зв‘язано з західним імперіалізмом, підпалює вогнище національної ненависті та переходить до бонапартизму. В випадку перемоги України з таким керівництвом, ми отримаємо ще більший рівень національного розбрату, ще більш жорсткий режим, що ніяк не сприяє солідаризації робітників та розвитку пролетарського руху в Україні. 

Ми підтримуємо самовизначення України, однак ми не вважаємо, що Україна здатна досягти звільнення від усіх імперіалістів з таким керівництвом, ми не зводимо самовизначення України до її буржуазної держави, ми вважаємо, що українські пролетарі здатні досягти власного звільнення лише в солідарності з усім іншим робітничим класом, борючись проти власного буржуазного керівництва та всіх імперіалістів.

Майбутнє українського пролетаріату не в своїх національних рамках, а в інтернаціональному пролетарському русі, частиною якого і є він сам. 

Група «Комуна» [Марксистська Тенденція]

Распространенный феминизм старается принизить 8 марта до неопределенного и аполитичного праздника женского пола как единой группы, но для социалистов и женщин рабочего класса во всем мире, этот день — день мобилизации. Международный День женщин-работниц был установлен по предложению товарища Клары Цеткин на второй международной Конференции женщин-социалисток, прошедшей в Копенгагене в 1910, с целью мобилизации женщин для борьбы против буржуазного господства.

К великому огорчению либералов и им подобных, именно такую роль играл международный Женский День — особенно, в 1917. Февральская революция 1917 года в России началась в этот день с забастовки рабочих-ткачих. Массовая демонстрация женщин прошла к муниципальной Думе, требуя хлеба. Эти наиболее угнетенные и униженные представительницы рабочего класса обратились к мужьям и братьям с призывом присоединиться к ним, и в международный Женский День (23 февраля, по старому стилю), забастовали 90 000 рабочих (Троцкий, «История русской Революции»). В последующие дни стачки разрослись под массовыми лозунгами «Хлеба!», «Конец войне!» и «Долой царя и полицию!». Это было началом российской революции.

Равенство стоит в порядке дня для марксистов. Одной из первых групп с социалистическими стремлениями были левеллеры в Англии 17-ого столетия. Они назвали себя левеллерами — «уравнителями», потому что их цель состояла в том, чтобы «выровнять» громадное неравновесие богатств и собственности в обществе — понижение чрезмерных стандартов для крошечного меньшинства, составлявшего аристократию и новый буржуазный правящий класс, и подъем уровня огромного плебейского большинства к высотам, о которых они могли только мечтать. По словам Ленина к международному Женскому Дню 1920 года, “Капитализм соединяет формальное равенство с экономическим и, следовательно, социальным неравенством„. «Egalite», объявленное французской буржуазной революцией свелось к “’равенству’ сытого с голодным, богатого с неимущим„ — а «Liberte» к свободе продавать свой труд и эксплуатироваться за прибыль. Неравенство между мужчинами и женщинами — одно из самых явных проявлений неравенства, на котором построено классовое общество и от которого оно зависит.„

Если мы хотим уничтожить неравенство в обществе, мы должны объяснить, почему оно существует, откуда берется, и на чем основывается. говоря об эмансипации женщин, мы не должны удовлетворяться объяснением, вытекающим из того, что женщины физически или психологически слабей мужчин. Фактически, несмотря на бремя деторождения, женщины в среднем живут дольше, и во многих обществах, выполняют главную тяжесть физической работы. В царской России, женщины были предпочтительней лошадей для того, чтобы тянуть сани и даже баржи, оттого, конечно, что содержание женщины было более дешево (!!!). Однако же, до сих пор “политически корректно„ для избранных женских представителей, когда прения на партийных и профсоюзных собраниях слишком накаляются, подниматься и говорить, что «надо утихомириться; это неблагоприятно для женщин„ — как будто дебаты и страсти вредят женщинам, и удерживают их от участия в политике — “мужском деле„. Как ни странно, самые речистые, громогласные, и внятные ораторы на тех же „шумных» собраниях — зачастую женщины.

Женщины в рабочем движении

Есть, конечно, нехватка женщин-активисток в рабочем движении и рабочих партиях, но снова и снова, когда речь заходит о главном — когда оказывается нечего поставить на стол и есть материальные результаты, за которые надо бороться — массы женщин выходят на улицы. Ранние либеральные феминистки (известные под именем суфражисток) боролись за юридические права женщин участвовать в политике и работать вне дома. Но уже тогда существовало ясное разделение между крылом рабочих, запевавшим «Интернационал» на собраниях и видевшим в юридических правах лишь ступень, и либеральным крылом, не обращавшим внимания на то, что рабочие женщины всегда работали и внутри и вне дома. Для буржуазно-либеральных элементов, участие в политике и работа вне дома просто означала нанимать женщин из рабочего класса, для исполнения домашней работы и воспитания их детей — для них это было достаточно легко.

Женщин в политике меньше чем мужчин, не оттого что мы запуганы и не можем переварить ее, но потому что мы заняты, выполняя миллион и одно дело, которых классовое общество от нас ожидает, но не хочет и не может заплатить за них. Это материальное объяснение участия или неучастия в политике еще более ясно, если мы рассмотрим его в классовых терминах. Именно рабочий класс совместно в силах изменить общество, но это также и класс, который не имеет много времени для участия в партиях и профсоюзах особенно, когда действиям этих организаций опасно недостает материальных результатов. Когда они тяжко работают восемь — двенадцать часов в день на босса, женщины и мужчины рабочего класса будут проводить то немногое свободное время, что имеют, с семьей и друзьями, или перед телевизором, вместо того, чтобы идти на партийное или профсоюзное собрание. Большинство активистов политических и профсоюзных движений в течение нереволюционных периодов как правило являются мелкобуржуазными студентами, молодежью, или профбюрократами и высокооплачиваемыми служащими. Масса рабочего класса остается вообще непредставленной, пока у них не появляется конкретной причины стать активными, и затем они входят в политическую деятельность и начинают отвоевывать свои традиционные массовые организации. Этот процесс мы вновь и вновь видим во времена революции, и женщины рабочего класса играют в этом решающую роль.

Откуда происходит неравенство

Академические феминистки обвиняют в неравенстве (не только половой дискриминации, но также и расизме и во всех сортах предрассудков) какую-то абстрактную, возможно, прирожденную силу, называемую патриархатом, объединяющую белых мужчин в единую и однородную группу, подавляющую любого в обществе, кто не является белым мужчиной. Этот аргумент попросту никуда не ведет. Конечно, при капитализме большинство эксплуататоров из правящего класса — белые мужчины. И нет сомнения, что женщины рабочего класса вдвойне угнетаются, и что большое количество цветных, этнических меньшинств и инвалидов — в числе самых низких разрядов рабочего класса и бедняков. Но объяснение этого неравенства по линиям пола и цвета кожи не объясняет факта, что рабочие женщины всех этнических принадлежностей имеют больше общего с их братьями из рабочего класса, чем с Маргарет Тэтчер или Кондолизой Райс. И такая ошибка поддерживается сознательно. “ Разделяй и властвуй„ — не только стратегия для победы в рискованной игре; эта стратегия вновь и вновь используется правящим классом, чтобы отвлечь людей от реальной проблемы, реального врага — то есть капитализма.

К счастью, объяснение женского неравноправия не зависит от веры в злой дух патриархата, который делает всех мужчин естественно склонными к порабощению женщин. Неравенство появилось только с появлением классового общества. Вопреки утверждениям наших педагогов, желающих чтобы мы полагали, будто капитализм всегда был и всегда будет, общество не всегда разделялось на классы имущих и неимущих. Коммунистический Манифест начинается (после вдохновенного фрагмента о призраке коммунизма, бродящем по Европе …) со слов “История всех до сих пор существовавших обществ была историей борьбы классов„ (Маркс и Энгельс, 1848). В примечании Энгельса к английскому изданию 1888 года, он добавляет: “то есть вся история, дошедшая до нас в письменных источниках„.

Примерно 8 000 лет назад, (плюс-минус тысячу) произошел переход, навсегда изменивший общество. Этот переход, названный Неолитической революцией, проложил путь технологии, науке, философии, искусству, и литературе, но был также началом частной собственности и разделения общества на классы — началом неравенства. Причиной для этой решающей перемены стало появления излишков продукта, вследствие открытия, что растения можно выращивать, а животных одомашнивать и разводить. Не трудно уяснить, почему это было более производительно и эффективно чем сбор диких плодов и охота на больших животными с палками и камнями. Если прежде любой человек тратил каждый час бодрствования на производство минимума для своего выживания (очень часто — безуспешно, и целые общины вымирали от голода), то теперь появился возможность произвести больше этого скудного минимума. Впервые ведение войны с соседними племенами позволило захватывать рабов, которых стало можно прокормить излишком, так, чтобы они могли обслужить ваше хозяйство, пока вы посвящаете свое время менее насущным вопросам — типа науки и культуры. Вы можете видеть, к чему это ведет — самые важные достижения прогресса в человеческой истории шли рука об руку с ее самой презренной особенностью.

До эпохи земледелия и скотоводства, хлеб насущный добывался охотой и собирательством. Женщины, которые непрерывно рожали и кормили детей, работали и вне жилья и собрали еду поблизости. “Одно из самых абсурдных понятий, перенятых от эпохи Просвещения 18-ого столетия — то, что в начале общества женщины был рабынями мужчины„ (Энгельс, «Происхождение семьи, частной собственности, и государства»). В действительности, цельной семьи: матери, отца и их «законных» детей попросту не существовало. Не было практически, когда выживание требовало от каждого совместного хозяйства и труда. Первобытно-коммунистическое хозяйство означало превосходство женщин в домашнем хозяйстве. В то время как было очевидно, кто была мать ребенка, не было никакого способа выявить отца. По этой причине, происхождение отслеживалось по материнской линии, а женщины были в высоком почете. Нельзя сказать, что жизнь была легка или приятна для этих женщин (или мужчин в этом отношении). Вообразите отсутствие электричества, стиральных машин, никакого ограничения рождаемости, и никаких прививок или лекарств от болезней. Ничто не может быть смешней утверждений некоторых экоактивистов, что технология — настоящее зло в мире и мы должны “возвратиться к земле„ и к этому примитивному коммунизму.

Для женщин новый излишек продукта, порожденный возросшей производительностью, означал конец их господствующему положению в матриархальном обществе. Земледелие заменило охоту как стезю мужчин, тогда как за женщиной сохранилось деторождение и воспитание. Новый прибавочный продукт, получаемый из сельского хозяйства, достался мужчинам, и в первый раз встал вопрос, кому принадлежит это богатство. Разделение труда между мужчинами и женщинами было тем же самым, но их внутренние отношения перевернулись с ног на голову. Самый факт, что женщина дома проявляла заботу о детях — факт, который прежде наделял ее властью — теперь препятствовал ей участвовать в получении и разделении богатства. И потому что теперь возможно было владеть богатством, теперь для некоторых стало возможно иметь больше чем другие. Когда у человека было большое количество рабов, производивших много прибавочного продукта, что случалось с этой собственностью после его смерти? Наследование сделало крайне важным вопрос отцовства. Это означало сохранять вашу женщину вашей женщиной, удостоверяясь, что она не встречалась с другими мужчинами, что она подчинялась и повиновалась, и т.д. Когда правящий класс принял популярную религию, они удостоверились, что ее приняли все. Моногамная семейная единица с властвующим отцом и угнетенной матерью произошла из желания точно знать, кем был отец ребенка. («Происхождение семьи…» являет большую проницательность.)

Капитализм зависит от женского неравенства.

Французский утопический социалист Фурье сказал (что часто повторяется марксистами), что статус женщины в обществе — индикатор здоровья и прогресса этого общества. Когда мисс Вселенной-2004 (прежде мисс Австралия) задали вопрос, какой пол и в какое время она предпочла бы жить, та с гордостью ответила: “Я должна сказать — в этот период времени, потому что сейчас у нас столько свободы, сколько мы хотим. И я выбираю женский пол, потому что женщинам есть что сказать в сегодняшнем обществе„ (цитируется по передаче www.ruggedelegantliving.com). Большинству женщин мира остается только жалеть, что они не могут жить такой же наивной жизнью как это австралийское сокровище. Женщины составляют 70% бедняков всего мира. В Канаде, одна из пяти женщин живет в бедности. 56% канадских матерей-одиночек живут ниже черты бедности, также, как и 49% одиноких, овдовевших и разведенных старших женщин (Моррис, “Женщины и Бедность„, 2002, www.criaw-icref.ca). Все мы знаем статистику.

В своей искаженной при капитализме форме, равенство для женщин подразумевает, что капиталисты теперь могут платить их рабочим вполовину меньше, потому что содержание семьи более уже не забота мужчины. Юридические права, полученные женщинами на Западе, не уменьшили бремя домашней работы. Точно так же капиталисты используют детский труд, чтобы уменьшить затраты. Во всем мире, даже здесь в Канаде (в Британской Колумбии трудоспособный возраст составляет сейчас по закону 12 лет), вся семья должна работать, чтобы поддержать себя. Под маской “завоевания для женщин„, это в действительности приносит пользу лишь капитализму. Предприниматели платят рабочим голый минимум на поддержание существования, и если этот минимум может теперь быть разделен на трех или четырех членов семьи, это означает лишь трех- или четырехкратную работу, выполняемую за ту же плату.

Все о неоплачивоемой работе

Капитализм зависит от постоянно увеличивающейся прибыли, которая в свою очередь зависит от непрерывного расширения рынков и сокращения затрат. В конечном мире, где сокращение затрат означает атаки на рабочих и ограничение их “расходных способностей„, это может быть настоящим вызовом, и некоторым родом «уловки 22». К счастью для правящего класса, добрая половина мировой работы выполняется совершенно бесплатно — та, что является домашней работой и работой по воспитанию детей. Есть, конечно, основание для того, чтобы говорить, что это — часть важнейшей мировой работы, и разделение ее среди индивидуальных домашних хозяйств — удивительно неэффективный и нелогичный способ ее выполнения. Сам здравый смысл подсказывает коллективизировать и социализировать эту работу. Большая часть домашней работы может быть механизирована и вообще не выполняться людьми. Но это потребовало бы инвестиций, недоступных в обществе, где триллионы долларов прибыли, произведенной рабочим классом, скапливаются на личных счетах нескольких кровососов. Оплаченная социализированная домашняя работа немыслима при капитализме — взгляните только, с какими трудностями канадское правительство проводит постыдно скупую национальную программу по уходу за детьми! Вообразите их просьбу к крупному капиталу порыться в карманах и выделить деньги, чтобы заплатить за всю домашнюю работу, сейчас производимую женщинами бесплатно. Это бледная утопическая мечта полной благих намерений социал-демократии, с их узаконенным паритетом полов и субсидиями “для рабочих семей„, но этого никогда не случится.

Марксисты всегда объясняли, что равенство для женщин не будет возможно, пока женщины не в состоянии полностью участвовать в производстве и в управлении обществом. Это будет невозможно, пока не ликвидировано кухонное рабство — пока домашняя работа и воспитание детей есть неоплачиваемая работа, целиком возложенная на плечи отдельной женщины в собственной семье и домашнем хозяйстве. В работе «Женщины и семья», Троцкий справедливо объясняет, что “в корне изменить положение женщины возможно, только если изменить все социальные условия, семью, и домашний быт„. Так, в то время как академические феминистки вертятся вокруг попыток создать “благоприятную для женщин окружающую среду„, важно, что мы держим курс на отказ от этой гнилой системы, не способной допустить равенство.

Плановая экономика хороша для женщин

Несмотря на вырождение в сталинизм, Советский Союз породил огромное количество важных достижений. Эффективность и невероятная производительность плановой экономики поражают всех. Особо нельзя отрицать усовершенствования для женщин: откат назад после крушения Советского Союза говорит сам за себя. “Из отсталой, полуфеодальной, преимущественно неграмотной страны в 1917, СССР стал современной, развитой экономикой, с четвертью мировых ученых, здравоохранением и образовательной системой, равной и даже превосходящей какую-либо на Западе, способной запустить первый космический спутник и отправить в космос первого человека„ (Алан Вудс, Введение в «Россия: от Революции к контрреволюции» Теда Гранта). “За 50 лет СССР увеличил валовый национальный продукт в девять раз (…) СССР имел сбалансированный бюджет и даже небольшой профицит каждый год (…) Ни одно западное правительство не преуспело в достижении этого результата.„ В царские времена, законы позволяли и даже поощряли мужчину бить его жену; женщины были узаконенным придатком домашнего хозяйства, а “в некоторых отсталых районах женщины были вынуждены носить накидки и паранджи, и им запрещалось учиться читать и писать„. Советы немедленно приняли ряд законов, дающих женщинам формальное равенство (включая права жить отдельно от мужа и быть главой домашнего хозяйства; права на развод, аборт, оплаченный декретный отпуск и равную зарплату; понятие «внебрачных детей» было отменено). Но вновь и вновь в речах и статьях, Ленин утверждал, что этого недостаточно. Программа Коммунистической партии 1919 года утверждала: “Не ограничиваясь лишь формальным равенством женщин, партия стремится освободить их от материальных трудностей устаревшей домашней работы, заменяя это общественными домами, общественным питанием, центральными прачечными, детскими садами и т.д„ («Марксизм и эмансипация женщин», Анна Муньос и Алан Вудс, www.marxist.com).

Раннее советское правительство обеспечило “бесплатное школьное питание, молоко для детей, специальные продовольственные и одежные пособия для нуждающихся детей„ (Вудс, Введение к «Россия: от Революции к контрреволюции»). Женские консультации и дома материнства заменили опасные микстуры и суеверие знахарок — овдовевших старух, не имевших никакого места в царском обществе, и вынужденных жить как ведьмы на городских окраинах. Невероятно, но продолжительность жизни женщин более чем удвоилась с 30 лет в царские времена до 74 лет к 1970-ым, из-за огромных усовершенствований здравоохранения. К 1971 году дошкольные учреждения обслуживали более пяти миллионов детей, а 49% студентов ВУЗов были женщинами. “Единственными другими странами в мире, где женщины составили более чем 40% общего количества в высшем образовании, была Финляндия, Франция и Соединенные Штаты„.

Все достижения женщин в Советском Союзе были вырваны у них после его краха. “Со времен Темных веков, наставших после распада Римской империи, не видела Европа такой экономической катастрофы в мирное время„. Производство резко упало приблизительно на 60% между 1990 и 1997 годами. Безработица для трудоспособных людей (тех, от кого зависит капитализм) была в Советском Союзе вне закона и буквально не существовала. Бездомность была неизвестна. Теперь и то и другое взлетают вверх. Невыплаты зарплат и пенсий, рост цен, и разрушительная бедность привели к взлету алкоголизма. Невероятно, но “150 миллионов российского населения теперь потребляет существенно больше водки каждый год чем 280 миллионов человек в СССР в конце 1980-ых„. Это привело к решительному увеличению домашнего насилия. “ В 1993 году 14 000 российских женщин были убиты мужьями или друзьями — число, в 20 высшее чем в США„. Для многих российских женщин, единственный выход — та или иная форма проституции. «Удачливые» покупаются как невесты богатыми западными гражданами, которые, по легко вообразимым причинам, неспособны найти жен обычным способом.

Социализм зависит от женщин

Достижения советской плановой экономики дают нам лишь образ тех возможностей, что откроются перед подлинным социализмом, с демократически плановой экономикой, где женщины будут демократически определять приоритеты. Женщины, играющие активную роль в рабочей силе и в управлении обществом, абсолютно необходимы для социализма. Ленин и марксисты определили, что, «где нет никаких помещиков, капиталистов или торговцев, и где правительство рабочих строит новую жизнь без этих эксплуататоров, мужчин, и женщины равны перед законом. Но этого недостаточно […] Мы хотим, чтобы женщина-работница была равной рабочему-мужчине не только перед законом, но и на деле. Для этого женщины-работницы должны принимать возрастающее участие в управлении социализированными предприятиями и в управлении государством„ (Ленин, “Женщине-работнице„ 1920). Сталин позже утверждал, будто советские женщины достигли полного равенства. В то же время, однако, бюрократизация государства означала, что ни рабочие, и следовательно, ни женщины не участвовали в управлении государством. Несмотря на значительные достижения, утверждение Сталина настолько разнилось с действительностью для советских женщин, что могло служить только их дальнейшему отчуждению.

Женское равноправие — вопрос первостепенной важности для марксистов. Говоря словами Ленина, “Пролетариат не может достигнуть полной свободы, пока он не завоюет полную свободу для женщин„. Да, давайте обращать особое внимание на ежедневную борьбу женщин рабочего класса. Давайте стремиться говорить с ними и уполномочивать женщин рабочего класса; давайте дадим им причину активно участвовать в политике. Давайте подталкивать социал-демократическую партию и профсоюзам к бескомпромиссным требованиям оплаченного, социализированного воспитания детей и домашней работы. Мы должны непреклонно выступать против половой, расовой дискриминации, и всех предрассудков классового общества. Но мы должны постоянно объяснять, что нет никакого реального длительного решения этих проблем при капитализме. Пока существует капитализм, классово разделенное общество, эти проблемы не будут уничтожены. Когда капитализм быстро развивался, некоторые улучшения еще были возможны. Теперь мы живем в период необратимого упадка и распада капитализма. Потому эти проблемы не только сохраняются, но и по существу ухудшаются. Поэтому расходовать нашу политическую энергию на поиск решений в рамках капитализма — пустая трата драгоценного времени!

Массы женщин действительно поднимаются, и они поднимутся, но это произойдет на классовой основе, рядом с их товарищами-мужчинами, и по практическим причинам — во имя мира, земли, и хлеба. И когда революция победит, она распространится подобно лесному пожару. Это отметит начало конца буржуазного семейства. Домашняя работа и воспитание детей больше не будут бременем, как это есть для многих женщин сегодня, но будет полностью охвачено централизованным и высококачественным уходом за детьми и коммунальным обслуживанием, какие возможны только при плановой экономике. Таким образом, дети станут подлинной радостью, как это и должно быть, а у женщины появится время и возможность для образования и полноценного участия в управлении обществом. Только тогда мы увидим как сексизм и неравенство окончательно сойдут на нет.

Мариам Мартин, 19 марта 2005 г.

Злочинна війна в Україні є продовженням низки військових конфліктів, які стали прямим результатом буржуазної контрреволюції в СРСР і країнах Східної Європи. Ця війна — кривава плата за руйнування робітничих держав, торжество тимчасово перемігшого капіталізму.

Розпочата 24 лютого 2022 року т. зв. «спеціальна військова операція» несе в собі страшну руйнівну властивість, будучи за своєю соціально-економічною природою не тільки неминучим наслідком капіталізму, а й прямим породженням імперіалізму з його глобальними протиріччями та вічним прагненням до поділу та переділу світу шляхом світових війн. Саме тому розпочавшись на українському театрі бойових дій, СВО із самого початку набула характеру протиборства Росії та НАТО і має тенденцію до переростання в їхнє пряме військове зіткнення аж до застосування ядерної зброї, тобто. аж до перетворення на справжню третю світову війну. Крім того, бійня в Україні вже ввела світову економіку в нову кризу, і на відміну від кривавої війни, війна економічна триватиме і після того, як одна зі сторін зазнає в Україні військової поразки. Таким чином, у справжню війну прямо чи опосередковано залучаються усі народи світу.

Ця війна підготовлялася всім перебігом попереднього історичного розвитку, котрій були характерні поточне протистояння імперіалістів КНР і США за світову гегемонію. Важливою частиною цього нового переділу є сутичка імперіалістів Росії та країн НАТО за контроль над колишніми радянськими республіками, особливо над Україною та Білоруссю. Ескалація міжнаціональних конфліктів, спроби економічно прив’язати колишні радянські республіки до Євросоюзу та до блоку НАТО – все йде в хід для того, щоб відірвати від російського імперіалізму залежні від нього країни СНД, щоб ізолювати імперіалістичну Росію, оточити її військовими базами НАТО та закріпити її залежність підпорядковане становище. Водночас, російські імперіалісти, граючи на протиріччях усередині українського суспільства, розіграли карту самовизначення, анексували Крим. І далі почали активні бойові дії в Сирії та інших країнах, перейшовши до активного агресивного захисту інтересів російського капіталу в усьому світі. 

Це загострення міжімперіалістичного протистояння викликало новий виток гонки озброєнь та нагнітання мілітаризму. В результаті значно посилився не лише військовий потенціал країн НАТО, а й російські імперіалісти, спираючись на радянську науково-промислову спадщину, створили смертоносний потенціал, який багаторазово перевершив частку Росії у світовій економіці.

Разом з цими основними економічними причинами як в Україні, так і в Росії склалися особливі умови та передумови цієї війни, і в першу чергу політичні кризи правлячих режимів в обох країнах, що підштовхнули як Путіна, так і Зеленського до нагнітання націоналізму та військової істерії з метою відволікання народних мас від боротьби за свої реальні права та інтереси. Обидва режими були зацікавлені в загостренні міжімперіалістичних протиріч ще й тому, що тим самим досягалося роз’єднання і націоналістичне обдурювання трудящих під брехливими гаслами захисту своєї нації та своєї вітчизни, що супроводжуються дзвінкими шовіністичними фразами та найганебнішим буржуазним брехнею. Війна в Україні ведеться не заради звільнення мешканців, а для захоплення та контролю над ресурсами та територіями. На території України від Харкова до Одеси є безліч ресурсів, що представляють для російської олігархії прямий економічний інтерес.

Російський імперіалізм та його мета

Розв’язав цю війну російський імперіалізм. Основною передумовою війни стало те, що російський капіталізм, компрадорський і залежний у 90-х роках минулого століття, дуже швидко пройшов стадію початкового накопичення капіталу і вступив у період імперіалізму. Російський імперіалізм багато в чому суттєво відрізняється від американського, а також від імперіалізму інших країн. За рівнем залежності Росії від світового імперіалізму як у галузі засобів виробництва, так і цілого ряду найважливіших товарів у таких галузях, як машинобудування і особливо верстатобудування, автопром та авіапром, хімія та електроніка, насінництво та інші робить його схожим на імперіалізм царського зразка, але це саме імперіалізм, у якому зміну убогої конкуренції дев’яностих років минулого століття прийшла монополія, що є найглибшу економічну основу імперіалізму. 

І хоча російський імперіалізм спирається в основному на невеликий сегмент важкої промисловості, успадкований від СРСР, на видобуток та експорт сировини, на телекомунікації та торгівлю, цього виявилося цілком достатньо для підпорядкування всієї внутрішньої та зовнішньої політики панування державно-монополістичних об’єднань. Ця монополізація перетворила ельцинську півколонію на імперіалістичного хижака, який відстоює свої інтереси у протиборстві з імперіалістами США та інших країн НАТО у всьому світі під фальшивими гаслами боротьби за багатополярний світ та більш справедливий устрій. І хоча російська економіка займає лише шосте місце у світі, проте російський імперіалізм має особливу вагу за рахунок свого військового потенціалу. Звідси його особлива агресивність і схильність до «маленьких переможних війн». Характерними проявами цього курсу стали приєднання Криму, військові та військово-поліцейські операції у Сирії, країнах Центральної Африки, Казахстані.

Все це закономірно призвело до подальшого загострення міжімперіалістичних протиріч і нагнітання військової істерії з обох сторін. 

У той же час до кінця свого двадцятиліття путінський режим прийшов у стан кризи. Усі основні передвиборчі обіцянки Путіна, такі як подвоєння російського ВВП та реіндустріалізація Росії, були провалені, а реальні доходи населення скорочувалися кілька років поспіль. Слабкість правлячого режиму виявилася в наростаючих проявах фашизації, таких як:

— придушення народних виступів проти корупції Путіна та його чиновників;

— розгром організацій ліберальної буржуазії та придушення правозахисних ініціатив;

— повне перекриття доступу несистемної опозиції до виборів;

— Ліквідація свободи зборів під приводом антиковідних заходів.

На думських виборах у вересні 2021 року Центрвиборчком ледве нарахував путінської партії «Єдина Росія» 49% голосів по загальнофедеральній окрузі. У цих умовах російський імперіалізм став перед спокусою підняти свою популярність за рахунок нової «маленької переможної війни» тепер уже в Україні.

Путінська пропаганда довго намагалася виправдати цю агресію звільненням народу Донбасу та денацифікацією України, тоді як насправді:

— саме путінський режим саботував волевиявлення Донбасу на референдумі 11 травня 2014 року;

— Саме путінський режим весь цей час однією рукою надавав Донбасу гуманітарну допомогу, а іншою — душив і знищував усі прогресивні та незалежні сили Донбасу, замінюючи їх своїми слухняними та безпринципними маріонетками та старанно вихолощуючи народно-демократичний характер визвольного руху 2014 року. Біженці з Донбасу – кваліфіковані робітники-шахтарі – використовувались російським капіталом як наддешева робоча сила на шахтах Кузбасу.

— власність Донбасу планомірно переходила під контроль Російського капіталу;

«Кохання» до Донбасу та бажання денацифікувати Україну прийшли до Путіна лише після поглинання Криму, коли агресивні апетити російських монополій розгорілися до претензій на багатства України. До цього додалося прагнення «повторити 2014 рік», коли майже безкровне приєднання півострова дозволило режиму на кілька років осідлати зростання національної гордості росіян та тимчасово знешкодити опозицію, щоб повторити на майбутніх президентських виборах результат десятирічної давності.

Таким чином, «звільнення Донбасу» — це лише привід, а насправді війна йде заради вигоди російських монополій, заради нових територіальних захоплень та заради збереження влади та багатств правлячої кліки російської буржуазії на чолі з Путіним. Це війна за право російського імперіалізму вчиняти такі самі військові злочини, які імперіалісти США і країн НАТО робили в Югославії, Іраку, Афганістані, Лівії та Сирії, а армія Ізраїлю — в секторі Газа і на території сусідніх арабських держав. Під розмови про багатополярний світ та відновлення загальних принципів колективної безпеки та міжнародного права російський імперіалізм намагається на українській землі звести рахунки з імперіалістами США та країн НАТО, обстоюючи своє право на свавілля, агресію та військовий диктат на користь російських монополій. Показово, що одним із перших, що зробили російські “визволителі” з жителями Донбасу, це запровадили повну мобілізацію для мешканців ЛДНР, іншими словами відправили практично все чоловіче населення до міжімперіалістичної м’ясорубки за інтереси російського капіталу.

Роль українських капіталістів

Військові дії розпочалися з інтервенції російських військ, але відповідальність за цю криваву бійню лежить не лише на Путіні та імперіалістах країн НАТО, а й на українській олігархії, яка використовує ультраправих у своїх інтересах. 

Правлячі кола і українська буржуазія, що стоїть за ними, зрадили український нейтралітет, а протиборство проросійського та прозахідного угруповань українського олігархату закінчилося перемогою останньої.

Імперіалізм країн НАТО та його цілі

Поряд із РФ відповідальність за цей конфлікт лежить на урядах країн НАТО та частини Євросоюзу. Саме вони після загибелі СРСР замість розпуску НАТО збільшили кількість його членів із 12 до 28 держав. 

Це протистояння як імперіалістів країн НАТО, так і імперіалістів РФ, протистояння контролю над усім світом. Саме за право встановлювати військовим шляхом свої порядки та нав’язувати суверенним народам свою імперіалістичну волю йде сьогодні війна в Україні. Так само як і економічна війна санкцій та контрсанкцій, війна за уми та почуття людей, у якій імперіалісти з обох боків готові піти на будь-які жертви, будь-які кризи та тяготи задля поразки свого конкурента. Усупереч усім красивим деклараціям це міжімперіалістичне протиборство йде аж ніяк не заради України як такої, але заради права тих чи інших імперіалістів володіти світом, зневажати всі норми міжнародного права та нав’язувати силою зброї та економічної блокади свою волю іншим народам.

СВО як злочин імперіалізму

СВО свідчить про глибоку та системну кризу російського імперіалізму та держави на всіх рівнях. В силу цього СВО із самого початку була військовим злочином та кривавою авантюрою, приреченою на поразку.

Людських ресурсів також відчайдушно не вистачає: указ про мобілізацію є переконливим підтвердженням цього. 

В результаті замість «маленької переможної війни» вийшла затяжна, руйнівна та кривава бійня з небувалими руйнуваннями, з величезними втратами та з зовсім непередбачуваними наслідками. Російська агресія закономірно призвела до прямо протилежних результатів — ще ніколи націоналізм і мілітаризм не були в Україні в такій силі, як сьогодні.

Жителі Донбасу вже втратили за 8 місяців СВО більше, ніж за 8 попередніх років конфлікту, і ніхто не знає, скільки ще доведеться їм втрачати та терпіти за своє уявне визволення.

Якщо саме початок СВО було великим прорахунком і злочином російського імперіалізму, ще більш злочинної і помилковою є подальша ескалація цієї війни. 

Війна в Україні та її наслідки

Війна в Україні має далекосяжні наслідки, які докорінно змінюють становище у всьому світі.

Російське вторгнення в Україну дозволило імперіалістам країн НАТО загалом виграти війну за громадську думку. В результаті Росія постала перед усім світом як агресор, а Україна як жертва агресії. У результаті імперіалістам вдалося підняти хвилю ненависті до Росії, домогтися неможливого колись зростання військових витрат і подальшого розширення НАТО. Тим самим путінська авантюра призвела до різкого зростання шовінізму та мілітаризму у всьому світі.

Іншим важливим наслідком цієї війни стала загибель колишньої моделі глобалізації світової економіки, розпад і перебудова основних світогосподарських зв’язків та поява нової глобалізації, пов’язаної з наростаючим поділом всього світу на блоки, що конкурують, серед яких можна умовно виділити проамериканський, прокитайський і проросійський. Ця нова глобалізація має своїм основним наслідком зростання дорожнечі основних продуктів харчування та товарів споживання, а також явища кризи та рецесії, що вразили тією чи іншою мірою всі країни світу. В цілому це означає настання нового етапу загальної кризи імперіалізму, що загрожує серйозними потрясіннями.  

Економічна війна санкцій та контрсанкцій сильно вдарила по трудящих у США та країнах Євросоюзу. Зростання цін на газ, електрику та опалення, а також інфляція, економічний спад та інші кризові явища викликали сильний рух протесту. З настанням зими цей рух має тенденцію до подальшого розвитку. У найближчій перспективі воно здатне завдати поразки тим силам, які несуть безпосередню відповідальність за ескалацію економічної війни. В іншому цей протестний рух дуже обмежений, по-перше, нагнітанням антиросійських настроїв і слабкістю та епізодичністю проявів антивоєнного протестного руху в Росії, а, по-друге, відсутністю реальної політичної альтернативи диктатурі тієї імперіалістичної буржуазії, яка націлена на продовження протистояння з імперіалістами Росії шляхом підтримки режиму Зеленського.

Це випробування показало як слабкість, і силу світового комуністичного і лівого руху. Опортуністична його частина остаточно зрадила пролетарський інтернаціоналізм і прямо стала на бік «своїй» буржуазії. З іншого боку, остаточна зрада опортуністів сприяло політичному самовизначенню та зближенню партій та організацій, що стоять на революційних та інтернаціоналістських позиціях. Таким чином створюються нові небувалі раніше можливості для консолідації та активізації революційної альтернативи імперіалізму, яка могла б спертися на підйом робочого та протестного руху в усьому світі, особливо в країнах НАТО.

У Росії та Україні цей процес відбувається повільніше з цілої низки причин, зокрема через поліцейський диктат і закручування гайок. Але чим більше правлячі режими в Росії та Україні закручують гайки, тим більша небезпека революційного вибуху.

Загалом не підлягає сумніву, що війна в Україні та її глобальні наслідки втягують Росію, Україну та цілу низку країн НАТО до нової революційної ситуації — першої глобальної революційної ситуації нашого століття. Чи народиться з цієї революційної ситуації нова революція — залежить від здатності та готовності пролетаріату до нових соціально-економічних та політичних перетворень і багато в чому визначається революційною частиною сучасного комуністичного руху.

СВО та російський комуністичний рух

Ця війна, таким чином, є суто імперіалістичною, несправедливою та загарбницькою як з боку РФ, так і з боку країн НАТО. Це війна кількох майже однакових імперіалістичних розбійників, у якій воюють не прогрес проти реакції, а два імперіалістичні реакціонери, і воюють вони не проти «укрофашизму» або путінського тоталітаризму, — вони воюють за новий переділ світу і за збереження влади найреакційніших кіл у обох воюючих країнах, за декомунізацію та фашизацію як у Росії, так і в Україні. Обидві групи воюючих країн анітрохи не поступаються одна одній у пограбуваннях, звірствах та нескінченних жорстокостях війни. Однак при всій відмінності їхніх імперіалістичних інтересів є в них і одна спільна мета, а саме: обдурити широкі народні маси та відвернути їхню увагу від єдиної справді визвольної війни, саме громадянської війни трудящих проти буржуазії як «своєї» країни, так і «чужих» країн .

Але чим старанніше намагаються уряди і буржуазія всіх країн роз’єднати простих трудящих і нацькувати їх один на одного, чим лютіше застосовується для цієї мети система «військових порядків» і військової цензури, — тим важливіший обов’язок справжніх комуністів-інтернаціоналістів і всіх прогресивних сил відстояти наше класове. , наш інтернаціоналізм, наші демократичні та соціалістичні переконання проти розгулу шовінізму.

З почуттям глибокої гіркоти доводиться констатувати, що багато так звані комуністичні та ліві партії протиборчих країн (Росії, України, держав Євросоюзу, США та НАТО) цього завдання не виконали, а поведінка лідерів цих партій є прямою зрадою справі соціалізму. Эти партии не противопоставили себя преступному поведению правящих буржуазных режимов своих стран, а, напротив призвали своих сторонников подчинить свою позицию позиции империалистических правительств.

Ответственность за это опорочивание имени социализма в нашей стране ложится прежде всего на КПРФ как самую многочисленную и влиятельную партию, называющих себя коммунистической, не говоря уже о придворных социалистах «Справедливой России» и других партий и движений, следующих за этими национал-шовинистами и оппортунистами (РКРП, РПР, КПКР, ОКП). Сегодня все они надсаживаются изо всех сил, призывая к войне до победного конца, к сплочению вокруг путинского правящего режима и к борьбе с врагами этого режима, которых они именуют предателями и изменниками, «пятой колонной», в надежде выторговать для себя тёплые места в государственном аппарате.

Но нельзя оправдать и тех левых, которые обманывают себя и других формальной констатацией российской интервенции и на этом основании приписывают империалистической войне освободительный характер со стороны так называемых «демократий» Запада и якобы единого украинского народа. Эта война имеет общемировые корни, она была предопределена всем предшествующим развитием империализма, и Вашингтон, Брюссель и Киев также несут за нее ответственность, как и Москва. При этом мы подчёркиваем, что российские коммунисты должны первую очередь сосредоточиться на борьбе против российской интервенции в Украину.

Худшую услугу коммунистическому движению оказывают и те колеблющиеся между оппортунистами и революционными интернационалистами люди, занимающие позиции, ортодоксальные на словах и совершенно оппортунистические на деле. Признавая на словах империалистический характер войны, они смотрят на целое через призму его части, фактически оправдывая путинскую агрессию освобождением Донбасса и иллюзией денацификации Украины. Отдавая должное традиционной антипутинской риторике, эти люди вводят трудящихся России в заблуждение ложными фразами о том, что путинский режим будто бы действительно ведёт в Украине войну с фашизмом. Эти горе-коммунисты работают на обеспечение фактического классового мира именно в тот момент, когда путинская авантюра неминуемо двигает Россию к новой революционной ситуации, а на плечи граждан России падают всё новые жертвы и тяготы. Такое поведение представляет собой верх предательства, потому что в наши дни любая борьба с фашизмом немыслима без борьбы с капитализмом, который неминуемо порождает фашизм как свой естественный и неизбежный продукт. При этом эти люди любят оправдывать свой центризм слабостью российского рабочего класса, который, по их мнению, всё ещё остаётся классом в себе и не является якобы субъектом современной политики. Да, нелегко стать «субъектом политики» с такими «вождями»!

Особенно хотелось бы отметить реакционный характер использования лозунга борьбы с фашизмом современными оппортунистами и центристами. Данный лозунг указанные организации ставят как идеологическое оправдание поддержки (пусть, порой, и критической) своего империализма, который якобы “борется с фашизмом” или “фашизмом на экспорт”. В действительности по степени фашизации российский режим прошел за последние 8 лет большой путь и сегодня может быть вполне сопоставим со своими украинскими братьями-близнецами. Поддерживать же российский “полуфашизм” якобы потому что он борется с украинским на “две трети фашизмом” есть издевательство над интернационализмом, верх лукавства или политической близорукости, изощренная псевдоантифашистской риторикой социал-шовинистическая линия.  

Сегодня мы должны прямо признать этот глубокий кризис российского коммунистического движения. Однако мы заявляем, что этот крах ни коим образом не является крахом коммунистической идеи как таковой. Это крах того оппортунизма, причём как откровенного, так и половинчатого, который вырос на почве относительно мирной полосы трёх последних десятилетий буржуазной диктатуры в её относительно демократической форме с многочисленными легальными и парламентскими соблазнами.

Да, с чувством великого сожаления приходится признать, что в России, которая чуть больше ста лет назад стала родиной большевизма и дала человечеству хотя и не бесспорный, но бесценный опыт СССР, в современной России не нашлось ни одной крупной левой или рабочей организации, которая осмелилась бы прямо и открыто осудить путинскую кровавую авантюру в Украине.

Но в рядах небольших действующих коммунистических и левых организаций нашлось немало людей, готовых и способных поднять и отстаивать знамя пролетарского интернационализма. И эти люди готовы собраться под этим знаменем, чтобы сделать всё возможное для борьбы с этой войной, с капитализмом и с империализмом как в своей стране, так и во всём мире. Сегодня для этого необходимо решение следующих задач.

Відповідальність за це зневажання імені соціалізму в нашій країні лягає насамперед на КПРФ як найчисленнішу і впливову партію, що називають себе комуністичною, не кажучи вже про придворних соціалістів «Справедливої ​​Росії» та інших партій і рухів, що йдуть за цими націонал-шовіністами та опортуністами ( РКРП, РПР, КПКР, ОКП). Сьогодні всі вони насаджуються щосили, закликаючи до війни до переможного кінця, до згуртування навколо путінського правлячого режиму і боротьби з ворогами цього режиму, яких вони називають зрадниками і зрадниками, «п’ятою колоною», сподіваючись виторгувати собі теплі місця у державному апараті.

Але не можна виправдати і тих лівих, які дурять себе та інших формальною констатацією російської інтервенції і на цій підставі приписують імперіалістичній війні визвольний характер з боку так званих «демократій» Заходу та нібито єдиного українського народу. Ця війна має загальносвітове коріння, вона була зумовлена ​​всім попереднім розвитком імперіалізму, і Вашингтон, Брюссель та Київ також несуть за неї відповідальність, як і Москва. При цьому ми наголошуємо, що російські комуністи мають насамперед зосередитися на боротьбі проти російської інтервенції в Україні.

Найгіршу послугу комуністичному руху надають і ті люди, що вагаються між опортуністами і революційними інтернаціоналістами, що займають позиції, ортодоксальні на словах і абсолютно опортуністичні на ділі. Визнаючи словами імперіалістичний характер війни, вони дивляться на ціле через призму його частини, фактично виправдовуючи путінську агресію звільненням Донбасу та ілюзією денацифікації України. Віддаючи належне традиційній антипутінській риториці, ці люди вводять трудящих Росії в оману хибними фразами про те, що путінський режим нібито справді веде в Україні війну з фашизмом. Ці горе-комуністи працюють на забезпечення фактичного класового світу саме в той момент, коли путінська авантюра неминуче рухає Росію до нової революційної ситуації, а на плечі громадян Росії падають нові жертви і тяготи. Така поведінка є верхом зради, тому що в наші дні будь-яка боротьба з фашизмом немислима без боротьби з капіталізмом, який неминуче породжує фашизм як свій природний і неминучий продукт. При цьому ці люди люблять виправдовувати свій центризм слабкістю російського робітничого класу, який, на їхню думку, все ще залишається в собі класом і не є нібито суб’єктом сучасної політики. Так, нелегко стати «суб’єктом політики» із такими «вождями»!

Особливо хотілося б відзначити реакційний характер використання гасла боротьби з фашизмом сучасними опортуністами та центристами. Дане гасло зазначені організації ставлять як ідеологічне виправдання підтримки (нехай, часом і критичної) свого імперіалізму, який нібито «бореться з фашизмом» або «фашизмом на експорт». Насправді за ступенем фашизації російський режим пройшов за останні 8 років великий шлях і сьогодні може бути цілком порівнянний зі своїми українськими братами-близнюками. Підтримувати ж російський “напівфашизм” нібито тому, що він бореться з українським на “дві третини фашизмом” є знущання з інтернаціоналізму, верх лукавства чи політичної короткозорості, витончена псевдоантифашистською риторикою соціал-шовіністична лінія.  

Сьогодні ми маємо прямо визнати цю глибоку кризу російського комуністичного руху. Однак ми заявляємо, що цей крах жодним чином не є крахом комуністичної ідеї як такої. Це крах того опортунізму, причому як відвертого, так і половинчастого, який виріс на ґрунті щодо мирної смуги трьох останніх десятиліть буржуазної диктатури у її відносно демократичній формі з численними легальними та парламентськими спокусами.

Так, з почуттям великого жалю доводиться визнати, що в Росії, яка трохи більше ста років тому стала батьківщиною більшовизму і дала людству хоч і не безперечний, але безцінний досвід СРСР, у сучасній Росії не знайшлося жодної великої лівої чи робочої організації, що наважилася прямо і відкрито засудити путінську криваву авантюру в Україні.

Але в рядах невеликих комуністичних і лівих організацій, що діють, знайшлося чимало людей, готових і здатних підняти і відстоювати прапор пролетарського інтернаціоналізму. І ці люди готові зібратися під цим прапором, щоб зробити все можливе для боротьби з цією війною, з капіталізмом та з імперіалізмом як у своїй країні, так і в усьому світі. Сьогодні для цього необхідне вирішення наступних завдань.

Як зупинити війну?

По-перше, не можна виконати завдання комунізму нині, не можна здійснити справжнє міжнародне згуртування робітничого класу без рішучого розриву з опортунізмом і пояснення мас неминучості його краху у світі. При цьому головним завданням комуністів кожної країни має бути насамперед боротьба із шовінізмом своєї власної країни. У сучасній Росії шовінізм і центризм охопили не тільки відкрито опортуністичну КПРФ, а й низку комуністичних партій, що називають себе, які аж до останнього часу прикривали свій центризм ортодоксальним марксизмом. Ми закликаємо всіх справжніх інтернаціоналістів, які є членами таких партій, вести непримиренну боротьбу проти шовіністичного курсу керівництва своїх організацій. Також ми закликаємо до об’єднання тих комуністів-інтернаціоналістів, які близькі один до одного ідеологічно. При необхідності – рвати з опортунізмом організаційно. Ми не ставимо перед собою як безпосереднє завдання створення нової комуністичної партії, йдеться поки що про коаліцію різних за своїми традиціями та підходами організацій, які розділяють головні засади революційного марксизму та пролетарського інтернаціоналізму. Але ми сподіваємося, що в процесі нашої спільної боротьби буде створено таку єдність, яка стане основою і для створення справді комуністичної партії. Сьогодні ми робимо перший крок цим шляхом, закликаючи в наші ряди всіх тих, кому дорога і близька революційна душа марксизму.

По-друге, наростаюча фашизація правлячого режиму у Росії використання законів воєнного часу для повного затикання рота всім противникам війни і репресій проти всіх незгодних ставить маємо безумовне завдання створення нових форм агітації та організації. Нехай опортуністи «бережуть» свої старі організації ціною зради своїм переконанням, — комуністи використовують увесь світовий досвід для створення відповідних епох форм боротьби за нову соціалістичну революцію і за владу мільйонів, а не мільйонерів. Така революція неможлива без заміни збанкрутілого у всьому світі буржуазного парламентаризму новою політичною системою, що забезпечує максимальну легкість і простоту виборів, перевиборів та відкликання депутатів, єдність законодавчої та виконавчої влади та інші досягнення революційної демократії. Ця нова система поховає той забобон, що управління державою може бути лише справою привілейованого чиновництва і продажних політиканів, які за останні три десятиліття довели Росію, одну з найбагатших і найрозвиненіших країн світу, до ручки, а весь світ — до третьої світової війни.

По-третє, при всьому визначальному значенні сучасного пролетаріату у найширшому значенні цього терміну, тобто. того класу, за рахунок якого створюється додаткова вартість і зростає капітал і який тримає у своїх руках усі основні системи життєдіяльності сучасного суспільства, зараз вкрай важлива мобілізація всіх трудящих класів, які представляють як людей фізичної, так і розумової праці, щоб незважаючи на інформаційну диктатуру вирвати пролетаріат та його природних союзників з-під впливу буржуазної ідеології та підняти справу творчого розвитку революційного марксизму на такий рівень, який сьогодні необхідний для розвитку широкого та самостійного робітничого руху, а також для поєднання цього руху із соціалізмом. Для реалізації цього завдання необхідно використовувати всі доступні засоби та ресурси.

По-четверте, рішуче виступаючи проти путінської кривавої авантюри в Україні, ми категорично не погоджуємося з тими пацифістськими та антимілітаристськими елементами, які свідомо чи мимоволі стають на бік сучасних українських націоналістів та імперіалістів країн НАТО. Ні припинення бойових дій, ні відведення ЗС РФ до колишніх кордонів Росії не зможуть покласти край цій війні. Припинення бойових дій та оголошення перемир’я для нас не є кінцевою метою, а вихідним пунктом для докорінного політичного оновлення як в Україні, так і в Росії. При цьому ми виходимо з того, що остаточно покласти край цій та іншим подібним війнам можна лише в умовах соціалізму, бо поки що існує капіталізм і поки що при владі імперіалісти, боротьба за поділ і переділ світу триватиме за будь-якого результату бойових дій в Україні. Але водночас жодна соціалістична революція неможлива доти, доки широкі маси пролетарів в Україні та Росії перебувають під ідейним впливом російських чи НАТОвських імперіалістів.

Ми заявляємо, що вважаємо нашою першою міжнародною обов’язком виступати за демонтаж путінського режиму, за усунення путінської кліки від влади та проведення суду над членами цієї кліки як злочинцями та катами народів Росії та України. Ми за таку революційно-демократичну перспективу, яка стане прологом майбутньої соціалістичної революції.

Ми вважаємо, що майбутній революційно-демократичний уряд має відмовитись від усіх анексіоністських планів російських імперіалістів. Справа не в тому, якій державі належить ті чи інші території, і чиї імперіалісти викачують прибуток із цих територій. Важливо, щоб на цих територіях незалежно від їхньої державної власності були забезпечені всі демократичні та соціально-економічні права, включаючи повну національну рівноправність та реальну можливість реалізувати своє право на самовизначення, аж до відокремлення та приєднання.  

Ми виступаємо за принципову відмову від вирішення спірних питань військовим шляхом та за опублікування всіх матеріалів таємної дипломатії, що має стати першим сильним ударом по імперіалізму в цілому.

Ми заявляємо, що жодні націоналістичні амбіції не варті і малої частки тієї крові, яка була пролита починаючи з 2014 року і особливо після 24 лютого і з розумінням ставимося як до тих, хто ухиляється від військової служби та участі у бойових діях, так і тим, хто, володіючи зброєю, приходить до усвідомлення того, хто його справжній ворог. 

Простягаючи руку дружби та солідарності всім українським працівникам, ми закликаємо до розриву з імперіалістами країн НАТО. Ми вважаємо, що своїми ракетами та снарядами Путін і Зеленський б’ють не лише за військовими та громадянськими цілями — вони б’ють насамперед за братерськими почуттями українського народу та народів Росії, за братерством трудящих, яке не залежить від національності, і наша головна справа сьогодні — відновити це братство у боротьбі проти наших спільних ворогів, відновити та зміцнити взаємну довіру трудящих Росії та України.

Ми вітаємо всіх тих прогресивних людей у ​​всьому світі, які сьогодні виступають проти антиросійських санкцій та проти погіршення свого становища під приводом допомоги націоналістичному режиму Зеленського. Ми заявляємо, що санкції (якщо вони не спрямовані персонально проти представників політичного та економічного істеблішменту) лише зміцнюють владу Путіна та сприяють посиленню шовіністичних настроїв. Ми щиро вітаємо ті зміни, які вже відбулися і продовжують відбуватися у Великій Британії, Німеччині, Італії, Іспанії, США та інших країнах, і зробимо все можливе для того, щоб ще більші зміни найближчим часом відбулися в Росії. Ми сподіваємося, що демонтаж режиму диктатури в Росії дасть протестному руху в країнах НАТО нові сили і разом ми утримаємо людство від сповзання в ідіотизм санкцій та у третю світову війну.

Ми ще раз повторюємо, що конфлікт між Росією та Україною, між Донбасом та Києвом, як і низку інших конфліктів, що виникли в колишніх радянських республіках після розвалу СРСР, взагалі не може бути вирішений тими класовими силами та тими політиканами, які цей конфлікт створили, посилили і перетворили на справжню війну. Для того, щоб покласти край війні в Україні та мобілізувати прогресивні сили в усьому світі на те, щоб закінчити й економічну світову війну, треба насамперед попрощатися з тими політичними режимами, які привели нас до цієї війни.

Відповідаючи 27 жовтня поточного року на засіданні Валдайського клубу на питання журналістів про можливість входження комуністів у «широкий патріотичний фронт» прихильників війни, президент Путін мав нахабство заявити, нібито «особливість сьогоднішньої Росії полягає в тому, що щодо боротьби із зовнішніми загрозами у нас практично повний консенсус» і що «в цілому консолідація дуже велика незалежно від політичного забарвлення та поглядів щодо шляхів розвитку самої Росії». Від нашої особи та від імені тих мільйонів людей, які виступають сьогодні проти війни, ми заявляємо, що це нахабна та повна брехня. Справжній комунізм, вірний пролетарському інтернаціоналізму, не помер і загине. Справжні комуністи через усі перешкоди створять нову організацію, здатну здійснити те, що раніше тільки говорили. І що більше буде жертв нинішньої бійні, то ясніше буде для трудящих мас необхідність перетворення сучасної антинародної імперіалістичної війни на справді народну – громадянську війну пригноблених з гнобителями. І як би не здавалися великі труднощі такого перетворення на ту чи іншу хвилину, справжні комуністи ніколи не відмовляться від підготовчої роботи в цьому напрямі, оскільки війна стала фактом.

★ Проти російського вторгнення на територію України!

★ За вільне самовизначення народів!

★ Геть війну!

★ Геть реакційний путінський режим!

★ Даєш всеросійський політичний страйк!

★ Хай живе міжнародна солідарність у боротьбі проти імперіалізму!

★ Пролетарі всіх країн, з’єднуйтесь!

Коаліція комуністів-інтернаціоналістів, Росія, 7 листопада 2022 року

Заява підтримана активістами чи регіональними відділеннями Нових Червоних, Марксистської тенденції, ОКП (інтернаціоналістська платформа), РКСМ(б), групою колишніх членів РКРП, більш ніж 14 регіонів Росії. 

Документ відкрито для підписання.

В разгар разрушения жизней миллионов украинцев в результате российского вторжения украинский парламент продвигает самые жесткие ограничения прав рабочих в истории страны. 1 июля парламент принял закон № 5371, который, среди прочего, увеличивает продолжительность рабочей недели до 60 часов, а также разрешает руководителям с численностью менее 250 человек увольнять рабочих в случае причинения материального ущерба в результате военных действий или отсутствия рабочем месте на срок более 4 месяцев. Это последовало за несколькими другими законами, которые ограничивали права профсоюзов, легализовали контракты с нулевым рабочим днем ​​и отменяли обязательство по выплате заработной платы рабочим, мобилизованным в вооруженные силы.

Затем сегодня экономический советник президента Украины Александр Роднянский заявил, что стране необходимо «создать основу для быстрого экономического роста», одновременно подпитывая военные действия. С этой целью он предложил серию «реформ» по «обновлению» (т. е. отмене) трудового законодательства и приватизации тысяч государственных компаний. Он выступает за «либерализацию» в отношении «простоты найма, простоты увольнения, выходного пособия, гибкого графика работы и контрактов, а также срочных контрактов». Он также предложил отменить минимальную заработную плату в некоторых отраслях, сократить оплачиваемый отпуск и распродать активы. Короче говоря, он выступает за серию нападок на уровень жизни, оплату и условия труда рабочих.

Это обнажает реальную природу украинской власти. Он служит интересам класса капиталистов — как части традиционной украинской олигархии, так и международного капитала, ищущего шанс нажиться на украинском рабочем классе после войны.

Зеленский и «Слуга народа»

Как мы объясняли после президентских и парламентских выборов 2019 года, партия «Слуга народа» (СН) получила рекордное большинство, главным образом за счет голосования против Порошенко — против национализма Порошенко, продолжающейся войны на Донбассе и общее ухудшение экономической ситуации. У Зеленского и многих выскочек-депутатов от партии «Слуга народа» технически не было опыта работы в предыдущих правительствах, возглавляемых олигархами. Но нельзя отремонтировать дом только новым слоем краски. Структура украинского капитализма осталась неизменной, а политика правительства Зеленского стала продолжением политики правых постевромайданных правительств Порошенко.

Большим успехом в своей карьере Зеленский обязан своим тесным связям с кликой олигархов Коломойского, чья медиа-империя производила его телевизионные шоу. Однако, как вскоре выяснилось, не только Коломойский влиял на Зеленского и СН. Сближение с посольством США в Киеве началось накануне выборов.

Это нашло отражение в публичных заявлениях в адрес «потенциальных инвесторов», в которых Зеленский хвастался будущими льготными условиями для них по выплате низкой заработной платы «трудолюбивым украинцам». Хотя Зеленскому удавалось удерживать заработную плату на низком уровне, после глобального капиталистического кризиса и общей внутренней нестабильности в Украине это не привлекало инвесторов волшебным образом. Бюджет правительства в конечном итоге должен был основываться на иностранных займах, а не на увеличении инвестиций, что еще больше увеличило бремя будущих выплат.

Дело в том, что нынешние нападки на права рабочих не являются новой политикой, вызванной войной, а уже продвигались в 2019 году. Хотя в парламенте не существует настоящей рабочей оппозиции, а Коммунистическая Партия была вытеснена из мейнстрима политики в 2014 году некоторые партии конкурирующих олигархических фракций, включая Оппозиционный блок (остаток Партии регионов) и партию оппозиционного блогера Анатолия Шария, хотя они не обязательно идеологически выступают против антирабочих законов Порошенко и позже Зеленский, по крайней мере, на словах и в парламентских голосованиях продемонстрировали оппозицию. Эти партии и их союзники в СМИ еще до начала февральского вторжения столкнулись с репрессиями. Вторжение было очень быстро использовано, чтобы заблокировать их деятельность, насколько это было возможно.

Реакция украинского рабочего движения

Новые законы о труде были широко осуждены украинским рабочим движением. Перед периодом карантина из-за COVID-19 усилилась классовая борьба, особенно в связи с забастовками шахтеров Кривбасса, а также работников здравоохранения, протестовавших против либерализации своей отрасли.

Однако рабочее движение оказалось неспособным противостоять правительству в период войны. Это является результатом авторитарных мер, предложенных администрацией Зеленского до и во время российского вторжения, а также вытекает из общей тактики лидеров рабочего движения переговоров и классового сотрудничества с боссами и работодателями. 

И Федерация профсоюзов Украины (ФПУ), крупнейший официальный профсоюз в стране и пережиток правительственного союза Украинской ССР, и Конфедерация свободных профсоюзов Украины (КВФУ), входящая в состав Международной конфедерации профсоюзов, подвергли критике законов, но ни один из них не предложил никаких мер для противодействия этому. Пожизненный глава КВФУ Михаил Волонец заявил:

«Трудовой кодекс больше не будет действовать, коллективные договоры будут ликвидированы, и даже те механизмы защиты работников, которые есть сегодня, работать не будут. Это грубое нарушение международных норм и стандартов в сфере труда».

Но в этом проблема опоры на понятие «международные нормы». Организации, которые имеют наибольшую власть над Зеленским, — это МВФ, ВТО, а также отечественные и международные капиталисты.

Единственный ответ на эти нападки — самостоятельная классовая борьба — создание партии украинского рабочего класса. Волонец сделал карьеру депутата от партий украинской буржуазии. Независимая партия украинского рабочего класса могла бы стать оплотом против суровых трудовых реформ и могла бы протянуть руку российскому рабочему классу, строя солидарные связи против этой жестокой войны.

Рабочие платят за войну

За неделю до вторжения 24 февраля произошел значительный исход украинских богачей — миграцию, которую Зеленский публично защищал, пытаясь преуменьшить вероятность того, что вторжение действительно произойдет. Он выступил против связанного с Россией Медвечука и вора в законе Донбасса Рината Ахметова. Но это не меняет того факта, что в экономике Украины господствуют богатые капиталисты; Точно так же преследование Путиным Ходорковского и Березовского не изменило фундаментально того факта, что в этой стране также доминирует богатая капиталистическая олигархия. Сейчас, когда большинство украинских сверхбогатых живут на модных европейских курортах и ​​в комфортабельных лондонских домах, украинский рабочий класс вынужден расплачиваться за войну своими жизнями, разрушением своих домов и ухудшением условий труда.

«Национальное единство», которое проектирует администрация Зеленского, — это то, что Троцкий назвал «единством лошади и всадника». Правящий класс, в то время как его активы стоимостью в миллионы долларов пострадали от разрушений войны, может сидеть на безопасном расстоянии от конфликта, в то время как рабочий класс должен вести боевые действия и продолжать появляться на работе, в то время как русские воздушные налеты угрожают их городам. В награду они видят то, что осталось от их трудовых прав, разгромленным украинским парламентом, лояльным к отечественным и зарубежным капиталистам.

Реакционное российское вторжение, ввергшее в панику рабочий класс по ту сторону границы, позволяет украинскому правящему классу укрепить свою власть над ним. Международное движение рабочего класса, независимое от капиталистов, необходимо для того, чтобы вывести рабочих из состояния их деморализации и создать узы международной солидарности против этого позорного империалистического конфликта и их собственных правящих классов, стремящихся собрать все до последней монеты. от него.

Марксистская Тенденция Украина, 04 Октября 2022

Хто такий олігарх?

Багато українців використовує термін «олігарх» для описання певних людей, як зазвичай, Коломойський, Ахметов, Пінчук, Фірташ, що мають великі багатства в Україні. ЗМІ, публіцисти, політики теж люблять використовувати цей термін в своїх пропагандистських цілях. Однак, ніде немає чіткого опису того, чим є олігархія. В 90-х взагалі олігархом могла вважатися будь-яка людина, що певним (часто нечесним) шляхом заробила мільйони доларів.

---

Проте, для того, щоб почати відповідати на питання «хто такий олігарх?», ми маємо дати визначення цього терміна. Під олігархією ми будемо розуміти сучасну специфічну крупну буржуазію, що з’явилася внаслідок історичних подій 90-х. Це визначення одразу ставить перед нами декілька питань: хто така буржуазія? Чим відрізняється олігархія в Україні від звичайної великої буржуазії? Що за історичні події були в 90-х? Тому ми почнемо розглядати ці питання по порядку.

«Історія всього дотеперішнього суспільства є історія боротьби класів.

Вільний і раб, патрицій і плебей, феодал і кріпак, цеховий майстер і підмайстер, коротко кажучи, гнобитель і гноблений перебували в постійному антагонізмі один до одного, вели безупинну, то приховану, то явну боротьбу, боротьбу, яка кожний раз кінчалася революційною перебудовою всього суспільства або спільною загибеллю класів, що боролися.» (К. Маркс та Ф. Енгельс «Маніфест комуністичної партії»)

Маркс та Енгельс дають тут важливе положення історичного матеріалізму. Вся історія (за виключенням неписаної історії) була історією боротьби класів. В капіталістичному суспільстві цей антагонізм виступає в формі антагонізму між пролетаріатом та буржуазією. Діалектика не дає нам зрозуміти цей антагонізм з самого себе, а змушує нас розуміти відношення між пролетаріатом та буржуазією як взаємопов‘язані та фундаментальні для капіталістичного виробництва. Ми не можемо сказати пролетаріат, не кажучи буржуазія. Пролетарій є «вільний» робітник капіталістичного суспільства, що змушений продавати свою робітничу силу через те, що не має засобів виробництва. Свобода вибору для пролетаріата обмежується між смертю або рабством. Ми кажемо, що пролетаріат продає робітничу силу, але кому він її продає? Він продає робітничу силу капіталісту, що має засоби виробництва. Таким чином перед нами виникає антагонізм між пролетаріатом та буржуазією. Капіталіст або буржуа намагається висмоктати більше прибутку з робітничої сили, тому він є пасивною стороною антагонізму, що почуває себе задоволеним та затвердженим. Пролетаріат же в цьому антагонізмі є руйнівною, прогресивною стороною, що почуває себе в цьому антагонізмі пригніченим, та бачить дійсність свого нелюдського існування. Вони обидва породжені приватною власністю на засоби виробництва, та є одним цілим в цьому антагонізмі. 

«Окремі індивіди утворюють клас лише остільки, оскільки їм доводиться вести спільну боротьбу проти якогось іншого класу;  в інших відносинах вони самі вороже протистоять один одному як конкуренти. З іншого боку, і клас, у свою чергу, стає чимось самостійним по відношенню до індивідів, так що останні знаходять уже заздалегідь встановленими умови свого життя: клас визначає їхнє життєве становище, а водночас і їхню особисту долю, підпорядковує їх собі. Це явище того ж порядку, що і підпорядкування окремих індивідів розподілу праці, і воно може бути усунуте лише шляхом знищення приватної власності та самої праці»…«Це підведення індивідів під певні класи може бути знищено до того часу, доки не утворився такий клас, якому не доводиться відстоювати проти панівного класу якийсь особливий класовий інтерес.» (К. Маркс та Ф. Енгельс «Німецька ідеологія)

Однак, що таке клас? Підхід Маркса та Енгельса не дає їм на манер академічної соціології робити цілі класифікації або таблиці класів, не дає їм зробити раз та назавжди закріплене визначення. Вони практикують динамічний підхід в якому класи з’являються тільки у взаємному антагонізмі.

«Класами називаються великі групи людей, що розрізняються по їх місцю історично визначеною системою громадського виробництва, по їх відношенню (здебільшого закріпленому й оформленому у законах) до засобів виробництва, по їхній ролі в громадській організації праці, а отже, за способами отримання і розмірами тієї частки суспільного багатства, якою вони володіють» (В. І. Ленін «Великий почин»)

Ми бачимо, що один з самих видатних марксистів не намагається дати якусь класифікацію, а намагається задати місце «великих груп» людей в суспільстві, що відрізняються по відношенню до засобів виробництва, по відношенню до розподілу праці, по відношенню до природи та розміру прибутку. Сьогодні існує твердження мов пролетаріат зник, але капіталісти ще нікуди не збиралися на покій, а поки існує буржуазія, то пролетаріат нікуди зникати не буде.

Олігархія для нас є специфічною великою буржуазією, що історично зв‘явилася внаслідок контрреволюції виробничих відносин, та створила альянс між промисловими бюрократами та криміналом 80-х.

Олігархи представляють собою ту ж саму крупну буржуазію в антагонізмі між пролетаріатом, який був описаний класиками марксизму, але з певною історично сформованою пост-радянською специфікою.

Олігархічне початкове накопичення капіталу

Для Гегеля ціллю історичного процесу був рух до самозвільнення, подолання всіх форм відчуження, але в нашій роботі ми маємо діло не з подоланням цих форм, а навпаки з їх реакційним поверненням в повсякденну практику живих людей. Великі визвольні досягнення жовтневої революції були піддані термідоріанському запереченню зі сторони сталінізму, а сам сталінізм був підданий запереченню зі сторони капіталістичної контрреволюції. 

Перед тим, як ми почнемо роздивлятись початкове накопичення капіталу олігархії, ми маємо дати розгорнуту відповідь на два питання: який соціально-економічний характер мав Радянський Союз? Чому розпався Радянський Союз? 

Ми стверджуємо, що СРСР по своєму соціально-економічному характеру був деформованою робітничою державою. Деформованою робітничою державою ми називаємо природу СРСР починаючи з правління Сталіна, закінчуючи Горбачовим. Жовтнева революція принесла з собою прогресивні форми власності та диктатуру пролетаріата, але в силу ізольованості революції, відсталості Росії в культурному та економічному плані, почала з‘являтися каста бюрократії, яка політично лишила пролетаріат влади, але зберегла суспільно-економічний базис. Специфіка сталінського термідору полягала у тому, що термідор не був реставрацією капіталізму, а був владою бюрократичної кліки, що призвела до довгого спаду революції. Реакція на фундаменті самої революції, що загальмувала прогрес виробничих сил та суспільства в цілому.

Бюрократія була паразитичною кастою, що хотіла споживати все більше й більше привілеїв, в той же час, зберігаючи  націоналізовану планову економіку, яка ще більше й більше потребувала робітничої демократії. Сталінізм підготував великий виробничий потенціал, але через протиріч радянської системи він не зміг його повністю реалізувати, а тому бюрократія стала стовпом розвитку економіки. Рух до капіталізму з’явився не через економічної потреби, не через націоналізованої планової економіки, потенціал якої не був до кінця реалізованим, а через страх бюрократії перед робітничим класом, це був єдиний спосіб для бюрократії зберегти свої привілеї, тому що подальший розвиток виробничих сил вимагав демократичного контролю зі сторони робітничого класу. Пролетаріат не зміг знищити політичне панування бюрократії та визволити розвиток виробничих сил через що ми побачили великий крок назад до капіталістичного способу виробництва. Ліберальні демагоги скажуть, що, мовляв, радянська система просто з самого початку не годилась, але таке твердження не дає нормального пояснення того, чому ця система 70 років могла забезпечувати технологічну модернізацію, ріст життєвого рівня та високі темпи економічного розвитку.

Тепер ми переходимо до розгляду подій реставрації капіталізму в 90-х. Ще тільки в березні 91-го року був проведений референдум про завершення СРСР. Понад 70% громадян СРСР були за продовження існування СРСР. Тоді націоналісти не користувались великою підтримкою в масах та взагалі не мали великого оптимізму щодо можливості розпаду СРСР та придбання «незалежності» Україною. Коли в Росії відбувались події серпневого путчу, українські бюрократи просто спостерігали за ситуацією та чекали чим все закінчиться. Після того, як ДКНС зазнав поразку, керівники УССР почали засуджувати ДКНС та проголосили акт незалежності України, який підтримували націоналісти, червоні директори та представники реакційних бюрократів. На «Біловезьких угодах» остаточно завершили існування СРСР. Самі «Біловезькі угоди», на яких прийняли рішення про закінчення існування СРСР, взагалі проводились без всіляких виборів в Біловезькій Пущі, де не було ніяких офіційних керівників СРСР, а лише Кравчук, Єльцин, Шушкевич та ще декілька функціонерів. Вони зовсім не були тими, хто був націлений на повернення робітничої демократії, поліпшення життя трудящих мас, а те щоб зберегти привілеї певної частини радянських бюрократів. 

Деякі активісти тоді влаштували голодування в “Революції на граніті” та робили протести за перехід до капіталізму, але це була менша частина зі всієї маси, що в кінцевому рахунку стала предками наших лібералів.

В 91-му році на президентських виборах за посаду президента конкурують між собою Вячеслав Чорновіл та Леонід Кравчук. Сам Чорновіл був “радянським дисидентом”, якого в нашій пропаганді виставляють як борця за “свободу та незалежність України”, але, то був борець за владу корумпованих бюрократів та знахабнілих олігархів, а Кравчук взагалі був звичайним представником найреакційної частини КПРСної бюрократії, яка готова була ставити всякі капіталістичні експерименти на населенні, щоб лише зберегти свої привілеї.

В 92-му у відставку відправили першого прем’єр-міністра Вітольда Фокіна, його місце посів Леонід Кучма. Його наділили особливими повноваженнями по регулюванню економіки, але ніяких плодів для народа це не дало. В оборот пускають валюту «купонокарбованець» і починають малу приватизацію. У результаті, курс купона став нижче радянської валюти, почалась інфляція, та й загалом люди брали “кравчучки” та йшли на базар, а там з торговців кримінальні елементи почали збирати “дань”. 

Звісно, що робітники в обставинах тотальної бідності, розгулу криміналу та правління корумпованих чиновників, не могли довго терпіти експлуатацію та пригнічення, а тому вже в 93-му році відбувся масовий страйк шахтарів Донбасу. Вже тоді шахтарі казали за відставку президента, підняття зарплати та автономність Донбасу, але в результаті цього змістили Кучму та поставили Звягільского, який сидів на посаді керівника однієї з найбільших донецьких шахт.

В 94-му році на президентських виборах виграє Леонід Кучма, та в Україні починають вводити економічні реформи, які, правда, були по більшій частині скопійовані з єльцинської Росії. Тоді поступово почалась масова приватизація та грошова реформа. Люди, які знаходилось в бідності та важко переживали наслідки гіперінфляції, думали, що ось зараз ми побачимо “капіталістичну свободу та демократію”, що ми зараз вигідно поділимо радянську промисловість та “всі будуть щасливі”, але їх просто обманули, пограбували та нажилися на їх праці. В Україні не можна було просто так перепродати сертифікат, а приватизація певного підприємства робилася з орендою, а потім з викупом підприємства, але викупали підприємства загалом люди, які вже мали певні статки зроблені на криміналі 80-х та початку 90-х, а тому звичайні люди просто не могли скористатися сертифікатом. Нам скажуть, що просто українське керівництво не могло нормально організувати приватизацію, але в тих обставинах приватизація сама по собі неминуче несла з собою концентрацію капіталу в руках небагатьох людей, ріст соціальної нерівності та як логічний наслідок загальну бідність всього українського робітничого класу. Нам кажуть, що в нас «неправильний капіталізм» та просто треба встановити «західні інститути», але якби чи в Росії, чи в Україні не намагалися адаптувати західні інститути, все одно це все приводило до сумного фіналу. 

Деякі олігархи, як Ігор Коломойський дійсно змогли сколотити початковий капітал на перекупах товарів та сертифікатів (навіть не дивлячись на те, що влада Кучми намагалася запобігти перекупів та схем), походження капіталів еліти було різноманітним. Хтось, наприклад, як Ахметов, змогли взяти під себе підприємства за рахунок криміналу, хтось просто зміг за рахунок політичного впливу взяти під себе підприємства, як Лазаренко, але незважаючи на те, які методи вони використовували, це все зводилось до експропріації націоналізованої власності та концетрації капіталу в руках небагатьох людей.

Ті події ми будемо називати початковим олігархічним накопиченням капіталу. Вони дуже були схожі на марксову схему початкового накопичення капіталу. Якщо в марксовій схемі ми бачимо, як буржуазія експропріює власність дрібних і середніх селян, концентруючи засоби виробництва в своїх руках, то в нас ми бачимо експропріацію націоналізованої власності та концентрацію багатства в руках олігархії, з різницею у тому, що в початковому олігархічному накопиченні капіталу державна машина та найреакційніша частина пост-радянської бюрократії підкорилась буржуазії, допомагаючи грабувати маси. Якщо початкове накопичення капіталу взагалі в історії було прогресивним явищем, що приходило на зміну гнилим феодальним відносинам, та могло розвивати виробничі сили, то олігархічне початкове накопичення було явищем регресивним, що прийшло на зміну прогресивних відносин власності, та яке не могло розвивати виробничі сили, а тільки паразитувати на них. Люди тоді мали купу надій на «свободу та демократію» капіталізму, але все, що в них залишилось — фантик у вигляді сертифіката. 

Це було катастрофічною подією для економіки, ми можемо побачити це в статистиці. Починаючи з 1991 р. в Україні спостерігалося обвальний обсяг промислового виробництва. У 1992 р. виробництво промислової продукції складає 89,1% від рівня 1990 р., в 1994 р. воно складало 59,3%, а в 1996 – 39,6%. До середини 90-х скорочення ВНП складало 10-14% щорічно, а гіперінфляція в 93-ому досягла 10000%. Ще тільки в 1989 р. УССР по багатьом показникам переважала Францію. Радянська Україна виробляла в 2 рази більше нафти ніж Франція, природного газу в 10 разів, вугілля в 12 разів (1 місце в Європі), залізної руди в 13 разів, тракторів в 6 разів. Ні декомунізація, ні знесені пам‘ятники Леніну, не додали до економіки жодного відсотку. 

Вище ми визначали ту обставину, що олігархія підкоряє собі економічне господарство та бюрократичний апарат. Як саме олігархія змогла підкорити собі бюрократію та державу в цілому? Як вже ми сказали радянська бюрократія (а саме найреакційніша її частина) для того, щоби зберегти свої привілеї почала підтримувати капіталістичну контрреволюції. Тим самим держава та колишні радянські бюрократи, що тільки декілька років назад співали дифірамби «марксизму-ленінізму», почали сприяти встановленню капіталістичних відносин, що неминуче спричинило до формування того самого олігархічного блоку політики та економіки. Нова українська еліта, походження капіталів якої могло йти хоч від кримінальних злочинних огруповань та було зазвичай не дуже чесним, в 90-х займалася прямим підкупом політиків, що охоче погоджувалися та займалися охороною їх бізнеса душею та тілом. Спочатку кримінальні бізнесмени та колишні радянські бюрократи дивились один на одного, як на плюс-мінус рівних по статусу, та навіть деякі губернатори могли самі все тримати в руках, будучи фігурами навіть більш впливовими, ніж самі олігархи, проте потім роль останніх звелась до простого інструменту в руках олігархів. 

Ще треба торкнутся питання того, хто є тим самим творцем олігархії. Прийнято вважати, що Леонід Кучма є тим сами творцем олігархії, але ми не погоджуємося з цим твердженням, тому що діло було не в певних особистостях (хоча які зіграли певну роль), а в першу чергу в контрреволюції в сфері виробничих відносин, взаємодії певних соціальних класів та в цілому, що називають матеріальними відносинами. Кучма лише продовжував те ж грабування націоналізованої власності та сприяв росту багатств олігархії. Леонід Кучма, ще міг навіть не підпускати олігархат до спільного годувала, але після того, як втратив президентські повноваження, олігархи змогли прибрати до своїх рук політичну систему України. 

При режимі Кучми ми бачили певні бонапартиські тенденції української бюрократії. Ми бачили, як Кучма намагався лавірувати між інтересами певних імперіалістичних блоках та олігархічних кланів. Не підпускаючи олігархів повністю до політичної влади,  режим не відчужував повністю олігархів від політичної влади, його держава не робила видимість надкласовості, та навіть сам олігарх Пінчук був його зятем, а тому ми можемо казати тут лише про певні бонапартиські тенденції в української бюрократії.

Олігархія є продуктом панування  капіталістичного способу виробництва та всього самого гіршого, що дісталось внаслідок сталінського бюрократизму. Зі сталінського пролетарського бонапартизму ми, після капіталістичної контрреволюції, дійшли до олігархії. Реакційні апологети сучасного капіталізму скажуть, що все погано через «радянське минуле». Сама невидима рука ринку в сучасних західних країнах не може обійтись без бюрократичного кулака, що показало вторгнення хунти, придушення профспілок та робітничих рухів за часи пригнічення сучасного капіталізму. В 90-х був вибір між соціалізмом та варварством. Те, що ми бачимо є наслідком цього варварства, а не соціалізму. 

Олігархічні клани

В 90-х почали вести боротьбу олігархічні клани, з яких Донецький та Дніпропетровський були головними. Локальні бюрократи в Дніпропетровську почали приватизовувати різноманітні підприємства та в цілому здобувати високотехнологічний потенціал. «Южмаш», Дніпровскьий трубний та Нижнедніпровський трубопрокатний заводи, Дніпровський металургійний завод ім. Комінтерна, «Дніпроазот», — це все було створено в рідній області Брежнєва та Щербицького. Звичайно, що після процесу початкового олігархічного накопичення це все перейшло до рук олігархії. 

З Дніпропетровська народились такі паразити України, як колишній прем‘єр Павло Лазаренко, що взяв до своїх лап Дніпропетровський бізнес, власник «ПриватБанка» Ігор Коломойський, що до цих пір залишається впливовим олігархом України, голова «Інтерпайпа» Віктор Пінчук, який в свої часи мав багато впливу, «газова королева» Юлія Тимошенко.

Леонід Кравчук за часи свого президентства намагався протистояти наступу дніпропетровців, і для цього він хотів заручитися підтримку інших регіонів, проте тоді на пост прем‘єра прийшов дніпропетровець Леонід Кучма. Потім донецькі, на хвилі страйку шахтарів, змогли змістити Кучму з поста прем‘єра, його місце посів Юхим Звягільський. Після цього в 94-му році почались вибори в президенти на яких виграв Леонід Кучма, а сам він вже в той час був у тісних зв‘язках з Павлом Лазаренко, який, як то кажуть, і дав можливість Кучмі зайняти пост президента.

Після перемоги Леоніда Кучма, Павло Лазаренко почав підніматися вверх по кар’єрних сходах та дійшов до поста прем‘єр міністра України, далі і сам Павло Лазаренко почав ставити дніпропетровців на ключові пости. Тоді Лазаренко разом з Кучмою почали кричати про те, що мов подивіться, в країні кумівство і корупція, а самі в цей час міг отримувати хабар та ставити своїх на пости в державі. На пості прем‘єра Лазаренко почав брати під себе підприємство за підприємством, користуючись своїм положенням в державному апараті. 

Павло Лазаренко все більше і більше почав поширювати власний контроль над українським бізнесом, над українськощю політикою, але саме Донецьк залишався незалежною від його контролю зоною, що своєю промисловістю не була гірше Дніпропетровська та була здатна народжувати нових олігархічних суспільних клопів.

В донецькому регіоні після розпаду Радянського Союзу почала дуже погіршуватися кримінальна обстановка. Реформи та закони, що були спрямовані на реставрацію капіталізму, кримінальні групи використовували для накопичення капіталу, відмиву кривавих грошей та прямому підкупу представників влади. Кримінальні групи швидко почали брати під себе весь донецький бізнес та вбивати неугодних людей. Багато резонансних вбивств залишилися просто не розкритими. Так, серед вбитих можна найти Е. Щербана, що був нардепом та засновником «Інтера-Україна», О. Шведченко, що був власником «Intera Energy», власник «Єнакіївського металургійного заводу» О. Момото. 

А тепер нам потрібно спитати: як «донбаський король» Рінат Ахметов заробив свій капітал в таких умовах? Біографія Ріната Ахметова повна чорних дірок, а особливо ми мало чого знаємо чим займався Ахметов в кінці 80-х та початку 90-х. 

Набагато цікавіше взнати: чому власність вбитих бізнесменів почала переходити до рук Ахметова? Наприклад, «Єнакіївській металургійний завод» входить до «Метінвесту» Ахметова власник якого О. Момото був вбитий, а той же футбольний клуб «Шахтар» після смерті крімінального авторитету Ахатя Брагіна перейшов до Ахметова, фірма «Південь» вбитого С. Романова перейшла до правої руки Ахметова, Борису Колеснікову, директора пивзаводу «Сармат» та директора «Биттехніки» теж вбили, і ці підприємства перейшли до Ахметова. Сам Ахметов, як ходят чутки, був пов’язаний та знайомий з кримінальним авторитетом Брагіним та мав цінне місце в його групі, але лише можна точно сказати, що Ахметов був достатньо близький до Брагіна. Отже, ми можемо сказати, що весь капітал донецьких олігархів був побудований на крові та трупах, а Ахметов є одним з (якщо не самим) самих лицемірних та цинічних капіталістів східної Європи. А тепер ми повернемся трохи назад.

Є відома всім фраза про те, що немає такого злочину на яку б не пішов капітал заради 300% прибутку. З Лазаренком ця фраза зіграла злий жарт. Жадібність та нахабність Лазаренка почали рости до таких розмірів, що українська еліта почала об’єднуватись проти нього. Навіть деякі дніпропетровці почали йти проти нього, та після відставки самого Лазаренка, він все одно певний час тримав контроль над своїми підприємствами. На Лазаренка навіть організовувався замах, але він дивом вижив від вибуху бомби під машиною, як тоді гадали, то замах був організований через суперечки між донецькими та дніпропетровцями, сам Лазаренко внаслідок цього почав витрачати на охорону значно більше ніж раніше. Потім “Павло красунчик” був змушений полетіти в Америку, і там “Павла американця” арештували та кинули в в‘язницю. Таким чином, Павла Лазаренка і розгромили. 

Як після смерті короля починають ділити майно між його синами, так і на майно Лазаренка почали претендувати Тимошенко, Кучма та інші. В результаті від «Громади» Лазаренка відкололася «Батьківщина» Тимошенко, а інша частина майна Лазаренко потрапила під контроль Пінчука та Кучми. Тимошенко була самим амбіційним претендентом на спадщину олігархічного короля. Після оранжевого майдану вона взагалі почала, на пості прем‘єра, помаленьку забирати майно в інших олігархів.

Клан почав здавати позиції, коли донецькі змогли поставити Януковича на пост прем‘єра. Кучма тоді пішов співпрацювати з донецьким кланом, тому що Ющенко ніяк не відмовлявся від союзу з Тимошенко. Дніпропетровський клан почав колотися ще більше й більше, а тому донецькі олігархи почали брати ще більше контролю та завоювати ще більше позицій в уряді. 

Сама «Партія Регіонів» і Янукович були представниками інтересів донецьких олігархів та фінансувалися головним чином з кишені Ріната Ахметова. Поступово «Партія Регіонів» брала ключові позиції в українському уряді, а близьке оточення Віктора Януковича завдяки цього забирали до своїх рук підприємства української промисловості та грабували гроші з державного бюджету.

Про дніпропетровців та донецьких сказали достатньо, але ще ми маємо згадати про київський олігархічний клан. Історія клану бере свій початок зі створення через офшорні фірми багатопрофільного концерну «Омета XXI століття». «Омета XXI століття» випустила цінні папери приблизно на суму 400 тис. крб та зібрала гроші з понад 12 тис. інверсторів. Коли папери досягли 1000%, а інвестори пішли на спад, «Омета XXI століття» “несподівано” припинила існувати в 95-му. Київські олігархи просто обманули купу довірлих людей та на шахрайстві заробили перші капітали. Головним організатором цих схем був саме Богдан Губський. Звісно, що багатьом обдуреним вкладникам таке не сподобалось та вони намагалися через суд повернути гроші, але адвокатам з юридичної фірми «Бі.Ай.Ем», під приводом Віктора Медведчука, вдалося відбити всі юридичні напади. 

Гроші з «Омети XXI століття» стали фундаментом для концерну «Славутич». Цей концерн почав освоювати ринки газу та нафти, він зміг забрати пристойну долю в цьому бізнесі. Цей концерн став оплотом київських олігархів.

Не дивлячись на шахрайство, не виплату в великих розмірах боргів, розкрадання державних активів, київських олігархів все одно не чіпали спецслужби, тому що київські олігархи ще з 90-х почали впроваджувати своїх політиків та офіцерів в гнилу українську систему. 

Спочатку київський клан знаходився під крилом Леоніда Кравчука, але коли президентом став Леонід Кучма, то до київських почали ставитись насторожено. Однак, Віктор Медведчук почав займати ключові позиції в СДПУ(о) та інші представники київського клану теж прибирали до рук пости в українській політиці. Тоді Медведчука почали називати «сірим кардиналом СДПУ(о)».

Ще ми маємо пригадати про братів-Суркісів. В Україні вони контролюють «Львівобленерго»,«Прикарпаттяобленерго», мають футбольну команду «Динамо» та в цілому є одні з головних представників київського клану. Сам один з братів Ігор Суркіс до розпаду СРСР був звичайний червоний менеджер на посаді начальника відділу ремонтно-будівельного управління «Київжитло Рембудмонтаж». Весь бізнес пов‘язаний з ФК «Динамо» очолювався ними. 

Тим часом, майбутній «шоколадний король» Петро Порошенко зі своїм братом продавав декілька партій какао бобів. Сам тато Порошенка в радянські часи був цеховиком, що був посаджений у тюрьму за розкрадання власності, але після відсидки в 90-х зміг зберегти свої капітал. Брата Михайла тато ставив керувати бізнесом, а Петро пішов брати вищу освіту, та не був поставлений на керівні посади. Порошенко купив шоколадний завод в Вінниці та ряд інших кондитерських підприємств і почав будувати свою імперію «Рошен». Михайло помер у автокатастрофі, а тому бізнес почав переходити до рук Петра Порошенко. Тато Порошенко був знайомий з Леонідом Кучмою, тому Петра він привлаштував до Кучми, пізніше він став народним депутатом верховної ради від СДПУ (о). Таким чином Порошенко почав оборостати політичними зв‘язками та владою, що допомогло йому збільшувати капітал. Пізніше саме Порошенко вклав багато грошей в оранжевий майдан на повалення Кучми.

Ми тут згадали представників олігархічних кланів з різних регіонів України, але постає питання: чому в західній Україні не так сильно почали з’являтися олігархічні клопи? Легка техніка була тою галуззю виробництва в якій СРСР відставав від заходу та саме вона була переважаючою в західній Україні, робітничий клас західної України поїхав у Європу та деяка частина з нього приїхала з маленьким капіталом, тому, до речі, саме там ми можемо побачити дрібнобуржуазні настрої приєднання до ЄС. Ці обставини зіграли визначаючу роль в тому, що на західній Україні не з’являлися великі олігархи. 

Також олігархічні клани існували в Харкові та Одесі, але в врешті-решт вони залишилися локальним явищем, що немає такого впливу на всю Україну як згадані нами інші олігархічні клани.

В кінцевому рахунку, олігархи стали наслідком альянса радянських бюрократів, що були ближче до промисловості, та кримінальних угруповань, які в 80-х починали брати під свій контроль підприємства радянської промисловості.

Артем Стачковський, 2022 р.

За останні кілька днів українські війська значно просунулися на Харківському фронті, змусивши росіян неорганізовано відступити. Звідки цей раптовий контрнаступ і яке його значення для війни в цілому?

---

«Можливо, чим менше ми маємо, тим більше від нас вимагається хвалитися».

― Джон Стейнбек, На схід від Едему

Як вони кукурікали! Навіть після стількох місяців шумної ​​пропаганди заголовки, які виникли за українським наступом на Харківському фронті, справді розбивали всі децибели.

The Daily Telegraph сурмило:

«Путіну покінчено. Українці тримають його на канаті з приголомшливою перемогою»

Якщо судити за розміром заголовків, можна було б припустити, що війну вже виграно. Героїчні українські війська перемогли росіян, які, як ноги несли, бігли назад до кордону.

Наші браві українські союзники гналися б за ними аж до московських воріт, де вже б на верхівці штика красувалася голова лиходія Путіна…

Дуже гарна картинка! На жаль, один і той самий уявний сценарій постійно повторюється і повторюється стільки разів, що починаєш підозрювати, що це плід бажання, а не реальність. Тут інформаційна війна видається важливішою за те, що насправді відбувається на полі бою.

Тому в усіх питаннях, що стосуються України, необхідно завжди зберігати почуття здорового скептицизму, якщо ми хочемо проникнути крізь густий туман брехливих претензій і зустрічних претензій і прийти до якоїсь об’єктивної оцінки того, що є насправді. 

Серйозна поразка

У чому сенс і значення цього контрнаступу і як він може вплинути на хід конфлікту? По-перше, це правда, що крах російських військ на Харківському фронті був серйозною поразкою. За останні кілька днів українські війська зробили важливий прорив на Харківському фронті. Аналіз американського Інституту війни говорить про те, що 2500 квадратних кілометрів було відібрано у російських військ.

Українські війська відкинули харківський фронт приблизно на 70 км на схід до річки Оскіл і завоювали ключові стратегічні пункти, насамперед Ізюм та західний берег Куп’янська.

Пропагандистська війна

В останні кілька місяців із наближенням зими хвилювання зростає. серед західних прихильників України про розвиток війни. Мільярди доларів, євро та фунтів стерлінгів, які надсилалися до Києва у формі боєприпасів, артилерійських знарядь, обладнання, обміну розвідувальними даними тощо, здавалося, не мали реального впливу на лінію фронту, оскільки росіяни повільно, але невблаганно наступали на основі значної переваги у вогневій силі.

Почало підніматися питання: чи варто вкладати ресурси у війну, яку, здається, неможливо виграти? Це було різко поставлено, оскільки поставки російського газу до Європи були припинені, а уряди ЄС побоювалися, що високі рахунки за електроенергію можуть спровокувати масове невдоволення.

Дедалі більше хвилюючись, що Захід втратить інтерес до України та відступить під зростаючим тиском громадської думки, або принаймні скоротить потік зброї та грошей до цівки, Зеленський ставав відчайдушним. Йому потрібно було показати своєму начальству у Вашингтоні, що їхні гроші не витрачаються даремно, що війна все ще триває, а українці готові до великого контрнаступу.

Іншими словами, йому потрібен був якийсь драматичний трюк, який би змусив його донорів сісти й звернути увагу. Йому потрібна була швидка перемога. Але як його отримати? Ось у цьому полягало питання.

«Херсонський наступ»

Перед цими останніми подіями вся увага була зосереджена на так званому «Херсонському контрнаступі» українських військ на півдні, який розпочався 29 серпня. Про це Київ публічно заявляв протягом кількох місяців.

Якщо б Зеленський серйозно ставився до цього, це було б дуже дивно, тому що в будь-якій війні несподіванка є ключовим фактором. Справжній контрнаступ повинен спиратися на елемент раптовості, тож навіщо оголошувати про це публічно? Але ось Зеленський голосно проголосив на всі боки, що наступ на конкретну ціль – Херсон – неминучий.

Причина в тому, що на Херсон не розраховувався справжній наступ, а був покликаний відтягнути російські війська з інших ділянок фронту, щоб уповільнити їх просування, зокрема, на Донбасі.

З військової точки зору наступ на Херсон не мав сенсу. Російські сили були добре окопані, і відкрита місцевість неминуче штохвала українські сили на жахливі втрати. Тому значний прошарок українського генералітету був проти – як і американці, але Зеленський залишився непохитний.

Український маневр був частково ефективним. Росіяни дійсно перекинули на Херсонський фронт багато військ і техніки. Після взяття Росією Сєвєродонецька та Лисичанська на початку липня, наступ росіян на українській лінії оборони Сіверськ-Бахмут-Горлівка був надзвичайно повільним.

Проте, як і передбачалося, Херсонська операція обійшлася українській армії великою людською ціною. Незважаючи на те, що Київ оголосив повну заборону на будь-яку інформацію, що надходить з фронту, очевидно про це повідомлялося в американських ЗМІ, що Херсонський контрнаступ була м’ясорубкою для українських сил. Було здобуто дуже мало території, а потім частину її знову було втрачено, дорого коштуючи. Україна грала на свою робітничу силу. Росія розігрувала свою перевагу в артилерії.

Але херсонський контрнаступ мав інший результат. Зосередивши увагу росіян на цьому фронті, це неминуче послабило їхні позиції на інших фронтах. У цей момент українське верховне командування посилило обмін розвіданими зі США, що дозволило їм виявити найслабші місця російського фронту та розпочати раптовий наступ.

Ця інформація була безцінною для українців. Існує відомий принцип ведення війни, який говорить: повна сила в точці атаки. Найслабшим місцем був визначений район на північ від ключового стратегічного пункту Ізюма. Дорогою ціною, місто було взято російськими військами наприкінці березня. Ізюм важливий тим, що він є ключовим залізничним вузлом, а також тим, що він відкриває головну дорогу на Слов’янськ з півночі. Фронт тут був більш-менш статичним протягом місяців.

Таким чином, поки вся увага була зосереджена на Херсонському фронті, 8 вересня українська армія розпочала раптовий наступ на Балаклію, що на північ від Ізюма. Це явно застало росіян зненацька. Їх оборона тут була слабка і була швидко розбита. Поки в самому місті ще тривали бої, українські війська продовжували просуватися далі на схід, обходячи його, і майже не зустрічали опору.

За кілька днів вони дійшли до Шевченкового на північний схід від Балаклії, а потім зайняли західний берег найважливішого міста Куп’янська. Водночас вони дуже швидко просувалися на південь у напрямку Ізюма.

Резонанс у Кремлі

Міністерство оборони Росії зробило слабкі спроби вигадати пояснення поразки:

«Протягом трьох днів проводилася операція зі згортання та організації перекидання військ Ізюмсько-Балаклійського угруповання на територію Донецької Народної Республіки. У цей період було вжито низку відволікаючих і відхиляючих заходів щодо реальних переміщень військ.»

Таке пояснення нікого не задовольнило. До 12 вересня Росія була змушена відвести свої війська також із смуги вздовж кордону на північ від Харківської області та пересунула фронт від річки Сіверськодонецьк на схід до річки Оскіл.

Це була набагато принизливіша поразка, ніж попередній відступ з Києва. Це була більш-менш упорядкована справа, але тут не так. Це був не організований відступ, а радше розгром. Росіяни втекли, залишивши свої позиції, залишивши велику кількість зброї та техніки.

Є повідомлення про те, що російські військові залишаються позаду, переодягаються в громадянський одяг, щоб тікати пішки чи на велосипеді. Також були колони цивільних автомобілів, які тікали з усіх міст, селищ і селищ у бік російського кордону, побоюючись розправи з боку наступаючої української армії та ультраправих добровольчих батальйонів.

Природа режиму Путіна

Слід поставити запитання: як українці змогли здійснити такий несподіваний наступ і досягти такого приголомшливого успіху? Абсолютно ключовим фактором була розвіддана, надана американцями, яка майже напевно допомогла координувати та керувати всією операцією.

Але це не все пояснить. За часів Радянського Союзу якість радянської розвідки не мала собі рівних. Напевно, вони повинні були визначити нарощування українських військ на тій ділянці фронту і відповідно відреагувати?

Поразка на Харківському фронті виявила фатальну слабкість російських військ у цій війні — низьку якість їхньої розвідки, але це, у свою чергу, лише один із симптомів виродження в самому серці путінського режиму.

Розпад Радянського Союзу перетворив Росію з бюрократичної деформованої робітничої держави на буржуазний бонапартистський режим, яким керує корумпована кліка олігархів, які збагатилися завдяки масовому розкраданню власності народу.

Керує цим гнилим режимом кремлівська кліка, яка обслуговує інтереси олігархів, водночас пануючи над ними; знущання та позбавлення від них в обмін на послуги своєї міліції та ФСБ, спадкоємця старого КДБ, який був тією драбиною, якою Володимир Путін піднявся до Кремля.

Путін любить представляти себе сильною людиною, але насправді він велетень на глиняних ногах. Одна зі слабких сторін бонапартистського режиму полягає саме в тому, що сильна людина не терпить інакомислення чи будь-якої критики.

Людина в Кремлі живе у такій собі бульбашці: штучному світі, населеному корумпованими дружками та підлабузниками, у якому всі хочуть лише повідомити йому хороші новини, незалежно від того, має це якесь відношення до правди чи ні. Це, безсумнівно, зіграло найбільш негативну роль у веденні Росією війни з самого початку.

Це частково пояснює надмірну самовпевненість з боку Путіна. Це проявляється в тому, що він наполягає на нісенітниці, що це взагалі не війна, а лише «спеціальна військова операція» – дуже дивне формулювання, яке не має еквівалента ні в історії, ні у військовій теорії. Прикриваючись цим удаванням, Путін досі ухилявся від оголошення війни та проведення повної мобілізації, але це обмежило кількість сил, які він міг залучити до конфлікту.

Проведіть історичну аналогію, використану радником президента Зеленського Арестовичем: коли Червона армія звільняла Україну від нацистів, Сталін відправив у бій два з половиною мільйони військ. Навпаки, Росія поки що залучила до цієї війни відносно невелику кількість солдатів, можливо, 170 000.

Причини цього політичні. Оголошення війни і повна мобілізація мали б набагато більший вплив на російське суспільство і могли б викликати спротив, але це серйозно завадило військовим зусиллям Росії.

Таким чином, коли росіяни перекинули війська на посилення Херсонського фронту, ділянки Харківського фронту залишилися вкрай ослабленими. Ворог скористався нагодою і влаштував блискавичну атаку, яка застала росіян зненацька. Результатом
став розгром, як ми бачили.

Наслідки

Якими будуть наслідки цієї поразки росіян на Харківщині? З української точки зору, це вкрай необхідний засіб для підвищення морального духу. Пропагандистський елемент був ключовим для українсько-західної сторони від початку, але пропаганда має свої межі; якщо це не супроводжується конкретними досягненнями на місцях, то воно стає порожнім і контрпродуктивним.

Як і можна було передбачити, чоловіки в Києві зараз пихаються власною значимістю. Якщо процитувати фразу Сталіна, у них «паморочиться голова від успіху». Запаморочення в повсякденному житті може стати причиною неприємних пригод. Можна втратити рівновагу і боляче впасти, але під час війни наслідки можуть бути набагато серйознішими.

Зараз говорять про підготовку Україною такого ж контрнаступу у Вугледарі, на Запорізькому фронті. Проте, реальну ситуацію показують останні звернення Києва з вимогою до Заходу прискорити поставки зброї та значно збільшити її кількість.

З якою метою? Не для того, щоб влаштувати тріумфальний марш до Москви, чи до Криму, чи навіть до Маріуполя, а просто щоб утриматися на щойно завойованій території.

Виграти одну битву — це не виграти війну, яка складається з багатьох битв. Українці можуть виграти один бій, або десять боїв, але такі перемоги можуть бути ефемерними і не обов’язково визначати зміну загального балансу сил.

Екзистенційне питання

Це дуже небезпечні події для Путіна. Війна в Україні – екзистенційне питання для нього та його режиму. Крах російської оборони в Харкові був чи не найсерйознішим ударом Росії в цій війні. Військові та російські реакційні націоналістичні коментатори, які підтримали вторгнення в Україну, тепер відкрито критикують керівництво кампанії, дехто ставить під сумнів навіть самого Путіна.

Чеченський лідер Кадиров, який був важливою частиною війни проти України, відкрито висловив свою критику вимушеного відступу Росії в Харкові: «Були зроблені помилки. Думаю, вони зроблять висновки. Можливо, це неприємно, коли ти говориш комусь правду в очі, але мені подобається говорити правду».

Поки що ці тріщини лише незначні, але якщо ситуація на місці в Україні не зміниться і Путін не зможе продемонструвати певні перемоги, тоді незгода зростатиме, особливо серед тих, хто досі підтримував війну. Це може стати дуже небезпечним для позиції Путіна. Поразки у війні часто призводять до революції.

З цієї причини, Путіну потрібно діяти рішуче і швидко. Його перша реакція була вніч на 11 вересня серією скоординованих атак, які пошкодили електростанції по всій Україні, спровокувавши загальне знеструмлення. Це лише початок. Найближчими днями йому потрібно переконатися, що Росія не зазнає значних поразок і зуміє здобути ту чи іншу перемогу.

Можливо, йому доведеться вдатися до повної мобілізації, хоча це було б ризикованим кроком з його боку. Російський товариш коментує: «Мобілізація йде неофіційно. Були мобілізовані люди з регіонів, віддалених від великих міст. Питання в тому, чи почнуть зараз мобілізувати новобранців із великих міст, таких як Москва, Ленінград чи Казань. У цьому є великий політичний ризик».

Так чи інакше, Путіну потрібно зміцнити те, що є одним із найслабших місць російської армії у цій війні, як виявилося в останній поразці: живу силу. Це буде зроблено шляхом подальшого використання його переваги у вогневій потужності або залучення додаткових військ. Ймовірно, через суміш обох.

Імперіалісти стикаються з проблемами

Якщо розглядати об’єктивно, то нещодавня поразка є невдачею і призвела до серйозних труднощів у російській кампанії, але чи це матиме якийсь тривалий вплив на загальний баланс сил, залишається під сумнівом. Деякі військові та політичні лідери в Києві та на Заході висловлюють нотку обережності.

 
Зеленський — азартний гравець, який не проти приймати ризиковані рішення. Його Херсонсько-Харківська наступальна операція була відчайдушною авантюрою, спрямованою на збереження міжнародної підтримки. І іноді відчайдушні азартні ігри можуть увінчатися успіхом. Може здатися, що Зеленський тепер у сильній позиції, щоб вимагати ще більшої військової та фінансової допомоги від США та Європи.

Але у Зеленського є свої внутрішні проблеми. По Києву ходять чутки, що військове командування не надто зацікавлене в наступі на Херсон. Західні аналітики поставилися скептично і порадили обмежити його цілі та масштаби. Зеленський все-таки продовжив це. Причина була не стільки військова, скільки політична.

Тимчасово ця перемога вплине на моральний стан українських вояків і громадську думку, яка досі бачила лише поразки та відступи з квітня. Це дозволяє Україні зберегти надію на подальший прогрес у війні після зимового періоду, який, ймовірно, призведе до зупинки війни.

Але все не так, як здається. Парадоксально, але недавній військовий успіх української сторони створив труднощі для імперіалістів і того, що можна назвати Партією миру. Насправді кілька українських газет повідомляють, що під час минулотижневого візиту держсекретаря США Блінкена до Києва він «привіз послання від Джо Байдена про необхідність почати переговори з Путіним.» (Українська правда).

Але Путін не буде в настрої ні з ким вести переговори так швидко після принизливої ​​поразки. Нещодавня атака застала росіян зненацька. Але навряд чи таке повториться. Російські війська перегрупуються і будуть посилені новими свіжими дивізіями.

У Росії ще є значні резерви, на які можна спиратися. З 1 вересня на Далекому Сході проходили спільні з Китаєм та іншими країнами військові навчання «Восток-22», які тривали вісім днів. Таким чином, до військових навчань на Далекому Сході були залучені десятки тисяч російських військ, які могли бути призначені для українського фронту.

Путін зробить усе необхідне, щоб мати можливість представити перемогу в Україні. Для цього йому потрібно, як мінімум, утримати утримувані ним території в Херсоні, Запоріжжі та Луганську, а також завершити захоплення Донбасу, вийшовши на адмінкордон Донецька.

І про те, щоб Путін здався внаслідок тимчасових невдач, які неминучі у будь-якій війні, не йдеться. З іншого боку, Україна перебуває у надзвичайно складній економічній ситуації, будучи майже відрізаною від зовнішньої торгівлі (незважаючи на угоду про експорт зерна) і повністю залежачи від допомоги Заходу для свого щоденного бюджету.

Таким чином, імперіалісти – особливо європейці – стикаються з гострою дилемою. Зима на порозі, без жодних гарантій постачання газу та нафти. Це розпалює кризу вартості життя з потенційно вибуховими соціальними та політичними наслідками. Тиск щодо досягнення якоїсь угоди чи компромісу продовжуватиме зростати. Те, що ми побачили в Чеській Республіці, є дуже симптоматичним для змін громадської думки, які відбуваються в Європі.

Неможливо передбачити, що буде в найближчі кілька місяців. Як казав Наполеон: війна — найскладніше з усіх рівнянь. Це постійно рухома картина з багатьма невідомими змінними. Наше завдання як марксистів — стежити за розвитком подій і терпляче пояснювати передовим верствам суспільства, агітувати проти війни з революційної точки зору, звертаючись передусім проти ворога вдома: нашого власного правлячого класу.

Хорхе Мартін і Алан Вудс, 13 вересня 2022

Сегодня годовщина теракта 11 сентября 2001 года во Всемирном торговом центре. По этому поводу мы публикуем нижеследующую статью, написанную в день нападения. По сей день статья остается в силе по основным пунктам.

---

Во вторник 11 сентября 2001 года мир потрясло известие о самом разрушительном теракте в истории. Тысячи людей погибли и еще больше получили ранения после того, как два самолета врезались в башни Всемирного торгового центра в самом сердце финансового района Нью-Йорка. Всего через 18 минут после первого взрыва раздался второй взрыв, когда другой самолет врезался в другую башню. 

Считается, что это были пассажирские самолеты, и один из них, как полагают, был Boeing 767 American Airlines, летевшим из Бостона. Первый самолет врезался в одну из башен незадолго до 9 утра (14:00 по московскому времени). Дым валил из зияющей дыры в 110-этажной башне, которая была полностью разрушена. Вскоре после этого в другую башню врезался угнанный самолет. Люди были замечены выпрыгивающими из окон в сцене ужасающего ужаса. В башнях работало около 50 000 человек, хотя кажется, что во время нападения их было около 6 000, многие из которых, должно быть, были убиты или ранены.

Здание, самое высокое в Нью-Йорке, было популярной туристической достопримечательностью, в которой размещались компании, предоставляющие финансовые услуги, и нападение произошло в то время, когда сотрудники и туристы уже  были в здании. В феврале 1993 года Центр подвергся бомбардировке, в результате чего шесть человек погибли и более 1000 получили ранения. Теперь его больше нет, он превратился в тлеющие руины. 

На этом атаки не прекратились. В другом случае самолет врезался в Пентагон в Вашингтоне, округ Колумбия, в результате чего он загорелся. В Пенсильвании официальные лица аэропорта округа Сомерсет сообщили о крушении большого самолета к северу от аэропорта округа Сомерсет, примерно в 80 милях к юго-востоку от Питтсбурга.

Сообщалось, что другие угнанные самолеты направлялись в Вашингтон. Улицы Вашингтона и Нью-Йорка охватила паника. Мосты и тоннели в Нью-Йорке были закрыты из-за опасений новых нападений. Трагедии ошеломили нацию и побудили чиновников, опасающихся новых нападений, эвакуировать Капитолий, Белый дом, Государственный департамент и другие федеральные здания. Рейсы были отменены во всех крупных аэропортах США. По данным Управления кадров, вскоре после взрыва в Капитолии федеральное правительство приказало закрыть все федеральные здания в районе Вашингтона. По данным Службы национальных парков, в течение часа федеральное правительство предприняло дополнительный шаг, закрыв национальные достопримечательности по всей стране, в том числе Монумент Вашингтона, Статую Свободы и Арку ворот Сент-Луиса.

Официальные лица США, не теряя времени, назвали инцидент терактом. Похоже, что ФБР расследовало сообщения об угоне самолета перед двумя авиакатастрофами. Президент США Джордж Буш возвращается в Вашингтон и созвал совещание по вопросам национальной безопасности. Он сказал, что взрывы были «очевидной террористической атакой», и сказал, что «терроризм против нашего народа не выдержит». Впервые в американской истории президент отдал приказ о национальной наземной остановке, запретив все полеты под угрозой сбития.

Президент Буш приказал провести полномасштабное расследование, чтобы «выследить людей, совершивших этот акт». «Я распорядился, чтобы все ресурсы федерального правительства были направлены на помощь жертвам и их семьям», — сказал он, прежде чем попросить аудиторию минутой молчания и помолиться за жертв.

Этот террористический акт носит совершенно безумный и преступный характер и должен быть осужден — но не по лицемерным причинам, приведенным Бушем и Блэром. Марксисты выступают против индивидуального терроризма, потому что он контрпродуктивен и играет на руку наиболее реакционным слоям господствующего класса. Здесь дело обстоит именно так: это кровавое безобразие сыграет на руку Большому Бизнесу США и империализму. Это даст Бушу полную свободу действий на Ближнем Востоке и в мировом масштабе. Общественное мнение США будет смягчено для любой реакционной политики внутри страны и за рубежом.

На общественное мнение США это повлияет так же, как Перл-Харбор, который Рузвельт публично осудил, но тайно приветствовал. Американская общественность теперь будет готова принять зверства так называемых контрповстанческих и контртеррористических действий за границей, а также реакционное и антидемократическое законодательство дома. 

Кто стоит за терактом?

Пока ни одна группа не взяла на себя ответственность за инциденты, но многие наблюдатели возлагают вину на силы на Ближнем Востоке. Сначала пальцем указывали на Демократический фронт освобождения Палестины. Демократический фронт сразу же снял с себя ответственность, и это, несомненно, правда. Такая амбициозная атака, включающая одновременный захват четырех разных самолетов на территории США, должна была потребовать большого объема планирования и организации, на что ушли месяцы или даже годы. На самом деле, ни одна из палестинских групп сопротивления не будет иметь необходимой степени организации, финансовой поддержки и инфраструктуры для проведения такого нападения. Точно сказать, кто стоит за нынешними атаками, невозможно. В предыдущих случаях взрывы бомб, в которых обвиняли «ближневосточный терроризм», оказывались делом рук правых американских организаций. 

«Возможно, это самая дерзкая террористическая атака, которая когда-либо происходила в мире», — сказал Крис Йейтс, авиационный эксперт лондонской компании Jane’s Transport. «Требуется логистическая операция со стороны вовлеченной террористической группы, которая не имеет себе равных. Лишь очень небольшая горстка террористических групп находится в этом списке … Я бы назвал в начале списка Усаму бен Ладена».

Очевидно, что это нападение соответствует целям и методам бен Ладена и что у него будут необходимые средства для их осуществления. Бен Ладен призывал мусульман повсюду атаковать и убивать американцев. Три недели назад он предупредил о «беспрецедентной атаке» на интересы США из-за поддержки Вашингтоном Израиля. Этот человек и его движение не имеют ничего общего с социализмом или чем-либо прогрессивным, но являются представителями самой оголтелой реакции. Однако мало кричать о Бен Ладене. Необходимо объяснить, как он возник и почему.

Не следует забывать, что бен Ладен изначально финансировался, вооружался и поддерживался американским империализмом и был креатурой ЦРУ. Когда Вашингтону было выгодно разжечь исламский фундаментализм в качестве оружия против Советского Союза, они не гнушались поддерживать таких оголтелых реакционеров и массовых убийц. Пока убиваемые находились далеко — в Афганистане или на Ближнем Востоке, эти лицемеры могли себе позволить закрывать на это глаза. Теперь они вдруг обнаруживают, что бен Ладен и ему подобные — «враги цивилизации». Но в таком случае на угрозе цивилизации должно стоять клеймо «сделано в США».

Как мы заявляли, Торговый центр уже подвергался бомбардировке в 1993 году. «Второй случай просто невероятен», — сказал Айра Фербер, бывший представитель Национального совета по безопасности на транспорте. Действительно, так оно и есть, и ясно, что в этом безобразии много загадочного. Как получилось, что террористам удалось провести такую ​​атаку, не предупредив спецслужбы США? Столь обширное предприятие должно было включать в себя большое количество людей, сложный аппарат и длительное время на подготовку. Как это могло ускользнуть от внимания американской разведки?

Было сказано, что трудно проникнуть в террористические организации. На самом деле дело обстоит наоборот. ЦРУ ведет подробные досье на все эти группы и, несомненно, имеет в своих рядах своих агентов и доверенных лиц, в том числе агентов-провокаторов, отличающихся экстремистскими взглядами.

В прошлом спецслужбы добились значительных успехов в предотвращении терактов. На этот раз, похоже, произошел массовый и поразительный провал разведывательной сети. Эксперты британской разведки отметили, что неспособность американской разведки обнаружить подобную крупномасштабную операцию, которая, должно быть, планировалась и организовывалась в течение длительного периода времени, весьма поразительна и фактически необъяснима.

Как возможно, что ЦРУ было настолько невежественно и некомпетентно, что допустило такую ​​разрушительную атаку на нервные центры нации? Одна возможность не была упомянута, а именно, что это было результатом неудачной провокации. В темном мире интриг, провокаций и контрпровокаций, характерных для деятельности секретных служб, не исключено, что часть военного истеблишмента США решила позволить террористам начать атаку внутри Америки в качестве средства усиления общественной поддержки агрессивной политики и перевооружения. Это могло бы объяснить удивительную неудачу американской разведки, хотя разрушительный характер атаки позволяет предположить, что провокация вышла из-под контроля.

Одно можно сказать наверняка. Что следствием нападения будет усиление империализма и правого крыла в США. В очередной раз мы видим реакционные последствия индивидуального терроризма, безоговорочно осуждаемого марксистами.

Экономические последствия

Экономические последствия атаки были незамедлительными и драматичными. Торги на Нью-Йоркской фондовой бирже были остановлены на неопределенный срок. За этой новостью последовало резкое падение на фондовых биржах в Лондоне и других мировых торговых центрах. 80 процентов Интернета было отключено, а мобильные телефоны вышли из строя, что усилило панику. 

Фьючерсы на американские акции упали до того, как торги были приостановлены на неопределенный срок до открытия торгов во вторник. Акции в Европе быстро упали более чем на 6 процентов, а общеевропейский индекс FTSE Eurotop 300 снизился на 4,5 процента после предыдущего роста. «Инвесторы будут задаваться вопросом, не является ли это началом террористической кампании в США, направленной против высокопоставленных учреждений», — сказал Эндрю Миллиган, глава отдела глобальной стратегии Standard Life Investments в Эдинбурге. «Нет цен. Нет торговли», — сказал один из трейдеров развивающихся рынков в Нью-Йорке. «Все маклеры в торговом центре, так что цен нет».

Ожидалось, что американские акции упадут после задержки открытия, в то время как акции страховых компаний сильно пострадали из-за опасений огромных обязательств. «Когда рынок откроется, он откроется сильно вниз, — сказал Стэнли Наби, управляющий директор Credit Suisse First Boston, который контролирует 110 миллиардов долларов. Это абсолютно невероятно».

Майк Ленхофф из брокера Gerrard сказал: «Это катастрофа. Это повергает весь рыночный фон в хаос. Пентагон подвергся бомбардировке, и никто на самом деле не знает ответ американской политики, который, я думаю, будет довольно жестким, как только они почувствуют уверенность в том, кто несет за это ответственность.

Акции и доллар США упали, а облигации-убежища резко выросли, поскольку инвесторы, ищущие убежища в период неопределенности, подтолкнули цены на золото и нефть и швейцарский франк поднялся  вверх после инцидентов. Лондонская фондовая биржа сразу же вошла в свободное падение. Лондонский индекс FTSE упал на 200 пунктов, и подобные падения повторились на всех других фондовых биржах. Цена на нефть выросла на два доллара за баррель. Многие здания в лондонском Сити были поспешно эвакуированы из-за опасений нападения. 

В Европе доходность краткосрочных государственных долговых обязательств Европы также упала, при этом двухлетние бумаги достигли почти двухлетнего минимума. Катастрофа подорвала ликвидность на рынке корпоративных облигаций в евро, поскольку инвесторы бежали в государственные облигации-убежища. Инвесторы и так нервничали перед атаками, теперь в уравнение внесен новый элемент волатильности.

Доллар упал по отношению к евро и иене после взрыва. Евро стоил 0,9050 доллара по сравнению с 0,8978 доллара незадолго до первых взрывов.

Швейцарский франк ненадолго подскочил до 1,4901 за доллар с уровнем открытия бирж около 1,6882, но быстро упал до 1,66. Фьючерсы на нефть IPE Brent выросли более чем на три с половиной доллара до более чем 31 доллара за баррель, в то время как цены на золото выросли более чем на шесть долларов, или на 2 процента, до 278,00/280,50 долларов за тройскую унцию. Нервозность инвесторов выразил один из лондонских комментаторов:

«Я не думаю, что можно здраво говорить о поведении рынка. Пока мы говорим, рынок Великобритании упал на 20-30 пунктов — это довольно быстрые рыночные условия. Банки, страховщики упадут больше всего — все, что подвержено риску. Акции нефтяных компаний будут расти, и цены на нефть растут. Цена на нефть сейчас составляет почти 30 долларов (20 фунтов) за баррель по сравнению с 27,50 долларами ранее этим утром». 

Сила доллара, учитывая слабость американской экономики, бросила вызов закону гравитации. До сих пор он рассматривался как убежище в период глобальной нестабильности. На определенном этапе это было неизбежно, поскольку иностранные инвесторы выводили свои средства из Америки, провоцируя рост процентных ставок в США и подталкивая экономику США к рецессии. Возможно, этот процесс уже начался.

После почти десятилетнего бума в США мировая экономика уже колеблется на грани серьезной рецессии. Реальностью глобализации оказывается глобальный кризис капитализма. Основной причиной капиталистического кризиса является перепроизводство. Как только экономический цикл достигает критической точки, когда количество переходит в качество, любой инцидент может толкнуть его на грань рецессии. Так было с нефтяным кризисом 1973–1974 годов. Необходимо напомнить себе, что рост цен на нефть был связан с событиями на Ближнем Востоке. Теперь не исключено, что история повторится.

Новый мировой беспорядок

В одночасье величайшая сверхдержава, которую когда-либо видел мир, оказывается колоссом на глиняных ногах. Самое мощное военное государство, которое когда-либо видел мир, показало свое бессилие перед лицом терроризма. Перед Второй мировой войной Троцкий предсказывал, что Америка выйдет победителем и установит мировую гегемонию, но добавил, что в ее фундамент будет вложен динамит. Эти пророческие слова теперь оказались буквально правдой. Десять лет назад, после распада Советского Союза, отец президента Буша пообещал Новый мировой порядок. Теперь реальность ударила по дому с удвоенной силой.

Изнасилование планеты Большим Бизнесом создало мир, полный страданий, войн и хаоса, которые теперь повлияли на самое сердце мирового империализма. Это и есть настоящая причина нынешних злодеяний. Терроризм всеобщего голода, болезней, нищеты, эксплуатации и угнетения, который мучает миллионы мужчин, женщин и детей каждый день их жизни, является первопричиной беспорядков и нестабильности, охвативших планету на заре 21 век. 

Нигде это не является более очевидным, чем в Палестине, где люди на Западном берегу и в секторе Газа ежедневно подвергаются кровавым нападениям израильского империализма, их дома разрушаются, их молодых людей расстреливают, их средства к существованию отбираются. Стоит ли удивляться, что часть палестинской молодежи доведена до отчаяния? Удивительно ли, что существует яростная ненависть к империализму США, который поддерживает Израиль и хранит молчание обо всех этих злодеяниях? Где было осуждение президента Буша, когда лидер НФОП был недавно убит израильтянами в результате ракетного обстрела? Где были все разговоры об «атаке на цивилизацию», когда израильская армия убивала и калечила сотни палестинских мирных жителей? 

Все это самым страшным образом повлияло на сознание палестинских масс. Через несколько часов после нападений появились сообщения о праздновании на улицах Наблуса на Западном берегу. Ужасные страдания, причиняемые палестинскому народу израильским империализмом, который поддерживает Вашингтон, вызывают такую ​​реакцию. Но это глубоко ошибочно. Сцены палестинской молодежи по телевидению, демонстрирующие поддержку убийства сотен мирных жителей США, нанесут огромный вред делу палестинцев в США и во всем мире. Сочувствие, которое они завоевали среди рабочих США и других стран из-за своих страданий от рук израильских угнетателей, будет забыто волной отвращения, которая будет использована реакционерами США для разжигания антипалестинских и антиарабских настроений. Это, в свою очередь, подготовит почву для новых и чудовищных актов репрессий против палестинцев, которые будут более приемлемы для мирового общественного мнения, тогда как ранее они осуждались. 

Американцам придется нанести удар по какой-нибудь арабской стране — предположительно, по Ираку. Для этого им потребуется сотрудничество с израильской разведкой. Это укрепит руку Израиля, а не ослабит ее. Это навредит делу палестинцев, а не поможет ему. В этом ее реакционный характер. Надо быть слепым, чтобы этого не видеть.

Несмотря на впечатляющее воздействие, даже самые хорошо организованные террористические акты никогда не смогут уничтожить или даже серьезно ослабить империализм. Джордж Робертсон, секретарь НАТО, немедленно воспользовался нападением, чтобы выступить за наращивание военной мощи НАТО. Последствия нынешних нападений будут серьезными и реакционными. Американский империализм будет вынужден нанести ответный удар, и он не будет суетиться в выборе жертв. Уже были попытки обвинить Ирак в зверствах. Новые взрывы и опустошения станут ответом, добавляя к дьявольской спирали убийств и контр-убийств. Что касается народов Ближнего Востока, то нынешний инцидент ничем не поможет им в их бедственном положении. Палестинский народ не получит никакой выгоды от этого нападения. Американские империалисты будут загнаны еще дальше в объятия Израиля. Жестокость последних по отношению к палестинцам будет «оправдана» предполагаемой угрозой терроризма. 

После теракта в Африке империалисты США бомбили Ливию и Судан, хотя ни одна из этих стран не имела к этому никакого отношения. Теперь они, видимо, вернутся к бомбардировкам беспомощного народа Ирака — как будто одно кровавое преступление оправдывало другое. Тем самым они будут обострять все противоречия в мировом масштабе, создавая новые жертвы и новую ненависть — топливо для новых террористических актов. Это то, что они называют «защитой цивилизации». 

Ленин однажды сказал, что капитализм — это ужас без конца. В последние годы американцы и европейцы вооружились до зубов, чтобы вмешаться против движения масс в Африке, Азии, на Ближнем Востоке и в Латинской Америке, как в так называемом Колумбийском плане. Нынешнее зверство будет означать дальнейшее ускорение этой агрессивной программы перевооружения. Она не сулит ничего положительного рабочим и крестьянам всего мира, а является лишь еще одним проявлением конвульсивного кризиса капитализма в мировом масштабе. По словам римского историка Тацита: «И когда они создали пустыню, они называют ее Миром».

Тед Грант и Алан Вудс

Лондон, 11 сентября 2001 г.

В начале июля украинские суды постановили закрыть Коммунистическую партию Украины (КПУ) и арестовали её активы. Антидемократическая атака является частью скандальной кампании по подавлению политического инакомыслия и запятнанию образа «коммунизма», связывая его с российским империализмом. 

Российское вторжение в феврале дало новый предлог для режима Зеленского — так называемого защитника европейских демократических ценностей — для подавления политической оппозиции под видом борьбы с российскими коллаборационистами.

Под этим предлогом украинское государство уже запретило деятельность ряда политических организаций и СМИ. Разумеется, никаких доказательств сотрудничества представлено не было, и некоторые из этих организаций открыто выступали против российского вторжения. Как мы объясняли ранее, атаки на основные демократические права в Украине начались задолго до вторжения.

Это показывает реальный характер киевского режима: далеко не маяк демократии, это реакционное буржуазно-националистическое правительство, которым манипулируют  США и НАТО в разрушительной войне с российским империализмом. 

История КПУ

Репрессии коммунизма в Украине начались с распадом СССР. Одним из первых действий нового независимого украинского государства в августе 1991 года был запрет Коммунистической партии Украины (КПУ) после обвинения в организации свержения правительства. 

Украина вслед за Борисом Ельциным запретила свою Коммунистическую партию / Изображение: www.kremlin.ru

Украинский парламент (Рада) следовал не «воле народа», а диктату бандитов, которые сейчас правят Россией, где Борис Ельцин издал указ накануне издали приказ о запрещении собственной коммунистической партии. Реальное отношение украинских масс можно было увидеть в последующие два года, когда образовались десятки самостоятельных коммунистических групп, функционирующих в состоянии официальной нелегальности. 

Некоторые из этих групп продолжили реформирование КПУ в 1993 году на съезде в Донецке. Новая партия, особенно ее молодежное крыло, комсомол, продемонстрировала уровень политической активности, невиданный с тех пор, как сталинская бюрократия консолидировала свою власть в конце 1920-х годов. 

Политбюро КПУ воспитывалось в сталинской школе, со всеми вытекающими отсюда извращениями. Тем не менее, даже по сравнению с бурными 1980-ми при СССР первое десятилетие независимости Украины было гуманитарной катастрофой. 

Это привело к возобновлению популярности СССР в массах Украины, особенно на востоке и в центре страны, на которых меньше влиял украинский национализм, который был (и остается) откровенно антикоммунистическим и прокапиталистическим. 

На парламентских выборах 1998 года КПУ набрала наибольшую долю голосов — 25 процентов. Выступавшие против них «социалистические партии» набрали еще 16,5% вместе взятых.

За этим последовало не поражение олигархии от уполномоченных коммунистов, а объединенное маневрирование украинской буржуазии по ограничению угрозы КПУ. В то время КПУ была единственной значимой партией в парламенте, выступавшей против приватизации государственного имущества и сокращения государственных услуг, таких как пенсии. 

Для нейтрализации этой угрозы применялась двуединая стратегия. Помимо красной паники, организованной буржуазными СМИ, верхушкам КПУ были предложены союзы, которые были приняты жаждущими привилегий и комфортной жизни партийными бюрократами.

Это привело, за исключением времени после мирового экономического кризиса 2009 года, к продолжающемуся падению популярности КПУ. В момент событий Евромайдана, когда украинские нефтяники с помощью ультраправых сил вытеснили олигархов, с которыми КПУ была в коалиции, они были не в состоянии предложить альтернативу движениям ни за, ни против евромайдана. 

В сепаратистских республиках, где местные партийные секции поддерживали новое правительство, они были быстро оттеснены более русско-националистическими элементами.

Деккомунизация после Евромайдана и российское вторжение

Демонтаж памятника Ленину в Киеве в первые дни Евромайдана и криминализация символов советской эпохи в 2015 году были предзнаменованием грядущих событий. За этим последовал период ускоренной реакции на беспрецедентном уровне, когда КПУ подвергалась атакам со всех сторон со стороны ультраправых групп и украинского государства. 

Снос памятника Ленину в Киеве в первые дни Евромайдана был предзнаменованием грядущего / Фото: ВО Свобода

КПУ по всей стране подвергались нападениям и сжигались. На активистов нападали на улицах, и достаточно сказать, что украинская судебная система не предложила никакой помощи жертвам этих нападений.

Это сочеталось с массовым демонтажем памятников времен СССР и общественных произведений искусства в рамках так называемых законов о декоммунизации 2015 года, которые вынудили КПУ официально распустить свою партию и реорганизоваться под знаменем «Левой оппозиции».

Несмотря на слабое лидерство Петра Симоненко и преклонный возраст партийных активистов, они смогли оказать определенное сопротивление законам о декоммунизации, выступив против демонтажа памятников. Марши 9 мая в память о победе СССР над фашизмом во Второй мировой войне продолжали проходить во многих частях Украины, несмотря на давление со стороны государства и ультраправых.

Избрание Зеленского вместо Порошенко изначально создавало некоторую видимость ослабления реакции государства, отчасти из-за общей усталости населения Украины от крайне правых. Симоненко даже несколько раз появлялся на украинских телеканалах. 

Однако за год, предшествовавший российскому вторжению, правительство Зеленского под давлением крайне правых элементов государственных сил и его империалистических сторонников больше опиралось на украинский национализм и подавляло потенциальную политическую оппозицию.

Российская армия, со своей стороны, время от времени цинично использовала символы советской эпохи в пустой попытке улучшить отношения с симпатизирующими слоями населения, пробуждая память об освобождении Красной Армией во время Второй мировой войны. 

Российский империализм не только не вернул СССР, но ничего, кроме смертей и разрушений войны, Украине не принес. 

Симоненко, конечно, не улучшил положение рядовых членов, поддержав возмутительную поддержку путинского вторжения Коммунистической партией Российской Федерации (КПРФ) во время выступления на телеконференции в мае. 

Это предательство следует модели бюрократии КПУ, которая не понимает подлинного интернационализма и не верит в рабочий класс, вплоть до пассивной поддержки вторжения такого архиреакционера, как Путин. Деятельность КПУ и так некоторое время замалчивалась, но это могло быть связано с внутренним противодействием линии руководства, как это более открыто происходит в КПРФ.

Но в любом случае мы должны четко понимать, какие мотивы здесь играют роль. Самый большой приоритет правительства Зеленского — подорвать любую организованную оппозицию войне. Он счастлив попирать демократические права на свободу выражения мнений и ассоциаций в этом процессе. 

И более того, связывая КПУ с русским вторжением, цель состоит в том, чтобы связать социализм и коммунизм вообще с Россией, и с ужасами нынешнего вторжения: сейчас и в будущем. 

Не случайно также ускорилось уничтожение общественных памятников советской эпохи, топонимов и произведений искусства. Накануне войны человек на Херсонщине получил пять лет условно за публикацию в Интернете цитат Ленина и Сталина. 

А в мае женщину в Одессе арестовали за продажу значков советских времен. Изображения, по-видимому, были настолько «опасными», что полиция замазала их в отчете о доказательствах!

Этим возмутительным попыткам подавить социализм и коммунизм необходимо противостоять. Мы выражаем солидарность со всеми репрессированными левыми активистами Украины и призываем к созданию революционных сил и классовой солидарности во всех частях бывшего СССР. 

Долой государственные репрессии! Долой межимпериалистическую войну! За демократические права на свободу слова и ассоциации! Создавайте силы коммунистической революции поперек национальных границ!