Походження Української Олігархії

Хто такий олігарх?

Багато українців використовує термін «олігарх» для описання певних людей, як зазвичай, Коломойський, Ахметов, Пінчук, Фірташ, що мають великі багатства в Україні. ЗМІ, публіцисти, політики теж люблять використовувати цей термін в своїх пропагандистських цілях. Однак, ніде немає чіткого опису того, чим є олігархія. В 90-х взагалі олігархом могла вважатися будь-яка людина, що певним (часто нечесним) шляхом заробила мільйони доларів.


Проте, для того, щоб почати відповідати на питання «хто такий олігарх?», ми маємо дати визначення цього терміна. Під олігархією ми будемо розуміти сучасну специфічну крупну буржуазію, що з’явилася внаслідок історичних подій 90-х. Це визначення одразу ставить перед нами декілька питань: хто така буржуазія? Чим відрізняється олігархія в Україні від звичайної великої буржуазії? Що за історичні події були в 90-х? Тому ми почнемо розглядати ці питання по порядку.

«Історія всього дотеперішнього суспільства є історія боротьби класів.

Вільний і раб, патрицій і плебей, феодал і кріпак, цеховий майстер і підмайстер, коротко кажучи, гнобитель і гноблений перебували в постійному антагонізмі один до одного, вели безупинну, то приховану, то явну боротьбу, боротьбу, яка кожний раз кінчалася революційною перебудовою всього суспільства або спільною загибеллю класів, що боролися.» (К. Маркс та Ф. Енгельс «Маніфест комуністичної партії»)

Маркс та Енгельс дають тут важливе положення історичного матеріалізму. Вся історія (за виключенням неписаної історії) була історією боротьби класів. В капіталістичному суспільстві цей антагонізм виступає в формі антагонізму між пролетаріатом та буржуазією. Діалектика не дає нам зрозуміти цей антагонізм з самого себе, а змушує нас розуміти відношення між пролетаріатом та буржуазією як взаємопов‘язані та фундаментальні для капіталістичного виробництва. Ми не можемо сказати пролетаріат, не кажучи буржуазія. Пролетарій є «вільний» робітник капіталістичного суспільства, що змушений продавати свою робітничу силу через те, що не має засобів виробництва. Свобода вибору для пролетаріата обмежується між смертю або рабством. Ми кажемо, що пролетаріат продає робітничу силу, але кому він її продає? Він продає робітничу силу капіталісту, що має засоби виробництва. Таким чином перед нами виникає антагонізм між пролетаріатом та буржуазією. Капіталіст або буржуа намагається висмоктати більше прибутку з робітничої сили, тому він є пасивною стороною антагонізму, що почуває себе задоволеним та затвердженим. Пролетаріат же в цьому антагонізмі є руйнівною, прогресивною стороною, що почуває себе в цьому антагонізмі пригніченим, та бачить дійсність свого нелюдського існування. Вони обидва породжені приватною власністю на засоби виробництва, та є одним цілим в цьому антагонізмі. 

«Окремі індивіди утворюють клас лише остільки, оскільки їм доводиться вести спільну боротьбу проти якогось іншого класу;  в інших відносинах вони самі вороже протистоять один одному як конкуренти. З іншого боку, і клас, у свою чергу, стає чимось самостійним по відношенню до індивідів, так що останні знаходять уже заздалегідь встановленими умови свого життя: клас визначає їхнє життєве становище, а водночас і їхню особисту долю, підпорядковує їх собі. Це явище того ж порядку, що і підпорядкування окремих індивідів розподілу праці, і воно може бути усунуте лише шляхом знищення приватної власності та самої праці»…«Це підведення індивідів під певні класи може бути знищено до того часу, доки не утворився такий клас, якому не доводиться відстоювати проти панівного класу якийсь особливий класовий інтерес.» (К. Маркс та Ф. Енгельс «Німецька ідеологія)

Однак, що таке клас? Підхід Маркса та Енгельса не дає їм на манер академічної соціології робити цілі класифікації або таблиці класів, не дає їм зробити раз та назавжди закріплене визначення. Вони практикують динамічний підхід в якому класи з’являються тільки у взаємному антагонізмі.

«Класами називаються великі групи людей, що розрізняються по їх місцю історично визначеною системою громадського виробництва, по їх відношенню (здебільшого закріпленому й оформленому у законах) до засобів виробництва, по їхній ролі в громадській організації праці, а отже, за способами отримання і розмірами тієї частки суспільного багатства, якою вони володіють» (В. І. Ленін «Великий почин»)

Ми бачимо, що один з самих видатних марксистів не намагається дати якусь класифікацію, а намагається задати місце «великих груп» людей в суспільстві, що відрізняються по відношенню до засобів виробництва, по відношенню до розподілу праці, по відношенню до природи та розміру прибутку. Сьогодні існує твердження мов пролетаріат зник, але капіталісти ще нікуди не збиралися на покій, а поки існує буржуазія, то пролетаріат нікуди зникати не буде.

Олігархія для нас є специфічною великою буржуазією, що зливає між собою правлячий клас та державний апарат. Олігархія використовує різноманітні канали для впливу на владу, починаючи від секретних корупційних схем, до легальних публічних каналів впливу, тиснувши на владу всіма методами, вона зливається з цим державним бюрократичним апаратом. Олігархи є поганими стратегічними інвесторами, а тому для їх капіталу необхідна держава, яка буде допомагати олігархам захоплювати більше підприємств та забирати з них більше прибутку, сама держава теж залежить від олігархів, що сплачують політичні компанії бюрократів. З одного боку, в олігархічному режимі ринкові відносини вторгаются в державний апарат, з другого боку, сам державний апарат вторгається в ринкові відносини. Влада та бізнес злились між собою.

Лобізм та корупція грає тут опосередковану роль між державою та капіталом, а тому тут вона є не якоюсь «патологією», що взялася з неба, та з якою можна боротися лише поставивши “правильних людей”, а структурним та органічним явищем олігархічного порядку, яке налагоджує господарські зв‘язки. В інших країнах лобістська діяльність не сплітає виробництво та політику, вона існує для того, щоб просто зберегти певний статус-кво капіталіста, але не граючи опосередковану роль, що сплітає державу та бізнес. В класичному порядку великої буржуазії ми бачимо, що в кінцевому рахунку політика дістается бюрократам, а економіка буржуазії, тісно не сплітаючись між собою.

Олігархія створила модель буржуазної демократії, при якій робітничі маси нічого не вирішують, маси були витіснені від політики, а олігархи, користуючись інструментами цієї буржуазної демократії, прямо ставлять своїх ручних песиків, самі займають певні посади у державній владі та ведуть боротьбу між собою. 

Якщо в бонапартистських режимах влада відчужує себе від правлячого класу та починає лавіювати між самими класами, то в олігархи роблять владу яскраво класово вираженою, а правлячий клас сплітається з бюрократією та експлуатує пригнічений клас. 

Олігархічне початкове накопичення капіталу

Для Гегеля ціллю історичного процесу був рух до самозвільнення, подолання всіх форм відчуження, але в нашій роботі ми маємо діло не з подоланням цих форм, а навпаки з їх реакційним поверненням в повсякденну практику живих людей. Великі визвольні досягнення жовтневої революції були піддані термідоріанському запереченню зі сторони сталінізму, а сам сталінізм був підданий запереченню зі сторони капіталістичної контрреволюції. 

Перед тим, як ми почнемо роздивлятись початкове накопичення капіталу олігархії, ми маємо дати розгорнуту відповідь на два питання: який соціально-економічний характер мав Радянський Союз? Чому розпався Радянський Союз? 

Ми стверджуємо, що СРСР по своєму соціально-економічному характеру був деформованою робітничою державою. Деформованою робітничою державою ми називаємо природу СРСР починаючи з правління Сталіна, закінчуючи Горбачовим. Жовтнева революція принесла з собою прогресивні форми власності та диктатуру пролетаріата, але в силу ізольованості революції, відсталості Росії в культурному та економічному плані, почала з‘являтися каста бюрократії, яка політично лишила пролетаріат влади, але зберегла суспільно-економічний базис. Специфіка сталінського термідору полягала у тому, що термідор не був реставрацією капіталізму, а був владою бюрократичної кліки, що призвела до довгого спаду революції. Реакція на фундаменті самої революції, що загальмувала прогрес виробничих сил та суспільства в цілому.

Бюрократія була паразитичною кастою, що хотіла споживати все більше й більше привілеїв, в той же час, зберігаючи  націоналізовану планову економіку, яка ще більше й більше потребувала робітничої демократії. Сталінізм підготував великий виробничий потенціал, але через протиріч радянської системи він не зміг його повністю реалізувати, а тому бюрократія стала стовпом розвитку економіки. Рух до капіталізму з’явився не через економічної потреби, не через націоналізованої планової економіки, потенціал якої не був до кінця реалізованим, а через страх бюрократії перед робітничим класом, це був єдиний спосіб для бюрократії зберегти свої привілеї, тому що подальший розвиток виробничих сил вимагав демократичного контролю зі сторони робітничого класу. Пролетаріат не зміг знищити політичне панування бюрократії та визволити розвиток виробничих сил через що ми побачили великий крок назад до капіталістичного способу виробництва. Ліберальні демагоги скажуть, що, мовляв, радянська система просто з самого початку не годилась, але таке твердження не дає нормального пояснення того, чому ця система 70 років могла забезпечувати технологічну модернізацію, ріст життєвого рівня та високі темпи економічного розвитку.

Тепер ми переходимо до розгляду подій реставрації капіталізму в 90-х. Ще тільки в березні 91-го року був проведений референдум про завершення СРСР. Понад 70% громадян СРСР були за продовження існування СРСР. Тоді націоналісти не користувались великою підтримкою в масах та взагалі не мали великого оптимізму щодо можливості розпаду СРСР та придбання «незалежності» Україною. Коли в Росії відбувались події серпневого путчу, українські бюрократи просто спостерігали за ситуацією та чекали чим все закінчиться. Після того, як ДКНС зазнав поразку, керівники УССР почали засуджувати ДКНС та проголосили акт незалежності України, який підтримували націоналісти, червоні директори та представники реакційних бюрократів. На «Біловезьких угодах» остаточно завершили існування СРСР. Самі «Біловезькі угоди», на яких прийняли рішення про закінчення існування СРСР, взагалі проводились без всіляких виборів в Біловезькій Пущі, де не було ніяких офіційних керівників СРСР, а лише Кравчук, Єльцин, Шушкевич та ще декілька функціонерів. Вони зовсім не були тими, хто був націлений на повернення робітничої демократії, поліпшення життя трудящих мас, а те щоб зберегти привілеї певної частини радянських бюрократів. 

Деякі активісти тоді влаштували голодування в “Революції на граніті” та робили протести за перехід до капіталізму, але це була менша частина зі всієї маси, що в кінцевому рахунку стала предками наших лібералів.

Бюлетень для голосування на Всесоюзному референдумі 17 березня 1991 року / Зображення: суспільне надбання

В 91-му році на президентських виборах за посаду президента конкурують між собою Вячеслав Чорновіл та Леонід Кравчук. Сам Чорновіл був “радянським дисидентом”, якого в нашій пропаганді виставляють як борця за “свободу та незалежність України”, але, то був борець за владу корумпованих бюрократів та знахабнілих олігархів, а Кравчук взагалі був звичайним представником найреакційної частини КПРСної бюрократії, яка готова була ставити всякі капіталістичні експерименти на населенні, щоб лише зберегти свої привілеї.

В 92-му у відставку відправили першого прем’єр-міністра Вітольда Фокіна, його місце посів Леонід Кучма. Його наділили особливими повноваженнями по регулюванню економіки, але ніяких плодів для народа це не дало. В оборот пускають валюту «купонокарбованець» і починають малу приватизацію. У результаті, курс купона став нижче радянської валюти, почалась інфляція, та й загалом люди брали “кравчучки” та йшли на базар, а там з торговців кримінальні елементи почали збирати “дань”. 

Звісно, що робітники в обставинах тотальної бідності, розгулу криміналу та правління корумпованих чиновників, не могли довго терпіти експлуатацію та пригнічення, а тому вже в 93-му році відбувся масовий страйк шахтарів Донбасу. Вже тоді шахтарі казали за відставку президента, підняття зарплати та автономність Донбасу, але в результаті цього змістили Кучму та поставили Звягільского, який сидів на посаді керівника однієї з найбільших донецьких шахт.

В 94-му році на президентських виборах виграє Леонід Кучма, та в Україні починають вводити економічні реформи, які, правда, були по більшій частині скопійовані з єльцинської Росії. Тоді поступово почалась масова приватизація та грошова реформа. юди, які знаходилось в бідності та важко переживали наслідки гіперінфляції, думали, що ось зараз ми побачимо “капіталістичну свободу та демократію”, що ми зараз вигідно поділимо радянську промисловість та “всі будуть щасливі”, але їх просто обманули, пограбували та нажилися на їх праці. В Україні не можна було просто так перепродати сертифікат, а приватизація певного підприємства робилася з орендою, а потім з викупом підприємства, але викупали підприємства загалом люди, які вже мали певні статки зроблені на криміналі 80-х та початку 90-х, а тому звичайні люди просто не могли скористатися сертифікатом. Нам скажуть, що просто українське керівництво не могло нормально організувати приватизацію, але в тих обставинах приватизація сама по собі неминуче несла з собою концентрацію капіталу в руках небагатьох людей, ріст соціальної нерівності та як логічний наслідок загальну бідність всього українського робітничого класу. Нам кажуть, що в нас «неправильний капіталізм» та просто треба встановити «західні інститути», але якби чи в Росії, чи в Україні не намагалися адаптувати західні інститути, все одно це все приводило до сумного фіналу. 

Інавгурація Леоніда Кучми / Зображення: Укрінформ

Деякі олігархи, як Ігор Коломойський дійсно змогли сколотити початковий капітал на перекупах товарів та сертифікатів (навіть не дивлячись на те, що влада Кучми намагалася запобігти перекупів та схем), походження капіталів еліти було різноманітним. Хтось, наприклад, як Ахметов, змогли взяти під себе підприємства за рахунок криміналу, хтось просто зміг за рахунок політичного впливу взяти під себе підприємства, як Лазаренко, але незважаючи на те, які методи вони використовували, це все зводилось до експропріації націоналізованої власності та концетрації капіталу в руках небагатьох людей.

Ті події ми будемо називати початковим олігархічним накопиченням капіталу. Вони дуже були схожі на марксову схему початкового накопичення капіталу. Якщо в марксовій схемі ми бачимо, як буржуазія експропріює власність дрібних і середніх селян, концентруючи засоби виробництва в своїх руках, то в нас ми бачимо експропріацію націоналізованої власності та концентрацію багатства в руках олігархії, з різницею у тому, що в початковому олігархічному накопиченні капіталу державна машина та найреакційніша частина пост-радянської бюрократії підкорилась буржуазії, допомагаючи грабувати маси. Якщо початкове накопичення капіталу взагалі в історії було прогресивним явищем, що приходило на зміну гнилим феодальним відносинам, та могло розвивати виробничі сили, то олігархічне початкове накопичення було явищем регресивним, що прийшло на зміну прогресивних відносин власності, та яке не могло розвивати виробничі сили, а тільки паразитувати на них. Люди тоді мали купу надій на «свободу та демократію» капіталізму, але все, що в них залишилось — фантик у вигляді сертифіката. 

Це було катастрофічною подією для економіки, ми можемо побачити це в статистиці. Починаючи з 1991 р. в Україні спостерігалося обвальний обсяг промислового виробництва. У 1992 р. виробництво промислової продукції складає 89,1% від рівня 1990 р., в 1994 р. воно складало 59,3%, а в 1996 – 39,6%. До середини 90-х скорочення ВНП складало 10-14% щорічно, а гіперінфляція в 93-ому досягла 10000%. Ще тільки в 1989 р. УССР по багатьом показникам переважала Францію. Радянська Україна виробляла в 2 рази більше нафти ніж Франція, природного газу в 10 разів, вугілля в 12 разів (1 місце в Європі), залізної руди в 13 разів, тракторів в 6 разів. Ні декомунізація, ні знесені пам‘ятники Леніну, не додали до економіки жодного відсотку. 

Вище ми визначали ту обставину, що олігархія підкоряє собі економічне господарство та бюрократичний апарат. Як саме олігархія змогла підкорити собі бюрократію та державу в цілому? Як вже ми сказали радянська бюрократія (а саме найреакційніша її частина) для того, щоби зберегти свої привілеї почала підтримувати капіталістичну контрреволюції. Тим самим держава та колишні радянські бюрократи, що тільки декілька років назад співали дифірамби «марксизму-ленінізму», почали сприяти встановленню капіталістичних відносин, що неминуче спричинило до формування того самого олігархічного блоку політики та економіки. Нова українська еліта, походження капіталів якої могло йти хоч від кримінальних злочинних огруповань та було зазвичай не дуже чесним, в 90-х займалася прямим підкупом політиків, що охоче погоджувалися та займалися охороною їх бізнеса душею та тілом. Спочатку кримінальні бізнесмени та колишні радянські бюрократи дивились один на одного, як на плюс-мінус рівних по статусу, та навіть деякі губернатори могли самі все тримати в руках, будучи фігурами навіть більш впливовими, ніж самі олігархи, проте потім роль останніх звелась до простого інструменту в руках олігархів. 

Ще треба торкнутся питання того, хто є тим самим творцем олігархії. Прийнято вважати, що Леонід Кучма є тим сами творцем олігархії, але ми не погоджуємося з цим твердженням, тому що діло було не в певних особистостях (хоча які зіграли певну роль), а в першу чергу в контрреволюції в сфері виробничих відносин, взаємодії певних соціальних класів та в цілому, що називають матеріальними відносинами. Кучма лише продовжував те ж грабування націоналізованої власності та сприяв росту багатств олігархії. Леонід Кучма, ще міг навіть не підпускати олігархат до спільного годувала, але після того, як втратив президентські повноваження, олігархи змогли прибрати до своїх рук політичну систему України. 

При режимі Кучми ми бачили певні бонапартиські тенденції української бюрократії. Ми бачили, як Кучма намагався лавірувати між інтересами певних імперіалістичних блоках та олігархічних кланів. Не підпускаючи олігархів повністю до політичної влади,  режим не відчужував повністю олігархів від політичної влади, його держава не робила видимість надкласовості, та навіть сам олігарх Пінчук був його зятем, а тому ми можемо казати тут лише про певні бонапартиські тенденції в української бюрократії.

Олігархія є продуктом панування  капіталістичного способу виробництва та всього самого гіршого, що дісталось внаслідок сталінського бюрократизму. Зі сталінського пролетарського бонапартизму ми, після капіталістичної контрреволюції, дійшли до олігархії. Реакційні апологети сучасного капіталізму скажуть, що все погано через «радянське минуле». Сама невидима рука ринку в сучасних західних країнах не може обійтись без бюрократичного кулака, що показало вторгнення хунти, придушення профспілок та робітничих рухів за часи пригнічення сучасного капіталізму. В 90-х був вибір між соціалізмом та варварством. Те, що ми бачимо є наслідком цього варварства, а не соціалізму. 

Олігархічні клани

В 90-х почали вести боротьбу олігархічні клани, з яких Донецький та Дніпропетровський були головними. Локальні бюрократи в Дніпропетровську почали приватизовувати різноманітні підприємства та в цілому здобувати високотехнологічний потенціал. «Южмаш», Дніпровскьий трубний та Нижнедніпровський трубопрокатний заводи, Дніпровський металургійний завод ім. Комінтерна, «Дніпроазот», — це все було створено в рідній області Брежнєва та Щербицького. Звичайно, що після процесу початкового олігархічного накопичення це все перейшло до рук олігархії. 

З Дніпропетровська народились такі паразити України, як колишній прем‘єр Павло Лазаренко, що взяв до своїх лап Дніпропетровський бізнес, власник «ПриватБанка» Ігор Коломойський, що до цих пір залишається впливовим олігархом України, голова «Інтерпайпа» Віктор Пінчук, який в свої часи мав багато впливу, «газова королева» Юлія Тимошенко.

Леонід Кравчук за часи свого президентства намагався протистояти наступу дніпропетровців, і для цього він хотів заручитися підтримку інших регіонів, проте тоді на пост прем‘єра прийшов дніпропетровець Леонід Кучма. Потім донецькі, на хвилі страйку шахтарів, змогли змістити Кучму з поста прем‘єра, його місце посів Юхим Звягільський. Після цього в 94-му році почались вибори в президенти на яких виграв Леонід Кучма, а сам він вже в той час був у тісних зв‘язках з Павлом Лазаренко, який, як то кажуть, і дав можливість Кучмі зайняти пост президента.

Після перемоги Леоніда Кучма, Павло Лазаренко почав підніматися вверх по кар’єрних сходах та дійшов до поста прем‘єр міністра України, далі і сам Павло Лазаренко почав ставити дніпропетровців на ключові пости. Тоді Лазаренко разом з Кучмою почали кричати про те, що мов подивіться, в країні кумівство і корупція, а самі в цей час міг отримувати хабар та ставити своїх на пости в державі. На пості прем‘єра Лазаренко почав брати під себе підприємство за підприємством, користуючись своїм положенням в державному апараті. 

Донецький клан тоді ледве утримував контроль, тому що Павло Лазаренко ледве не приватизував всю Україну. Лазаренко все більше і більше почав поширювати власний контроль над українським бізнесом, над українськощю політикою, але саме Донецьк залишався незалежною від його контролю зоною, що своєю промисловістю не була гірше Дніпропетровська та була здатна народжувати нових олігархічних суспільних клопів.

Павло Лазаренко в 1993 році / Зображення: В. Мілосердов

В донецькому регіоні після розпаду Радянського Союзу почала дуже погіршуватися кримінальна обстановка. Реформи та закони, що були спрямовані на реставрацію капіталізму, кримінальні групи використовували для накопичення капіталу, відмиву кривавих грошей та прямому підкупу представників влади. Кримінальні групи швидко почали брати під себе весь донецький бізнес та вбивати неугодних людей. Багато резонансних вбивств залишилися просто не розкритими. Так, серед вбитих можна найти Е. Щербана, що був нардепом та засновником «Інтера-Україна», О. Шведченко, що був власником «Intera Energy», власник «Єнакіївського металургійного заводу» О. Момото. 

А тепер нам потрібно спитати: як «донбаський король» Рінат Ахметов заробив свій капітал в таких умовах? Біографія Ріната Ахметова повна чорних дірок, а особливо ми мало чого знаємо чим займався Ахметов в кінці 80-х та початку 90-х. 

Набагато цікавіше взнати: чому власність вбитих бізнесменів почала переходити до рук Ахметова? Наприклад, «Єнакіївській металургійний завод» входить до «Метінвесту» Ахметова власник якого О. Момото був вбитий, а той же футбольний клуб «Шахтар» після смерті крімінального авторитету Ахатя Брагіна перейшов до Ахметова, фірма «Південь» вбитого С. Романова перейшла до правої руки Ахметова, Борису Колеснікову, директора пивзаводу «Сармат» та директора «Биттехніки» теж вбили, і ці підприємства перейшли до Ахметова. Сам Ахметов, як ходят чутки, був пов’язаний та знайомий з кримінальним авторитетом Брагіним та мав цінне місце в його групі, але лише можна точно сказати, що Ахметов був достатньо близький до Брагіна. Отже, ми можемо сказати, що весь капітал донецьких олігархів був побудований на крові та трупах, а Ахметов є одним з (якщо не самим) самих лицемірних та цинічних капіталістів східної Європи. А тепер ми повернемся трохи назад.

Рінат Ахметов йде поряд з Ахатем Брагіним на похоронах кримінального авторитета Януша Гранса / Зображення: фільм «Донецька мафія»

Є відома всім фраза про те, що немає такого злочину на яку б не пішов капітал заради 300% прибутку. З Лазаренком ця фраза зіграла злий жарт. Жадібність та нахабність Лазаренка почали рости до таких розмірів, що українська еліта почала об’єднуватись проти нього. Навіть деякі дніпропетровці почали йти проти нього, та після відставки самого Лазаренка, він все одно певний час тримав контроль над своїми підприємствами. На Лазаренка навіть організовувався замах, але він дивом вижив від вибуху бомби під машиною, як тоді гадали, то замах був організований через суперечки між донецькими та дніпропетровцями, сам Лазаренко внаслідок цього почав витрачати на охорону значно більше ніж раніше. Потім “Павло красунчик” був змушений полетіти в Америку, і там “Павла американця” арештували та кинули в в‘язницю. Таким чином, Павла Лазаренка і розгромили. 

Як після смерті короля починають ділити майно між його синами, так і на майно Лазаренка почали претендувати Тимошенко, Кучма та інші. В результаті від «Громади» Лазаренка відкололася «Батьківщина» Тимошенко, а інша частина майна Лазаренко потрапила під контроль Пінчука та Кучми. Тимошенко була самим амбіційним претендентом на спадщину олігархічного короля. Після оранжевого майдану вона взагалі почала, на пості прем‘єра, помаленьку забирати майно в інших олігархів.

Клан почав здавати позиції, коли донецькі змогли поставити Януковича на пост прем‘єра. Кучма тоді пішов співпрацювати з донецьким кланом, тому що Ющенко ніяк не відмовлявся від союзу з Тимошенко. Дніпропетровський клан почав колотися ще більше й більше, а тому донецькі олігархи почали брати ще більше контролю та завоювати ще більше позицій в уряді. 

Сама «Партія Регіонів» і Янукович були представниками інтересів донецьких олігархів та фінансувалися головним чином з кишені Ріната Ахметова. Поступово «Партія Регіонів» брала ключові позиції в українському уряді, а близьке оточення Віктора Януковича завдяки цього забирали до своїх рук підприємства української промисловості та грабували гроші з державного бюджету.

Віктор Янукович (ліворуч) та Рінат Ахметов (праворуч) / Зображення: Reuters 

Про дніпропетровців та донецьких сказали достатньо, але ще ми маємо згадати про київський олігархічний клан. Історія клану бере свій початок зі створення через офшорні фірми багатопрофільного концерну «Омета XXI століття». «Омета XXI століття» випустила цінні папери приблизно на суму 400 тис. крб та зібрала гроші з понад 12 тис. інверсторів. Коли папери досягли 1000%, а інвестори пішли на спад, «Омета XXI століття» “несподівано” припинила існувати в 95-му. Київські олігархи просто обманули купу довірлих людей та на шахрайстві заробили перші капітали. Головним організатором цих схем був саме Богдан Губський. Звісно, що багатьом обдуреним вкладникам таке не сподобалось та вони намагалися через суд повернути гроші, але адвокатам з юридичної фірми «Бі.Ай.Ем», під приводом Віктора Медведчука, вдалося відбити всі юридичні напади. 

Всі шахрайські гроші київські олігархи вклали в концерн «Славутич». Цей концерн почав освоювати ринки газу та нафти, він зміг забрати пристойну долю в цьому бізнесі. Цей концерн став оплотом всіх київських олігархів.

Не дивлячись на шахрайство, не виплату в великих розмірах боргів, розкрадання державних активів, київських олігархів все одно не чіпали спецслужби, тому що київські олігархи ще з 90-х почали впроваджувати своїх політиків та офіцерів в гнилу українську систему. 

Спочатку київський клан знаходився під крилом Леоніда Кравчука, але коли президентом став Леонід Кучма, то до київських почали ставитись насторожено. Однак, Віктор Медведчук почав займати ключові позиції в СДПУ(о) та інші представники київського клану теж прибирали до рук пости в українській політиці. Тоді Медведчука почали називати «сірим кардиналом СДПУ(о)».

Ще ми маємо пригадати про братів-Суркісів. В Україні вони контролюють «Львівобленерго»,«Прикарпаттяобленерго», мають футбольну команду «Динамо» та в цілому є одні з головних представників київського клану. Сам один з братів Ігор Суркіс до розпаду СРСР був звичайний червоний менеджер на посаді начальника відділу ремонтно-будівельного управління «Київжитло Рембудмонтаж». Весь бізнес пов‘язаний з ФК «Динамо» очолювався ними. 

2004 рік, В. Путін (ліворуч), Л. Кучма (праворуч) та В. Медведчук (посередині) / Зображення: kremlin.ru

Тим часом, майбутній «шоколадний король» Петро Порошенко зі своїм братом продавав декілька партій какао бобів. Сам тато Порошенка в радянські часи був цеховиком, що був посаджений у тюрьму за розкрадання власності, але після відсидки в 90-х зміг зберегти свої капітал. Брата Михайла тато ставив керувати бізнесом, а Петро пішов брати вищу освіту, та не був поставлений на керівні посади. Порошенко купив шоколадний завод в Вінниці та ряд інших кондитерських підприємств і почав будувати свою імперію «Рошен». Михайло помер у автокатастрофі, а тому бізнес почав переходити до рук Петра Порошенко. Тато Порошенко був знайомий з Леонідом Кучмою, тому Петра він привлаштував до Кучми, пізніше він став народним депутатом верховної ради від СДПУ (о). Таким чином Порошенко почав оборостати політичними зв‘язками та владою, що допомогло йому збільшувати капітал. Пізніше саме Порошенко вклав багато грошей в оранжевий майдан на повалення Кучми.

Ми тут згадали представників олігархічних кланів з різних регіонів України, але постає питання: чому в західній Україні не так сильно почали з’являтися олігархічні клопи? Легка техніка була тою галуззю виробництва в якій СРСР відставав від заходу та саме вона була переважаючою в західній Україні, робітничий клас західної України поїхав у Європу та деяка частина з нього приїхала з маленьким капіталом, тому, до речі, саме там ми можемо побачити дрібнобуржуазні настрої приєднання до ЄС. Ці обставини зіграли визначаючу роль в тому, що на західній Україні не з’являлися великі олігархи. 

Також олігархічні клани існували в Харкові та Одесі, але в врешті-решт вони залишилися локальним явищем, що немає такого впливу на всю Україну як згадані нами інші олігархічні клани.

Вільна конкуренція в Україні далека від утопії риночних фундаменталістів, за що вони її називають «неправильною», але для них все що не відповідає їх байкам є «неправильним», вона ведеться максимально прагматичними та цинічними методами. Відмінність між конкуренцією в західних країнах та країнах східної Європи формальна, тому що капіталісти тих і тих країн переслідують одні ж ті самі цілі та виконують одні ж ті самі потреби накопичення капіталу, використовуючи різні методи. Олігархи намагаються натиснути один на одного використавши політичні зв‘язки, юридичні закони та інш., а через це їх бізнес завжди нестабільний та під загрозою, тому вони намагаються швидко вкласти та швидко вивести в офшор. Звісно, що така ринкова конкуренція ніяк не сприяє росту економіки, олігархи просто є клопами, що зупиняють розвиток виробничих сил.

В кінцевому рахунку, олігархи стали наслідком альянса радянських бюрократів, що були ближче до промисловості, та кримінальних угруповань, які в 80-х починали брати під свій контроль підприємства радянської промисловості.

Артем Стачьковський, 2022 р.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.