Про українське питання

Коли ми чіпаємо національне питання, то сталіністи кажуть, що вони цілком підтримують Леніна. Але коли справа доходить до українського питання, то сталіністи, як всі за одного кажуть, що завершення коренезації було правильним рішенням, заради зберігання територій, але від неправильного підходу до національного питання ми загубили ціле покоління українців, які готові боротися за світову революцію. Троцький у цій праці дає критику сталінізму, дає характеристику сталінізму, і як він вплинув на українське національне питання.


Українське питання, яке багато урядів та багато «соціалістів» і навіть «комуністи» намагалися забути або ж запхати у довгий ящик історії, знову постало тепер з подвоєною силою на порядку денному. Нове загострення українського питання якнайщільніше пов’язане з виродженням Радянского Союзу та Комінтерну, успіхами фашизму та наближенням нової імперіалістичної війни. Розіп‘ята між чотирма державами, Україна посіла тепер у долі Європи те саме місце, яке займала в минулому Польща, з тією різницею, що світові відносини тепер незрівнянно напруженіші, і темпи розвитку прискорені. Українському питанню судилося у найближчий період відігравати величезну роль у житті Європи. Недарма Гітлер так галасливо підняв питання про створення «Великої України», і недарма, знову ж таки, він із поспіхом крадія зняв це питання.



Другий Інтернаціонал, що обстоював інтереси робітничої бюрократії та аристократії імперіалістичних держав, цілковито ігнорував українське питання. Навіть і ліве крило не звертало на
нього необхідної уваги. Достатньо згадати, що Роза Люксембург,
із її світлим розумом та справжнім революційним духом, вважала
за можливе заявити, що українське питання є вигадкою купки інтелегентів. Ця позиція наклала тавро навіть і на польську комуністичну партію. Офіційні провідники польської секції Комінтерну вбачали в українському питанні не стільки революційну проблему, скільки перешкоду. Звідси постійні опортуністичні спроби відкараскатися від цього питання, зам’яти його, замовчати або відсунути невизначене майбутнє.

Партія більшовиків не без зусиль, лише поступово, під безперервним тиском Леніна засвоїла для себе правильне ставлення до українського питання. Право на самовизначення, тобто на відокремлення, Ленін застосовував однаково як до поляків, так і до українців. Аристократичних націй він не визнавав. До будь-яких намірів замовчувати та відсовувати у бік проблему пригнобленої національності він ставився як до проявів великоруського шовінізму.

Опісля здобуття влади всередині партії точилася серйозна боротьба щодо лінії вирішення численних національних проблем, успадкованих від старої Росії. Перебуваючи на посаді народного комісара національностей, Сталін неодмінно відстоював найбільш централістську та бюрократичну тенденцію. Це особливо давалося відзначити у грузинському питанні та у питанні щодо України1. Листування з цієї теми ще дотепер не надруковане. Ми сподіваємося надрукувати ту його дуже невелику частину, яка у нас є. З кожного рядка листів та пропозицій Леніна стає зрозумілим прагнення піти ти якомога далі назустріч тим національностям, які зазнали пригноблення у минулому. Навпаки, у пропозиціях та заявах Сталіна завжди була відчутна тенденція до бюрократичного централізму. Щоб забезпечити «зручність керування», тобто інтереси бюрократії, найзаконніші вимоги пригноблених національностей
були проголошені проявами буржуазного націоналізму. Всі ці симптоми були помітні вже у 1922–1923 роках. Із того часу вони набули жахливого розвитку, що призвело до прямого придушення будь-якого самостійного розвитку народів СРСР.

На думку старої більшовицької партії Радянська Україна повинна була стати міцним стрижнем, навколо якого мали об’єднатися інші частини українського народу. Нема сумнівів, що Радянська Україна у перший період свого існування розвинула могутню силу тяжіння також і в національному плані та підіймала
на боротьбу робітників, селян і революційну інтелігенцію Західної
України, поневоленої Польщею. Проте за роки термідоріанської реакції становище Радянської України, а разом із тим і загальна постановка українського питання в цілому різко змінилися. Що
більші надії було пробуджено, то гостріше постала зневіра. Бюрократія придушувала та грабувала народ також і у Великоросії.
Але в Україні ситуацію ускладнював розгром національних сподівань. Ніде утиски, чистки, репресії і взагалі всі види бюрократичного хуліганства не мали такого вбивчого розмаху, як в Україні,
у боротьбі зі стійкими підґрунтовими прагненнями українських мас до більшої незалежності та свободи. Для тоталітарної бюрократії Радянська Україна перетворилася на адміністративну частину економічного цілого та військового базису СРСР. Сталінська бюрократія будує, щоправда, пам‘ятники Шевченкові, проте для того, щоб міцніше притиснути цими пам‘ятниками український народ та примусити його мовою Кобзаря славити кремлівську кліку ґвалтівників.

Що стосується закордонної України, Кремль ставиться до неї тепер так само, як і до інших пригноблених народів, до всіх колоній та напівколоній, тобто як до розмінної монети у власних міжнародних комбінаціях із імперіалістичними урядами. Нещодавно, на 18-му з`їзді сталінської «партії» Мануїльський2, один із найогидніших ренегатів українського комунізму, з усією щирістю пояснював, що не тільки СРСР, але й Комінтерн («лавочка», за визначенням Сталіна) відмовляються вимагати звільнення пригноблених народів, якщо їх пригноблювачі не є ворогами пануючої
московської кліки. Індію Сталін, Дімітров3 та Мануїльський захищають тепер від Японії, але не від Англії. Західну Україну вони готові назавжди віддати Польщі в обмін на дипломатичну угоду,
яка здається сьогодні вигідною для бюрократів Кремля: вони давно вже не йдуть у своїй політиці далі за кон’юнктурні комбінації!

Від колишньої довіри та симпатій західних українських мас не залишилося ані сліду. З часів останньої розбійницької «чистки» в Україні ніхто на Заході не хоче приєднуватися до кремлівської сатрапії, яка й далі іменується Радянською Україною. Робітники та селянські маси в Західній Україні, у Буковині, в Карпатській Україні розгублені: куди пристати? чого вимагати? Це становище, питомо, передає керівництво найреакційнішим українським клікам, які свій «націоналізм» виявляють у тому, що намагаються продати український народ то одному, то другому імперіалізмові в обмін на обіцянки фіктивної незалежності. На ґрунті цієї трагічної руїни Гітлер будує свою політику в українському питанні. Свого часу ми казали: без Сталіна (тобто без убивчої політики Комінтерну в Німеччині) не було б Гітлера. До цього можна тепер додати: без насильства сталінської бюрократії над Радянською Україною не було би гітлерівської української політики.

Не будемо аналізувати тут мотиви, що спонукали Гітлера відмовитися, принаймні на поточний період, від гасла Великої України. З одного боку, ці мотиви потрібно шукати у шахрайських
оборудках німецького імперіалізму, а з другого – у побоюваннях викликати диявола, з яким важко буде впоратися. Карпатську Україну Гітлер подарував мадярським катам. Він зробив це якщо не з відвертого схвалення Москви, то, вочевидь, у розрахунку на таку схвальну реакцію. Гітлер немовби промовляє до Сталіна: «Якби я мав наміри атакувати завтра Радянську Україну, я би зберіг Карпатську Україну у власних руках». Ніби у відповідь, Сталін на 18-му з`їзді відверто бере під свій захист Гітлера від наклепів західних «демократій». Гітлер замахнувся на Україну? Дурниці! Війна з Гітлером? Жодних підстав! Сталін відверто тлумачить передачу Карпатської України до рук Угорщини як миролюбний акт. Отже, частини українського народу стали для Кремля розмінною монетою у міжнародних розрахунках.

Четвертий Інтернаціонал зобов’язаний усвідомити величезне значення українського питання не лише для долі Південного Сходу та Сходу Європи, але і Європи загалом. Мова йде про народ,
що довів свою життєву силу, дорівнює за чисельністю населенню Франції, займає винятково багату територію, вкрай важливу до того ж у стратегічному плані. Питання долі України постало на
повний зріст. Потрібне ясне й виразне гасло, яке відповідає новій ситуації. На мою думку, таким гаслом може бути в цей час тільки: Єдина вільна й незалежна робітничо-селянська радянська
Україна!

Ця програма перебуває в непримиреннім протиріччі, насамперед із інтересами трьох імперіалістських держав: Польщі, Румунії й Угорщини. Тільки безнадійні пацифістські бовдури здатні думати, що звільнення й об’єднання України можна здійснити мирними дипломатичними шляхами, референдумами, рішеннями Ліги Націй та ін. Анітрохи не кращі, звичайно, ті «націоналісти», які збираються вирішувати українське питання шляхом прислужництва одному імперіалізму проти іншого. Гітлер дав цим авантюристам неоціненний урок, підкинувши (чи надовго?) Карпатську Україну уорцям, які негайно винищили чималу кількість довірливих
українців. Оскільки справа буде залежати від військової сили імперіалістських держав, перемога одного або іншого угруповання може означати лише нове розчленовування українського народу
й ще жорстокіше його поневолення. Програма незалежності України в епоху імперіалізму прямо й нерозривно пов’язана з програмою пролетарської революції. Створювати собі будь-які ілюзії щодо цього було би злочинно.

Але ж незалежність об’єднаної України означає відокремлення Радянської України від СРСР! – вигукнуть хором «друзі» Кремля. – Що ж тут такого жахливого? – заперечимо ми зі свого боку. Нам не властиве священне тремтіння перед державними кордонами.
Ми не стоїмо на позиції «єдиної й неподільної». Адже й конституція СРСР визнає право складових націй федерації на самовизначення, тобто на відділення. Отже, навіть нинішня кремлівська олігархія не сміє заперечувати цей принцип. Щоправда, він залишаєтся тільки на папері. Найменша спроба відкрито порушити питання про незалежну Україну мала б наслідком негайний розстріл, а обвинуваченням у зраді. Але саме ця огидна по-двійність,
саме це нещадне цькування всякої вільної національної думки й призвели до того, що трудящі маси України, ще більше, ніж у Великоросії, ставляться до влади Кремля як до жахливого насильства. За такого внутрішнього становища не може бути, зрозуміло, і мови про те, щоб Західна Україна добровільно приєдналася до СРСР, яким він є зараз. Отже, об’єднання України передбачає звільнення так званої Радянської України з-під сталінського чобота. Бонапартистська кліка буде й у цьому питанні жати те, що посіяла.

Зрозуміло, що незалежна робітничо-селянська Україна могла би потім вступити до Радянської Федерації; але добровільно, на умовах, які вона сама вважатиме прийнятними, що передбачає,
у свою чергу, революційне відродження самого СРСР. Справжнє звільнення українського народу неможливе без революції або низки революцій на Заході, які, зрештою, повинні призвести до
утворення Радянських Сполучених Штатів Європи. Незалежна Україна могла б увійти й безсумнівно ввійшла б у цю Федерацію як рівноправний член. Пролетарська революція в Європі не залишила б, у свою чергу, каменя на камені від огидної будівлі сталінського бонапартизму. У цьому випадку найтісніша спілка Радянських Сполучених Штатів Європи й відродженого СРСР була б неминучою і представила би неосяжні вигоди для європейського й азіатського материків, включаючи, звичайно, і Україну. Але тут ми переходимо вже до питань другої і третьої черги. Першочерговим питанням є революційне забезпечення єдності й незалежності Робітничо-селянської України у боротьбі з імперіалізмом, з одного боку, та з московським бонапартизмом – з другого.

Україна є особливо багатою на досвід із хибних шляхів боротьби за національне звільнення. Тут було випробувано все: і дрібнобуржуазна Рада, і Скоропадський, і Петлюра, і «союз» з Гогенцоллерном, і комбінації з Антантою. Хто після всіх цих експериментів і далі сподівається на якусь із фракцій української буржуазії як на провідника визвольної національної боротьби, той є політичним мерцем. Лише український пролетаріат здатний не тільки вирішити революційне по самій своїй сутності завдання, але й взяти на себе ініціативу його вирішення. Він, і тільки він може згуртувати навколо себе селянські маси й справді революційну національну інтелігенцію.
На початку минулої імперіалістської війни українці Меленевський («Басок») і Скоропис-Йолтуховський4 намагалися поставити український визвольний рух під захист гогенцоллернівського генерала Людендорфа5, прикриваючись при цьому лівими фразами. Революційні марксисти стусаном відкинули цих панів. Так само повинні чинити революціонери й надалі. Війна, що насувається, створює сприятливу атмосферу для всіляких авантюристів, шукачів чудес і шукачів золотого руна. Цих панів, що особливо люблять гріти руки біля національного питання, не можна підпускати до
робітничого руху й на гарматний постріл. Ні найменших компромісів із імперіалізмом, фашистським і демократичним! Ні найменших поступок українським націоналістам, клерикально-реакційним або ліберально-пацифістським. Ніяких «народних фронтів»! Повна незалежність пролетарської партії як авангарду трудящих!

Але ж це означає військове послаблення СРСР? – заволають від жаху «друзі» Кремля. Послаблення СРСР, відповідаємо ми, викликає дедалі більше зростання відцентрових тенденцій, які породжує бонапартистська диктатура. У випадку війни ненависть мас до правлячої кліки може привести до втрати всіх соціальних
завоювань Жовтня. Вогнище занепадницьких настроїв – у Кремлі.
Незалежна Радянська Україна, навпаки, вже з огляду на власні інтереси, стала б могутнім південно-західним оплотом СРСР. Відділеня України не означало би послаблення зв’язків із працюючими масами Великоросії, а лише послаблення тоталітарного режиму, який душить Великоросію, як і всі інші народи Союзу. Що скоріше буде підкопана, розхитана, зметена й розчавлена нинішня бонапартистська каста, то міцніше стане захист радянської республіки, то надійніше її соціалістичне майбутнє.

Такою видається мені правильна політика в українському питанні. Я говорю тут від власного імені. Питання підлягає міжнародному обговоренню. Перше місце в цьому обговоренні повинне належати українським революційним марксистам. Ми з якнай більшою увагою поставимося до їхніх голосів. Але нехай квапляться: часу на підготовку залишається небагато!

Л. Троцький 1939 р.

«Бюллетень оппозиции» No 7778

Переклад: Андрій Манчук

Взято: «Український Троцький»

Примітки:

1. Під час дискусій навколо об’єднання України, Білорусі, Російської та Закавказької Федерації у Радянський Союз всередині більшовицької партії проявилися діаметрально протилежні підходи: Сталін та його прибічники відстоювали централістський та великодержавний варіант «автономізації» (входження національних республік до складу Росії на правах формальної автономії), тоді як провідники інтернаціоналістичної лінії (Ленін, Троцький, Бухарін), а також представники компартій України (причому не тільки ук- раїнець Скрипник, а й Раковський та Фрунзе) і Грузії (Мдівані, Махарадзе) прагнули забезпечити максимальну самостійність республік (включно з пра- вом виходу із союзу) та реалізацію національних потреб народів, раніше пригноблених Російською імперією. У серпні 1922 р. Сталіну, котрий піс- ля революції очолював наркомат зі справ національностей і вважався «фахівцем з національного питання» завдяки відповідній довоєнній статті (на- писаній не без допомоги Бухаріна), довірили підготувати проект резолюції комісії Оргбюро ЦК щодо питань «відносин РСФРР і незалежних республік». Сталінський проект «автономізації» викликав критику комуністів Грузії, які, погоджуючись із необхідністю господарської єдності, вимагали рівноправ- ного об’єднання на конфедеративних засадах. Дійшло до того, що у запалі суперечки Орджонікідзе як представник московського центру навіть вдарив грузинського комуніста-«незалежника» Кобахідзе (а для розслідування «гру- зинського інциденту» була відправлена комісія на чолі з Дзержинським).
Ленін, який через хворобу не міг брати належної участі в дебатах, був украй незадоволений «великоруським шовінізмом і націоналізмом», який виявили Сталін, Орджонікідзе та Дзержинський (додавши, що «зросійщені інородці завжди пересолюють за істинно російським настроєм»). За слова- ми Леніна, без розширення прав національних республік неможливо буде захистити «інородців від нашестя тієї істинно російської людини, велико- роса, шовініста у сутності, негідника і насильника, яким є типовий росій- ський бюрократ». Сталіну, який обізвав ленінську позицію «національним лібералізмом», Ленін відповів: «Той грузин, котрий зневажливо ставиться до цієї сторони справи, зневажливо жбурляє закидами у «соціал-націоналізмі» (тим часом як він сам є справжнім і істинним не тільки «соціал-націоналом», але й грубим великоруським держимордою), той грузин, власне, порушує ін- тереси пролетарської класової солідарності, тому що нічого так не затримує розвиток і зміцнення пролетарської класової солідарності, як національна несправедливість, і ні до чого настільки не чутливі «ображені» націонали, як до відчуття рівності та до порушення цієї рівності, хай навіть за необе- режністю, навіть у вигляді жарту… своїми товаришами пролетарями. Ось чому в цьому випадку краще пересолити в бік поступливості та м’якості до національних меншин, ніж недосолити. Ось чому в цьому випадку корінний інтерес пролетарської солідарності, а відповідно і пролетарської класової бо- ротьби, вимагає, щоб ми ніколи не ставилися формально до національного питання, а завжди враховували обов’язкову різницю в ставленні пролетаря нації пригнобленої (або малої) до нації пригноблюючої (або великої)» [Ленин
В. И. К вопросу о национальностях или об «автономизации» // ПСС, издание 5-е, т. 45. – С. 360]. 30 грудня 1922 р. І з’їзд Рад СРСР постановив об’єднати Російську Федерацію, Україну, Білорусь, Закавказьку Федерацію в єдину державу – Союз Радянських Соціалістичних Республік (було затверджено Декларацію про створення СРСР та Союзний договір). Хоча створення СРСР відбулося у відповідності з ленінським планом, та після укріплення сталінського авто- ритаризму посилилися переслідування «націонал-ухильників».

2. Дмитро Захарович Мануїльський (1883–1959) – український радянський політичний і державний діяч. Один з організаторів Кронштадт- ського повстання 1906 р. Випускник Сорбонни. Входив до групи «Вперед» і фракції «міжрайонців», до більшовиків приєднався у 1917 р. У 1918 р. ра- зом із Раковським вів від імені Радянської Росії переговори з гетьманським урядом, у результаті яких було укладено прелімінарний мир. З 1922 р. пра- цював у Комінтерні, з 1924 р. член президії виконкому Комінтер- ну, у 1928–43 рр. – секретар виконкому Комінтерну, очолював делегацію ВКП(б) у виконкомі Комінтерну. З липня 1944 р. – народний комісар закор- донних справ УРСР, очолював делегацію УРСР на міжнародній конференції у Сан-Франциско, яка оформила створення ООН.

3. Георгій Дімітров (1882–1949) – діяч болгарського та міжнародного комуністичного руху. Обвинувачений нацистами у підпалі Рейхстагу, зумів використати інспірований ними Лейпцизький судовий процес проти самого фашизму. У 1935–1943 рр. – генеральний секретар виконкому Комінтерну. На момент смерті – генеральний секретар ЦК Болгарської компартії та голо- ва Ради Міністрів.

4. Троцький особисто знав Маркіяна Меленевського та Олександра Скоропис-Йолтуховського, адже разом з ними видавав газету «Правда» (з 1908 р. – за 4 роки до однойменної ленінської газети). Меленевський і Скоропис-Йолтуховський тоді очолювали Українську соціал-демократичну «Спілку», що у 1904 р. покинула Революційну українську партію, керуючись ідеєю про недоцільність існування самостійної української соціал-демо- кратії. «Спілка» увійшла до складу РСДРП на правах крайової організації, що претендувала на «організацію україномовного пролетаріату», та мала 14 депутатів у Думі. У 1909 р. конференція «Спілки» прийняла меншовицьку резолюцію, відмежувавшись від Троцького та «Правди», яких звинуватила у «більшовицькій орієнтації». Щоправда, Меленевський після повернення з еміграції скликав у 1912 р. ще одну конференцію, що представляла пере- дусім подільські партійні організації.
У 1914 р. лідери «Спілки» різко змінили свою колись проросійську орієн- тацію на діяльність в інтересах Центральних держав. Меленевський і Скоропис-Йолтуховський змінили Дмитра Донцова у керівництві «Спілки визволен- ня України» – об’єднання українських емігрантів з Російської імперії, що осіли в Австро-Угорщині під час Першої світової війни й намагалися пропагувати створення української держави під протекторатом Відня та Берліна. Діяль- ність колишніх соціал-демократів у СВУ критикували Володимир Ленін та український марксист Лев Юркевич, які самі перебували у полеміці. Меленев- ський повернувся до Радянської України, натомість Скоропис-Йолтуховський дрейфував далі вправо, став одним з лідерів «гетьманського руху», що групу- вався навколо Скоропадського, і жив у нацистській Німеччині, доки не був вивезений радянською військовою контррозвідкою у 1945 р.

5. Еріх Людендорф (1865–1937) – відомий німецький генерал реакційних поглядів. У роки Першої світової війни – начальник штабу у Пауля фон Гінденбурга, автор концепції «тотальної війни», згодом фактичний
командувач армією Вільгельма ІІ Гогенцоллерна. Після війни звинувачував
Листопадову революцію в «ударі ножем у спину переможній німецькій армії», підтримував нацистів, був одним з організаторів «Пивного путчу» 1923 р.
у Мюнхені.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.