Хто такий олігарх?

Багато українців використовує термін «олігарх» для описання певних людей, як зазвичай, Коломойський, Ахметов, Пінчук, Фірташ, що мають великі багатства в Україні. ЗМІ, публіцисти, політики теж люблять використовувати цей термін в своїх пропагандистських цілях. Однак, ніде немає чіткого опису того, чим є олігархія. В 90-х взагалі олігархом могла вважатися будь-яка людина, що певним (часто нечесним) шляхом заробила мільйони доларів.

---

Проте, для того, щоб почати відповідати на питання «хто такий олігарх?», ми маємо дати визначення цього терміна. Під олігархією ми будемо розуміти сучасну специфічну крупну буржуазію, що з’явилася внаслідок історичних подій 90-х. Це визначення одразу ставить перед нами декілька питань: хто така буржуазія? Чим відрізняється олігархія в Україні від звичайної великої буржуазії? Що за історичні події були в 90-х? Тому ми почнемо розглядати ці питання по порядку.

«Історія всього дотеперішнього суспільства є історія боротьби класів.

Вільний і раб, патрицій і плебей, феодал і кріпак, цеховий майстер і підмайстер, коротко кажучи, гнобитель і гноблений перебували в постійному антагонізмі один до одного, вели безупинну, то приховану, то явну боротьбу, боротьбу, яка кожний раз кінчалася революційною перебудовою всього суспільства або спільною загибеллю класів, що боролися.» (К. Маркс та Ф. Енгельс «Маніфест комуністичної партії»)

Маркс та Енгельс дають тут важливе положення історичного матеріалізму. Вся історія (за виключенням неписаної історії) була історією боротьби класів. В капіталістичному суспільстві цей антагонізм виступає в формі антагонізму між пролетаріатом та буржуазією. Діалектика не дає нам зрозуміти цей антагонізм з самого себе, а змушує нас розуміти відношення між пролетаріатом та буржуазією як взаємопов‘язані та фундаментальні для капіталістичного виробництва. Ми не можемо сказати пролетаріат, не кажучи буржуазія. Пролетарій є «вільний» робітник капіталістичного суспільства, що змушений продавати свою робітничу силу через те, що не має засобів виробництва. Свобода вибору для пролетаріата обмежується між смертю або рабством. Ми кажемо, що пролетаріат продає робітничу силу, але кому він її продає? Він продає робітничу силу капіталісту, що має засоби виробництва. Таким чином перед нами виникає антагонізм між пролетаріатом та буржуазією. Капіталіст або буржуа намагається висмоктати більше прибутку з робітничої сили, тому він є пасивною стороною антагонізму, що почуває себе задоволеним та затвердженим. Пролетаріат же в цьому антагонізмі є руйнівною, прогресивною стороною, що почуває себе в цьому антагонізмі пригніченим, та бачить дійсність свого нелюдського існування. Вони обидва породжені приватною власністю на засоби виробництва, та є одним цілим в цьому антагонізмі. 

«Окремі індивіди утворюють клас лише остільки, оскільки їм доводиться вести спільну боротьбу проти якогось іншого класу;  в інших відносинах вони самі вороже протистоять один одному як конкуренти. З іншого боку, і клас, у свою чергу, стає чимось самостійним по відношенню до індивідів, так що останні знаходять уже заздалегідь встановленими умови свого життя: клас визначає їхнє життєве становище, а водночас і їхню особисту долю, підпорядковує їх собі. Це явище того ж порядку, що і підпорядкування окремих індивідів розподілу праці, і воно може бути усунуте лише шляхом знищення приватної власності та самої праці»…«Це підведення індивідів під певні класи може бути знищено до того часу, доки не утворився такий клас, якому не доводиться відстоювати проти панівного класу якийсь особливий класовий інтерес.» (К. Маркс та Ф. Енгельс «Німецька ідеологія)

Однак, що таке клас? Підхід Маркса та Енгельса не дає їм на манер академічної соціології робити цілі класифікації або таблиці класів, не дає їм зробити раз та назавжди закріплене визначення. Вони практикують динамічний підхід в якому класи з’являються тільки у взаємному антагонізмі.

«Класами називаються великі групи людей, що розрізняються по їх місцю історично визначеною системою громадського виробництва, по їх відношенню (здебільшого закріпленому й оформленому у законах) до засобів виробництва, по їхній ролі в громадській організації праці, а отже, за способами отримання і розмірами тієї частки суспільного багатства, якою вони володіють» (В. І. Ленін «Великий почин»)

Ми бачимо, що один з самих видатних марксистів не намагається дати якусь класифікацію, а намагається задати місце «великих груп» людей в суспільстві, що відрізняються по відношенню до засобів виробництва, по відношенню до розподілу праці, по відношенню до природи та розміру прибутку. Сьогодні існує твердження мов пролетаріат зник, але капіталісти ще нікуди не збиралися на покій, а поки існує буржуазія, то пролетаріат нікуди зникати не буде.

Олігархія для нас є специфічною великою буржуазією, що історично зв‘явилася внаслідок контрреволюції виробничих відносин, та створила альянс між промисловими бюрократами та криміналом 80-х.

Олігархи представляють собою ту ж саму крупну буржуазію в антагонізмі між пролетаріатом, який був описаний класиками марксизму, але з певною історично сформованою пост-радянською специфікою.

Олігархічне початкове накопичення капіталу

Для Гегеля ціллю історичного процесу був рух до самозвільнення, подолання всіх форм відчуження, але в нашій роботі ми маємо діло не з подоланням цих форм, а навпаки з їх реакційним поверненням в повсякденну практику живих людей. Великі визвольні досягнення жовтневої революції були піддані термідоріанському запереченню зі сторони сталінізму, а сам сталінізм був підданий запереченню зі сторони капіталістичної контрреволюції. 

Перед тим, як ми почнемо роздивлятись початкове накопичення капіталу олігархії, ми маємо дати розгорнуту відповідь на два питання: який соціально-економічний характер мав Радянський Союз? Чому розпався Радянський Союз? 

Ми стверджуємо, що СРСР по своєму соціально-економічному характеру був деформованою робітничою державою. Деформованою робітничою державою ми називаємо природу СРСР починаючи з правління Сталіна, закінчуючи Горбачовим. Жовтнева революція принесла з собою прогресивні форми власності та диктатуру пролетаріата, але в силу ізольованості революції, відсталості Росії в культурному та економічному плані, почала з‘являтися каста бюрократії, яка політично лишила пролетаріат влади, але зберегла суспільно-економічний базис. Специфіка сталінського термідору полягала у тому, що термідор не був реставрацією капіталізму, а був владою бюрократичної кліки, що призвела до довгого спаду революції. Реакція на фундаменті самої революції, що загальмувала прогрес виробничих сил та суспільства в цілому.

Бюрократія була паразитичною кастою, що хотіла споживати все більше й більше привілеїв, в той же час, зберігаючи  націоналізовану планову економіку, яка ще більше й більше потребувала робітничої демократії. Сталінізм підготував великий виробничий потенціал, але через протиріч радянської системи він не зміг його повністю реалізувати, а тому бюрократія стала стовпом розвитку економіки. Рух до капіталізму з’явився не через економічної потреби, не через націоналізованої планової економіки, потенціал якої не був до кінця реалізованим, а через страх бюрократії перед робітничим класом, це був єдиний спосіб для бюрократії зберегти свої привілеї, тому що подальший розвиток виробничих сил вимагав демократичного контролю зі сторони робітничого класу. Пролетаріат не зміг знищити політичне панування бюрократії та визволити розвиток виробничих сил через що ми побачили великий крок назад до капіталістичного способу виробництва. Ліберальні демагоги скажуть, що, мовляв, радянська система просто з самого початку не годилась, але таке твердження не дає нормального пояснення того, чому ця система 70 років могла забезпечувати технологічну модернізацію, ріст життєвого рівня та високі темпи економічного розвитку.

Тепер ми переходимо до розгляду подій реставрації капіталізму в 90-х. Ще тільки в березні 91-го року був проведений референдум про завершення СРСР. Понад 70% громадян СРСР були за продовження існування СРСР. Тоді націоналісти не користувались великою підтримкою в масах та взагалі не мали великого оптимізму щодо можливості розпаду СРСР та придбання «незалежності» Україною. Коли в Росії відбувались події серпневого путчу, українські бюрократи просто спостерігали за ситуацією та чекали чим все закінчиться. Після того, як ДКНС зазнав поразку, керівники УССР почали засуджувати ДКНС та проголосили акт незалежності України, який підтримували націоналісти, червоні директори та представники реакційних бюрократів. На «Біловезьких угодах» остаточно завершили існування СРСР. Самі «Біловезькі угоди», на яких прийняли рішення про закінчення існування СРСР, взагалі проводились без всіляких виборів в Біловезькій Пущі, де не було ніяких офіційних керівників СРСР, а лише Кравчук, Єльцин, Шушкевич та ще декілька функціонерів. Вони зовсім не були тими, хто був націлений на повернення робітничої демократії, поліпшення життя трудящих мас, а те щоб зберегти привілеї певної частини радянських бюрократів. 

Деякі активісти тоді влаштували голодування в “Революції на граніті” та робили протести за перехід до капіталізму, але це була менша частина зі всієї маси, що в кінцевому рахунку стала предками наших лібералів.

В 91-му році на президентських виборах за посаду президента конкурують між собою Вячеслав Чорновіл та Леонід Кравчук. Сам Чорновіл був “радянським дисидентом”, якого в нашій пропаганді виставляють як борця за “свободу та незалежність України”, але, то був борець за владу корумпованих бюрократів та знахабнілих олігархів, а Кравчук взагалі був звичайним представником найреакційної частини КПРСної бюрократії, яка готова була ставити всякі капіталістичні експерименти на населенні, щоб лише зберегти свої привілеї.

В 92-му у відставку відправили першого прем’єр-міністра Вітольда Фокіна, його місце посів Леонід Кучма. Його наділили особливими повноваженнями по регулюванню економіки, але ніяких плодів для народа це не дало. В оборот пускають валюту «купонокарбованець» і починають малу приватизацію. У результаті, курс купона став нижче радянської валюти, почалась інфляція, та й загалом люди брали “кравчучки” та йшли на базар, а там з торговців кримінальні елементи почали збирати “дань”. 

Звісно, що робітники в обставинах тотальної бідності, розгулу криміналу та правління корумпованих чиновників, не могли довго терпіти експлуатацію та пригнічення, а тому вже в 93-му році відбувся масовий страйк шахтарів Донбасу. Вже тоді шахтарі казали за відставку президента, підняття зарплати та автономність Донбасу, але в результаті цього змістили Кучму та поставили Звягільского, який сидів на посаді керівника однієї з найбільших донецьких шахт.

В 94-му році на президентських виборах виграє Леонід Кучма, та в Україні починають вводити економічні реформи, які, правда, були по більшій частині скопійовані з єльцинської Росії. Тоді поступово почалась масова приватизація та грошова реформа. Люди, які знаходилось в бідності та важко переживали наслідки гіперінфляції, думали, що ось зараз ми побачимо “капіталістичну свободу та демократію”, що ми зараз вигідно поділимо радянську промисловість та “всі будуть щасливі”, але їх просто обманули, пограбували та нажилися на їх праці. В Україні не можна було просто так перепродати сертифікат, а приватизація певного підприємства робилася з орендою, а потім з викупом підприємства, але викупали підприємства загалом люди, які вже мали певні статки зроблені на криміналі 80-х та початку 90-х, а тому звичайні люди просто не могли скористатися сертифікатом. Нам скажуть, що просто українське керівництво не могло нормально організувати приватизацію, але в тих обставинах приватизація сама по собі неминуче несла з собою концентрацію капіталу в руках небагатьох людей, ріст соціальної нерівності та як логічний наслідок загальну бідність всього українського робітничого класу. Нам кажуть, що в нас «неправильний капіталізм» та просто треба встановити «західні інститути», але якби чи в Росії, чи в Україні не намагалися адаптувати західні інститути, все одно це все приводило до сумного фіналу. 

Деякі олігархи, як Ігор Коломойський дійсно змогли сколотити початковий капітал на перекупах товарів та сертифікатів (навіть не дивлячись на те, що влада Кучми намагалася запобігти перекупів та схем), походження капіталів еліти було різноманітним. Хтось, наприклад, як Ахметов, змогли взяти під себе підприємства за рахунок криміналу, хтось просто зміг за рахунок політичного впливу взяти під себе підприємства, як Лазаренко, але незважаючи на те, які методи вони використовували, це все зводилось до експропріації націоналізованої власності та концетрації капіталу в руках небагатьох людей.

Ті події ми будемо називати початковим олігархічним накопиченням капіталу. Вони дуже були схожі на марксову схему початкового накопичення капіталу. Якщо в марксовій схемі ми бачимо, як буржуазія експропріює власність дрібних і середніх селян, концентруючи засоби виробництва в своїх руках, то в нас ми бачимо експропріацію націоналізованої власності та концентрацію багатства в руках олігархії, з різницею у тому, що в початковому олігархічному накопиченні капіталу державна машина та найреакційніша частина пост-радянської бюрократії підкорилась буржуазії, допомагаючи грабувати маси. Якщо початкове накопичення капіталу взагалі в історії було прогресивним явищем, що приходило на зміну гнилим феодальним відносинам, та могло розвивати виробничі сили, то олігархічне початкове накопичення було явищем регресивним, що прийшло на зміну прогресивних відносин власності, та яке не могло розвивати виробничі сили, а тільки паразитувати на них. Люди тоді мали купу надій на «свободу та демократію» капіталізму, але все, що в них залишилось — фантик у вигляді сертифіката. 

Це було катастрофічною подією для економіки, ми можемо побачити це в статистиці. Починаючи з 1991 р. в Україні спостерігалося обвальний обсяг промислового виробництва. У 1992 р. виробництво промислової продукції складає 89,1% від рівня 1990 р., в 1994 р. воно складало 59,3%, а в 1996 – 39,6%. До середини 90-х скорочення ВНП складало 10-14% щорічно, а гіперінфляція в 93-ому досягла 10000%. Ще тільки в 1989 р. УССР по багатьом показникам переважала Францію. Радянська Україна виробляла в 2 рази більше нафти ніж Франція, природного газу в 10 разів, вугілля в 12 разів (1 місце в Європі), залізної руди в 13 разів, тракторів в 6 разів. Ні декомунізація, ні знесені пам‘ятники Леніну, не додали до економіки жодного відсотку. 

Вище ми визначали ту обставину, що олігархія підкоряє собі економічне господарство та бюрократичний апарат. Як саме олігархія змогла підкорити собі бюрократію та державу в цілому? Як вже ми сказали радянська бюрократія (а саме найреакційніша її частина) для того, щоби зберегти свої привілеї почала підтримувати капіталістичну контрреволюції. Тим самим держава та колишні радянські бюрократи, що тільки декілька років назад співали дифірамби «марксизму-ленінізму», почали сприяти встановленню капіталістичних відносин, що неминуче спричинило до формування того самого олігархічного блоку політики та економіки. Нова українська еліта, походження капіталів якої могло йти хоч від кримінальних злочинних огруповань та було зазвичай не дуже чесним, в 90-х займалася прямим підкупом політиків, що охоче погоджувалися та займалися охороною їх бізнеса душею та тілом. Спочатку кримінальні бізнесмени та колишні радянські бюрократи дивились один на одного, як на плюс-мінус рівних по статусу, та навіть деякі губернатори могли самі все тримати в руках, будучи фігурами навіть більш впливовими, ніж самі олігархи, проте потім роль останніх звелась до простого інструменту в руках олігархів. 

Ще треба торкнутся питання того, хто є тим самим творцем олігархії. Прийнято вважати, що Леонід Кучма є тим сами творцем олігархії, але ми не погоджуємося з цим твердженням, тому що діло було не в певних особистостях (хоча які зіграли певну роль), а в першу чергу в контрреволюції в сфері виробничих відносин, взаємодії певних соціальних класів та в цілому, що називають матеріальними відносинами. Кучма лише продовжував те ж грабування націоналізованої власності та сприяв росту багатств олігархії. Леонід Кучма, ще міг навіть не підпускати олігархат до спільного годувала, але після того, як втратив президентські повноваження, олігархи змогли прибрати до своїх рук політичну систему України. 

При режимі Кучми ми бачили певні бонапартиські тенденції української бюрократії. Ми бачили, як Кучма намагався лавірувати між інтересами певних імперіалістичних блоках та олігархічних кланів. Не підпускаючи олігархів повністю до політичної влади,  режим не відчужував повністю олігархів від політичної влади, його держава не робила видимість надкласовості, та навіть сам олігарх Пінчук був його зятем, а тому ми можемо казати тут лише про певні бонапартиські тенденції в української бюрократії.

Олігархія є продуктом панування  капіталістичного способу виробництва та всього самого гіршого, що дісталось внаслідок сталінського бюрократизму. Зі сталінського пролетарського бонапартизму ми, після капіталістичної контрреволюції, дійшли до олігархії. Реакційні апологети сучасного капіталізму скажуть, що все погано через «радянське минуле». Сама невидима рука ринку в сучасних західних країнах не може обійтись без бюрократичного кулака, що показало вторгнення хунти, придушення профспілок та робітничих рухів за часи пригнічення сучасного капіталізму. В 90-х був вибір між соціалізмом та варварством. Те, що ми бачимо є наслідком цього варварства, а не соціалізму. 

Олігархічні клани

В 90-х почали вести боротьбу олігархічні клани, з яких Донецький та Дніпропетровський були головними. Локальні бюрократи в Дніпропетровську почали приватизовувати різноманітні підприємства та в цілому здобувати високотехнологічний потенціал. «Южмаш», Дніпровскьий трубний та Нижнедніпровський трубопрокатний заводи, Дніпровський металургійний завод ім. Комінтерна, «Дніпроазот», — це все було створено в рідній області Брежнєва та Щербицького. Звичайно, що після процесу початкового олігархічного накопичення це все перейшло до рук олігархії. 

З Дніпропетровська народились такі паразити України, як колишній прем‘єр Павло Лазаренко, що взяв до своїх лап Дніпропетровський бізнес, власник «ПриватБанка» Ігор Коломойський, що до цих пір залишається впливовим олігархом України, голова «Інтерпайпа» Віктор Пінчук, який в свої часи мав багато впливу, «газова королева» Юлія Тимошенко.

Леонід Кравчук за часи свого президентства намагався протистояти наступу дніпропетровців, і для цього він хотів заручитися підтримку інших регіонів, проте тоді на пост прем‘єра прийшов дніпропетровець Леонід Кучма. Потім донецькі, на хвилі страйку шахтарів, змогли змістити Кучму з поста прем‘єра, його місце посів Юхим Звягільський. Після цього в 94-му році почались вибори в президенти на яких виграв Леонід Кучма, а сам він вже в той час був у тісних зв‘язках з Павлом Лазаренко, який, як то кажуть, і дав можливість Кучмі зайняти пост президента.

Після перемоги Леоніда Кучма, Павло Лазаренко почав підніматися вверх по кар’єрних сходах та дійшов до поста прем‘єр міністра України, далі і сам Павло Лазаренко почав ставити дніпропетровців на ключові пости. Тоді Лазаренко разом з Кучмою почали кричати про те, що мов подивіться, в країні кумівство і корупція, а самі в цей час міг отримувати хабар та ставити своїх на пости в державі. На пості прем‘єра Лазаренко почав брати під себе підприємство за підприємством, користуючись своїм положенням в державному апараті. 

Павло Лазаренко все більше і більше почав поширювати власний контроль над українським бізнесом, над українськощю політикою, але саме Донецьк залишався незалежною від його контролю зоною, що своєю промисловістю не була гірше Дніпропетровська та була здатна народжувати нових олігархічних суспільних клопів.

В донецькому регіоні після розпаду Радянського Союзу почала дуже погіршуватися кримінальна обстановка. Реформи та закони, що були спрямовані на реставрацію капіталізму, кримінальні групи використовували для накопичення капіталу, відмиву кривавих грошей та прямому підкупу представників влади. Кримінальні групи швидко почали брати під себе весь донецький бізнес та вбивати неугодних людей. Багато резонансних вбивств залишилися просто не розкритими. Так, серед вбитих можна найти Е. Щербана, що був нардепом та засновником «Інтера-Україна», О. Шведченко, що був власником «Intera Energy», власник «Єнакіївського металургійного заводу» О. Момото. 

А тепер нам потрібно спитати: як «донбаський король» Рінат Ахметов заробив свій капітал в таких умовах? Біографія Ріната Ахметова повна чорних дірок, а особливо ми мало чого знаємо чим займався Ахметов в кінці 80-х та початку 90-х. 

Набагато цікавіше взнати: чому власність вбитих бізнесменів почала переходити до рук Ахметова? Наприклад, «Єнакіївській металургійний завод» входить до «Метінвесту» Ахметова власник якого О. Момото був вбитий, а той же футбольний клуб «Шахтар» після смерті крімінального авторитету Ахатя Брагіна перейшов до Ахметова, фірма «Південь» вбитого С. Романова перейшла до правої руки Ахметова, Борису Колеснікову, директора пивзаводу «Сармат» та директора «Биттехніки» теж вбили, і ці підприємства перейшли до Ахметова. Сам Ахметов, як ходят чутки, був пов’язаний та знайомий з кримінальним авторитетом Брагіним та мав цінне місце в його групі, але лише можна точно сказати, що Ахметов був достатньо близький до Брагіна. Отже, ми можемо сказати, що весь капітал донецьких олігархів був побудований на крові та трупах, а Ахметов є одним з (якщо не самим) самих лицемірних та цинічних капіталістів східної Європи. А тепер ми повернемся трохи назад.

Є відома всім фраза про те, що немає такого злочину на яку б не пішов капітал заради 300% прибутку. З Лазаренком ця фраза зіграла злий жарт. Жадібність та нахабність Лазаренка почали рости до таких розмірів, що українська еліта почала об’єднуватись проти нього. Навіть деякі дніпропетровці почали йти проти нього, та після відставки самого Лазаренка, він все одно певний час тримав контроль над своїми підприємствами. На Лазаренка навіть організовувався замах, але він дивом вижив від вибуху бомби під машиною, як тоді гадали, то замах був організований через суперечки між донецькими та дніпропетровцями, сам Лазаренко внаслідок цього почав витрачати на охорону значно більше ніж раніше. Потім “Павло красунчик” був змушений полетіти в Америку, і там “Павла американця” арештували та кинули в в‘язницю. Таким чином, Павла Лазаренка і розгромили. 

Як після смерті короля починають ділити майно між його синами, так і на майно Лазаренка почали претендувати Тимошенко, Кучма та інші. В результаті від «Громади» Лазаренка відкололася «Батьківщина» Тимошенко, а інша частина майна Лазаренко потрапила під контроль Пінчука та Кучми. Тимошенко була самим амбіційним претендентом на спадщину олігархічного короля. Після оранжевого майдану вона взагалі почала, на пості прем‘єра, помаленьку забирати майно в інших олігархів.

Клан почав здавати позиції, коли донецькі змогли поставити Януковича на пост прем‘єра. Кучма тоді пішов співпрацювати з донецьким кланом, тому що Ющенко ніяк не відмовлявся від союзу з Тимошенко. Дніпропетровський клан почав колотися ще більше й більше, а тому донецькі олігархи почали брати ще більше контролю та завоювати ще більше позицій в уряді. 

Сама «Партія Регіонів» і Янукович були представниками інтересів донецьких олігархів та фінансувалися головним чином з кишені Ріната Ахметова. Поступово «Партія Регіонів» брала ключові позиції в українському уряді, а близьке оточення Віктора Януковича завдяки цього забирали до своїх рук підприємства української промисловості та грабували гроші з державного бюджету.

Про дніпропетровців та донецьких сказали достатньо, але ще ми маємо згадати про київський олігархічний клан. Історія клану бере свій початок зі створення через офшорні фірми багатопрофільного концерну «Омета XXI століття». «Омета XXI століття» випустила цінні папери приблизно на суму 400 тис. крб та зібрала гроші з понад 12 тис. інверсторів. Коли папери досягли 1000%, а інвестори пішли на спад, «Омета XXI століття» “несподівано” припинила існувати в 95-му. Київські олігархи просто обманули купу довірлих людей та на шахрайстві заробили перші капітали. Головним організатором цих схем був саме Богдан Губський. Звісно, що багатьом обдуреним вкладникам таке не сподобалось та вони намагалися через суд повернути гроші, але адвокатам з юридичної фірми «Бі.Ай.Ем», під приводом Віктора Медведчука, вдалося відбити всі юридичні напади. 

Гроші з «Омети XXI століття» стали фундаментом для концерну «Славутич». Цей концерн почав освоювати ринки газу та нафти, він зміг забрати пристойну долю в цьому бізнесі. Цей концерн став оплотом київських олігархів.

Не дивлячись на шахрайство, не виплату в великих розмірах боргів, розкрадання державних активів, київських олігархів все одно не чіпали спецслужби, тому що київські олігархи ще з 90-х почали впроваджувати своїх політиків та офіцерів в гнилу українську систему. 

Спочатку київський клан знаходився під крилом Леоніда Кравчука, але коли президентом став Леонід Кучма, то до київських почали ставитись насторожено. Однак, Віктор Медведчук почав займати ключові позиції в СДПУ(о) та інші представники київського клану теж прибирали до рук пости в українській політиці. Тоді Медведчука почали називати «сірим кардиналом СДПУ(о)».

Ще ми маємо пригадати про братів-Суркісів. В Україні вони контролюють «Львівобленерго»,«Прикарпаттяобленерго», мають футбольну команду «Динамо» та в цілому є одні з головних представників київського клану. Сам один з братів Ігор Суркіс до розпаду СРСР був звичайний червоний менеджер на посаді начальника відділу ремонтно-будівельного управління «Київжитло Рембудмонтаж». Весь бізнес пов‘язаний з ФК «Динамо» очолювався ними. 

Тим часом, майбутній «шоколадний король» Петро Порошенко зі своїм братом продавав декілька партій какао бобів. Сам тато Порошенка в радянські часи був цеховиком, що був посаджений у тюрьму за розкрадання власності, але після відсидки в 90-х зміг зберегти свої капітал. Брата Михайла тато ставив керувати бізнесом, а Петро пішов брати вищу освіту, та не був поставлений на керівні посади. Порошенко купив шоколадний завод в Вінниці та ряд інших кондитерських підприємств і почав будувати свою імперію «Рошен». Михайло помер у автокатастрофі, а тому бізнес почав переходити до рук Петра Порошенко. Тато Порошенко був знайомий з Леонідом Кучмою, тому Петра він привлаштував до Кучми, пізніше він став народним депутатом верховної ради від СДПУ (о). Таким чином Порошенко почав оборостати політичними зв‘язками та владою, що допомогло йому збільшувати капітал. Пізніше саме Порошенко вклав багато грошей в оранжевий майдан на повалення Кучми.

Ми тут згадали представників олігархічних кланів з різних регіонів України, але постає питання: чому в західній Україні не так сильно почали з’являтися олігархічні клопи? Легка техніка була тою галуззю виробництва в якій СРСР відставав від заходу та саме вона була переважаючою в західній Україні, робітничий клас західної України поїхав у Європу та деяка частина з нього приїхала з маленьким капіталом, тому, до речі, саме там ми можемо побачити дрібнобуржуазні настрої приєднання до ЄС. Ці обставини зіграли визначаючу роль в тому, що на західній Україні не з’являлися великі олігархи. 

Також олігархічні клани існували в Харкові та Одесі, але в врешті-решт вони залишилися локальним явищем, що немає такого впливу на всю Україну як згадані нами інші олігархічні клани.

В кінцевому рахунку, олігархи стали наслідком альянса радянських бюрократів, що були ближче до промисловості, та кримінальних угруповань, які в 80-х починали брати під свій контроль підприємства радянської промисловості.

Артем Стачковський, 2022 р.

За останні кілька днів українські війська значно просунулися на Харківському фронті, змусивши росіян неорганізовано відступити. Звідки цей раптовий контрнаступ і яке його значення для війни в цілому?

---

«Можливо, чим менше ми маємо, тим більше від нас вимагається хвалитися».

― Джон Стейнбек, На схід від Едему

Як вони кукурікали! Навіть після стількох місяців шумної ​​пропаганди заголовки, які виникли за українським наступом на Харківському фронті, справді розбивали всі децибели.

The Daily Telegraph сурмило:

«Путіну покінчено. Українці тримають його на канаті з приголомшливою перемогою»

Якщо судити за розміром заголовків, можна було б припустити, що війну вже виграно. Героїчні українські війська перемогли росіян, які, як ноги несли, бігли назад до кордону.

Наші браві українські союзники гналися б за ними аж до московських воріт, де вже б на верхівці штика красувалася голова лиходія Путіна…

Дуже гарна картинка! На жаль, один і той самий уявний сценарій постійно повторюється і повторюється стільки разів, що починаєш підозрювати, що це плід бажання, а не реальність. Тут інформаційна війна видається важливішою за те, що насправді відбувається на полі бою.

Тому в усіх питаннях, що стосуються України, необхідно завжди зберігати почуття здорового скептицизму, якщо ми хочемо проникнути крізь густий туман брехливих претензій і зустрічних претензій і прийти до якоїсь об’єктивної оцінки того, що є насправді. 

Серйозна поразка

У чому сенс і значення цього контрнаступу і як він може вплинути на хід конфлікту? По-перше, це правда, що крах російських військ на Харківському фронті був серйозною поразкою. За останні кілька днів українські війська зробили важливий прорив на Харківському фронті. Аналіз американського Інституту війни говорить про те, що 2500 квадратних кілометрів було відібрано у російських військ.

Українські війська відкинули харківський фронт приблизно на 70 км на схід до річки Оскіл і завоювали ключові стратегічні пункти, насамперед Ізюм та західний берег Куп’янська.

Пропагандистська війна

В останні кілька місяців із наближенням зими хвилювання зростає. серед західних прихильників України про розвиток війни. Мільярди доларів, євро та фунтів стерлінгів, які надсилалися до Києва у формі боєприпасів, артилерійських знарядь, обладнання, обміну розвідувальними даними тощо, здавалося, не мали реального впливу на лінію фронту, оскільки росіяни повільно, але невблаганно наступали на основі значної переваги у вогневій силі.

Почало підніматися питання: чи варто вкладати ресурси у війну, яку, здається, неможливо виграти? Це було різко поставлено, оскільки поставки російського газу до Європи були припинені, а уряди ЄС побоювалися, що високі рахунки за електроенергію можуть спровокувати масове невдоволення.

Дедалі більше хвилюючись, що Захід втратить інтерес до України та відступить під зростаючим тиском громадської думки, або принаймні скоротить потік зброї та грошей до цівки, Зеленський ставав відчайдушним. Йому потрібно було показати своєму начальству у Вашингтоні, що їхні гроші не витрачаються даремно, що війна все ще триває, а українці готові до великого контрнаступу.

Іншими словами, йому потрібен був якийсь драматичний трюк, який би змусив його донорів сісти й звернути увагу. Йому потрібна була швидка перемога. Але як його отримати? Ось у цьому полягало питання.

«Херсонський наступ»

Перед цими останніми подіями вся увага була зосереджена на так званому «Херсонському контрнаступі» українських військ на півдні, який розпочався 29 серпня. Про це Київ публічно заявляв протягом кількох місяців.

Якщо б Зеленський серйозно ставився до цього, це було б дуже дивно, тому що в будь-якій війні несподіванка є ключовим фактором. Справжній контрнаступ повинен спиратися на елемент раптовості, тож навіщо оголошувати про це публічно? Але ось Зеленський голосно проголосив на всі боки, що наступ на конкретну ціль – Херсон – неминучий.

Причина в тому, що на Херсон не розраховувався справжній наступ, а був покликаний відтягнути російські війська з інших ділянок фронту, щоб уповільнити їх просування, зокрема, на Донбасі.

З військової точки зору наступ на Херсон не мав сенсу. Російські сили були добре окопані, і відкрита місцевість неминуче штохвала українські сили на жахливі втрати. Тому значний прошарок українського генералітету був проти – як і американці, але Зеленський залишився непохитний.

Український маневр був частково ефективним. Росіяни дійсно перекинули на Херсонський фронт багато військ і техніки. Після взяття Росією Сєвєродонецька та Лисичанська на початку липня, наступ росіян на українській лінії оборони Сіверськ-Бахмут-Горлівка був надзвичайно повільним.

Проте, як і передбачалося, Херсонська операція обійшлася українській армії великою людською ціною. Незважаючи на те, що Київ оголосив повну заборону на будь-яку інформацію, що надходить з фронту, очевидно про це повідомлялося в американських ЗМІ, що Херсонський контрнаступ була м’ясорубкою для українських сил. Було здобуто дуже мало території, а потім частину її знову було втрачено, дорого коштуючи. Україна грала на свою робітничу силу. Росія розігрувала свою перевагу в артилерії.

Але херсонський контрнаступ мав інший результат. Зосередивши увагу росіян на цьому фронті, це неминуче послабило їхні позиції на інших фронтах. У цей момент українське верховне командування посилило обмін розвіданими зі США, що дозволило їм виявити найслабші місця російського фронту та розпочати раптовий наступ.

Ця інформація була безцінною для українців. Існує відомий принцип ведення війни, який говорить: повна сила в точці атаки. Найслабшим місцем був визначений район на північ від ключового стратегічного пункту Ізюма. Дорогою ціною, місто було взято російськими військами наприкінці березня. Ізюм важливий тим, що він є ключовим залізничним вузлом, а також тим, що він відкриває головну дорогу на Слов’янськ з півночі. Фронт тут був більш-менш статичним протягом місяців.

Таким чином, поки вся увага була зосереджена на Херсонському фронті, 8 вересня українська армія розпочала раптовий наступ на Балаклію, що на північ від Ізюма. Це явно застало росіян зненацька. Їх оборона тут була слабка і була швидко розбита. Поки в самому місті ще тривали бої, українські війська продовжували просуватися далі на схід, обходячи його, і майже не зустрічали опору.

За кілька днів вони дійшли до Шевченкового на північний схід від Балаклії, а потім зайняли західний берег найважливішого міста Куп’янська. Водночас вони дуже швидко просувалися на південь у напрямку Ізюма.

Резонанс у Кремлі

Міністерство оборони Росії зробило слабкі спроби вигадати пояснення поразки:

«Протягом трьох днів проводилася операція зі згортання та організації перекидання військ Ізюмсько-Балаклійського угруповання на територію Донецької Народної Республіки. У цей період було вжито низку відволікаючих і відхиляючих заходів щодо реальних переміщень військ.»

Таке пояснення нікого не задовольнило. До 12 вересня Росія була змушена відвести свої війська також із смуги вздовж кордону на північ від Харківської області та пересунула фронт від річки Сіверськодонецьк на схід до річки Оскіл.

Це була набагато принизливіша поразка, ніж попередній відступ з Києва. Це була більш-менш упорядкована справа, але тут не так. Це був не організований відступ, а радше розгром. Росіяни втекли, залишивши свої позиції, залишивши велику кількість зброї та техніки.

Є повідомлення про те, що російські військові залишаються позаду, переодягаються в громадянський одяг, щоб тікати пішки чи на велосипеді. Також були колони цивільних автомобілів, які тікали з усіх міст, селищ і селищ у бік російського кордону, побоюючись розправи з боку наступаючої української армії та ультраправих добровольчих батальйонів.

Природа режиму Путіна

Слід поставити запитання: як українці змогли здійснити такий несподіваний наступ і досягти такого приголомшливого успіху? Абсолютно ключовим фактором була розвіддана, надана американцями, яка майже напевно допомогла координувати та керувати всією операцією.

Але це не все пояснить. За часів Радянського Союзу якість радянської розвідки не мала собі рівних. Напевно, вони повинні були визначити нарощування українських військ на тій ділянці фронту і відповідно відреагувати?

Поразка на Харківському фронті виявила фатальну слабкість російських військ у цій війні — низьку якість їхньої розвідки, але це, у свою чергу, лише один із симптомів виродження в самому серці путінського режиму.

Розпад Радянського Союзу перетворив Росію з бюрократичної деформованої робітничої держави на буржуазний бонапартистський режим, яким керує корумпована кліка олігархів, які збагатилися завдяки масовому розкраданню власності народу.

Керує цим гнилим режимом кремлівська кліка, яка обслуговує інтереси олігархів, водночас пануючи над ними; знущання та позбавлення від них в обмін на послуги своєї міліції та ФСБ, спадкоємця старого КДБ, який був тією драбиною, якою Володимир Путін піднявся до Кремля.

Путін любить представляти себе сильною людиною, але насправді він велетень на глиняних ногах. Одна зі слабких сторін бонапартистського режиму полягає саме в тому, що сильна людина не терпить інакомислення чи будь-якої критики.

Людина в Кремлі живе у такій собі бульбашці: штучному світі, населеному корумпованими дружками та підлабузниками, у якому всі хочуть лише повідомити йому хороші новини, незалежно від того, має це якесь відношення до правди чи ні. Це, безсумнівно, зіграло найбільш негативну роль у веденні Росією війни з самого початку.

Це частково пояснює надмірну самовпевненість з боку Путіна. Це проявляється в тому, що він наполягає на нісенітниці, що це взагалі не війна, а лише «спеціальна військова операція» – дуже дивне формулювання, яке не має еквівалента ні в історії, ні у військовій теорії. Прикриваючись цим удаванням, Путін досі ухилявся від оголошення війни та проведення повної мобілізації, але це обмежило кількість сил, які він міг залучити до конфлікту.

Проведіть історичну аналогію, використану радником президента Зеленського Арестовичем: коли Червона армія звільняла Україну від нацистів, Сталін відправив у бій два з половиною мільйони військ. Навпаки, Росія поки що залучила до цієї війни відносно невелику кількість солдатів, можливо, 170 000.

Причини цього політичні. Оголошення війни і повна мобілізація мали б набагато більший вплив на російське суспільство і могли б викликати спротив, але це серйозно завадило військовим зусиллям Росії.

Таким чином, коли росіяни перекинули війська на посилення Херсонського фронту, ділянки Харківського фронту залишилися вкрай ослабленими. Ворог скористався нагодою і влаштував блискавичну атаку, яка застала росіян зненацька. Результатом
став розгром, як ми бачили.

Наслідки

Якими будуть наслідки цієї поразки росіян на Харківщині? З української точки зору, це вкрай необхідний засіб для підвищення морального духу. Пропагандистський елемент був ключовим для українсько-західної сторони від початку, але пропаганда має свої межі; якщо це не супроводжується конкретними досягненнями на місцях, то воно стає порожнім і контрпродуктивним.

Як і можна було передбачити, чоловіки в Києві зараз пихаються власною значимістю. Якщо процитувати фразу Сталіна, у них «паморочиться голова від успіху». Запаморочення в повсякденному житті може стати причиною неприємних пригод. Можна втратити рівновагу і боляче впасти, але під час війни наслідки можуть бути набагато серйознішими.

Зараз говорять про підготовку Україною такого ж контрнаступу у Вугледарі, на Запорізькому фронті. Проте, реальну ситуацію показують останні звернення Києва з вимогою до Заходу прискорити поставки зброї та значно збільшити її кількість.

З якою метою? Не для того, щоб влаштувати тріумфальний марш до Москви, чи до Криму, чи навіть до Маріуполя, а просто щоб утриматися на щойно завойованій території.

Виграти одну битву — це не виграти війну, яка складається з багатьох битв. Українці можуть виграти один бій, або десять боїв, але такі перемоги можуть бути ефемерними і не обов’язково визначати зміну загального балансу сил.

Екзистенційне питання

Це дуже небезпечні події для Путіна. Війна в Україні – екзистенційне питання для нього та його режиму. Крах російської оборони в Харкові був чи не найсерйознішим ударом Росії в цій війні. Військові та російські реакційні націоналістичні коментатори, які підтримали вторгнення в Україну, тепер відкрито критикують керівництво кампанії, дехто ставить під сумнів навіть самого Путіна.

Чеченський лідер Кадиров, який був важливою частиною війни проти України, відкрито висловив свою критику вимушеного відступу Росії в Харкові: «Були зроблені помилки. Думаю, вони зроблять висновки. Можливо, це неприємно, коли ти говориш комусь правду в очі, але мені подобається говорити правду».

Поки що ці тріщини лише незначні, але якщо ситуація на місці в Україні не зміниться і Путін не зможе продемонструвати певні перемоги, тоді незгода зростатиме, особливо серед тих, хто досі підтримував війну. Це може стати дуже небезпечним для позиції Путіна. Поразки у війні часто призводять до революції.

З цієї причини, Путіну потрібно діяти рішуче і швидко. Його перша реакція була вніч на 11 вересня серією скоординованих атак, які пошкодили електростанції по всій Україні, спровокувавши загальне знеструмлення. Це лише початок. Найближчими днями йому потрібно переконатися, що Росія не зазнає значних поразок і зуміє здобути ту чи іншу перемогу.

Можливо, йому доведеться вдатися до повної мобілізації, хоча це було б ризикованим кроком з його боку. Російський товариш коментує: «Мобілізація йде неофіційно. Були мобілізовані люди з регіонів, віддалених від великих міст. Питання в тому, чи почнуть зараз мобілізувати новобранців із великих міст, таких як Москва, Ленінград чи Казань. У цьому є великий політичний ризик».

Так чи інакше, Путіну потрібно зміцнити те, що є одним із найслабших місць російської армії у цій війні, як виявилося в останній поразці: живу силу. Це буде зроблено шляхом подальшого використання його переваги у вогневій потужності або залучення додаткових військ. Ймовірно, через суміш обох.

Імперіалісти стикаються з проблемами

Якщо розглядати об’єктивно, то нещодавня поразка є невдачею і призвела до серйозних труднощів у російській кампанії, але чи це матиме якийсь тривалий вплив на загальний баланс сил, залишається під сумнівом. Деякі військові та політичні лідери в Києві та на Заході висловлюють нотку обережності.

 
Зеленський — азартний гравець, який не проти приймати ризиковані рішення. Його Херсонсько-Харківська наступальна операція була відчайдушною авантюрою, спрямованою на збереження міжнародної підтримки. І іноді відчайдушні азартні ігри можуть увінчатися успіхом. Може здатися, що Зеленський тепер у сильній позиції, щоб вимагати ще більшої військової та фінансової допомоги від США та Європи.

Але у Зеленського є свої внутрішні проблеми. По Києву ходять чутки, що військове командування не надто зацікавлене в наступі на Херсон. Західні аналітики поставилися скептично і порадили обмежити його цілі та масштаби. Зеленський все-таки продовжив це. Причина була не стільки військова, скільки політична.

Тимчасово ця перемога вплине на моральний стан українських вояків і громадську думку, яка досі бачила лише поразки та відступи з квітня. Це дозволяє Україні зберегти надію на подальший прогрес у війні після зимового періоду, який, ймовірно, призведе до зупинки війни.

Але все не так, як здається. Парадоксально, але недавній військовий успіх української сторони створив труднощі для імперіалістів і того, що можна назвати Партією миру. Насправді кілька українських газет повідомляють, що під час минулотижневого візиту держсекретаря США Блінкена до Києва він «привіз послання від Джо Байдена про необхідність почати переговори з Путіним.» (Українська правда).

Але Путін не буде в настрої ні з ким вести переговори так швидко після принизливої ​​поразки. Нещодавня атака застала росіян зненацька. Але навряд чи таке повториться. Російські війська перегрупуються і будуть посилені новими свіжими дивізіями.

У Росії ще є значні резерви, на які можна спиратися. З 1 вересня на Далекому Сході проходили спільні з Китаєм та іншими країнами військові навчання «Восток-22», які тривали вісім днів. Таким чином, до військових навчань на Далекому Сході були залучені десятки тисяч російських військ, які могли бути призначені для українського фронту.

Путін зробить усе необхідне, щоб мати можливість представити перемогу в Україні. Для цього йому потрібно, як мінімум, утримати утримувані ним території в Херсоні, Запоріжжі та Луганську, а також завершити захоплення Донбасу, вийшовши на адмінкордон Донецька.

І про те, щоб Путін здався внаслідок тимчасових невдач, які неминучі у будь-якій війні, не йдеться. З іншого боку, Україна перебуває у надзвичайно складній економічній ситуації, будучи майже відрізаною від зовнішньої торгівлі (незважаючи на угоду про експорт зерна) і повністю залежачи від допомоги Заходу для свого щоденного бюджету.

Таким чином, імперіалісти – особливо європейці – стикаються з гострою дилемою. Зима на порозі, без жодних гарантій постачання газу та нафти. Це розпалює кризу вартості життя з потенційно вибуховими соціальними та політичними наслідками. Тиск щодо досягнення якоїсь угоди чи компромісу продовжуватиме зростати. Те, що ми побачили в Чеській Республіці, є дуже симптоматичним для змін громадської думки, які відбуваються в Європі.

Неможливо передбачити, що буде в найближчі кілька місяців. Як казав Наполеон: війна — найскладніше з усіх рівнянь. Це постійно рухома картина з багатьма невідомими змінними. Наше завдання як марксистів — стежити за розвитком подій і терпляче пояснювати передовим верствам суспільства, агітувати проти війни з революційної точки зору, звертаючись передусім проти ворога вдома: нашого власного правлячого класу.

Хорхе Мартін і Алан Вудс, 13 вересня 2022

Сегодня годовщина теракта 11 сентября 2001 года во Всемирном торговом центре. По этому поводу мы публикуем нижеследующую статью, написанную в день нападения. По сей день статья остается в силе по основным пунктам.

---

Во вторник 11 сентября 2001 года мир потрясло известие о самом разрушительном теракте в истории. Тысячи людей погибли и еще больше получили ранения после того, как два самолета врезались в башни Всемирного торгового центра в самом сердце финансового района Нью-Йорка. Всего через 18 минут после первого взрыва раздался второй взрыв, когда другой самолет врезался в другую башню. 

Считается, что это были пассажирские самолеты, и один из них, как полагают, был Boeing 767 American Airlines, летевшим из Бостона. Первый самолет врезался в одну из башен незадолго до 9 утра (14:00 по московскому времени). Дым валил из зияющей дыры в 110-этажной башне, которая была полностью разрушена. Вскоре после этого в другую башню врезался угнанный самолет. Люди были замечены выпрыгивающими из окон в сцене ужасающего ужаса. В башнях работало около 50 000 человек, хотя кажется, что во время нападения их было около 6 000, многие из которых, должно быть, были убиты или ранены.

Здание, самое высокое в Нью-Йорке, было популярной туристической достопримечательностью, в которой размещались компании, предоставляющие финансовые услуги, и нападение произошло в то время, когда сотрудники и туристы уже  были в здании. В феврале 1993 года Центр подвергся бомбардировке, в результате чего шесть человек погибли и более 1000 получили ранения. Теперь его больше нет, он превратился в тлеющие руины. 

На этом атаки не прекратились. В другом случае самолет врезался в Пентагон в Вашингтоне, округ Колумбия, в результате чего он загорелся. В Пенсильвании официальные лица аэропорта округа Сомерсет сообщили о крушении большого самолета к северу от аэропорта округа Сомерсет, примерно в 80 милях к юго-востоку от Питтсбурга.

Сообщалось, что другие угнанные самолеты направлялись в Вашингтон. Улицы Вашингтона и Нью-Йорка охватила паника. Мосты и тоннели в Нью-Йорке были закрыты из-за опасений новых нападений. Трагедии ошеломили нацию и побудили чиновников, опасающихся новых нападений, эвакуировать Капитолий, Белый дом, Государственный департамент и другие федеральные здания. Рейсы были отменены во всех крупных аэропортах США. По данным Управления кадров, вскоре после взрыва в Капитолии федеральное правительство приказало закрыть все федеральные здания в районе Вашингтона. По данным Службы национальных парков, в течение часа федеральное правительство предприняло дополнительный шаг, закрыв национальные достопримечательности по всей стране, в том числе Монумент Вашингтона, Статую Свободы и Арку ворот Сент-Луиса.

Официальные лица США, не теряя времени, назвали инцидент терактом. Похоже, что ФБР расследовало сообщения об угоне самолета перед двумя авиакатастрофами. Президент США Джордж Буш возвращается в Вашингтон и созвал совещание по вопросам национальной безопасности. Он сказал, что взрывы были «очевидной террористической атакой», и сказал, что «терроризм против нашего народа не выдержит». Впервые в американской истории президент отдал приказ о национальной наземной остановке, запретив все полеты под угрозой сбития.

Президент Буш приказал провести полномасштабное расследование, чтобы «выследить людей, совершивших этот акт». «Я распорядился, чтобы все ресурсы федерального правительства были направлены на помощь жертвам и их семьям», — сказал он, прежде чем попросить аудиторию минутой молчания и помолиться за жертв.

Этот террористический акт носит совершенно безумный и преступный характер и должен быть осужден — но не по лицемерным причинам, приведенным Бушем и Блэром. Марксисты выступают против индивидуального терроризма, потому что он контрпродуктивен и играет на руку наиболее реакционным слоям господствующего класса. Здесь дело обстоит именно так: это кровавое безобразие сыграет на руку Большому Бизнесу США и империализму. Это даст Бушу полную свободу действий на Ближнем Востоке и в мировом масштабе. Общественное мнение США будет смягчено для любой реакционной политики внутри страны и за рубежом.

На общественное мнение США это повлияет так же, как Перл-Харбор, который Рузвельт публично осудил, но тайно приветствовал. Американская общественность теперь будет готова принять зверства так называемых контрповстанческих и контртеррористических действий за границей, а также реакционное и антидемократическое законодательство дома. 

Кто стоит за терактом?

Пока ни одна группа не взяла на себя ответственность за инциденты, но многие наблюдатели возлагают вину на силы на Ближнем Востоке. Сначала пальцем указывали на Демократический фронт освобождения Палестины. Демократический фронт сразу же снял с себя ответственность, и это, несомненно, правда. Такая амбициозная атака, включающая одновременный захват четырех разных самолетов на территории США, должна была потребовать большого объема планирования и организации, на что ушли месяцы или даже годы. На самом деле, ни одна из палестинских групп сопротивления не будет иметь необходимой степени организации, финансовой поддержки и инфраструктуры для проведения такого нападения. Точно сказать, кто стоит за нынешними атаками, невозможно. В предыдущих случаях взрывы бомб, в которых обвиняли «ближневосточный терроризм», оказывались делом рук правых американских организаций. 

«Возможно, это самая дерзкая террористическая атака, которая когда-либо происходила в мире», — сказал Крис Йейтс, авиационный эксперт лондонской компании Jane’s Transport. «Требуется логистическая операция со стороны вовлеченной террористической группы, которая не имеет себе равных. Лишь очень небольшая горстка террористических групп находится в этом списке … Я бы назвал в начале списка Усаму бен Ладена».

Очевидно, что это нападение соответствует целям и методам бен Ладена и что у него будут необходимые средства для их осуществления. Бен Ладен призывал мусульман повсюду атаковать и убивать американцев. Три недели назад он предупредил о «беспрецедентной атаке» на интересы США из-за поддержки Вашингтоном Израиля. Этот человек и его движение не имеют ничего общего с социализмом или чем-либо прогрессивным, но являются представителями самой оголтелой реакции. Однако мало кричать о Бен Ладене. Необходимо объяснить, как он возник и почему.

Не следует забывать, что бен Ладен изначально финансировался, вооружался и поддерживался американским империализмом и был креатурой ЦРУ. Когда Вашингтону было выгодно разжечь исламский фундаментализм в качестве оружия против Советского Союза, они не гнушались поддерживать таких оголтелых реакционеров и массовых убийц. Пока убиваемые находились далеко — в Афганистане или на Ближнем Востоке, эти лицемеры могли себе позволить закрывать на это глаза. Теперь они вдруг обнаруживают, что бен Ладен и ему подобные — «враги цивилизации». Но в таком случае на угрозе цивилизации должно стоять клеймо «сделано в США».

Как мы заявляли, Торговый центр уже подвергался бомбардировке в 1993 году. «Второй случай просто невероятен», — сказал Айра Фербер, бывший представитель Национального совета по безопасности на транспорте. Действительно, так оно и есть, и ясно, что в этом безобразии много загадочного. Как получилось, что террористам удалось провести такую ​​атаку, не предупредив спецслужбы США? Столь обширное предприятие должно было включать в себя большое количество людей, сложный аппарат и длительное время на подготовку. Как это могло ускользнуть от внимания американской разведки?

Было сказано, что трудно проникнуть в террористические организации. На самом деле дело обстоит наоборот. ЦРУ ведет подробные досье на все эти группы и, несомненно, имеет в своих рядах своих агентов и доверенных лиц, в том числе агентов-провокаторов, отличающихся экстремистскими взглядами.

В прошлом спецслужбы добились значительных успехов в предотвращении терактов. На этот раз, похоже, произошел массовый и поразительный провал разведывательной сети. Эксперты британской разведки отметили, что неспособность американской разведки обнаружить подобную крупномасштабную операцию, которая, должно быть, планировалась и организовывалась в течение длительного периода времени, весьма поразительна и фактически необъяснима.

Как возможно, что ЦРУ было настолько невежественно и некомпетентно, что допустило такую ​​разрушительную атаку на нервные центры нации? Одна возможность не была упомянута, а именно, что это было результатом неудачной провокации. В темном мире интриг, провокаций и контрпровокаций, характерных для деятельности секретных служб, не исключено, что часть военного истеблишмента США решила позволить террористам начать атаку внутри Америки в качестве средства усиления общественной поддержки агрессивной политики и перевооружения. Это могло бы объяснить удивительную неудачу американской разведки, хотя разрушительный характер атаки позволяет предположить, что провокация вышла из-под контроля.

Одно можно сказать наверняка. Что следствием нападения будет усиление империализма и правого крыла в США. В очередной раз мы видим реакционные последствия индивидуального терроризма, безоговорочно осуждаемого марксистами.

Экономические последствия

Экономические последствия атаки были незамедлительными и драматичными. Торги на Нью-Йоркской фондовой бирже были остановлены на неопределенный срок. За этой новостью последовало резкое падение на фондовых биржах в Лондоне и других мировых торговых центрах. 80 процентов Интернета было отключено, а мобильные телефоны вышли из строя, что усилило панику. 

Фьючерсы на американские акции упали до того, как торги были приостановлены на неопределенный срок до открытия торгов во вторник. Акции в Европе быстро упали более чем на 6 процентов, а общеевропейский индекс FTSE Eurotop 300 снизился на 4,5 процента после предыдущего роста. «Инвесторы будут задаваться вопросом, не является ли это началом террористической кампании в США, направленной против высокопоставленных учреждений», — сказал Эндрю Миллиган, глава отдела глобальной стратегии Standard Life Investments в Эдинбурге. «Нет цен. Нет торговли», — сказал один из трейдеров развивающихся рынков в Нью-Йорке. «Все маклеры в торговом центре, так что цен нет».

Ожидалось, что американские акции упадут после задержки открытия, в то время как акции страховых компаний сильно пострадали из-за опасений огромных обязательств. «Когда рынок откроется, он откроется сильно вниз, — сказал Стэнли Наби, управляющий директор Credit Suisse First Boston, который контролирует 110 миллиардов долларов. Это абсолютно невероятно».

Майк Ленхофф из брокера Gerrard сказал: «Это катастрофа. Это повергает весь рыночный фон в хаос. Пентагон подвергся бомбардировке, и никто на самом деле не знает ответ американской политики, который, я думаю, будет довольно жестким, как только они почувствуют уверенность в том, кто несет за это ответственность.

Акции и доллар США упали, а облигации-убежища резко выросли, поскольку инвесторы, ищущие убежища в период неопределенности, подтолкнули цены на золото и нефть и швейцарский франк поднялся  вверх после инцидентов. Лондонская фондовая биржа сразу же вошла в свободное падение. Лондонский индекс FTSE упал на 200 пунктов, и подобные падения повторились на всех других фондовых биржах. Цена на нефть выросла на два доллара за баррель. Многие здания в лондонском Сити были поспешно эвакуированы из-за опасений нападения. 

В Европе доходность краткосрочных государственных долговых обязательств Европы также упала, при этом двухлетние бумаги достигли почти двухлетнего минимума. Катастрофа подорвала ликвидность на рынке корпоративных облигаций в евро, поскольку инвесторы бежали в государственные облигации-убежища. Инвесторы и так нервничали перед атаками, теперь в уравнение внесен новый элемент волатильности.

Доллар упал по отношению к евро и иене после взрыва. Евро стоил 0,9050 доллара по сравнению с 0,8978 доллара незадолго до первых взрывов.

Швейцарский франк ненадолго подскочил до 1,4901 за доллар с уровнем открытия бирж около 1,6882, но быстро упал до 1,66. Фьючерсы на нефть IPE Brent выросли более чем на три с половиной доллара до более чем 31 доллара за баррель, в то время как цены на золото выросли более чем на шесть долларов, или на 2 процента, до 278,00/280,50 долларов за тройскую унцию. Нервозность инвесторов выразил один из лондонских комментаторов:

«Я не думаю, что можно здраво говорить о поведении рынка. Пока мы говорим, рынок Великобритании упал на 20-30 пунктов — это довольно быстрые рыночные условия. Банки, страховщики упадут больше всего — все, что подвержено риску. Акции нефтяных компаний будут расти, и цены на нефть растут. Цена на нефть сейчас составляет почти 30 долларов (20 фунтов) за баррель по сравнению с 27,50 долларами ранее этим утром». 

Сила доллара, учитывая слабость американской экономики, бросила вызов закону гравитации. До сих пор он рассматривался как убежище в период глобальной нестабильности. На определенном этапе это было неизбежно, поскольку иностранные инвесторы выводили свои средства из Америки, провоцируя рост процентных ставок в США и подталкивая экономику США к рецессии. Возможно, этот процесс уже начался.

После почти десятилетнего бума в США мировая экономика уже колеблется на грани серьезной рецессии. Реальностью глобализации оказывается глобальный кризис капитализма. Основной причиной капиталистического кризиса является перепроизводство. Как только экономический цикл достигает критической точки, когда количество переходит в качество, любой инцидент может толкнуть его на грань рецессии. Так было с нефтяным кризисом 1973–1974 годов. Необходимо напомнить себе, что рост цен на нефть был связан с событиями на Ближнем Востоке. Теперь не исключено, что история повторится.

Новый мировой беспорядок

В одночасье величайшая сверхдержава, которую когда-либо видел мир, оказывается колоссом на глиняных ногах. Самое мощное военное государство, которое когда-либо видел мир, показало свое бессилие перед лицом терроризма. Перед Второй мировой войной Троцкий предсказывал, что Америка выйдет победителем и установит мировую гегемонию, но добавил, что в ее фундамент будет вложен динамит. Эти пророческие слова теперь оказались буквально правдой. Десять лет назад, после распада Советского Союза, отец президента Буша пообещал Новый мировой порядок. Теперь реальность ударила по дому с удвоенной силой.

Изнасилование планеты Большим Бизнесом создало мир, полный страданий, войн и хаоса, которые теперь повлияли на самое сердце мирового империализма. Это и есть настоящая причина нынешних злодеяний. Терроризм всеобщего голода, болезней, нищеты, эксплуатации и угнетения, который мучает миллионы мужчин, женщин и детей каждый день их жизни, является первопричиной беспорядков и нестабильности, охвативших планету на заре 21 век. 

Нигде это не является более очевидным, чем в Палестине, где люди на Западном берегу и в секторе Газа ежедневно подвергаются кровавым нападениям израильского империализма, их дома разрушаются, их молодых людей расстреливают, их средства к существованию отбираются. Стоит ли удивляться, что часть палестинской молодежи доведена до отчаяния? Удивительно ли, что существует яростная ненависть к империализму США, который поддерживает Израиль и хранит молчание обо всех этих злодеяниях? Где было осуждение президента Буша, когда лидер НФОП был недавно убит израильтянами в результате ракетного обстрела? Где были все разговоры об «атаке на цивилизацию», когда израильская армия убивала и калечила сотни палестинских мирных жителей? 

Все это самым страшным образом повлияло на сознание палестинских масс. Через несколько часов после нападений появились сообщения о праздновании на улицах Наблуса на Западном берегу. Ужасные страдания, причиняемые палестинскому народу израильским империализмом, который поддерживает Вашингтон, вызывают такую ​​реакцию. Но это глубоко ошибочно. Сцены палестинской молодежи по телевидению, демонстрирующие поддержку убийства сотен мирных жителей США, нанесут огромный вред делу палестинцев в США и во всем мире. Сочувствие, которое они завоевали среди рабочих США и других стран из-за своих страданий от рук израильских угнетателей, будет забыто волной отвращения, которая будет использована реакционерами США для разжигания антипалестинских и антиарабских настроений. Это, в свою очередь, подготовит почву для новых и чудовищных актов репрессий против палестинцев, которые будут более приемлемы для мирового общественного мнения, тогда как ранее они осуждались. 

Американцам придется нанести удар по какой-нибудь арабской стране — предположительно, по Ираку. Для этого им потребуется сотрудничество с израильской разведкой. Это укрепит руку Израиля, а не ослабит ее. Это навредит делу палестинцев, а не поможет ему. В этом ее реакционный характер. Надо быть слепым, чтобы этого не видеть.

Несмотря на впечатляющее воздействие, даже самые хорошо организованные террористические акты никогда не смогут уничтожить или даже серьезно ослабить империализм. Джордж Робертсон, секретарь НАТО, немедленно воспользовался нападением, чтобы выступить за наращивание военной мощи НАТО. Последствия нынешних нападений будут серьезными и реакционными. Американский империализм будет вынужден нанести ответный удар, и он не будет суетиться в выборе жертв. Уже были попытки обвинить Ирак в зверствах. Новые взрывы и опустошения станут ответом, добавляя к дьявольской спирали убийств и контр-убийств. Что касается народов Ближнего Востока, то нынешний инцидент ничем не поможет им в их бедственном положении. Палестинский народ не получит никакой выгоды от этого нападения. Американские империалисты будут загнаны еще дальше в объятия Израиля. Жестокость последних по отношению к палестинцам будет «оправдана» предполагаемой угрозой терроризма. 

После теракта в Африке империалисты США бомбили Ливию и Судан, хотя ни одна из этих стран не имела к этому никакого отношения. Теперь они, видимо, вернутся к бомбардировкам беспомощного народа Ирака — как будто одно кровавое преступление оправдывало другое. Тем самым они будут обострять все противоречия в мировом масштабе, создавая новые жертвы и новую ненависть — топливо для новых террористических актов. Это то, что они называют «защитой цивилизации». 

Ленин однажды сказал, что капитализм — это ужас без конца. В последние годы американцы и европейцы вооружились до зубов, чтобы вмешаться против движения масс в Африке, Азии, на Ближнем Востоке и в Латинской Америке, как в так называемом Колумбийском плане. Нынешнее зверство будет означать дальнейшее ускорение этой агрессивной программы перевооружения. Она не сулит ничего положительного рабочим и крестьянам всего мира, а является лишь еще одним проявлением конвульсивного кризиса капитализма в мировом масштабе. По словам римского историка Тацита: «И когда они создали пустыню, они называют ее Миром».

Тед Грант и Алан Вудс

Лондон, 11 сентября 2001 г.

В начале июля украинские суды постановили закрыть Коммунистическую партию Украины (КПУ) и арестовали её активы. Антидемократическая атака является частью скандальной кампании по подавлению политического инакомыслия и запятнанию образа «коммунизма», связывая его с российским империализмом. 

Российское вторжение в феврале дало новый предлог для режима Зеленского — так называемого защитника европейских демократических ценностей — для подавления политической оппозиции под видом борьбы с российскими коллаборационистами.

Под этим предлогом украинское государство уже запретило деятельность ряда политических организаций и СМИ. Разумеется, никаких доказательств сотрудничества представлено не было, и некоторые из этих организаций открыто выступали против российского вторжения. Как мы объясняли ранее, атаки на основные демократические права в Украине начались задолго до вторжения.

Это показывает реальный характер киевского режима: далеко не маяк демократии, это реакционное буржуазно-националистическое правительство, которым манипулируют  США и НАТО в разрушительной войне с российским империализмом. 

История КПУ

Репрессии коммунизма в Украине начались с распадом СССР. Одним из первых действий нового независимого украинского государства в августе 1991 года был запрет Коммунистической партии Украины (КПУ) после обвинения в организации свержения правительства. 

Украина вслед за Борисом Ельциным запретила свою Коммунистическую партию / Изображение: www.kremlin.ru

Украинский парламент (Рада) следовал не «воле народа», а диктату бандитов, которые сейчас правят Россией, где Борис Ельцин издал указ накануне издали приказ о запрещении собственной коммунистической партии. Реальное отношение украинских масс можно было увидеть в последующие два года, когда образовались десятки самостоятельных коммунистических групп, функционирующих в состоянии официальной нелегальности. 

Некоторые из этих групп продолжили реформирование КПУ в 1993 году на съезде в Донецке. Новая партия, особенно ее молодежное крыло, комсомол, продемонстрировала уровень политической активности, невиданный с тех пор, как сталинская бюрократия консолидировала свою власть в конце 1920-х годов. 

Политбюро КПУ воспитывалось в сталинской школе, со всеми вытекающими отсюда извращениями. Тем не менее, даже по сравнению с бурными 1980-ми при СССР первое десятилетие независимости Украины было гуманитарной катастрофой. 

Это привело к возобновлению популярности СССР в массах Украины, особенно на востоке и в центре страны, на которых меньше влиял украинский национализм, который был (и остается) откровенно антикоммунистическим и прокапиталистическим. 

На парламентских выборах 1998 года КПУ набрала наибольшую долю голосов — 25 процентов. Выступавшие против них «социалистические партии» набрали еще 16,5% вместе взятых.

За этим последовало не поражение олигархии от уполномоченных коммунистов, а объединенное маневрирование украинской буржуазии по ограничению угрозы КПУ. В то время КПУ была единственной значимой партией в парламенте, выступавшей против приватизации государственного имущества и сокращения государственных услуг, таких как пенсии. 

Для нейтрализации этой угрозы применялась двуединая стратегия. Помимо красной паники, организованной буржуазными СМИ, верхушкам КПУ были предложены союзы, которые были приняты жаждущими привилегий и комфортной жизни партийными бюрократами.

Это привело, за исключением времени после мирового экономического кризиса 2009 года, к продолжающемуся падению популярности КПУ. В момент событий Евромайдана, когда украинские нефтяники с помощью ультраправых сил вытеснили олигархов, с которыми КПУ была в коалиции, они были не в состоянии предложить альтернативу движениям ни за, ни против евромайдана. 

В сепаратистских республиках, где местные партийные секции поддерживали новое правительство, они были быстро оттеснены более русско-националистическими элементами.

Деккомунизация после Евромайдана и российское вторжение

Демонтаж памятника Ленину в Киеве в первые дни Евромайдана и криминализация символов советской эпохи в 2015 году были предзнаменованием грядущих событий. За этим последовал период ускоренной реакции на беспрецедентном уровне, когда КПУ подвергалась атакам со всех сторон со стороны ультраправых групп и украинского государства. 

Снос памятника Ленину в Киеве в первые дни Евромайдана был предзнаменованием грядущего / Фото: ВО Свобода

КПУ по всей стране подвергались нападениям и сжигались. На активистов нападали на улицах, и достаточно сказать, что украинская судебная система не предложила никакой помощи жертвам этих нападений.

Это сочеталось с массовым демонтажем памятников времен СССР и общественных произведений искусства в рамках так называемых законов о декоммунизации 2015 года, которые вынудили КПУ официально распустить свою партию и реорганизоваться под знаменем «Левой оппозиции».

Несмотря на слабое лидерство Петра Симоненко и преклонный возраст партийных активистов, они смогли оказать определенное сопротивление законам о декоммунизации, выступив против демонтажа памятников. Марши 9 мая в память о победе СССР над фашизмом во Второй мировой войне продолжали проходить во многих частях Украины, несмотря на давление со стороны государства и ультраправых.

Избрание Зеленского вместо Порошенко изначально создавало некоторую видимость ослабления реакции государства, отчасти из-за общей усталости населения Украины от крайне правых. Симоненко даже несколько раз появлялся на украинских телеканалах. 

Однако за год, предшествовавший российскому вторжению, правительство Зеленского под давлением крайне правых элементов государственных сил и его империалистических сторонников больше опиралось на украинский национализм и подавляло потенциальную политическую оппозицию.

Российская армия, со своей стороны, время от времени цинично использовала символы советской эпохи в пустой попытке улучшить отношения с симпатизирующими слоями населения, пробуждая память об освобождении Красной Армией во время Второй мировой войны. 

Российский империализм не только не вернул СССР, но ничего, кроме смертей и разрушений войны, Украине не принес. 

Симоненко, конечно, не улучшил положение рядовых членов, поддержав возмутительную поддержку путинского вторжения Коммунистической партией Российской Федерации (КПРФ) во время выступления на телеконференции в мае. 

Это предательство следует модели бюрократии КПУ, которая не понимает подлинного интернационализма и не верит в рабочий класс, вплоть до пассивной поддержки вторжения такого архиреакционера, как Путин. Деятельность КПУ и так некоторое время замалчивалась, но это могло быть связано с внутренним противодействием линии руководства, как это более открыто происходит в КПРФ.

Но в любом случае мы должны четко понимать, какие мотивы здесь играют роль. Самый большой приоритет правительства Зеленского — подорвать любую организованную оппозицию войне. Он счастлив попирать демократические права на свободу выражения мнений и ассоциаций в этом процессе. 

И более того, связывая КПУ с русским вторжением, цель состоит в том, чтобы связать социализм и коммунизм вообще с Россией, и с ужасами нынешнего вторжения: сейчас и в будущем. 

Не случайно также ускорилось уничтожение общественных памятников советской эпохи, топонимов и произведений искусства. Накануне войны человек на Херсонщине получил пять лет условно за публикацию в Интернете цитат Ленина и Сталина. 

А в мае женщину в Одессе арестовали за продажу значков советских времен. Изображения, по-видимому, были настолько «опасными», что полиция замазала их в отчете о доказательствах!

Этим возмутительным попыткам подавить социализм и коммунизм необходимо противостоять. Мы выражаем солидарность со всеми репрессированными левыми активистами Украины и призываем к созданию революционных сил и классовой солидарности во всех частях бывшего СССР. 

Долой государственные репрессии! Долой межимпериалистическую войну! За демократические права на свободу слова и ассоциации! Создавайте силы коммунистической революции поперек национальных границ!

Александра Коваль, директор Украинского института книги (входит в состав Министерства культуры Украины), заявила, что они начнут работать над изъятием более 100 миллионов книг — так называемых «пропагандистских» книг из публичных библиотек Украины. Книги, в том числе произведения всемирно известных писателей и поэтов Достоевского и Пушкина, могут быть отправлены в центры макулатуры, сообщил министр культуры и информационной политики Александр Ткаченко.

Первый раунд изъятий, который Коваль выразила желание завершить до конца года, будет направлен на то, что она назвала в интервью «Интерфакс-Украина» «идеологически вредной литературой», изданной еще во времена, когда Украина была частью Советского Союза, как русская литература с так называемым «антиукраинским содержанием». Во второй раунд изъятий предполагается включить все книги, изданные в России с момента распада Советского Союза: «они, вероятно, будут и разного жанра, и детские книги, и любовные романы, и детективы», — пояснил Коваль.

По оценке Коваля, после утилизации такой «вредной» литературы в публичных и школьных библиотеках Украины останется около 100 млн книг, или половина их нынешнего общего объема. Но не все экземпляры русских книг нужно убирать, считает Коваль: часть нужно оставить в университетских и научных библиотеках, где будут храниться детские сказки и любовные романы советских времен «для специалистов, изучающих корни зла и тоталитаризма». 

Удаление русских книг следует рассматривать в более широком контексте «декоммунизации» Украины. С 2015 года все коммунистические партии и символы были запрещены, а война использовалась только для дальнейшего усиления политических репрессий: режим Зеленского запретил еще одиннадцать партий и поставил все телеканалы под контроль правительства.

Это не первый случай за последние годы, когда украинское правительство запрещает русские книги. В 2015 году были запрещены 38 книг, изданных в России. С тех пор список пополнился новыми книгами, в том числе двумя книгами популярного современного российского автора детективных романов Бориса Акунина и мемуарами всеми любимого советского актера и музыканта Владимира Высоцкого.

В 2018 году русскоязычное издание «Сталинграда» британского историка Энтони Бивора было запрещено, хотя позже запрет был снят из-за давления со стороны посольства Великобритании. Причина запрета? Отрывок, описывающий убийство 90 еврейских детей Организацией украинских националистов, ведущей фигурой которой был нацистский коллаборационист Степан Бандера.

Изображение: Галерея Picasa, Wikimedia Commons

Виртуальный некрополь, посвященный памяти важных исторических личностей – вместе с двумя командирами батальонов СС (Смовский Константин Авдеевич, заместитель командира 118-го батальона шуцманшафта и Иван Емельяновича-Павленко, командир 109-го шуцманшафта), устроивших еврейские погромы! Но памятники Степану Бандере не ограничиваются виртуальным пространством. В последние годы в честь погромщика соорудили статуи, а статуи Ленина и Пушкина снесли. А в Чернигове снесли памятник советской партизанке и мученице-антифашистке Зое Космодемьянской.

21 мая в социальных сетях была опубликована фотография, на которой якобы запечатлено сожжение книг по истории Украины, организованное российскими войсками. Этот образ широко тиражировали посол Великобритании в Украине, а также экс-премьер-министр Швеции Карл Бильдт (который, помимо прочих темных дел, был замешан в военных преступлениях в Судане в качестве члена совета директоров Lundin Group). 

Позже сайт проверки фактов France24 «Обсерверы» доказал, что фотография была сделана во время акции протеста в Крыму в 2010 году. Что касается того, участвовали ли российские войска в уничтожении книг, в статье France24 говорится, что « Украинские власти заявляют, что российские солдаты уничтожали книги на оккупированных территориях… Однако наша редакция не нашла фотографий, на которых запечатлено это уничтожение».

Вряд ли в новинку правительства подавляют свободу слова во время войны. Но эта атака — лишь последняя из многих атак на статус русского языка в Украине, которые задолго предшествовали этой войне. Треть украинцев считают русский своим родным языком. Тем не менее, в 2017 году был внесен закон, согласно которому украинский должен быть языком, используемым на всех уровнях образования, а русский и другие языки меньшинств признаются только для обучения в дошкольных учреждениях и начальной школе. Перед своим избранием в 2019 году Зеленский пообещал отменить этот закон, но вскоре отказался от своих обещаний. Это просто продолжение шовинистической политики украинских правительств после переворота на Майдане 2014 года, которые неоднократно подавляли демократические права русскоязычных, одновременно прославляя исторических нацистов и нацистских коллаборационистов и позволяя фашистским бандам свободно господствовать по всей стране в течение многих лет. 

Это то самое правительство, которое якобы борется за «демократию» — борьба, на которую оно получает поддержку в размере миллиардов фунтов стерлингов от западных правительств. Все марксисты должны встать на сторону международного рабочего класса против этих нападок со стороны украинского правительства; в противостоянии с империалистами в НАТО; и против путинского вторжения. 

Война всегда будет приносить ужас, а капитализм всегда будет приносить войну. Единственный путь вперед — взять власть в свои руки рабочими всех стран через мировую социалистическую революцию!

Джонатан Содерберг, 06 июня 2022 года

Реакційність української влади набирає оберти з кожним днем! Теперь у законодавстві не буде згадувань «про перемогах Великої Жовтневої соціалістичної революції» Не буде прагнення втілювати в життя «ленінські ідеї побудування комуністичного суспільства»

Тобто наша влада прагнула побудувати комунізм? Що за маячня? Але ця маячня перекреслює усі досягнення робітників й робітниць, які будували ДніпроГес, працювали в шахтах, й незважаючи на сталінську деформовану державу прагнули до майбутнього.

Коротко кажучи, цей закон, не лише встановлює реакційні стандарти й норми, але й змінює Трудовий кодекс, Житловий и кодекс про адміністративні проступки. У воєнний час, коли легітимність влади майже на найвищому рівні такі закони відчиняють двері до пригноблення робітників ще більше

Тягар відповідальності кожного працівника зростає, шанс штрафування, ігнорування виробничих травм, та конфлікти з керівництвом будуть замовчуватись, вже не кажучи про зміни у 8-годинному робочому дні.

Більшість українських мас сприймає комунізм, як прикриття російському імперіалізму. Це викликано експлуатацією кремлівською клікою радянської символіки, то що, але дійсний марксизм немає нічого спільного зі сталінським відродженням чи російським імперіалізмом. Дійсні революційні марксисти завжди виступали проти всякого насилля над націями та їх пригноблення. Саме Ленін дав право на самовизначення народам, проводив політику коренізації, що сприяла свободному розвитку культури, але сталінські депортації, сталінський тост «за руський народ» та в цілому сталінська політика по національному питанню, має дуже мало спільного з політикою більшовиків. Сьогодні революційний марксизм ні в якому разі не стане підтримувати російський імперіалізм.

Дискредитиваному в їх очах марксизму українці, як альтернативу, обирають український націоналізм. Ми вже бачили, як українські націоналісти фінансувалися, то заходом, то олігархами та прислужували їх інтересам. Український націоналізм не є дійсною альтернативою для українців, тому що вся історія українського націоналістичного руху є історія служби крупним олігархам та впливовим чиновникам. 

Тільки дійсна революційна програма марксизму та солідарність робітників здатні виконати дійсні потреби українського робітничого класу, як звільнення з під влади імперіалізму, олігархів та чиновників. Дійсний корінь проблеми полягає в матеріальних економічних відносина та українці  розчарувалися в помаранчевому майдані, Євромайдані та виборах 2019. Народ має це зрозуміти. Вже багато разів ми міняли президентів та чиновників, курси на взаємодію з різноманітними країнами, але це ніяк не міняло бідність більшості населення, гнилу політичну систему, що заснована на пануванні олігархів. Поки в крупних імперіалістів та олігархів залишається їх капітал, що дає їм можливість заробляти прибуток на бідності більшості населення та підкупляти політиків, проблема олігархії, імперіалізму та війни вирішена не може бути.

Карл Маркс

З різних сторін нам закидали, що ми не змалювали тих економічних відносин, які становлять матеріальну основу сучасної класової і національної боротьби. Ми систематично торкалися цих відносин тільки тоді, коли вони безпосередньо виступали в політичних колізіях.

Перш за все треба було простежити класову боротьбу в повсякденному ході історії і емпірично довести на наявному і з кожним днем знов виникаючому історичному матеріалі, що одночасно з поневоленням робітничого класу, який зробив Лютневу і Березневу революції[1], були переможені і його противники — буржуазні республіканці у Франції, класи буржуазії і селянства, що боролися проти феодального абсолютизму, на всьому європейському континенті; що перемога «чесної республіки» у Франції була в той самий час поразкою націй, які відповіли на Лютневу революцію героічними війнами за незалежність; що, нарешті, Европа, з поразкою революційних робітників, знову впала в своє старе подвійне рабство — в анґло-російське рабство. Червнева боротьба в Парижі, падіння Відня, листопадова траґікомедія 1848 р. в Берліні, відчайдушні зусилля Польщі, Італії та Угорщини, голод в Ірландії — ось головні моменти, в яких підсумовувалась класова боротьба між буржуазією і робітничим класом в Европі і на аналізі яких ми показали, що всяке революційне повстання, хоч би й якою далекою здавалася його ціль від класової боротьби, мусить кінчитися поразкою, поки не переможе революційний робітничий клас; що всяка соціальна реформа лишиться утопією, поки пролетарська революція і феодальна контрреволюція не поміряються зброєю в світовій війні. У нашому викладі, як і в дійсності, Бельґія і Швейцарія були траґікомічними, карикатурними жанровими начерками у великій історичній картині: перша — зразковою державою буржуазної монархії, друга — зразковою державою буржуазної республіки, обидві — державами, які уявляють собі, ніби вони незалежні від класової боротьби, як і від європейської революції.

Тепер, після того як наші читачі бачили, як розвивалась в колосальних політичних формах класова боротьба 1848 р., буде цілком своєчасно розглянути ближче самі економічні відносини, на яких ґрунтується як існування буржуазії та її класове панування, так і рабство робітників.

У трьох великих відділах ми з’ясуємо: 1) відношення найманої праці до капіталу, рабство робітника, панування капіталіста; 2) неминучу загибель середніх буржуазних класів і так званого середнього стану при теперішній системі; 3) торговельне поневолення і експлуатацію буржуазних класів різних європейських націй деспотом світового ринку — Анґлією.

Ми будемо старатися зробити наш виклад якомога простішим і популярнішим, ми не передбачатимемо знайомства навіть з найелементарнішими поняттями політичної економії. Ми хочемо, щоб нас розуміли робітники. До того ж у Німеччині панують найразючіше неуцтво і плутанина понять про найпростіші економічні відносини, починаючи від патентованих захисників існуючого порядку і кінчаючи соціалістичними чудотворцями та невизнаними політичними ґеніями, якими роздрібнена Німеччина ще багатша, ніж батьками отчизни.

Отже, насамперед — перше питання:

Що таке заробітна плата? Чим вона визначається?

Якщо спитати у робітників: «яка ваша заробітна плата?», то один відповість: «я одержую від мого буржуа одну марку за робочий день», другий: «я одержую дві марки» і т. д. Залежно від різних галузей праці, в яких вони зайняті, вони назвуть різні суми грошей, які вони одержують від того чи іншого буржуа за виконання певної роботи, наприклад, за те, щоб виткати метр полотна або скласти друкарський аркуш. Але не зважаючи на всю відмінність їх відповідей, всі вони сходяться в одному пункті: заробітна плата є сума грошей, яку капіталіст платить за певний робочий час або за виконання певної роботи.

Отже, капіталіст, як здається, купує за гроші працю робітників, а робітники за гроші продають йому свою працю. Але це лише видимість. Те, що вони в дійсності продають за гроші капіталістові, це — їх робоча сила. Капіталіст купує цю робочу силу на день, на тиждень, на місяць і т. д. А після того, як він її купив, він її споживає, примушуючи робітників працювати протягом умовленого часу. За ту саму суму грошей, за яку капіталіст купив їх робочу силу, напр., за дві марки, він міг би купити два фунти цукру або певну кількість якогонебудь іншого товару. Дві марки, за які він купив два фунти цукру, є ціна двох фунтів цукру. Дві марки, за які він купив споживання робочої сили протягом 12 годин, є ціна 12-годинної праці. Отже, робоча сила є товар, — цілком такий самий товар, як і цукор. Але праця міряється годинами, а цукор — вагою.

Свій товар, робочу силу, робітники обмінюють на товар капіталіста, на гроші, і при тому цей обмін відбувається в певній пропорції. Стільки то грошей за такий то час споживання робочої сили. За 12-годинну працю ткача — дві марки. Але ці дві марки — хіба вони не представляють всі інші товари, які можна купити за дві марки? Отже, в дійсності робітник обміняв свій товар, робочу силу, на всякого роду товари, і при тому в певній пропорції. Капіталіст, давши йому дві марки, дав йому в обмін на його робочий день стільки то м’яса, стільки то одежі, стільки то дров, освітлення і т. д. Отже, дві марки виражають відношення, в якому робоча сила обмінюється на інші товари, виражають мінову вартість його робочої сили. Мінова ж вартість товару, виражена в грошах, називається його ціною. Отже, заробітна плата є тільки особлива назва для ціни робочої сили, яку звичайно називають ціною праці, для ціни того своєрідного товару, що не має іншого вмістилища, як людську плоть і кров.

Візьмім першого-ліпшого робітника, наприклад, ткача. Капіталіст дає йому ткацький верстат і пряжу. Ткач сідає за роботу, і з пряжі стає полотно. Капіталіст забирає собі це полотно і продає його, наприклад, за 20 марок. Чи є заробітна плата ткача його часткою в полотні, в 20 марках, в продукті його праці? Ні в якому разі. Адже ткач одержав свою заробітну плату ще задовго до того, як полотно було продане, може задовго до того, як воно було цілком ви¬ткане. Отже, капіталіст платить цю заробітну плату не з тих грошей, які він уторгує за полотно, а з тих грошей, що є в нього в запасі. Як ткацький верстат і пряжа не є продуктом праці ткача, якому їх дав буржуа, так само не є продуктом праці ткача і ті товари, які він одержує в обмін на свій товар, робочу силу. Може статися, що буржуа зовсім не знайде покупця на своє полотно. Може статися, що він, продавши полотно, не виручить навіть виплаченої заробітної плати. Може також статись, що він продасть його дуже вигідно в порівнянні з виплаченою ткачеві заробітною платою. Ткача все це зовсім не обходить. На одну частину свого наявного майна, свого капіталу, капіталіст купує робочу силу ткача цілком так само, як на другу частину свого майна він купує сировинний матеріал — пряжу — і знаряддя праці — ткацький верстат. Зробивши ці покупки, — а до них належить також потрібна для виробництва полотна робоча сила, — капіталіст продукує з сировинними матеріалами і знаряддями праці, які належать лише йому. Звичайно, до числа останніх належить також і наш добрий ткач, який так само не має ніякої частки в продукті або в ціні продукту, як і ткацький верстат.

Отже, заробітна плата не є частка робітника у виробленому ним товарі. Заробітна плата є частина наявних уже товарів, на яку капіталіст купує собі певну кількість продуктивної робочої сили.

Отже, робоча сила є товар, який його власник, найманий робітник, продає капіталові. Для чого він продає цей товар? — Для того, щоб жити.

Але діяльність робочої сили, праця, це — життьова діяльність самого робітника, прояв його власного життя. І цю життьову діяльність він продає другому, щоб забезпечити собі необхідні засоби існування. Отже, його життьова діяльність є для нього лише засіб, який дає йому можливість існувати. Він працює для того, щоб жити. Він сам не вважає працю частиною свого життя, навпаки, працювати — значить для нього жертвувати життям. Праця, це — товар, проданий ним другому. Тому і продукт його діяльності не є мета його діяльності. Те, що він виробляє для себе самого, це — не шовк, який він тче, не золото, яке він добуває в копальнях, не палац, який він будує. Для себе самого він виробляє заробітну плату, а шовк, золото, палац перетворюються для нього в певну кількість засобів існування, може в бавовняну сорочку, в мідну монету, в підвальне приміщення. А чи вважає робітник, який 12 годин на день тче, пряде, свердлує, точить, будує, копає, розбиває каміння, носить тягарі і т. д., — чи вважає він це 12-годинне ткання, прядіння, свердлування, токарську роботу, будування, копання, розбивання каміння за прояв свого життя, за життя? Навпаки, життя для нього починається тоді, коли ця діяльність припиняється, — за обіднім столом, в трактирі, в ліжку. А дванадцятигодинна праця не має для нього ніякого сенсу як ткання, прядіння, свердлування і т. д., а тільки як заробіток, що дає йому змогу попоїсти, піти в трактир, лягти в ліжко. Коли б шовкопрядна гусениця пряла для того, щоб мати можливість проіснувати гусеницею, вона була б справжнім найманим робітником. Робоча сила не завжди була товаром. Праця не завжди була найманою працею, тобто вона не завжди була вільною працею. Раб не продавав своєї робочої сили рабовласникові, так само як віл не продає своїх послуг селянинові. Раб, разом з своєю робочою силою, раз назавжди проданий своєму власникові. Він — товар, який може переходити з рук одного власника в руки іншого. Сам він — товар, але робоча сила не є його товаром. Кріпак продає лише частину своєї робочої сили. Не він одержує плату від власника землі, а, навпаки, власник землі одержує від нього данину.

Кріпак є приналежність землі і приносить плоди власникові землі. Навпаки, вільний робітник продає себе самого, і при тому частинами. День-у-день він продає з публічного торгу 8, 10, 12, 15 годин свого життя тому, хто більше дає, — власникові сировинних матеріалів, знарядь праці і засобів існування, тобто капіталістові. Робітник не належить ні власникові, ні землі, але 8, 10, 12, 15 годин його щоденного життя належать тому, хто їх купує. Робітник кидає капіталіста, до якого він найнявся, коли він хоче, а капіталіст звільняє робітника, коли він вважає це за потрібне, коли він не може більше взяти з нього ніякої користі або тієї користі, на яку він розраховував. Але робітник, що його єдиним дже¬релом доходу є продаж робочої сили, не може покинути весь клас покупців, тобто клас капіталістів, не прирікаючи себе на голодну смерть. Він належить не тому чи іншому капіталістові, а всьому класові капіталістів; і при цьому він сам мусить подбати про те, щоб потрапити в належні руки, тобто щоб знайти покупця в цьому класі капіталістів.

Перше ніж перейти тепер до докладного аналізу відносин між капіталом і найманою працею, ми коротко викладемо найзагальніші умови, що грають роль при визначенні заробітної плати.

Заробітна плата є, як ми бачили, ціна певного товару, робочої сили. Отже, заробітна плата визначається тими са¬мими законами, які визначають ціну всякого іншого товару. Отже, питання: як визначається ціна товару?

Чим визначається ціна товару?

Конкуренцією між покупцями і продавцями, відношенням між попитом і постачанням, між вимогою і поданням. Конкуренція, що нею визначається ціна товару, є тристороння.

Один і той же товар пропонується різними продавцями. Хто продає товари тієї самої якості якнайдешевше, той напевно витіснить усіх інших продавців і забезпечить собі найбільший збут. Таким чином продавці ведуть між собою боротьбу за збут, за ринок. Кожний з них хоче продавати, продавати якомога більше і по змозі сам продавати, усунувши всіх інших продавців. Тому один продає дешевше, ніж інший. Отже, має місце конкуренція між продавцями, яка знижує ціну пропонованих товарів.

Але має місце також конкуренція і між покупцями, яка, .з свого боку, підвищує ціну пропонованих товарів.

Нарешті, існує конкуренція між покупцями і продавцями. Одні хочуть якнайдешевше купити, другі — якнайдорожче продати. Результат цієї конкуренції між покупцями і продавцями залежатиме від того, в якому співвідношенні знаходяться обидві вказані вище сторони конкуренції, тобто від того, де конкуренція сильніша: в таборі покупців, чи в таборі продавців. Промисловість виводить одну проти другої дві армії, в кожній з яких у свою чергу відбувається боротьба в її власних лавах. Перемагає та армія, в лавах якої відбувається найменша бійка.

Припустім, що на ринку є 100 пак бавовни, тимчасом як покупців є на 1 000 таких пак бавовни. Отже, в цьому разі попит більший за подання в 10 разів. Конкуренція між покупцями буде, отже, дуже сильна; кожний з них схоче вирвати собі одну, а коли можна, то й всі сто пак. Цей приклад не є довільне припущення. В історії торгівлі ми переживали часи недороду бавовни, коли кілька капіталістів, об’єднавшись між собою в союз, намагались закупити не сто пак, а весь наявний на земній кулі запас бавовни. Отже, в наведеному нами випадку кожний покупець намагатиметься усунути іншого, пропонуючи за кожну паку бавовни відносно вищу ціну. Продавці бавовни, бачачи найзапеклішу боротьбу в лавах ворожого війська і будучи цілком певні, що продадуть всі 100 пак, стерегтимуться вступати в бій між собою, щоб не знизити ціну бавовни в той самий момент, коли їх противники один з одним змагаються її підвищити. Отже, в лавах продавців раптом встановлюється мир. Як один протистоять вони покупцям, по-філософському склавши навхрест руки, і їх вимогам не було б меж, коли б пропозиції найбільш настирливих охотників до бавовни, з свого боку, не мали дуже визначених меж.

Отже, якщо подання якогонебудь товару слабше, ніж попит на цей товар, то має місце лише незначна конкуренція між його продавцями або навіть її зовсім немає. В тій самій мірі, в якій слабшає конкуренція між продавцями, зростає конкуренція між покупцями. Результат: більш або менш значне підвищення цін товарів.

Як відомо, частіше має місце протилежний випадок з протилежним результатом. Значне перевищення подання над попитом: відчайдушна конкуренція між продавцями; брак покупців; збування товарів за безцінь.

Але що значить підвищення і зниження цін, що значить висока і низька ціна? Піщинка здається високою, коли її розглядати через мікроскоп, а башта є низька порівняно з горою. І якщо ціна визначається відношенням між попитом і поданням, то чим визначається відношення між попитом і поданням?

Звернімось до першого-ліпшого буржуа. Він ні на хвилину не задумається і, мов новий Александр Македонський, розрубає цей метафізичний узол за допомогою таблиці множення. Якщо виготовлення того товару, який я продаю,— скаже він нам, — коштувало мені 100 марок, а я одержую при його продажу 110 марок, — по скінченні року, розуміється, — то це буде цілком пристойний, чесний, законний зиск. Якщо ж я при обміні одержую за товар 120, 130 марок, то це високий зиск; якщо ж я одержую цілих 200 марок, то це вже надзвичайний, величезний зиск. Отже, що служить для буржуа мірою зиску? Витрати виробництва його товару. Якщо він в обмін за свій товар одержує таку кількість інших товарів, виготовлення яких коштувало менше, ніж виготовлення його товару, то він — програв. А якщо він в обмін за свій товар одержує таку кількість товарів, виготовлення яких коштувало більше, то він — виграв. Зниження чи підвищення свого зиску він обчислює за числом градусів, на яке мінова вартість його товару стоїть нижче чи вище нуля — витрат виробництва.

Ми вже бачили, як зміна співвідношення між попитом і поданням викликає то підвищення, то зниження цін, то високі, то низькі ціни. Якщо ціна одного товару в наслідок недостатнього подання або непомірно вирослого попиту значно підвищується, то неминуче відповідно знижується ціна якогонебудь іншого товару, бо ціна якого-небудь товару виражає в грошах лише відношення, в якому інші товари даються в обмін на нього. Якщо, наприклад, ціна метра шовкової матерії підвищується з 5 марок до 6, то ціна срібла у відношенні до шовкової матерії впала, і так само впала у відношенні до шовкової матерії ціна всіх інших товарів, ціни яких лишилися незмінними. Тепер треба давати більшу кількість цих товарів, щоб одержати в обмін таку саму кількість шовкової матерії, як раніше. Який буде наслідок підвищення ціни якогонебудь товару? Маса капіталів кинеться в цвітущу галузь промисловості, і цей приплив капіталів до найвигіднішої галузі промисловості триватиме доти, поки вона не почне давати звичайний зиск, або навіть поки ціна її продуктів, в наслідок перепродукції, не впаде нижче витрат виробництва.

Навпаки, якщо ціна якогонебудь товару впаде нижче витрат його виробництва, то капітали відпливуть з галузі виробництва цього товару. За винятком того випадку, коли дана галузь промисловості не відповідає вже більше вимогам часу і тому мусить зникнути, виробництво даного товару, тобто його подання, зменшуватиметься в наслідок цієї втечі капіталів доти, поки воно не стане відповідним до попиту, отже, поки ціна товару не підвищиться знову до рівня витрат його виробництва, або, точніше, поки подання не впаде нижче попиту, тобто поки ціна товару не підвищиться знову понад витрати його виробництва, бо ринкова ціна товару завжди стоїть вище або нижче витрат його виробництва.

Ми бачимо, як капітали постійно відпливають і припливають з однієї галузі промисловості в іншу. Висока ціна викликає занадто сильний приплив, низька ціна — занадто сильний відплив капіталів.

З іншої точки зору ми могли б показати, що не тільки подання, але й попит визначається витратами виробництва. Але це відвело б нас занадто далеко від нашого предмету.

Ми тількищо бачили, яким чином коливання подання і попиту знову й знову зводять ціну товару до рівня витрат виробництва. Правда, дійсна ціна товару завжди стоїть вище або нижче витрат виробництва; але підвищення і зниження взаємно покриваються, — так що протягом певного періоду часу, коли підсумувати вплив промислових припливів і відпливів, товари обмінюються один на один відповідно до витрат виробництва, отже ціна їх визначається витратами їх виробництва.

Це визначення ціни витратами виробництва не треба розу¬міти в тому сенсі, в якому його розуміють економісти. Економісти кажуть, що пересічна ціна товарів дорівнює витратам виробництва; такий, мовляв, закон. Вони розглядають як випадковість той анархічний рух, в якому підвищення ціни урівноважується її падінням, а падіння — підвищенням. З таким самим правом можна було б, — як це і роблять інші економісти, — коливання цін розглядати як закон, а визначення їх витратами виробництва — як випадковість. На ділі ж тільки ці коливання, які, як виявляється при ближчому розгляді, приносять з собою найжахливіші спустошення і, подібно до землетрусів, потрясають буржуазне суспільство в його основах, — тільки ці коливання в своєму ході і приво¬дять до того, що ціна визначається витратами виробництва. Сукупний рух цього непорядку є його порядок. В ході цієї промислової анархії, в цьому коловороті конкуренція, так би мовити, урівноважує одну крайність другою.

Ми бачимо, отже, що ціна товару визначається витратами його виробництва таким способом, що періоди, протягом яких ціна даного товару підвищується понад витрати виробництва, урівноважуються періодами, протягом яких вона спадає нижче витрат виробництва, і навпаки. Це, звичайно, має силу не для окремого даного промислового продукту, а тільки для цілої галузі промисловості. Це, отже, має силу також не для окремого промисловця, а тільки для всього класу промисловців.

Визначення ціни витратами виробництва рівнозначне визначенню ціни робочим часом, потрібним для виготовлення даного товару, бо витрати виробництва складаються: 1) з сировинних матеріалів та із зношеної частини знарядь праці, тобто з продуктів промисловості, виготовлення яких коштувало певної кількості робочих днів, які, отже, представляють певну кількість робочого часу, і 2) з безпосередньої праці, мірою якої є також час.

Ті самі загальні закони, які взагалі реґулюють ціну товарів, реґулюють, звичайно, і заробітну плату, ціну праці.

Плата за працю то підвищуватиметься, то спадатиме, залежно від співвідношення між попитом і поданням, залежно від того, як складається конкуренція між покупцями робочої сили, капіталістами, і продавцями робочої сили, робітни¬ками. Коливанням товарних цін взагалі відповідають коливання заробітної плати. Але в межах цих коливань ціна праці визначається витратами виробництва, робочим часом, потрібним для того, щоб виробити цей товар — робочу силу.

Які ж є витрати виробництва самої робочої сили?

Це — витрати, які потрібні для того, щоб зберегти робітника, як робітника, і виробити з нього робітника.

Тому, чим менш вимагає яканебудь праця часу для підготовки, тим менші витрати виробництва робітника, тим нижча ціна його праці, його заробітна плата. В тих галузях промисловості, в яких не треба майже ніякого часу для навчання і досить простого фізичного існування робітника, — витрати, потрібні на його вироблення, обмежуються майже тільки тими товарами, які потрібні для того, щоб підтримувати його в стані працездатності. Тому ціна його праці визначається ціною необхідних засобів існування.

Однак, тут треба взяти до уваги ще одну обставину. Фабрикант, обчислюючи свої витрати виробництва, а відповідно до них і ціну продуктів, включає в обрахунок зношування знарядь праці. Якщо машина коштує йому, наприклад, 1000 марок і зношується за десять років, то він щороку включає в ціну товару по 100 марок, щоб через десять років мати можливість замінити зношену машину новою. Таким самим способом у витрати виробництва простої робочої сили мусять бути враховані і витрати на продовження роду, що дають робітничому класові змогу розмножуватися і заміщати спрацьованих робітників новими. Отже, зношування робітника береться до обрахунку таким самим способом, як і зношування машини.

Отже, витрати виробництва простої робочої сили становлять витрати існування і продовження роду робітника. Ціна цих витрат існування і продовження роду становить заробітну плату. Визначувана таким чином заробітна плата називається мінімумом заробітної плати. Цей мінімум заробітної плати, як і взагалі визначення цін товарів витратами виробництва, має силу не для окремого індивіда, а для всього роду. Окремі робітники, мільйони робітників одержують менше, ніж їм потрібно для того, щоб мати змогу існувати і розмножуватись; але заробітна плата всього робітничого класу в межах своїх коливань вирівнюється в цей мінімум.

Тепер, після того як ми з’ясували загальні закони, що реґулюють заробітну плату, як і ціну всякого іншого товару, ми можемо приступити до докладнішого аналізу нашого предмету.

Капітал складається з сировинних матеріалів, знарядь праці і засобів існування всякого роду, які вживаються для того, щоб виробляти нові сировинні матеріали, нові знаряддя праці і нові засоби існування. Всі ці його складові частини є витвори праці, продукти праці, — нагромаджена праця. Нагромаджена праця, яка служить засобом для нового виробництва, є капітал.

Так кажуть економісти.

Що таке неґр-раб? Це — людина чорної раси. Одно пояснення варте другого.

Неґр є неґр. Лише при певних відносинах він стає рабом. Бавовнопрядільна машина є машина для прядіння бавовни. Лише при певних відносинах вона стає капіталом. Вирвана з цих відносин, вона так само мало є капітал, як золото само по собі — гроші, або цукор — ціна цукру.

У виробництві люди діють не тільки на природу, але також і один на одного. Вони продукують, лише певним способом діючи спільно і обмінюючись між собою своєю діяльністю. Щоб виробляти, вони вступають між собою в певні зв’язки і відносини, і лише в рамках цих суспільних зв’язків і відносин має місце їх діяння на природу, має місце виробництво.

Залежно від характеру засобів виробництва різні будуть, звичайно, і ці суспільні відносини, в які вступають між собою виробники, різні будуть умови, при яких вони обмінюються своєю діяльністю і беруть участь в сукупному акті виробництва. З винаходом нового воєнного знаряддя, огнепальної зброї, неминуче змінилася вся внутрішня орґанізація армії, змінились ті відносини, всередині яких індивіди утворюють армію і можуть діяти як армія, змінилося також і відно¬шення різних армій між собою.

Отже, суспільні відносини, при яких індивіди виробляють, суспільні виробничі відносини, змінюються, перетворюються із зміною і розвитком матеріальних засобів виробництва, ви¬робничих сил. Виробничі відносини в своїй сукупності ста¬новлять те, що звуть суспільними відносинами, суспільством, і при тому становлять суспільство певного ступеня історич¬ного розвитку, суспільство з своєрідним, відмінним характе¬ром. Античне суспільство, феодальне суспільство, буржуазне суспільство є такі сукупності виробничих відносин, з яких кожна разом з тим означає особливий ступінь розвитку в історії людства.

Капітал також є суспільне виробниче відношення. Це — буржуазне виробниче відношення, виробниче відношення буржуазного суспільства. Засоби існування, знаряддя праці, сировинні матеріали, що з них складається капітал, — хіба це все зроблено і нагромаджено не при даних суспільних умовах, не при певних суспільних відносинах? Хіба вони застосовуються для нового виробництва не при даних суспільних умовах, не при певних суспільних відносинах? І хіба не цей саме певний суспільний характер робить продукти, які служать для нового виробництва, капіталом?

Капітал складається не тільки з засобів існування, знарядь праці і сировинних матеріалів, не тільки з матеріальних продуктів; він складається в той самий час з мінових вартостей. Всі продукти, з яких він складається, є товари. Отже, капітал є не тільки сума матеріальних продуктів, але й сума товарів, мінових вартостей, суспільних величин.

Капітал лишається тим самим капіталом, чи візьмемо ми замість вовни — бавовну, замість хліба — риж, замість залізниць — пароплави, якщо тільки припустити, що бавовна, риж, пароплави — тіло капіталу — мають ту саму мінову вартість, ту саму ціну, що вовна, хліб, залізниці, в яких він втілювався раніше. Тіло капіталу може постійно мінятися, без того щоб капітал зазнав при цьому хоч би найменшої зміни.

Але якщо всякий капітал є сума товарів, тобто мінових вартостей, то не всяка сума товарів, мінових вартостей, є капітал.

Всяка сума мінових вартостей є мінова вартість. Всяка окрема мінова вартість є сума мінових вартостей. Так, наприклад, будинок, що коштує 1000 марок, є мінова вартість в 1000 марок. Шматок паперу, вартий 1 пфеніґ, є сума мінових вартостей в 100/100 пфеніґа. Продукти, які можна обмінювати на інші, є товари. Певне відношення, в якому вони можуть бути обмінювані, становить їх мінову вартість, або, виражене в грошах, — їх ціну. Кількість цих продуктів нічого не може змінити в їх призначенні — бути товаром, або являти собою мінову вартість, або мати певну ціну. Дерево лишається деревом незалежно від того, чи велике воно, чи мале. Хіба зміниться характер заліза — бути товаром, міно¬вою вартістю, якщо ми будемо обмінювати його на інші продукти не центнерами, а лотами? Залежно від кількості воно є товар більшої чи меншої вартості, вищої чи нижчої ціни.

Яким же чином певна кількість товарів, мінових вартостей, стає капіталом?

Завдяки тому, що вона як самостійна суспільна сила, тобто сила однієї частини суспільства, зберігається і умножується через обмін на безпосередню живу робочу силу. Існування класу, який не має нічого, крім здатності до праці, є необхідна передумова капіталу.

Тільки панування нагромадженої, минулої, упредметненої праці над безпосередньою, живою працею робить нагромаджену працю капіталом.

Капітал полягає не в тому, що нагромаджена праця служить живій праці засобом для нового виробництва. Він полягає в тому, що жива праця служить нагромадженій праці засобом для збереження і збільшення її мінової вартості.

Що відбувається при обміні між капіталістом і найманим робітником?

Робітник одержує в обмін за свою робочу силу засоби існування, а капіталіст одержує в обмін за свої засоби існування працю, продуктивну діяльність робітника, творчу силу, за допомогою якої робітник не тільки заміщає те, що він споживає, але й надає нагромадженій праці більшої вартості, ніж ця праця мала раніш. Робітник одержує від капіталіста частину наявних засобів існування. Для чого служать йому ці засоби існування? Для безпосереднього споживання. Але, коли я споживаю засоби існування, вони для мене безповоротно втрачені, якщо тільки часу, протягом якого ці засоби підтримують моє життя, я не використаю для того, щоб виробити нові засоби існування, для того, щоб під час споживання творити своєю працею нові вартості замість знищених споживанням вартостей. Але саме цю репродуктивну благородну силу робітник і віддає капіталові в обмін за одержані засоби існування. Для себе самого він її, отже, втратив.

Візьмімо приклад. Орендар дає своєму поденникові по 5 зільбергрошів на день. За ці 5 зільбергрошів цей поденник працює на полі орендаря цілий день і забезпечує йому цим дохід в 10 зільбергрошів. Орендар не тільки одержує заміщеними ті вартості, які він дає поденникові, — він їх подвоює. Отже, він застосував, спожив ті 5 зільбергрошів, які він дав поденникові, плодотворним, продуктивним способом. За ці 5 зільбергрошів він купив саме працю і силу поденника, яка створює сільськогосподарські продукти подвійної вартості і з 5 зільбергрошів робить 10. А поденник одержує замість своєї продуктивної сили, дії якої він віддав орендареві, 5 зільбергрошів, які він обмінює на засоби існування, споживані ним більш чи менш швидко. Отже, ці 5 зільбергрошів спожиті двояким способом: репродуктивно для капіталу, бо вони обмінені на робочу силу, що витворила 10 зільбергрошів, непродуктивно для робітника, бо вони обмінені на засоби існування, які зникли назавжди і вартість яких він може знову одержати тільки тоді, коли він повторить той самий обмін з орендарем. Отже, капітал передбачує найману працю, а наймана праця передбачає капітал. Вони взаємно обумовлюють одно одне, вони взаємно створюють одно одне.

Робітник на бавовняній фабриці, — хіба він виробляв тільки бавовняну матерію? Ні, він виробляє капітал. Він виробляє вартості, які знову служать для того, щоб командувати його працею і за її допомогою створювати нові вартості.

Капітал може збільшуватись, лише обмінюючись на робочу силу, лише покликаючи до життя найману працю. Робоча сила найманого робітника може обмінюватись на капітал, лише збільшуючи капітал, лише посилюючи ту владу, раби¬нею якої вона є. Тому збільшення капіталу є збільшення пролетаріату, тобто робітничого класу.

Інтереси капіталіста і робітника, значить, ті самі, — твердять буржуа і їх економісти. І справді! Робітник гине, коли капітал не дає йому заняття. Капітал гине, коли він не експлуатує робочої сили, а щоб її експлуатувати, він мусить її купити. Чим швидше збільшується капітал, призначений для виробництва, продуктивний капітал, чим більше, отже, процвітає промисловість, чим більше збагачується буржуазія, чим краще йдуть діла, — тим більше робітників треба капіта¬лістові, тим дорожче продає себе робітник.

Неодмінною умовою скількинебудь зносного становища робітника є, отже, якомога швидше зростання продуктивного капіталу.

Але що таке ріст продуктивного капіталу? Ріст влади нагромадженої праці над живою працею. Ріст панування буржуазії над робітничим класом. Якщо наймана праця виробляє чуже багатство, що панує над нею, ворожу їй силу, капітал, то від цієї останньої до неї припливають засоби до праці (Beschäftigungsmittel), тобто засоби існування, з тією умовою, що вона знову зробиться частиною капіталу, підоймою, яка знову кидає капітал у прискорений рух зростання.

Інтереси капіталу і інтереси праці ті самі — це означає тільки ось що: капітал і наймана праця є дві сторони одного і того самого відношення. Одна сторона обумовлює другу, як обумовлюють себе взаємно лихвар і марнотратець.

Поки найманий робітник є найманий робітник, доля його залежить від капіталу. Це і є уславлена спільність інтересів робітника і капіталіста.

Якщо капітал зростає, то зростає кількість найманої праці, зростає число найманих робітників, — одним словом, панування капіталу поширюється на більшу масу індивідів. Припустімо найсприятливіший випадок: з зростанням продуктивного капіталу зростає попит на працю, отже, підвищується ціна праці, заробітна плата.

Хоч би який малий був якийсь будинок, але поки навколишні будинки так само малі, він задовольняє всі суспільні вимоги до житла. Але якщо поруч з малим будинком виситься палац, то малий будинок зменшується до розмірів халупи. Незначні розміри будинку свідчать тепер про те, що його власник не може ставити ніяких вимог, або тільки дуже незначні; і хоч би як з ходом розвитку цивілізації збільшува¬лись розміри будинку, проте, якщо сусідній палац збільшується в однаковій або навіть у більшій мірі, — мешканець відносно малого будинку почуватиме себе в своїх чотирьох стінах все більше непритульним, незадоволеним і пригніченим.

Скількинебудь помітне збільшення заробітної плати передбачає швидке зростання продуктивного капіталу. Швидке зростання продуктивного капіталу викликає таке саме швидке зростання багатства, розкоші, суспільних потреб і суспільних насолод. Отже, хоч насолоди робітника й підвищились, але суспільне задоволення, яке вони дають, впало в порівнянні з збільшеними насолодами капіталіста, недоступними робітникові, в порівнянні з станом суспільного розвитку взагалі. Наші потреби й насолоди виникають з суспільства; тому ми прикладаємо до них суспільну мірку, а не міряємо їх самими предметами, що служать для їх задоволення. Саме тому, що вони мають суспільний характер, вони мають відносний характер.

Взагалі заробітна плата визначається не тільки масою товарів, яку я можу одержати в обмін за неї. Вона містить у собі різні відношення.

Насамперед робітник одержує за свою робочу силу певну суму грошей. Чи визначається заробітна плата тільки цією грошовою ціною?

В XVI столітті, в наслідок відкриття багатших і легше розроблюваних копалень в Америці, збільшилась і кількість золота й срібла, що циркулювало в Европі. Тому вартість золота і срібла впала у відношенні до інших товарів. Робіт¬ники одержували за свою робочу силу ту саму кількість срібла в монеті, що й раніш. Грошова ціна їх праці лишилась та сама, і все ж їх заробітна плата впала, бо в обмін на ту саму кількість срібла вони діставали меншу кількість інших товарів. Це було однією з обставин, що сприяли зростанню капіталу, ростові буржуазії в XVI столітті.

Візьмімо другий випадок. Зимою 1847 р. в наслідок неврожаю значно підвищилась ціна найнесбхідніших засобів існування: хліба, м’яса, масла, сиру і т. д. Припустім, що робітники одержували за свою робочу силу ту саму суму грошей, що й раніше. Хіба їх заробітна плата не впала? Звичайно, впала. В обмін на ті самі гроші вони одержували менше хліба, м’яса і т. д. Їх заробітна плата впала не тому, що зменшилась вартість срібла, а тому, що збільшилась вар¬тість засобів існування.

Припустім, нарешті, що грошова ціна праці лишається та сама, тимчасом як усі землеробські і мануфактурні товари впали в ціні в наслідок застосування нових машин, в наслідок сприятливішої доби року і т. д. За ті самі гроші робітники можуть тепер купити більше всякого роду товарів. Отже, їх заробітна плата підвищилась саме тому, що її грошова вартість лишилась незмінною.

Отже, грошова ціна праці, номінальна заробітна плата, не збігається з реальною заробітною платою, тобто з кількістю товарів, яка дійсно дається в обмін за заробітну плату. Отже, коли ми говоримо про підвищення або зниження заробітної плати, ми повинні мати на увазі не лише грошову ціну праці, не лише номінальну заробітну плату.

Але ні номінальна заробітна плата, тобто сума грошей, за яку робітник продає себе капіталісгові, ні реальна заробітна плата, тобто сума товарів, яку він може купити за ці гроші, не вичерпують відношень, що містяться в заробітній платі.

Заробітна плата передусім визначається ще своїм відношенням до баришу, до зиску капіталіста, це — порівняльна, відносна заробітна плата.

Реальна заробітна плата виражає ціну праці у відношенні до ціни всіх інших товарів, а відносна заробітна плата виражає ту частку, яка припадає безпосередній праці в новоствореній нею вартості, у відношенні до тієї частки цієї вартості, яка припадає нагромадженій праці, капіталові.

Вище ми казали: «Заробітна плата не є частка робітника у виробленому ним товарі. Заробітна плата є частина наявних уже товарів, на яку капіталіст купує собі певну кількість продуктивної робочої сили». Але цю заро¬бітну плату капіталіст мусить знову замістити з ціни, для чого він продає створений робітником продукт; він мусить її замістити так, щоб у нього при цьому, як правило, зостався ще лишок понад затрачені ним витрати виробництва, зиск. Продажна ціна створеного робітником товару ділиться для капіталіста на три частини: поперше, заміщення ціни авансованих ним сировинних матеріалів, а також заміщення зношення авансованих ним знарядь, машин і інших засобів праці; подруге, заміщення авансованої ним заробітної плати і, потретє, лишок понад це, зиск капіталіста. Тимчасом як перша частина лише заміщає вартості, які вже раніше були в наявності, ясно, що як заміщення заробітної плати, так і лишок, що становить зиск капіталіста, загалом і в цілому беруться з нової вартості, створеної працею робітника і до¬даної до вартості сировинних матеріалів, і в цьому розумінні ми можемо як заробітну плату, так і зиск, щоб порівнювати їх між собою, розглядати як частки в продукті робітника.

Реальна заробітна плата може лишатися незмінною, вона може навіть підвищуватись, і тим не менше відносна заробітна плата може впасти. Припустімо, наприклад, що всі засоби існування впали в ціні на дві третини, тимчасом як денна заробітна, плата впала лише на одну третину, наприклад, з 3 марок до 2. Хоч тепер робітник при цих двох марках дістає в своє розпорядження більшу кількість товарів, ніж раніш при трьох, — все ж його заробітна плата у відношенні до зиску капіталіста зменшилась. Зиск капіталіста (наприклад, фабриканта) збільшився на 1 марку, — тобто за меншу суму мінових вартостей, які капіталіст платить робітникові, робітник тепер мусить виробити більшу суму мінових вартостей, ніж раніше. Частка капіталу у відношенні до частки праці підвищилась. Розподіл суспільного багатства між капіталом і працею став ще більш нерівномірним. За допомогою того самого капіталу капіталіст командує над більшою кількістю праці. Влада класу капіталістів над робітничим класом зросла, суспільне становище робітника погіршало, опустилося ще на один ступінь нижче порівняно з суспільним становищем капіталістів.

Який же є той загальний закон, що визначає падіння й підвищення заробітної плати і зиску в їх взаємному від¬ношенні?

Заробітна плата і зиск стоять у зворотному відношенні одне до одного. Частка капіталу, зиск, підвищується в тій самій пропорції, в якій падає частка праці, денна плата,— і навпаки. Зиск підвищується в тій самій мірі, в якій падає заробітна плата, він падає в тій самій мірі, в якій підви¬щується заробітна плата.

Дехто, можливо, скаже на це, що капіталіст може виграти завдяки вигідному обмінові своїх продуктів з іншими капіталістами, завдяки підвищенню попиту на його товар, чи то в наслідок відкриття нових ринків, чи в наслідок збільшення в даний момент потреб на старих ринках і т. д.; що, отже, зиск капіталіста може збільшитися коштом інших капіталістів, обдурених при обміні, — незалежно від підвищення і падіння заробітної плати, мінової вартості робочої сили; або що зиск капіталіста може також підвищитись завдяки поліпшенню знарядь праці, завдяки новому застосуванню сил природи і т. д.

Але насамперед доведеться погодитись, що результат лишається той самий, хоч він і постає протилежним шляхом. Правда, зиск підвищився не тому, що заробітна плата впала, але заробітна плата впала тому, що зиск підвищився. За ту саму кількість чужої праці капіталіст купив більшу кількість мінових вартостей, не оплачуючи при цьому працю дорожче; це значить, що праця оплачується дешевше в порівнянні з чистим доходом, який вона дає капіталістові.

Згадаймо до того ж, що, не зважаючи на коливання товарних цін, пересічна ціна кожного товару, пропорція, в якій він обмінюється на інші товари, визначається витратами його виробництва. Тому виграші одного коштом другого необхідно вирівнюються для класу капіталістів в цілому. Поліпшення машин, нове застосування сил природи на службі виробництву роблять можливим за даний робочий час з тією самою кількістю праці і капіталу створювати більшу кількість, продуктів, але ніяк не більшу кількість мінових вартостей. Якщо я завдяки застосуванню прядільної машини можу дати за годину вдвоє більше пряжі, ніж до винаходу цієї машини, наприклад, 100 фунтів замість 50, то я в обмін за ці 100 фунтів одержую, коли говорити про довгий строк, не більше товарів, ніж раніше за 50 фунтів, бо витрати виробництва впали наполовину, бо з тими самими витратами я можу дати, подвійну кількість продукту.

Нарешті, в якій би пропорції клас капіталістів, буржуазія — чи то однієї країни, чи всього світового ринку — не розподіляла між собою чистий дохід виробництва, сукупна сума цього чистого доходу є завжди тільки та сума, на яку безпосередня праця загалом і в цілому збільшує нагромаджену працю. Отже, ця сукупна сума росте в тій самій мірі, в якій праця збільшує капітал, тобто в тій самій мірі, в якій зиск підвищується порівняно з заробітною платою.

Отже, ми бачимо, що — коли навіть ми лишаємося в межах відносин між капіталом і найманою працею — інтереси капіталу і інтереси найманої праці прямо протилежні.

Швидке збільшення капіталу рівнозначне швидкому збільшенню зиску. Зиск може швидко збільшуватись лише тоді, коли ціна праці, коли відносна заробітна плата так само швидко зменшується. Відносна заробітна плата може падати, не зважаючи на те, що реальна заробітна плата підвищується одночасно з номінальною заробітною платою, грошовою вартістю праці, якщо тільки вона підвищується не в тій самій мірі, в якій підвищується зиск. Якщо, наприклад, в періоди сприятливого стану справ заробітна плата підвищується на 5%, а зиск — на 30%, то порівняльна, відносна заробітна плата не збільшилась, а зменшилась.

Отже, якщо з швидким ростом капіталу збільшується дохід робітника, то одночасно збільшується і суспільна прірва, що відділяє робітника від капіталіста, збільшується одночасно влада капіталу над працею, залежність праці від капіталу.

Сказати, що робітник заінтересований у швидкому рості капіталу, це значить лише сказати ось що: чим швидше робітник збільшує чуже багатство, тим ситніші крихти припадають йому самому, тим більше робітників можуть бути зайняті і покликані до життя, тим більше може зрости число залежних від капіталу рабів.

Отже, ми бачили:

Навіть найсприятливіша ситуація для робітничого класу — якомога швидший ріст капіталу, — хоч би як вона поліпшувала матеріальне життя робітника, не знищує протилежності між його інтересами і інтересами буржуа, інтересами капіталістів. Зиск і заробітна плата завжди лишаються в зворот¬ному відношенні одне до одного.

Якщо капітал швидко зростає, то заробітна плата може підвищитися; але незрівнянно швидше підвищується зиск на капітал. Матеріальне становище робітника поліпшало, але коштом його суспільного становища. Суспільна прірва, що відділяє його від капіталіста, розширилась.

Нарешті:

Те положення, що найсприятливіша для найманої праці умова є якомога швидший ріст продуктивного капіталу, означає тільки ось що: чим швидше робітничий клас помножує і збільшує ворожу йому силу, чуже багатство, що панує над ним, тим сприятливіші умови, на яких йому дозволяється продовжувати працювати над збільшенням буржуазного багатства, над збільшенням влади капіталу, і задовольнятись тим, щоб кувати самому собі золоті ланцюги, якими буржуазія тягне його за собою.

Чи дійсно ріст продуктивного капіталу і підвищення заробітної плати так нерозривно зв’язані між собою, як це твердять буржуазні економісти? Ми не повинні їм вірити на слово. Ми не повинні їм повірити навіть і в тому, що чим жирніший капітал, тим краще відгодовується його раб. Бур¬жуазія занадто освічена, занадто добре рахує, щоб поділяти передсуди феодала, що бундючиться пишністю своєї челяді. Умови існування буржуазії змушують її рахувати.

Ми повинні, отже, ближче дослідити питання:

Як впливає зростання продуктивною капіталу на заробітну плату?

Якщо продуктивний капітал буржуазного суспільства загалом і в цілому зростає, то має місце більш багатостороннє нагромадження праці. Число капіталістів і розміри їх капіталів збільшуються. Збільшення капіталів посилює конкуренцію між капіталістами. Зростаючі розміри капіталів дають можливість вивести на поле промислової битви сильніші армії робітників, озброєні ще могутнішими знаряддями боротьби.

Один капіталіст може вибити другого з поля битви і заволодіти його капіталом тільки в тому разі, коли він продає дешевше. Щоб мати можливість продавати дешевше, не руйнуючи себе при цьому, він мусить дешевше виробляти, тобто якомога більше підвищувати продуктивну силу праці. Але продуктивна сила праці підвищується передусім через більший поділ праці, через всебічніше впровадження і постійне поліпшення машин. Чим численніша армія робітників, серед яких поділена праця, чим ґрандіозніший той масштаб, в якому запроваджуються машини, тим більше відносно зменшуються витрати виробництва, тим плодотворнішою стає праця. Тому між капіталістами виникає загальне змагання в тому, щоб збільшувати поділ праці і кількість машин і експлуатувати їх у якомога більшому масштабі.

Якщо якийнебудь капіталіст через більший поділ праці, через застосування і поліпшення нових машин, через вигіднішу і ширшу експлуатацію сил природи знайде засіб з тією самою кількістю праці або нагромадженої праці створювати більшу кількість продуктів, товарів, ніж його конкуренти; якщо, наприклад, за той самий робочий час, протягом якого його конкуренти тчуть півметра полотна, він може виробити цілий метр, — то як діятиме цей капіталіст?

Він міг би й далі продавати півметра полотна по дотеперішній ринковій ціні; але тоді він не міг би витіснити своїх конкурентів з ринку і збільшити свій власний збут. А між тим потреба його в збуті виросла в тій самій мірі, в якій розши¬рилось його виробництво. Потужніші і дорожчі засоби виробництва, які він покликав до життя, дають йому, правда, можливість продавати свої товари дешевше, але разом з тим вони примушують його продавати більше товарів, завойовувати незрівнянно більший ринок для своїх товарів; тому наш капіталіст продаватиме півметра полотна дешевше, ніж його конкуренти.

Але капіталіст не стане продавати цілий метр полотна по тій самій ціні, по якій його конкуренти продають півметра, хоч виробництво цілого метра коштує йому не дорожче, ніж іншим виробництво півметра. Інакше він не одержав би ніякого додаткового баришу, він одержав би в обмін лише витрати виробництва. Більший дохід, який він, можливо, одержав би, походив би з того, що він пустив у рух більший капітал, а не з того, що цей капітал дав вищий зиск, ніж інші капітали. Крім того, він досягає тієї мети, якої бажає досягти, продаючи свій товар лише на кілька процентів дешевше, ніж його конкуренти. Продаючи його дешевше, він витісняє своїх конкурентів з ринку або відвойовує в них, принаймні, частину їх збуту. І, нарешті, згадаймо, що ринкова ціна завжди стоїть вище або нижче витрат виробництва, залежно від того, чи продається даний товар в сприятливий, чи в несприятливий промисловий сезон. Залежно від того, чи стоїть ринкова ціна метра полотна вище або нижче звичайних доти витрат виробництва, змінюватиметься той процент, на який капіталіст, що застосував нові продуктивніші засоби виробництва, продаватиме дорожче понад свої дійсні витрати виробництва.

Але привілей нашого капіталіста недовговічний: інші конкуруючі капіталісти запроваджують ті самі машини, той самий поділ праці, запроваджують їх в тому самому або ще більшому масштабі, — і це нововведення стає таким загаль¬ним, що ціна полотна впаде не тільки нижче старих витрат його виробництва, але й нижче нових.

Отже, капіталісти опиняються один проти одного в тому самому становищі, в якому вони були до запровадження нових засобів виробництва, і якщо вони можуть з цими засобами давати за ту саму ціну подвійну кількість продукту, то вони тепер змушені подвійну кількість продукту продавати по ціні нижчій від старої. На базі цих нових витрат виробництва та сама гра починається знову. Більший поділ праці, більше машин, більший масштаб, в якому використовуються цей поділ праці і машини. І знову конкуренція так само реагує на цей результат.

Ми бачимо, таким чином, як спосіб виробництва, засоби виробництва постійно зазнають перевороту, революціонізуються, як поділ праці неминуче тягне за собою більший поділ праці, застосування машин — ще ширше застосування машин, виробництво в великому масштабі — виробництво в ще більшому масштабі.

Такий є закон, який знов і знов вибиває буржуазне виробництво з його старої колії і примушує капітал напружувати продуктивні сили праці, — саме тому, що він напружував їх раніше; такий є закон, що не дає капіталові ані хвилини спокою і постійно нашіптує йому: Вперед! Вперед!

Це є той самий закон, який в межах періодичних коливань торгівлі неминуче приводить ціну товару до рівня його витрат виробництва.

Які потужні засоби виробництва не застосовував би капіталіст, конкуренція зробить застосування цих засобів виробництва загальним, і з того моменту, як вона зробить їх застосування загальним, єдиний наслідок більшої плодотворності його капіталу є лише те, що він тепер мусить за ту саму ціну давати в 10, 20, 100 разів більше продуктів, ніж раніше. Але через те що він тепер мусить збути, може, в 1 000 разів більше, щоб більшою кількістю збутого продукту компенсувати те, що він втрачає на його нижчій продажній ціні; через те що масовий продаж потрібний йому тепер не тільки для того, щоб одержати більше зиску, але й для того, щоб замістити витрати виробництва, — адже самі знаряддя виробництва стають, як ми бачили, чимраз дорожчі; — через те що цей масовий продаж став питанням життя не тільки для нього, але й для його суперників, то знов починається стара боротьба, тим запекліша, чим плодотворніші винайдені вже засоби виробництва. Отже, поділ праці і застосування машин розвиватимуться далі в незрівнянно більшому масштабі.

Яка б не була потужність застосовуваних засобів виробництва, конкуренція намагається позбавити капітал золотих плодів цієї потужності, зводячи ціну товару до рівня витрат виробництва, роблячи, отже, в міру того, як виробництво дешевшає, тобто в міру того як з тією самою кількістю праці можна виробляти більше продуктів, обов’язковим законом дешевше виробництво, постачання чимраз більших кількостей продуктів за стару ціну. Таким чином капіталіст своїми власними зусиллями не вигравав би нічого, крім зобов’язання давати за той самий робочий час більше продуктів, — одним словом, нічого, крім тяжчих умов для добування зиску з свого капіталу. Ось чому в той час, як конкуренція постійно переслідує капіталіста своїм законом витрат виробництва і обертає проти нього самого всяку зброю, яку він виковує проти своїх суперників, — капіталіст постійно намагається перехитрити конкуренцію; невтомно вводячи замість старих нові машини, правда дорожчі, але .зате такі, що дешевше продукують, і новий поділ праці, і не дожидаючи, поки конкуренція зробить нові засоби виробництва застарілими.

Уявім собі тепер цей гарячковий ажіотаж одночасно на всьому світовому ринку, — і стає зрозумілим, яким чином ріст, нагромадження і концентрація капіталу мають своїм наслідком безперервний, нестримний, здійснюваний у чимраз більш велетенських розмірах поділ праці, застосування нових і удосконалення старих машин.

Але як діють ці обставини, нерозривно зв’язані з ростом продуктивного капіталу, на визначення заробітної плати?

Більший поділ праці робить здатним одного робітника виконати роботу 5, 10, 20 чоловік, збільшує, отже, конкуренцію між робітниками в 5, 10, 20 разів. Робітники конкурують між собою не тільки тим, що один робітник продає себе дешевше, ніж другий; вони конкурують між собою і тим, що один робітник виконує роботу 5, 10, 20 чоловік; і поділ праці, що його капітал вводить і дедалі більше розвиває, примушує робітників до такого роду конкуренції.

Далі. В тій самій мірі, в якій збільшується поділ праці, спрощується праця. Особлива вправність робітника втрачає всяку ціну. Він перетворюється в просту, одноманітну продуктивну силу, якій не доводиться виявляти особливої еластичності ні у фізичному, ні в інтелектуальному відношенні. Його праця стає всім приступною працею. Тому конкуренти тіснять його з усіх боків; згадаймо до того, що чим простіша якась робота, чим легше можна навчитися її, чим менше потрібно витрат виробництва, щоб її засвоїти, тим нижче падає заробітна плата, тому що заробітна плата, як і ціна всякого іншого товару, визначається витратами виробництва.

Отже, в тій самій мірі, в якій праця дає все менше задо¬волення і стає дедалі більш огидною, — в тій самій мірі конкуренція між робітниками посилюється, а заробітна плата падає. Робітник намагається відстояти попередню величину своєї заробітної плати тим, що більше працює, чи то пра¬цюючи більшу кількість годин, чи виробляючи більше про¬дуктів за ту саму годину. Отже, гнаний нуждою, він ще більш посилює згубні наслідки поділу праці. Результат той, що чим більше він працює, тим меншу він одержує плату, і саме з тієї простої причини, що він в тій самій мірі робить кон¬куренцію своїм товаришам і тому робить собі з своїх товаришів саме стільки ж конкурентів, які пропонують працю на таких самих поганих умовах, як і він сам; отже, з тієї простої причини, що він кінець-кінцем робить собі самому конкуренцію, собі самому як членові робітничого класу.

Машини приводять до тих самих наслідків в значно більших розмірах, витісняючи вправних робітників — невправними, чоловіків — жінками, дорослих — дітьми, викидаючи масами на брук ремісників там, де вони (машини) вперше заводяться, і позбавляючи роботи окремі ґрупи робітників там, де вони (машини) розвиваються, поліпшуються і замінюються продуктивнішими машинами. Вище ми змалювали в побіжних рисах промислову війну капіталістів між собою; ця війна має ту особливість, що битви виграються в ній не стільки завдяки збільшенню робочої армії, скільки завдяки її зменшенню. Полководці, капіталісти, змагаються між собою в тому, хто зможе відпустити більше число промислових солдатів.

Правда, економісти розповідають нам, що робітники, які через машини стали зайвими, знаходять собі роботу в нових галузях промисловості.

Вони не наважуються прямо твердити, що ті самі робітники, які викидаються на брук, знаходять роботу в нових галузях праці. Факти занадто голосно кричать проти такої брехні. Власне кажучи, вони твердять тільки, що нові заняття відкриваються для інших складових частин робітничого класу, наприклад, для тієї частини молодого робітничого покоління, яка вже готова була вступити в зниклу галузь промисловості. Це, звичайно, велика втіха для викинутих на брук робітників. Панам капіталістам не бракуватиме свіжих, придатних для експлуатації, м’яса й крові, — і нехай мертві ховають своїх мерців. Це — втіха, яку буржуа знаходять скоріше для самих себе, ніж для робітників. Адже коли б машини знищили весь клас найманих робітників, — які жахливі часи настали б для капітал, який без найманої праці перестає бути капіталом!

Але припустім, що як робітники, безпосередньо витиснуті машинами, так і вся та частина молодого покоління, яка вже вичікувала на заробіток в даній галузі, знаходять ссбі нове заняття. Чи можна думати, що нове заняття буде оплачуватись так само високо, як утрачене заняття? Це суперечило б всім законам економії. Ми бачили, як сучасна промисловість приводить до того, що складніше, вище заняття постійно заміщується простішим, нижчим.

Отже, яким чином маса робітників, викинутих машинами з однієї галузі промисловості, могла б знайти пристановище в іншій галузі інакше, як при умові нижчої, гіршої плати?

Як на виняток, вказували на робітників, зайнятих виробництвом самих машин. Якщо в промисловості, мовляв, потрібно і споживається більше машин, то число машин неминуче мусить збільшитись, отже, неминуче мусить збільшитись виробництво машин, отже, і число зайнятих виробництвом машин робітників; а робітники, зайняті в цій галузі промисловості, це вправні, навіть освічені робітники.

Це твердження, вже й раніше правильне лише наполовину, втратило всяку тінь правдивості з 1840 р., — відколи для виробництва машин, цілком так само, як для виробництва бавовняної пряжі, все більше й більше стали застосовувати машини, так що робітники машинобудівних заводів порівняно з цими дуже досконалими машинами можуть грати роль хіба лише дуже недосконалих машин.

Але замість одного усуненого машиною чоловіка на фабриці знаходять заняття, може, троє дітей і одна жінка! А хіба заробітна плата чоловіка не мусила бути достатньою для утримання трьох дітей і однієї жінки? Хіба мінімум заробітної плати не мусив бути достатній для утримання і розмноження робітничого класу? Що ж доводять ці улюблені буржуазні фрази? Лише те, що тепер витрачається вчетверо більше робітничого життя, ніж раніш, для того, щоб здобути засоби існування для однієї робітничої сім’ї.

Зрезюмуймо: Чим більше зростає продуктивний капітал, тим більше поширюється поділ праці і застосування машин. Чим більше поширюється поділ праці і застосування машин, тим більше посилюється конкуренція між робітниками, тим більше скорочується їх заробітна плата.

До того ж робітничий клас рекрутується ще й з вищих верств суспільства; в лави пролетаріату опускається маса дрібних промисловців і дрібних рантьє, яким не лишається нічого іншого, як негайно підняти свої руки поряд з руками робітників. Таким чином ліс рук, що простягнуті догори і шукають роботи, стає дедалі густішим, а самі руки — дедалі худішими.

Само собою розуміється, що дрібний промисловець не може витримати боротьби, однією з перших умов якої є виробництво в чимраз більшому масштабі, тобто бути саме великим, а не дрібним промисловцем.

Що процент з капіталу зменшується в тій самій мірі, в якій збільшується маса і чисельність капіталу, в тій самій мірі, в якій зростає капітал, що дрібний рантьє через це не може вже далі жити з своєї ренти і мусить, отже, кинутися в промисловість, отже, допомагає збільшенню лав дрібних промисловців, а тому й кандидатів у пролетарі, — все це, певно, не потребує дальших пояснень.

Нарешті, в тій мірі, в якій капіталісти примушуються вищеописаним рухом експлуатувати наявні вже велетенські засоби виробництва у ширшому масштабі і для цієї мети приводити в рух всі пружини кредиту, — в тій самій мірі помножуються промислові землетруси, в яких торговельний, світ зберігається тільки тим, що він приносить у жертву підземним богам частину богатства, продуктів і навіть продуктивних сил, — одним словом, помножуються кризи. Вони стають частішими і лютішими вже тому, що в тій самій мірі, в якій зростає маса продуктів, отже, потреба в широкому збуті, в тій самій мірі дедалі більше скорочується світовий ринок, дедалі менше лишається нових ринків для експлуатації, бо кожна попередня криза підкорила світовій торгівлі ринки, які торгівля доти ще не здобула або експлуатувала лише поверхово. Але капітал не тільки живе за рахунок праці. Як вельможний варвар-рабовласник, він тягне з собою в могилу трупи своїх рабів — цілі гекатомби робітників, що гинуть під час криз. Отже, ми бачимо: якщо капітал зростає швидко, то незрівнянно швидше зростає конкуренція між робітниками, тобто тим більше відносно зменшуються засоби до праці, засоби існування для робітничого класу; а між тим швидке зростання капіталу є найсприятливіша умова для найманої праці.

1849 р.

[1] Мається на увазі революція 23-24 лютого 1848 р. в Парижі, 13 березня у Відні і 18 березня в Берліні. Докладніше про ці і про наступні події див. «Класова боротьба у Франції з і848 до 1850 рр.», «Вісімнадцяте брюмера Луі Бонапарта» і «Революція і контрреволюція в Німеччині». Ред.

Переклад з німецького видання інституту Маркса-Енгельса-Леніна
За редакцією Д. Рабиновича

Наводиться за кн.: Карл Маркс. Вибрані твори. Том 1. — Київ, Партвидав ЦК КП(б)У, 1936.

Джерело: Наймана праця і капітал | Вперед (wordpress.com)

1

Головна хиба всього попереднього матеріалізму — включаючи і фейєрбахівський — полягає в тому, що предмет, дійсність, чуттєвість, береться тільки в формі об’єкта або споглядання, а не як людська чуттєва діяльність, практика, не суб’єктивно. Звідси і сталося, що діяльна сторона, в протилежність матеріалізму, розвивалась ідеалізмом, але тільки абстрактно, так як ідеалізм, звичайно, не знає дійсної, чуттєвої діяльності як такої. Фейєрбах хоче мати справу з чуттєвими об’єктами, дійсно відмінними від уявних об’єктів, але саме людську діяльність він бере не як предметну діяльність. Тому в «Сутності християнства» він розглядає як істинно людську лише теоретичну діяльність, тоді як практика розуміється і фіксується тільки в її брудно-купецькій формі виявлення. Тому він не розуміє значення «революційної», «практично-критичної» діяльності.

2

Питання про те, чи властива людському мисленню предметна істинність, — зовсім не питання теорії, а практичне питання. На практиці повинна людина довести істинність, тобто дійсність і міць, посейбічиїсть свого мислення. Спір про дійсність чи недійсність мислення, яке ізолюється від практики, є чисто схоластичне питання.

3

Матеріалістичне вчення про те, що люди є продукти обставин і виховання, що, значить, люди, які змінились, суть продукти інших обставин і виховання, — це вчення забуває, що обставини змінюються саме людьми і що сам вихователь мусить бути вихованим. Тому воно неминуче приходить до того, що ділить суспільство на дві частини, одна з яких підноситься над суспільством (напр., Роберта Оуена).

Збіг зміни обставин і людської діяльності можна розглядати і раціонально зрозуміти тільки як революційну практику.

4

Фейєрбах виходить з факта релігійного самовідчуження, з подвоєння світу на релігійний, уявлюваний, світ і на дійсний світ. Та він зайнятий тим, що зводить релігійний світ до його світської основи. Він не добачає, що після виконання цієї роботи головне лишається ще не зробленим. А саме та обставина, що земна основа відділяє себе від самої себе і переносить себе в хмари, як деяке самостійне царство, може бути пояснено тільки саморозірваністю і самосупереченням самій собі цієї земної основи. Отже, ця остання, по-перше, сама мусить бути збагнена в своїй суперечності, а потім практично революціонізована шляхом усунення суперечності. Отже, після того, як, наприклад, в земній сім’ї знайдена розгадка таємниці святої сім’ї, перша має бути піддана теоретичній критиці і практично революціонізована.

5

Незадоволений абстрактним мисленням, Фейєрбах апелює до чуттєвого споглядання; але він розглядає чуттєвість не як практичну людсько-чуттєву діяльність.

6

Релігійну сутність Фейєрбах зводить до людської сутності. Але людська сутність не є абстракт, властивий окремому індивідуумові. У своїй дійсності вона є сукупність суспільних відносин.

Фейербах, який не вдається до критики цієї дійсної сутності, через те змушений:

1) абстрагуватися від ходу історії і фіксувати релігійне почуття само по собі і припустити абстрактного — ізольованого — людського індивіда;

2) тому в нього людська сутність може бути збагнута тільки як «рід», як внутрішня, німа загальність, зв’язуюча безліч індивідів просто природними зв’язками.

7

Тому Фейєрбах не бачить, що «релігійне почуття» само є суспільний продукт і що абстрактний індивід, якого він піддає аналізу, в дійсності належить до певної суспільної форми.

8

Суспільне життя є по суті практичне. Всі містерії, які заводять теорію в містицизм, знаходять своє раціональне розв’язання в людській практиці і в розумінні цієї практики.

9

Найвище, чого може досягти споглядальний матеріалізм, тобто матеріалізм, який розуміє чуттєвість не як практичну діяльність, є споглядання окремих індивідів у «громадянському суспільстві».

10

Точка зору старого матеріалізму є «громадянське» суспільство; точка зору нового матеріалізму є людське суспільство або усуспільнене людство.

11

Філософи тільки по-різному пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його.

К. Г. Маркс 1845 р.

ПРЕДИСЛОВИЕ К 1-му (ЗАГРАНИЧНОМУ) ИЗДАНИЮ

Война длится уже год. Наша партия определила свое отношение к ней в самом начале ее, в манифесте ЦК, составленном в сентябре 1914 г. и напечатанном (после посылки его членам ЦК и ответственным представителям нашей партии в России и получения от них согласия) 1-го ноября 1914 г. в № 33 Центрального Органа нашей партии “Социал-Демократа”. Затем в № 40 (29 марта 1915 г.) были напечатаны резолюции Бернской конференции, дающие более точное изложение наших принципов и нашей тактики.

В настоящее время в России явно растет революционное настроение в массах. В других странах замечаются повсюду признаки такого же явления, несмотря на придушение революционных стремлений пролетариата большинством официальных с.-д. партий, ставших на сторону своих правительств и своей буржуазии. Такое положение вещей делает особенно настоятельным издание брошюры, подводящей итоги с.-д. тактике в отношении к войне. Перепечатывая полностью вышеуказанные партийные документы, мы снабжаем их короткими пояснениями, стараясь учесть все главные доводы за буржуазную и пролетарскую тактику, высказанные в литературе и в партийных собраниях.

ПРЕДИСЛОВИЕ К 2-му ИЗДАНИЮ

Настоящая брошюра написана летом 1915 года перед самой Циммервальдской конференцией, Она вышла также на немецком и французском языках и была полностью перепечатана на норвежском языке в органе норвежской с.-д. молодежи. Немецкое издание брошюры ввозилось нелегально в Германию — в Берлин, Лейпциг, Бремен и др. города, где нелегально распространялось сторонниками Циммервальдской левой и группой Карла Либкнехта. Французское издание было нелегально напечатано в Париже и распространялось там французскими циммервальдистами. Русское издание попало в Россию в очень ограниченном количестве и в Москве переписывалось рабочими от руки.

Мы перепечатываем теперь эту брошюру полностью, как документ. Читатель все время должен помнить, что брошюра написана в августе 1915 года. В особенности это следует помнить в тех местах, где речь идет о России: Россия была еще тогда царской, романовской Россией…

Напечатано в брошюре изд. 1918 г.

Печатается по тексту брошюры.

ГЛАВА I

ПРИНЦИПЫ СОЦИАЛИЗМА И ВОЙНА 1914-1915 гг.

ОТНОШЕНИЕ СОЦИАЛИСТОВ К ВОЙНАМ

Социалисты всегда осуждали войны между народами, как варварское и зверское дело. Но наше отношение к войне принципиально иное, чем буржуазных пацифистов (сторонников и проповедников мира) и анархистов. От первых мы отличаемся тем, что понимаем неизбежную связь войн с борьбой классов внутри страны, понимаем невозможность уничтожить войны без уничтожения классов и создания социализма, а также тем, что мы вполне признаем законность, прогрессивность и необходимость гражданских войн, т. е. войн угнетенного класса против угнетающего, рабов против рабовладельцев, крепостных крестьян против помещиков, наемных рабочих против буржуазии. И от пацифистов, и от анархистов мы, марксисты, отличаемся тем, что признаем необходимость исторического (с точки зрения диалектического материализма Маркса) изучения каждой войны в отдельности. В истории неоднократно бывали войны, которые, несмотря на все ужасы, зверства, бедствия и мучения, неизбежно связанные со всякой войной, были прогрессивны, т. е. приносили пользу развитию человечества, помогая разрушать особенно вредные и реакционные учреждения (например, самодержавие или крепостничество), самые варварские в Европе деспотии (турецкую и русскую). Поэтому надо рассмотреть исторические особенности именно теперешней войны.

ИСТОРИЧЕСКИЕ ТИПЫ ВОЙН НОВОГО ВРЕМЕНИ

Новую эпоху в истории человечества открыла великая французская революция. С этих пор и до Парижской Коммуны, с 1789 до 1871 г., одним из типов войн были войны буржуазно-прогрессивного, национально-освободительного характера. Другими словами, главным содержанием и историческим значением этих войн было свержение абсолютизма и феодализма, подрыв их, свержение чуженационального гнета. Поэтому то были прогрессивные войны, и все честные, революционные демократы, а также все социалисты, при таких войнах, всегда сочувствовали успеху той страны (т. е. той буржуазии), которая содействовала свержению или подрыву самых опасных устоев феодализма, абсолютизма и угнетения чужих народов. Например, в революционных войнах Франции был элемент грабежа и завоевания чужих земель французами, но это нисколько не меняет основного исторического значения этих войн, которые разрушали и потрясали феодализм и абсолютизм всей старой, крепостнической Европы. Во франко-прусской войне Германия ограбила Францию, но это не меняет основного исторического значения этой войны, освободившей десятки миллионов немецкого народа от феодального раздробления и угнетения двумя деспотами, русским царем и Наполеоном III.

РАЗЛИЧИЕ МЕЖДУ НАСТУПАТЕЛЬНОЙ И ОБОРОНИТЕЛЬНОЙ ВОЙНОЙ

Эпоха 1789—1871 гг. оставила глубокие следы и революционные воспоминания. До свержения феодализма, абсолютизма и чуженационального гнета не могло быть и речи о развитии пролетарской борьбы за социализм. Говоря о законности “оборонительной” войны по отношению к войнам такой эпохи, социалисты всегда имели в виду именно эти цели, сводящиеся к революции против средневековья и крепостничества. Социалисты всегда понимали под “оборонительной” войной “справедливую” в этом смысле войну (В. Либкнехт однажды так и выразился) ². Только в этом смысле социалисты признавали и признают сейчас законность, прогрессивность, справедливость “защиты отечества” или “оборонительной” войны. Например, если бы завтра Марокко объявило войну Франции, Индия — Англии, Персия или Китай — России и т. п., это были бы “справедливые”, “оборонительные” войны, независимо от того, кто первый напал, и всякий социалист сочувствовал бы победе угнетаемых, зависимых, неполноправных государств против угнетательских, рабовладельческих, грабительских “великих” держав.

Но представьте себе, что рабовладелец, имеющий 100 рабов, воюет с рабовладельцем, имеющим 200 рабов, за более “справедливый” передел рабов. Ясно, что применение к подобному случаю понятия “оборонительной” войны или “защиты отечества” было бы исторической фальшью и практически просто обманом простонародья, мещанства, темного люда ловкими рабовладельцами. Именно так и обманывает народы посредством “национальной” идеологии и понятия защиты отечества теперешняя, империалистическая буржуазия в современной войне между рабовладельцами за укрепление и усиление рабства.

ТЕПЕРЕШНЯЯ ВОЙНА ЕСТЬ ИМПЕРИАЛИСТСКАЯ ВОЙНА

Почти все признают теперешнюю войну империалистской, но большей частью искажают это понятие, или применяют его к одной стороне, или подсовывают все же возможность того, чтобы эта война имела буржуазно-прогрессивное, национально-освободительное значение. Империализм есть высшая ступень развития капитализма, достигнутая лишь в XX веке. Капитализму стало тесно в старых национальных государствах, без образования которых он не мог свергнуть феодализма. Капитализм настолько развил концентрацию, что целые отрасли промышленности захвачены синдикатами, трестами, союзами капиталистов-миллиардеров, и почти весь земной шар поделен между этими “владыками капитала”, в форме ли колоний или посредством запутывания чужих стран тысячами нитей финансовой эксплуатации. Свободную торговлю и конкуренцию сменили стремления к монополии, к захвату земель для приложения капитала, для вывоза сырья и т. д. Из освободителя наций, каким капитализм был в борьбе с феодализмом, империалистский капитализм стал величайшим угнетателем наций. Капитализм из прогрессивного стал реакционным, он развил производительные силы настолько, что человечеству предстоит либо перейти к социализму, либо годами в даже десятилетиями переживать вооруженную борьбу “великих” держав за искусственное сохранение капитализма посредством колоний, монополий, привилегий и национальных угнетении всяческого рода.

ВОЙНА МЕЖДУ КРУПНЕЙШИМИ РАБОВЛАДЕЛЬЦАМИ ЗА СОХРАНЕНИЕ И УКРЕПЛЕНИЕ РАБСТВА

Чтобы пояснить значение империализма, приведем точные данные о разделе мира так называемыми “великими” (то есть имеющими успех в великом грабеже) державами:

Раздел мира “великими” рабовладельческими державами:

Отсюда видно, как народы, боровшиеся большей частью во главе других за свободу в 1789—1871 гг., превратились теперь, после 1876 года, на почве высокоразвитого и “перезрелого” капитализма, в угнетателей и поработителей большинства народонаселения и наций всего земного шара. С 1876 по 1914 г. шесть “великих” держав награбили 25 миллионов кв. километров, т. е. пространство в ½ раза больше всей Европы! Шесть держав порабощают свыше полумиллиарда (523 миллиона) населения в колониях. На каждые 4 жителя “великих” держав приходится по 5 жителей в “их” колониях, И всем известно, что колонии завоеваны огнем и мечом, что в колониях зверски обращаются с населением, что его эксплуатируют тысячами способов (посредством вывоза капитала, концессий и т. п., обмана при продаже товаров, подчинения властям “господствующей” нации и так далее и тому подобное). Англо-французская буржуазия обманывает народ, говоря, что ведет войну за свободу народов и Бельгии: на деле она ведет войну ради сохранения награбленных ею непомерно колоний. Германские империалисты сразу освободили бы Бельгию и пр., если бы англичане и французы “по-божески” поделили с ними свои колонии. Своеобразие положения заключается в том, что в этой войне судьбы колоний решаются войной на континенте. С точки зрения буржуазной справедливости и национальной свободы (или права наций на существование) Германия безусловно была бы права против Англии и Франции, ибо она “обделена” колониями, ее враги угнетают несравненно больше наций, чем она, а у ее союзника, Австрии, угнетенные славяне пользуются, несомненно, большей свободой, чем в царской России, этой настоящей “тюрьме народов”. Но Германия сама воюет не за освобождение, а за угнетение наций. Не дело социалистов помогать более молодому и сильному разбойнику (Германии) грабить более старых и обожравшихся разбойников. Социалисты должны воспользоваться борьбой между разбойниками, чтобы свергнуть всех их. Для этого социалисты должны прежде всего говорить народу правду, именно, что эта война в трояком смысле есть война рабовладельцев за укрепление рабства. Это есть война, во-1-х, за укрепление рабства колоний посредством более “справедливого” раздела и дальнейшей более “дружной” эксплуатации их; во-2-х, за укрепление гнета над чужими нациями в самих “великих” державах, ибо и Австрия и Россия (Россия гораздо больше и гораздо хуже, чем Австрия) держатся только таким гнетом, усиливая его войной; в-3-х, за укрепление и продление наемного рабства, ибо пролетариат расколот и придавлен, а капиталисты выигрывают, наживаясь на войне, растравляя национальные предрассудки и усиливая реакцию, которая подняла голову во всех, даже самых свободных и республиканских странах.

“ВОЙНА ЕСТЬ ПРОДОЛЖЕНИЕ: ПОЛИТИКИ ИНЫМИ (ИМЕННО: НАСИЛЬСТВЕННЫМИ) СРЕДСТВАМИ”

Это знаменитое изречение принадлежит одному из самых глубоких писателей по военным вопросам, Клаузевицу ³. Марксисты справедливо считали всегда это-положение теоретической основой взглядов на значение каждой данной войны. Маркс и Энгельс всегда именно с этой точки зрения смотрели на различные войны.

Примените этот взгляд к теперешней войне. Вы увидите, что в течение десятилетий, почти полувека, правительства и господствующие классы и Англии, и Франции, и Германии, и Италии, и Австрии, в России вели политику грабежа колоний, угнетения чужих наций, подавления рабочего движения. Именно такая политика, только такая, продолжается в теперешней войне. В частности, и в Австрии и в России политика как мирного, так и военного времени состоит в порабощении наций, а не в освобождении их. Наоборот, в Китае, Персии, Индии и других зависимых странах мы видим в течение последних десятилетий политику пробуждения к национальной жизни десятков и сотен миллионов людей, освобождения их от гнета реакционных “великих” держав. Война на такой исторической почве может быть и теперь буржуазно-прогрессивной, национально-освободительной.

Достаточно взглянуть на теперешнюю войну с точки зрения продолжения в ней политики “великих” держав и основных классов внутри них, чтобы сразу увидать вопиющую антиисторичность, лживость и лицемерность того мнения, будто можно оправдывать идею “обороны отечества” в данной войне.

ПРИМЕР БЕЛЬГИИ

Социал-шовинисты тройственного (теперь четверного) согласия ⁴(в России Плеханов и К°) больше всего любят ссылаться на пример Бельгии. Но этот пример говорит против них. Германские империалисты бесстыдно нарушили нейтралитет Бельгии, как делали всегда и везде воюющие государства, попиравшие в случае надобности все договоры и обязательства. Допустим, что все государства, заинтересованные в соблюдении международных договоров, объявили бы войну Германии с требованием освобождения и вознаграждения Бельгии. В этом случае сочувствие социалистов было бы, конечно, на стороне врагов Германии. Однако дело как раз в том, что война ведется “тройственным (и четверным) согласием” не из-за Бельгии: это прекрасно известно, и лишь лицемеры скрывают это. Англия грабит колонии Германии и Турцию, Россия — Галицию и Турцию, Франция добивается Эльзаса-Лотарингии и даже левого берега Рейна; с Италией заключен договор о дележе добычи (Албании, Малой Азии); с Болгарией и Румынией идет торг тоже из-за дележа добычи. На почве теперешней войны теперешних правительств нельзя помочь Бельгии иначе как помогая душить Австрию или Турцию и т. д.! При чем же тут “защита отечества”?? В этом-то и состоит особенность империалистской войны, войны между реакционно-буржуазными, исторически пережившими себя, правительствами, ведомой ради угнетения иных наций. Кто оправдывает участие в данной войне, тот увековечивает империалистское угнетение наций. Кто проповедует использование теперешних затруднений правительств для борьбы за социальную революцию, тот отстаивает действительную свободу действительно всех наций, осуществимую лишь при социализме.

ЗА ЧТО ВОЮЕТ РОССИЯ?

В России капиталистический империализм новейшего типа вполне показал себя в политике царизма по отношению к Персии, Маньчжурии, Монголии, но вообще в России преобладает военный и феодальный империализм. Нигде в мире нет такого угнетения большинства населения страны, как в России: великороссы составляют только 43% населения, т. е. менее половины, а все остальные бесправны, как инородцы. Из 170 миллионов населения России около 100 миллионов угнетены и бесправны. Царизм ведет войну для захвата Галиции и окончательного придушения свободы украинцев, для захвата Армении, Константинополя и т. д. Царизм видит в войне средство отвлечь внимание от роста недовольства внутри страны и подавить растущее революционное движение. Теперь на двух великороссов в России приходится от двух до трех бесправных “инородцев”: посредством войны царизм стремится увеличить количество угнетаемых Россией наций, упрочить их угнетение и тем подорвать борьбу за свободу и самих великороссов. Возможность угнетать и грабить чужие народы укрепляет экономический застой, ибо вместо развития производительных сил источником доходов является нередко полуфеодальная эксплуатация “инородцев”. Таким образом со стороны России война отличается сугубой реакционностью и противоосвободительным характером.

ЧТО ТАКОЕ СОЦИАЛ-ШОВИНИЗМ?

Социал-шовинизм есть защита идеи “обороны отечества” в данной войне. Из этой идеи вытекает, далее, отказ от классовой борьбы во время войны, вотирование военных кредитов и т. п. На деле социал-шовинисты проводят антипролетарскую, буржуазную политику, ибо на деле отстаивают они не “оборону отечества” в смысле борьбы с чуженациональным гнетом, а “право” тех или иных “великих” держав грабить колонии и угнетать чужие народы. Социал-шовинисты повторяют буржуазный обман народа, будто война ведется из-за защиты свободы и существования наций, и тем переходят на сторону буржуазии против пролетариата. К социал-шовинистам принадлежат как те, которые оправдывают и прикрашивают правительства и буржуазию одной из воюющих групп держав, так и те, кто, подобно Каутскому, признают одинаковое право социалистов во всех воюющих державах “защищать отечество”. Социал-шовинизм, будучи на деле защитой привилегий, преимуществ, грабежей и насилий “своей” (или всякой вообще) империалистской буржуазии, представляет из себя полную измену всем социалистическим убеждениям и решению международного социалистического конгресса в Базеле.

БАЗЕЛЬСКИЙ МАНИФЕСТ

Манифест о войне, принятый единогласно в 1912 г. в Базеле, имеет в виду как раз ту войну между Англией и Германией с их теперешними союзниками, которая и разразилась в 1914 г. Манифест прямо заявляет, что никакой народный интерес не может оправдать такой войны, ведущейся “ради прибылей капиталистов и выгод династий” на почве империалистской, грабительской политики великих держав. Манифест прямо заявляет, что война опасна “для правительств” (всех без исключения), отмечает их боязнь “пролетарской революции”, указывает с полнейшей определенностью на пример Коммуны 1871 г. и октября — декабря 1905 г., т. е. на пример революции и гражданской войны. Таким образом, Базельский манифест как раз для данной войны устанавливает тактику революционной борьбы рабочих в интернациональном масштабе против своих правительств, тактику пролетарской революции. Базельский манифест повторяет слова Штутгартской резолюции, что, в случае наступления войны, социалисты должны использовать создаваемый ею “экономический и политический кризис” для “ускорения падения капитализма”, т. е. использовать созданные войной затруднения правительств и возмущение масс для социалистической революции.

Политика социал-шовинистов, их оправдание войны с буржуазно-освободительных точек зрения, их допущение “зашиты отечества”, голосование за кредиты, вступления в министерства и проч. и проч. есть прямая измена социализму, объясняемая лишь, как увидим ниже, победой оппортунизма и национал-либеральной рабочей политики внутри большинства европейских партий.

ЛОЖНЫЕ ССЫЛКИ НА МАРКСА И ЭНГЕЛЬСА

Социал-шовинисты русские (с Плехановым во главе) ссылаются на тактику Маркса в войне 1870 г.; — немецкие (типа Ленча, Давида и К°) на заявления Энгельса в 1891 г. об обязательности для немецких социалистов защищать отечество в случае войны с Россией и Францией вместе; — наконец, социал-шовинисты типа Каутского, желающие примирить и узаконить интернациональный шовинизм, ссылаются на то, что Маркс и Энгельс, осуждая войны, становились тем не менее постоянно, от 1854—1855 до 1870—1871 и 1876—1877 гг., на сторону того или иного воюющего государства, раз война все же разражалась.

Все эти ссылки представляют из себя возмутительное искажение взглядов Маркса и Энгельса в угоду буржуазии и оппортунистам, точно так же, как писания анархистов Гильома и К° искажают взгляды Маркса и Энгельса для оправдания анархизма. Война 1870—1871 года была исторически-прогрессивной со стороны Германии, пока не был побежден Наполеон III, ибо он, вместе с царем, долгие годы угнетал Германию, поддерживая в ней феодальное раздробление. И как только война перешла в грабеж Франции (аннексия Эльзаса и Лотарингии), Маркс и Энгельс решительно осудили немцев. Да и в начале этой войны Маркс и Энгельс одобряли отказ Бебеля и Либкнехта голосовать за кредиты и советовали с.-д. не сливаться с буржуазией, а отстаивать самостоятельные классовые интересы пролетариата. Перенесение оценки этой войны, буржуазно-прогрессивной и национально-освободительной, на современную империалистскую войну есть издевательство над истиной. То же относится с еще большей силой к войне 1854—1855 гг. и всем войнам XIX века, когда не было ни современного империализма, ни созревших объективных условий социализма, ни массовых социалистических партий во всех воюющих странах, т. е. не было именно тех условий, из которых Базельский манифест выводил тактику “пролетарской революции” в связи с войной между великими державами.

Кто ссылается теперь на отношение Маркса к войнам эпохи прогрессивной буржуазии и забывает о словах Маркса: “рабочие не имеют отечества” — словах, относящихся именно к эпохе реакционной, отжившей буржуазии, к эпохе социалистической революции, тот бесстыдно искажает Маркса и подменяет социалистическую точку зрения буржуазной.

КРАХ II ИНТЕРНАЦИОНАЛА

Социалисты всего мира торжественно заявили в 1912 г. в Базеле, что они считают грядущую европейскую войну “преступным” и реакционнейшим делом всех правительств, которое должно ускорить крушение капитализма, неминуемо порождая революцию против него. Наступила война, наступил кризис. Вместо революционной тактики большинство с.-д. партий повело реакционную, становясь на сторону своих правительств и своей буржуазии. Эта измена социализму означает крах II (1889—1914) Интернационала, и мы должны дать себе отчет в том, чем вызван этот крах, чем порожден социал-шовинизм, что дало ему силу.

СОЦИАЛ-ШОВИНИЗМ ЕСТЬ ЗАКОНЧЕННЫЙ ОППОРТУНИЗМ

В течение всей эпохи II Интернационала повсюду шла борьба внутри с.-д. партий между революционным и оппортунистическим крылом. В ряде стран был раскол по этой линии (Англия, Италия, Голландия, Болгария). Ни один марксист не сомневался в том, что оппортунизм выражает буржуазную политику в рабочем движении, выражает интересы мелкой буржуазии и союза ничтожной части обуржуазившихся рабочих с “своей” буржуазией против интересов массы пролетариев, массы угнетенных.

Объективные условия конца XIX века особенно усиливали оппортунизм, превращая использование буржуазной легальности в раболепство перед ней, создавая маленький слой бюрократии и аристократии рабочего класса, привлекая в ряды с.-д. партий много мелкобуржуазных “попутчиков”.

Война ускорила развитие, превратив оппортунизм в социал-шовинизм, превратив тайный союз оппортунистов с буржуазией в открытый. При этом военные власти повсюду ввели военные положения и намордник для рабочей массы, старые вожди которой почти поголовно перешли к буржуазии.

Экономическая основа оппортунизма и социал-шовинизма одна и та же: интересы ничтожного слоя привилегированных рабочих и мелкой буржуазии, отстаивающих свое привилегированное положение, свое “право” на крохи прибылей, полученных “их” национальной буржуазией от грабежа чужих наций, от выгод ее великодержавного положения и т. д.

Идейно-политическое содержание оппортунизма и социал-шовинизма одно и то же: сотрудничество классов вместо борьбы их, отказ от революционных средств борьбы, помощь “своему” правительству в затруднительном его положении вместо использования его затруднений для революции. Если взять все европейские страны в целом, если обратить внимание не на отдельных лиц (хотя бы и самых авторитетных), то окажется, что именно оппортунистическое течение стало главным оплотом социал-шовинизма, а из лагеря революционеров почти повсюду раздается более или менее последовательный протест против него. И если взять, например, группировку направлений на Штутгартском международном социалистическом конгрессе 1907 г., то окажется, что международный марксизм был против империализма, а международный оппортунизм уже тогда был за него.

ЕДИНСТВО С ОППОРТУНИСТАМИ ЕСТЬ СОЮЗ РАБОЧИХ СО “СВОЕЙ” НАЦИОНАЛЬНОЙ БУРЖУАЗИЕЙ И РАСКОЛ ИНТЕРНАЦИОНАЛЬНОГО РЕВОЛЮЦИОННОГО РАБОЧЕГО КЛАССА

В прошлую эпоху, до войны, оппортунизм считался нередко хотя и “уклонением”, “крайностью”, но все же законной составной частью с.-д“ партии. Война показала невозможность этого в будущем. Оппортунизм “дозрел”, довел до конца свою роль эмиссара буржуазии в рабочем движении. Единство с оппортунистами стало сплошным лицемерием, пример которого мы видим в германской с.-д. партии. Оппортунисты во всех важных случаях (например, при голосовании 4 августа) являются со своим ультиматумом, проводя его в жизнь при помощи своих многочисленных связей с буржуазией, своего большинства в правлениях профессиональных союзов и т. д. Единство с оппортунистами означает теперь на деле подчинение рабочего класса “своей” национальной буржуазии, союз с ней для угнетения чужих наций и для борьбы за великодержавные привилегии, будучи расколом революционного пролетариата всех стран.

Как бы ни тяжела была в отдельных случаях борьба с господствующими во многих организациях оппортунистами, как бы своеобразен ни был в отдельных странах процесс очищения рабочих партий от оппортунистов, этот процесс неизбежен и плодотворен. Социализм реформистский умирает; социализм возрождающийся “будет революционным, непримиримым, повстанческим”, по верному выражению французского социалиста Павла Голэя ⁵.

“КАУТСКИАНСТВО”

Каутский, наибольший авторитет II Интернационала, представляет из себя в высшей степени типичный и яркий пример того, как словесное признание марксизма привело на деле к превращению его в “струвизм” или в “брентанизм” ⁶. Мы видим это и на примере Плеханова. Из марксизма явными софизмами выхолащивают его революционную живую душу, в марксизме признают все, кроме революционных средств борьбы, проповеди и подготовки их, воспитания масс именно в этом направлении. Каутский безыдейно “примиряет” основную мысль социал-шовинизма, признание защиты отечества в данной войне, с дипломатической, показной уступкой левым в виде воздержания при голосовании кредитов, словесного признания своей оппозиционности и т. п. Каутский, в 1909 году писавший целую книгу о приближении эпохи революций и о связи войны с революцией, Каутский, в 1912 году подписывавший Базельский манифест о революционном использовании грядущей войны, теперь на все лады оправдывает и прикрашивает социал-шовинизм и, подобно Плеханову, присоединяется к буржуазии для высмеивания всяких помыслов о революции, всяких шагов к непосредственно-революционной борьбе.

Рабочий класс не может осуществить своей всемирно-революционной роли, не ведя беспощадной войны с этим ренегатством, бесхарактерностью, прислужничеством оппортунизму и беспримерным теоретическим опошлением марксизма. Каутскианство не случайность, а социальный продукт противоречий II Интернационала, соединения верности марксизму на словах и подчинения оппортунизму на деле.

В разных странах эта основная фальшь “каутскианства” проявляется в разных формах. В Голландии Роланд-Гольст, отвергая идею защиты отечества, отстаивает единство с партией оппортунистов. В России Троцкий, также отвергая эту идею, равным образом отстаивает единство с оппортунистической и шовинистской группой “Нашей Зари”. В Румынии Раковский, объявляя войну оппортунизму, как виновнику краха Интернационала, в то же время готов признать законность идеи защиты отечества. Все это — проявления того зла, которое голландские марксисты (Гортер, Паннекук) назвали “пассивным радикализмом” и которое сводится к замене революционного марксизма эклектизмом в теории и к раболепству или бессилию перед оппортунизмом на практике.

ЛОЗУНГ МАРКСИСТОВ — ЛОЗУНГ РЕВОЛЮЦИОННОЙ СОЦИАЛ-ДЕМОКРАТИИ

Война, несомненно, породила самый резкий кризис и обострила бедствия масс невероятно. Реакционный характер этой войны, бесстыдная ложь буржуазии всех стран, прикрывающей свои грабительские цели “национальной” идеологией, все это на почве объективно-революционной ситуации неминуемо создает революционные настроения в массах. Наш долг — помочь осознать эти настроения, углубить и оформить их. Эту задачу правильно выражает лишь лозунг превращения империалистской войны в войну гражданскую, и всякая последовательная классовая борьба во время войны, всякая серьезно проводимая тактика “массовых действий” неминуемо ведет к этому. Нельзя знать, в связи с 1-ой или 2-ой империалистской войной великих держав, во время нее или после нее возгорится сильное революционное движение, но во всяком случае наш безусловный долг систематически и неуклонно работать именно в этом направлении.

Базельский манифест прямо ссылается на пример Парижской Коммуны, т. е. превращения войны правительств в войну гражданскую. Полвека тому назад пролетариат был слишком слаб, объективные условия социализма еще не назрели, соответствия и содействия революционных движений во всех воюющих странах быть не могло, увлечение части парижских рабочих “национальной идеологией” (традицией 1792 года) было мелкобуржуазной слабостью их, своевременно отмеченной Марксом, и одной из причин краха Коммуны. Полвека спустя после нее отпали ослаблявшие тогдашнюю революцию условия, и в настоящее время социалисту непростительно мириться с отказом от деятельности именно в духе парижских коммунаров.

ПРИМЕР БРАТАНЬЯ В ТРАНШЕЯХ

Буржуазные газеты всех воюющих стран приводили примеры братанья солдат воюющих наций даже в траншеях. А издание военными властями (Германии, Англии) драконовских указов против такого братанья доказало, что правительства и буржуазия придавали ему серьезное значение. Если при полном господстве оппортунизма в верхах с.-д. партий Западной Европы и при поддержке социал-шовинизма всей с.-д. прессой, всеми авторитетами II Интернационала, были возможны случаи братанья, то это показывает нам, насколько возможно было бы сократить теперешнюю преступную, реакционную и рабовладельческую войну и организовать революционное интернациональное движение при систематической работе в этом направлении хотя бы только левых социалистов всех воюющих стран<

ЗНАЧЕНИЕ НЕЛЕГАЛЬНОЙ ОРГАНИЗАЦИИ

Виднейшие анархисты всего мира не менее, чем оппортунисты, опозорили себя социал-шовинизмом (в духе Плеханова и Каутского) в этой войне. Одним из полезных результатов ее будет, несомненно, то, что война эта убьет и оппортунизм и анархизм.

Не отказываясь ни в каком случае и ни при каких обстоятельствах от использования самомалейшей легальной возможности для организации масс и проповеди социализма, с.-д. партии должны порвать с раболепством перед легальностью. “Стреляйте первыми, господа буржуа”, писал Энгельс, намекая именно на гражданскую войну и на необходимость нарушения легальности нами после того, как ее нарушит буржуазия. Кризис показал, что буржуазия нарушает ее во всех, даже самых свободных странах, и что нельзя вести к революции массы, не создавая нелегальной организации для проповеди, обсуждения, оценки, подготовки революционных средств борьбы. В Германии, например, все, что делается честного социалистами, делается против подлого оппортунизма и лицемерного “каутскианства” и: делается именно нелегально. В Англии посылают на каторгу за печатные призывы не идти в войско.

Считать совместимым с принадлежностью к с.-д. партии отрицание нелегальных приемов пропаганды и высмеивание их в легальной печати есть измена социализму.

О ПОРАЖЕНИИ “СВОЕГО” ПРАВИТЕЛЬСТВА В ИМПЕРИАЛИСТСКОЙ ВОЙНЕ

Защитники победы своего правительства в данной войне, как и защитники лозунга “ни победы, ни поражения”, одинаково стоят на точке зрения социал-шовинизма. Революционный класс в реакционной войне не может не желать поражения своего правительства, не может не видеть связи его военных неудач с облегчением низвержения его. Только буржуа, верящий, что война, начатая правительствами, непременно кончится, как война между правительствами, и желающий этого, находит “смешной” или “нелепой” идею о том, чтобы социалисты всех воюющих стран выступили с пожеланием поражения всем “своим” правительствам. Напротив, именно такое выступление соответствовало бы затаенным мыслям всякого сознательного рабочего и лежало бы по линии нашей деятельности, направленной к превращению империалистской войны в гражданскую.

Несомненно, серьезная агитация против войны части английских, немецких, русских социалистов “ослабляла военную мощь” соответственных правительств, но такая агитация была заслугой социалистов. Социалисты должны разъяснять массам, что для них нет спасения вне революционного низвержения “своих” правительств и что затруднения этих правительств в теперешней войне надо использовать именно для этой цели.

О ПАЦИФИЗМЕ И ЛОЗУНГЕ МИРА

Настроение масс в пользу мира часто выражает начало протеста, возмущения и сознания реакционности войны. Использовать это настроение — долг всех с.-д. Они примут самое горячее участие во всяком движении и во всякой демонстрации на этой почве, но они не будут обманывать народ допущением мысли о том, что, при отсутствии революционного движения, возможен мир без аннексий, без угнетения наций, без грабежа, без зародыша новых войн между теперешними правительствами и господствующими классами. Такой обман народа был бы лишь на руку тайной дипломатии воюющих правительств и их контрреволюционным планам. Кто хочет прочного и демократического мира, тот должен быть за гражданскую войну против правительств и буржуазии.

О ПРАВЕ НАЦИИ НА САМООПРЕДЕЛЕНИЕ

Самым распространенным обманом народа буржуазией в данной войне является прикрытие ее грабительских целей “национально-освободительной” идеологией. Англичане сулят свободу Бельгии, немцы — Польше и т. д. На деле, как мы видели, это есть война угнетателей большинства наций мира за укрепление и расширение такого угнетения.

Социалисты не могут достигнуть своей великой цели, не борясь против всякого угнетения наций. Поэтому они безусловно должны требовать, чтобы с.-д. партии угнетающих стран (так называемых “великих” держав особенно) признавали и отстаивали право угнетенных наций на самоопределение, и именно в политическом смысле слова, т. е. право на политическое отделение. Социалист великодержавной или владеющей колониями нации, не отстаивающий этого права, есть шовинист.

Отстаивание этого права не только не поощряет образование мелких государств, а, напротив, ведет к более свободному, безбоязненному и потому более широкому и повсеместному образованию более выгодных для массы и более соответствующих экономическому развитию крупнейших государств и союзов между государствами.

Социалисты угнетенных наций, в свою очередь, должны безусловно бороться за полное (в том числе организационное) единство рабочих угнетенных и угнетающих народностей. Идея правового отделения одной нации от другой (так называемая “культурно-национальная автономия” Бауэра и Реннера) есть реакционная идея.

Империализм есть эпоха прогрессирующего угнетения наций всего мира горсткой “великих” держав, и потому борьба за социалистическую интернациональную революцию против империализма невозможна без признания права наций на самоопределение. “Не может быть свободен народ, угнетающий чужие народы” (Маркс и Энгельс). Не может быть социалистическим пролетариат, мирящийся с малейшим насилием “его” нации над другими нациями.

ГЛАВА II

КЛАССЫ И ПАРТИИ В РОССИИ БУРЖУАЗИЯ И ВОЙНА

В одном отношении русское правительство не отстало от своих европейских собратьев: так же, как и они, оно сумело осуществить обман “своего” народа в грандиозном масштабе. Громадный, чудовищный аппарат лжи и хитросплетений был пущен в ход и в России, чтобы заразить массы шовинизмом, чтобы вызвать представление, будто царское правительство ведет “справедливую” войну, бескорыстно защищает “братьев-славян” и т. д.

Класс помещиков и верхи торгово-промышленной буржуазии горячо поддержали воинствующую политику царского правительства. Они справедливо ждут для себя громадных материальных выгод и привилегий от раздела турецкого и австрийского наследства. Целый ряд их съездов уже предвкушает те барыши, которые потекли бы в их карманы при победе царской армии. К тому же реакционеры очень хорошо понимают, что если что еще может отсрочить падение монархии Романовых и задержать новую революцию в России, так это только победоносная для царя внешняя война.

Широкие слои городской “средней” буржуазии, буржуазной интеллигенции, лиц свободных профессий и т. д. — по крайней мере, в начале войны — тоже заражены были шовинизмом. Партия российской либеральной буржуазии — кадеты — целиком и безоговорочно поддержала царское правительство. В области иностранной политики кадеты уже давно являются правительственной партией. Панславизм, при посредстве которого царская дипломатия не раз уже совершала свои грандиозные политические надувательства, стал официальной идеологией кадетов. Русский либерализм выродился в национал-либерализм. Он состязается в “патриотизме” с черной сотней, всегда с охотой вотирует за милитаризм, маринизм и т. п. В лагере русского либерализма наблюдается приблизительно то же явление, что в 70-х годах в Германии, когда “свободомыслящий” либерализм разложился и выделил из себя национал-либеральную партию. Русская либеральная буржуазия окончательно стала на путь контрреволюции. Точка зрения РСДРП в этом вопросе целиком подтвердилась. Разбит жизнью тот взгляд наших оппортунистов, будто русский либерализм является еще движущей силой революции в России.

Среди крестьянства правящей клике при помощи буржуазной печати, духовенства и т. д. тоже удалось вызвать шовинистское настроение. Но, по мере возвращения солдат с поля бойни, настроение в деревне, несомненно, будет меняться не в пользу царской монархии. Буржуазно-демократические партии, соприкасающиеся с крестьянством, не устояли против шовинистской волны. Партия трудовиков отказалась в Государственной думе вотировать военные кредиты. Но устами своего вождя Керенского она огласила “патриотическую” декларацию, пришедшуюся чрезвычайно на руку монархии. Вся легальная печать “народников” в общем потянулась за либералами. Даже левое крыло буржуазной демократии — так называемая партия социалистов-революционеров, аффильированная к Международному социалистическому бюро — поплыла по этому же течению. Представитель этой партии в МСБ г-н Рубанович выступает открытым социал-шовинистом. Половина делегатов этой партии на Лондонской конференции социалистов “согласия” голосовала за шовинистскую резолюцию (при воздержании другой половины). В нелегальной печати социалистов-революционеров (газета “Новости” ⁷и проч.) преобладают шовинисты. Революционеры “из буржуазной среды”, т. е. буржуазные революционеры, не связанные с рабочим классом, потерпели жесточайший крах в этой войне. Печальная судьба Кропоткина, Бурцева, Рубановича чрезвычайно знаменательна.

РАБОЧИЙ КЛАСС И ВОЙНА

Единственным классом в России, которому не удалось привить заразы шовинизма, является пролетариат. Отдельные эксцессы в начале войны коснулись лишь самых темных слоев рабочих. Участие рабочих в московских безобразиях против немцев сильно преувеличено. В общем и целом рабочий класс России оказался иммунизированным в отношении шовинизма.

Это объясняется революционным положением в стране и общими условиями жизни российского пролетариата.

1912—1914 годы обозначили собой начало нового грандиозного революционного подъема в России. Мы вновь стали свидетелями великого стачечного движения, какого не знает мир. Массовая революционная стачка вовлекла в 1913 году, по самым минимальным подсчетам, l½ миллиона участников, а в 1914 перевалила за 2 миллиона и подходила к уровню 1905 года. Накануне войны в Петербурге дело дошло уже до первых баррикадных битв.

Нелегальная Российская социал-демократическая рабочая партия исполнила свой долг перед Интернационалом. Знамя интернационализма не дрогнуло в ее руках. Наша партия давно порвала организационно с оппортунистскими группами и элементами. Гирь оппортунизма и “легализма во что бы то ни стало” не было на ногах у нашей партии. И это обстоятельство помогло ей исполнить революционный долг — как помог и итальянским товарищам раскол с оппортунистической партией Биссолати.

Общее положение в нашей стране враждебно процветанию “социалистического” оппортунизма в среде рабочих масс. Мы видим в России целый ряд оттенков оппортунизма и реформизма среди интеллигенции, мелкой буржуазии и т. д. Но он — в ничтожном меньшинстве среди политически активных слоев рабочих. Слой привилегированных рабочих и служащих у нас очень слаб. Фетишизма легальности у нас создаться не могло. Ликвидаторы (партия оппортунистов, руководимая Аксельродом, Потресовым, Череваниным, Масловым и др.) не имели до войны никакой серьезной опоры в рабочих массах. Выборы в IV Государственную думу дали всех 6 депутатов-рабочих противников ликвидаторства. Тираж и денежные сборы легальной рабочей печати в Петрограде и Москве показали неопровержимо, что 4/5 сознательных рабочих идут против оппортунизма и ликвидаторства.

С началом войны царское правительство арестовало и сослало тысячи и тысячи передовых рабочих, членов нашей нелегальной РСДРП. Это обстоятельство, наряду с введением военного положения в стране, закрытием наших газет и пр., задержало движение. Но нелегальная революционная работа нашей партии все-таки продолжается. В Петрограде комитет нашей партии выпускает нелегальную газету “Пролетарский Голос” ⁸.

Статьи из Центрального Органа “Социал-Демократ”, издающегося за границей, перепечатываются в Петрограде и рассылаются по провинции. Выходят нелегальные прокламации, которые распространяются и в казармах. За городом, в различных укромных местах, происходят нелегальные собрания рабочих. В последнее время в Петрограде начались крупные стачки рабочих металлистов. В связи с этими стачками наш Петроградский комитет выпустил несколько воззваний к рабочим.

РОССИЙСКАЯ СОЦИАЛ-ДЕМОКРАТИЧЕСКАЯ РАБОЧАЯ ФРАКЦИЯ В ГОСУДАРСТВЕННОЙ ДУМЕ И ВОЙНА

В 1913 году среди с.-д. депутатов Государственной думы произошел раскол. На одной стороне оказалось 7 сторонников оппортунизма, под руководством Чхеидзе. Они были выбраны от 7 непролетарских губерний, где рабочих насчитывалось 214 тысяч. На другой стороне — 6 депутатов, все от рабочей курии, выбранные от самых промышленных центров России, в которых насчитывалось 1008 тысяч рабочих.

Главный предмет расхождения был: тактика революционного марксизма или тактика оппортунистического реформизма. Практически расхождение сказывалось больше всего в области внепарламентской работы в массах. Эта работа должна была вестись в России нелегально, если ведущие ее хотели оставаться на революционной почве. Фракция Чхеидзе оставалась вернейшей союзницей ликвидаторов, которые отвергли нелегальную работу, и защищала их на всех беседах с рабочими, на всех собраниях. Отсюда — раскол. 6 депутатов образовали РСДР Фракцию. Год работы показал неопровержимо, что именно за ней стоит подавляющее большинство русских рабочих.

В начале войны расхождение сказалось с чрезвычайной наглядностью. Фракция Чхеидзе ограничилась парламентской почвой. Она не вотировала за кредиты, ибо иначе она вызвала бы против себя бурю возмущения со стороны рабочих. (Мы видели, что в России даже мелкобуржуазные трудовики не вотировали за кредиты.) Но она и не понесла протеста против социал-шовинизма.

Иначе поступила РСДР Фракция, выражавшая политическую линию нашей партии. Она пошла с протестом против войны в самую гущу рабочего класса, она понесла проповедь против империализма в широкую массу русских пролетариев.

И она встретила очень сочувственный отклик со стороны рабочих, — что и напугало правительство и заставило его, с явным нарушением собственных законов, арестовать и осудить наших товарищей депутатов в пожизненную ссылку на поселение в Сибирь. В первом же официальном извещении об аресте наших товарищей царское правительство писало:

“Совершенно особое положение в этом отношении заняли некоторые члены сон — демократических обществ, которые поставили целью своей деятельности поколебать военную мощь России путем агитации против войны, посредством подпольных воззваний и устной пропаганды”

На известный призыв Вандервельде “временно” прекратить борьбу против царизма — теперь из показаний царского посланника в Бельгии князя Кудашева стало известно, что Вандервельде вырабатывал этот призыв не один, а в сотрудничестве с названным царским посланником — только наша партия, в лице ее ЦК, дала отрицательный ответ. Руководящий центр ликвидаторов согласился с Вандервельде и официально заявил в печати, что он “в своей деятельности не противодействует войне”.

Царское правительство прежде всего обвинило наших товарищей депутатов в том, что они пропагандировали среди рабочих этот отрицательный ответ Вандервельде.

Царский прокурор г. Ненарокомов на суде ставил нашим товарищам в образец немецких и французских социалистов. “Германские с.-д., — говорил он, — вотировали военные кредиты и оказались друзьями правительства. Так поступали германские с.-д., но не так поступили печальные рыцари русской с.-д-ии… Социалисты Бельгии и Франции дружно забыли свои раздоры с другими классами, забыли партийные распри и без колебания стали под знамена”. А члены РСДРФ, подчиняясь директивам ЦК партии, поступали-де не так…

Суд развернул внушительную картину широкой нелегальной агитации нашей партии в массах пролетариата против войны. Царскому суду, разумеется, удалось “обнаружить” далеко-далеко не всю деятельность наших товарищей в этой области. Но и то, что было обнаружено, показало, как много было сделано за короткое время нескольких месяцев.

На суде были оглашены нелегальные воззвания наших групп и комитетов против войны и за интернациональную тактику. От сознательных рабочих всей России тянулись нити к членам РСДР Фракции, и она по мере сил старалась помочь им оценить войну с точки зрения марксизма.

Товарищ Муранов, депутат от рабочих Харьковской губернии, говорил на суде:

“Понимая, что я послан народом в Государственную думу не для того, чтобы просиживать думское кресло, я ездил на места знакомиться с настроениями рабочего класса”. Он же признал на суде, что брал на себя функции нелегального агитатора нашей партии, что на Урале он организовал рабочий комитет на Верхне-исетском заводе и в других местах. Суд показал, что члены РСДРФ после начала войны объехали в целях пропаганды почти всю Россию, что Муранов, Петровский, Бадаев и др. устраивали многочисленные рабочие собрания, на которых выносились резолюции против войны и т. п.

Царское правительство угрожало подсудимым смертной казнью. В связи с этим на самом суде не все они выступали так мужественно, как тов. Муранов. Они старались затруднить царским прокурорам их осуждение. Этим недостойно пользуются теперь русские социал-шовинисты, чтобы затушевать суть вопроса: какой парламентаризм нужен рабочему классу?

Парламентаризм признают Зюдекум с Гейне, Самба с Вальяном, Биссолати с Муссолини, Чхеидзе с Плехановым. И парламентаризм признают наши товарищи из РСДР Фракции, признают болгарские, итальянские товарищи, порвавшие с шовинистами. Парламентаризм парламентаризму рознь. Одни используют парламентскую арену, чтобы подслужиться к своим правительствам, или, в лучшем случае, умыть руки, как фракция Чхеидзе. Другие используют парламентаризм, чтобы оставаться революционерами до конца, чтобы исполнить свой долг социалистов и интернационалистов и при самых трудных обстоятельствах. Парламентская деятельность одних приводит их на министерские кресла, парламентская деятельность других приводит их — в тюрьму, в ссылку, на каторгу. Одни служат буржуазии, другие — пролетариату. Одни — социал-империалисты. Другие — революционные марксисты.

ГЛАВА III

ВОССТАНОВЛЕНИЕ ИНТЕРНАЦИОНАЛА

Как восстановить Интернационал? Но — сначала несколько слов о том, как не надо восстановлять Интернационал.

МЕТОД СОЦИАЛ-ШОВИНИСТОВ И “ЦЕНТРА”

О, социал-шовинисты всех стран — большие “интернационалисты”! Они с самого начала войны обременены заботой об Интернационале. С одной стороны, они уверяют, что толки о крахе Интернационала “преувеличены”. На самом деле ничего особенного не случилось. Послушайте Каутского: просто Интернационал есть “орудие мирного времени”, естественно, что на время войны этот инструмент оказался несколько не на высоте. С другой стороны, социал-шовинисты всех стран нашли одно очень простое — и главное: интернациональное — средство, чтобы выйти из создавшегося положения. Средство несложное: надо только подождать конца войны, до окончания войны социалисты каждой страны должны защищать свое “отечество” и поддерживать “свои” правительства, а по окончании войны — друг друга “амнистировать”, признать, что все были правы, что во время мира мы живем, как братья, а во время войны мы — на точном основании таких-то резолюций — зовем немецких рабочих истреблять своих французских братьев и наоборот.

На этом одинаково сходятся и Каутский, и Плеханов, и Виктор Адлер, и Гейне. Виктор Адлер пишет, что, “когда мы переживем это тяжелое время, нашей первой обязанностью будет не ставить друг другу каждое лыко в строку” ⁹. Каутский утверждает, что “ни с какой стороны до сих пор не раздалось голосов серьезных социалистов, которые заставили бы опасаться” за судьбу Интернационала. Плеханов говорит, что “неприятно пожимать руки (германских с.-д.), пахнущие кровью невинно убитых”. Но тут же предлагает “амнистию”: “тут вполне уместно будет, — пишет он, — подчинение сердца рассудку. Ради своего великого дела Интернационал должен будет принять во внимание даже и запоздалые сожаления”. Гейне называет в “Sozialistische Monatshefte” поведение Вандервельде “мужественным и гордым” и ставит его в пример немецким левым ¹⁰.

Словом, когда кончится война, назначьте комиссию из Каутского и Плеханова, Вандервельде и Адлера, и мигом будет составлена “единогласная” резолюция в духе взаимной амнистии. Спор будет благополучно затушеван. Вместо того, чтобы помочь рабочим разобраться в происшедшем, их обманут показным бумажным “единством”. Объединение социал-шовинистов и лицемеров всех стран названо будет восстановлением Интернационала.

Нечего скрывать от себя: опасность такого “восстановления” очень велика. Социал-шовинисты всех стран одинаково в нем заинтересованы. Все они одинаково не хотят, чтобы сами рабочие массы их страны разобрались в вопросе: социализм или национализм. Все они одинаково заинтересованы в том, чтобы прикрыть грехи друг друга. Все они ничего другого не могут предложить, кроме того, что предлагает виртуоз “интернационального” лицемерия Каутский.

А между тем в этой опасности отдают себе мало отчета. За год войны мы видели ряд попыток восстановления интернациональных связей. Мы не будем говорить о конференциях в Лондоне и Вене, где собирались определенные шовинисты, чтобы помочь генеральным штабам и буржуазии своих “отечеств”. Мы имеем в виду конференции в Лугано, в Копенгагене ¹¹, интернациональную женскую конференцию и интернациональную конференцию юношества ¹². Эти собрания были одушевлены лучшими пожеланиями. Но они совершенно не видели указанной опасности. Они не наметили боевой линии интернационалистов. Они не указали пролетариату на ту опасность, которая грозит ему от социал-шовинистского способа “восстановления” Интернационала. Они в лучшем случае ограничились повторением старых резолюций, не указав рабочим, что без борьбы против социал-шовинистов дело социализма безнадежно. Они в лучшем случае были шагом на месте.

ПОЛОЖЕНИЕ ДЕЛ СРЕДИ ОППОЗИЦИИ

Нет никакого сомнения в том, что наибольший интерес для всех интернационалистов представляет собой положение дел среди германской с.-д. оппозиции. Официальная германская социал-демократия, которая была наиболее сильной и руководящей партией во II Интернационале, нанесла самый чувствительный удар международной организации рабочих. Но в германской социал-демократии вместе с тем оказалась наиболее сильная оппозиция. Из числа больших европейских партий в ней первой подняли громкий голос протеста товарищи, оставшиеся верными знамени социализма. С радостью читали мы журналы: “Lichtstrahlen” и “Die Internationale”. Еще с большей радостью мы узнавали о распространении в Германии нелегальных революционных воззваний, как, например, воззвания:

“Главный враг в собственной стране”. Это говорило о том, что среди германских рабочих жив дух социализма, что в Германии есть еще люди, способные отстаивать революционный марксизм.

В недрах германской социал-демократии с наибольшей наглядностью обрисовался раскол в современном социализме. Мы видим здесь со всей отчетливостью 3 течения: оппортунисты-шовинисты, которые нигде не дошли до такой степени падения и ренегатства, как в Германии; каутскианский “центр”, который показал себя здесь вполне беспомощным выполнять какую-либо Другую роль, кроме прислужника оппортунистов; и — левую, представляющую собою единственных социал-демократов в Германии.

Больше всего нас, естественно, интересует положение дел в среде немецкой левой. Мы видим в ней наших товарищей, надежду всех интернационалистских элементов.

Каково же это положение?

Журнал “Die Internationale” был совершенно прав, когда сказал, что в немецкой левой все еще находится в процессе брожения, что предстоят еще большие перегруппировки, что в лоне ее есть более решительные и менее решительные элементы.

Мы, русские интернационалисты, ни в малой степени, разумеется, не претендуем на то, чтобы вмешиваться во внутренние дела наших товарищей немецких левых. Мы понимаем, что только они сами вполне компетентны определить свои способы борьбы против оппортунистов, считаясь с условиями времени и места. Мы считаем только своим правом и своим долгом высказать откровенно свое мнение о положении дел.

Мы убеждены, что глубоко прав был автор передовой статьи в журнале “Die Internationale”, когда он утверждал, что каутскианский “центр” приносит больше вреда делу марксизма, чем открытый социал-шовинизм. Кто затушевывает теперь разногласия, кто под видом марксизма проповедует теперь рабочим то, что проповедует каутскианство, тот усыпляет рабочих, тот вреднее, чем Зюдекумы и Гейне, которые ставят вопрос ребром и заставляют рабочих разбираться.

Фронда против “инстанций”, которую в последнее время позволяют себе Каутский и Гаазе, никого не должна вводить в заблуждение. Разногласия между ними и Шейдеманами не принципиальные разногласия. Одни считают, что Гинденбург и Макензен уже победили и что теперь можно уже себе позволить роскошь протеста против аннексий. Другие считают, что Гинденбург и Макензен еще не победили и что поэтому надо “продержаться до конца”.

Каутскианство ведет против “инстанций” лишь показную борьбу, — именно для того, чтобы после войны затушевать перед рабочими принципиальный спор и замазать дело 1001-ой пухлой резолюцией в неопределенно-“левом” духе, на который такие мастера дипломаты II Интернационала.

Вполне понятно, что в своей трудной борьбе против “инстанций” немецкая оппозиция должна использовать и эту непринципиальную фронду каутскианства. Но пробным камнем для всякого интернационалиста должно остаться отрицательное отношение к неокаутскианству. Лишь тот действительно интернационалист, кто борется против каутскианства, кто понимает, что “центр” и после мнимого поворота его вождей остается в принципиальном отношении союзником шовинистов и оппортунистов.

Громадную важность имеет наше отношение к колеблющимся элементам в Интернационале вообще. Эти элементы — преимущественно социалисты пацифистского оттенка — существуют и в нейтральных странах, и в некоторых воюющих странах (в Англии, например, Независимая рабочая партия). Эти элементы могут быть нашими попутчиками. Сближение с ними против социал-шовинистов необходимо. Но надо помнить, что это — только попутчики, что в главном и основном при восстановлении Интернационала эти элементы пойдут не с нами, а против нас, пойдут с Каутским, Шейдеманом, Вандервельде, Самба. На международных совещаниях нельзя ограничивать своей программы тем, что приемлемо для этих элементов. Иначе мы сами попадем в плен к колеблющимся пацифистам. Так было, например, на женской международной конференции в Берне. Немецкая делегация, придерживавшаяся точки зрения т. Клары Цеткин, фактически сыграла — на этой конференции роль “центра”. Женская конференция сказала только то, что было приемлемо для делегаток из оппортунистской голландской партии Трульстры и для делегаток из I.L.P. (Независимая рабочая партия), которая — не забудем этого — на Лондонской конференции шовинистов “согласия” голосовала за резолюцию Вандервельде. Мы выражаем свое величайшее уважение I.L.P. за мужественную борьбу против английского правительства во время войны. Но мы знаем, что эта партия не стояла и не стоит на почве марксизма. А мы считаем, что главной задачей с.-д. оппозиции в настоящий момент является — поднять знамя революционного марксизма, сказать рабочим твердо и определенно, как мы смотрим на империалистские войны, выдвинуть пароль массовых революционных действий, т. е. превращения эпохи империалистских войн в начало эпохи войн гражданских.

Революционно социал-демократические элементы, несмотря ни на что, существуют во многих странах. Они существуют и в Германии, и в России, и в Скандинавии (влиятельное направление, представителем которого является тов. Хёглунд), и на Балканах (партия болгарских “тесняков”), и в Италии, и в Англии (часть Британской социалистической партии), и во Франции (сам Вальян признал в “L’Humanite”, что он получал протестующие письма интернационалистов, не он ни одного из них не напечатал полностью), и в Голландии (трибунисты ¹³), и т. д. Сплотить эти марксистские элементы — как бы немногочисленны ни были они вначале — от их имени напомнить забытые теперь слова подлинного социализма, призвать рабочих всех стран порвать с шовинистами и стать под старое знамя марксизма — вот задача дня.

Совещания с так называемыми программами “действия” сводились до сих пор только к тому, что на них с большей или меньшей полнотой провозглашалась программа простого пацифизма. Марксизм не пацифизм. Бороться за скорейшее прекращение войны необходимо. Но только при призыве к революционной борьбе требование “мира” получает пролетарский смысл. Без ряда революций так называемый демократический мир есть мещанская утопия. Действительной программой действия была бы только марксистская программа, дающая массам полный и ясный ответ на то, что случилось, разъясняющая, что такое империализм и как с ним бороться, заявляющая открыто, что к краху II Интернационала привел оппортунизм, призывающая открыто строить марксистский Интернационал без и против оппортунистов. Только такая программа, которая показала бы, что мы верим в себя, верим в марксизм, объявляем оппортунизму борьбу не на живот, а на смерть, обеспечила бы нам раньше или позже сочувствие подлинных пролетарских масс.

РОССИЙСКАЯ СОЦИАЛ-ДЕМОКРАТИЧЕСКАЯ РАБОЧАЯ ПАРТИЯ И III ИНТЕРНАЦИОНАЛ

РСДРПартия давно раскололась со своими оппортунистами. Русские оппортунисты теперь стали еще и шовинистами. Это только укрепляет нас во мнении, что раскол с ними в интересах социализма необходим. Мы убеждены, что у социал-демократов нынешние расхождения с социал-шовинистами нисколько не меньше, чем они были у социалистов с анархистами, когда с.-д. раскалывались с этими последними. Оппортунист Monitor в “Preussische Jahrbücher” правильно сказал, что для оппортунистов и буржуазии выгодно нынешнее единство, ибо оно заставляет левых подчиняться шовинистам и мешает рабочим разобраться в спорах и создать свою действительно рабочую, действительно социалистическую партию. Мы глубочайше убеждены, что при нынешнем положении дел раскол с оппортунистами и шовинистами является первым долгом революционера — так же как раскол с желтыми, с антисемитами, с либеральными рабочими союзами и т. д. необходим был именно в интересах скорейшего просвещения отсталых рабочих и привлечения их в ряды с.-д. партии.

Третий Интернационал, по нашему мнению, должен был бы создаться именно на такой революционной базе. Для нашей партии не существует вопроса о целесообразности разрыва с социал-шовинистами. Он для нее решен бесповоротно. Для нее существует только вопрос осуществимости этого в ближайшее время в интернациональном масштабе.

Совершенно понятно, что для осуществления международной марксистской организации надо, чтобы существовала готовность создания самостоятельных марксистских партий в разных странах. Германия, как страна наиболее старого и сильного рабочего движения, имеет решающее значение. Ближайшее будущее покажет, назрели ли уже условия для создания нового марксистского Интернационала. Если да, наша партия с радостью вступит в такой, очищенный от оппортунизма и шовинизма, III Интернационал. Если нет, это покажет, что для этой очистки требуется еще более или менее длинная эволюция. И тогда наша партия будет крайней оппозицией внутри прежнего Интернационала — пока в различных странах не создастся база для международного товарищества рабочих, стоящего на почве революционного марксизма.

Мы не знаем и не можем знать, как пойдет развитие в ближайшие годы на международной арене. Но что мы знаем наверное, в чем мы убеждены непоколебимо, это — в том, что наша партия в нашей стране среди нашего пролетариата будет неутомимо работать в указанном направлении и всей своей повседневной деятельностью будет создавать российскую секцию марксистского Интернационала.

У нас в России тоже нет недостатка в откровенных социал-шовинистах и в группах “центра”. Эти люди будут бороться против создания марксистского Интернационала. Мы знаем, что Плеханов стоит на одной принципиальной почве с Зюдекумом и уже сейчас протягивает ему руку. Мы знаем, что так называемый “Организационный комитет”, руководимый Аксельродом, проповедует каутскианство на русской почве. Под видом единства рабочего класса эти люди проповедуют единство с оппортунистами и через них — с буржуазией. Но все то, что мы знаем о настоящем рабочего движения в России, дает нам полную уверенность в том, что сознательный пролетариат России по-прежнему останется с нашей партией.

ГЛАВА IV

ИСТОРИЯ РАСКОЛА И ТЕПЕРЕШНЕЕ ПОЛОЖЕНИЕ СОЦИАЛ-ДЕМОКРАТИИ В РОССИИ

Изложенная выше тактика РСДРП в отношении к войне представляет из себя неизбежный результат тридцатилетнего развития социал-демократии в России. Нельзя правильно понять этой тактики, как и теперешнего положения социал-демократии в нашей стране, не вдумываясь в историю нашей партии. Вот почему мы должны и здесь напомнить читателю основные факты из этой истории.

Как идейное течение, социал-демократия возникла в 1883 году, когда впервые были систематически изложены за границей группой “Освобождение труда” социал-демократические взгляды в применении к России ¹⁴. До начала 90-х годов социал-демократия оставалась идейным течением, без связи с массовым рабочим движением в России. В начале 90-х годов общественный подъем, брожение в стачечное движение среди рабочихсделали социал-демократию активной политической силой, неразрывно связанной с борьбою (как экономической, так и политической) рабочего класса. И с этого же времени начинается раскол социал-демократии на “экономистов” в “искровцев”.

“ЭКОНОМИСТЫ” И СТАРАЯ “ИСКРА” (1894—1903)

“Экономизм” был оппортунистическим течением в русской социал-демократии. Его политическая сущность сводилась к программе: “рабочим—экономическая, либералам— политическая борьба”. Его главной теоретической опорой был так называемый “легальный марксизм” или “струвизм”, который “признавал” “марксизм”, совершенно очищенный от всякой революционности и приспособленный к потребностям либеральной буржуазии. Ссылаясь на неразвитость массы рабочих в России, желая “идти с массой”, “экономисты” ограничивали задачи и размах рабочего движения экономической борьбой и политической поддержкой либерализма, не ставя себе самостоятельных политических и никаких революционных задач.

Старая “Искра” (1900—1903) победоносно провела борьбу с “экономизмом” во имя принципов революционной социал-демократии. Весь цвет сознательного пролетариата стал на сторону “Искры”. За несколько лет до революции социал-демократия выступила с самой последовательной и непримиримой программой. И борьба классов, выступление масс во время революции 1905 года подтвердили эту программу. “Экономисты” приспособлялись к отсталости масс. “Искра” воспитывала авангард рабочих, способный вести вперед массы. Нынешние доводы социал-шовинистов (о необходимости считаться с массой, о прогрессивности империализма, об “иллюзиях” революционеров и т. п.) все были уже выдвинуты “экономистами”. С оппортунистической переделкой марксизма под “струвизм” социал-демократическая Россия познакомилась 20 лет тому назад.

МЕНЬШЕВИЗМ И БОЛЬШЕВИЗМ (1903—1908)

Эпоха буржуазно-демократической революции породила новую борьбу течений среди социал-демократии, которая была прямым продолжением предыдущей. “Экономизм” видоизменился в “меньшевизм”. Отстаивание революционной тактики старой “Искры” создало “большевизм”.

В бурные 1905—1907 годы меньшевизм был оппортунистическим течением, которое поддерживали либеральные буржуа и которое проводило либерально-буржуазные тенденции в рабочем движении. Приспособление борьбы рабочего класса к либерализму — в этом была его суть. Напротив, большевизм ставил задачей социал-демократических рабочих поднимать на революционную борьбу демократическое крестьянство вопреки шатаниям и изменам либерализма. И рабочие массы, как это признавали неоднократно сами меньшевики, шли во время революции с большевиками при всех крупнейших выступлениях.

Революция 1905 года проверила, укрепила, углубила и закалила непримиримо-революционную социал-демократическую тактику в России. Открытое выступление классов и партий неоднократно обнаруживало связь социал-демократического оппортунизма (“меньшевизма”) с либерализмом.

МАРКСИЗМ И ЛИКВИДАТОРСТВО (1908-1914)

Контрреволюционная эпоха в совершенно новой форме опять поставила на очередь дня вопрос об оппортунистической и революционной тактике социал-демократии. Главное русло меньшевизма, вопреки протестам многих лучших его представителей, породило течение ликвидаторства, отречение от борьбы за новую революцию в России, от нелегальной организации и работы, презрительные насмешки над “подпольем”, лозунгом республики и т. д. В лице группы легальных литераторов журнала “Нашей Зари” (гг. Потресов, Череванин и т. д.) сплотилось независимое от старой социал-демократической партии ядро, которое тысячами способов поддерживала, рекламировала и холила либеральная буржуазия России, желавшая отучить рабочих от революционной борьбы.

Эту группу оппортунистов исключила из партии Январская конференция РСДРП 1912 года, которая восстановила партию вопреки бешеному сопротивлению целого ряда заграничных групп и группок. В течение более чем двух лет (начало 1912 года — половина 1914) шла упорная борьба двух с.-д. партий: ЦК, выбранного в январе 1912 г., и “Организационного комитета”, который не признавал Январской конференции и хотел иначе восстановить партию, сохраняя единство с группой “Нашей Зари”. Упорная борьба шла между двумя ежедневными рабочими газетами (“Правдой” и “Лучом” ¹⁵ с их преемниками) и между двумя с.-д. фракциями IV Государственной думы (“РСДР Фракцией” правдистов или марксистов и “с.-д. фракцией” ликвидаторов с Чхеидзе во главе).

Отстаивая верность революционным заветам партии, поддерживая начавшийся подъем рабочего движения (после весны 1912 года особенно), соединяя легальную и нелегальную организацию, печать и агитацию, “правдисты” сплотили вокруг себя подавляющее большинство сознательного рабочего класса, тогда как ликвидаторы, — действуя, как политическая сила, исключительно в лице группы “Нашей Зари”, — опирались на всестороннюю поддержку либерально-буржуазных элементов.

Открытые денежные взносы рабочих групп в газеты обеих партий, будучи в ту эпоху приспособленной к русским условиям (и единственной легально допустимой, свободно всеми контролируемой) формой членских взносов с.-д., наглядно подтвердили пролетарский источник силы и влияния у “правдистов” (марксистов), буржуазно-либеральный у ликвидаторов (и их “ОК”). Вот краткие данные об этих взносах, напечатанные подробно в книге “Марксизм и ликвидаторство” ¹⁶, а в сокращении в немецкой с.-д. газете “Лейпцигская Народная Газета” ¹⁷ от 21 июля 1914 года.

Число и сумма взносов в ежедневные петербургские газеты, марксистские (правдистские) и ликвидаторские, от 1 января по 13 мая 1914 г.:

Таким образом, наша партия объединила к 1914 году ⁴/₅ сознательных рабочих России вокруг революционной с.-д. тактики. За весь 1913 год число взносов от рабочих групп было 2181 у правдистов и 661 у ликвидаторов. С 1 января 1913 г. по 13 мая 1914 г. получается сумма: 5054 взноса от рабочих групп у “правдистов” (т. е. у нашей партии) и 1332, т. е. 20,8%, у ликвидаторов.

МАРКСИЗМ И СОЦИАЛ-ШОВИНИЗМ (1914—1915)

Великая европейская война 1914—1915 гг. дала всем европейским, а также русским с.-д. возможность проверить их тактику на кризисе всемирного размера. Реакционный, грабительский, рабовладельческий характер войны со стороны царизма еще несравненно нагляднее, чем со стороны других правительств. Тем не менее основная группа ликвидаторов (единственная, кроме нашей, имеющая серьезное влияние в России, благодаря ее либеральным связям) повернула к социал-шовинизму! Обладая довольно долгое время монополией легальности, эта группа “Нашей Зари” повела проповедь в массах в смысле “непротиводействия войне”, пожелания победы тройственного (теперь четверного) согласия, обвинения в “сверхсметных грехах” германского империализма и т. п. Плеханов, с 1903 года дававший многократно образцы своей крайней политической бесхарактерности и перехода к оппортунистам, занял еще резче ту же позицию, расхваливаемый всей буржуазной печатью России. Плеханов опустился до того, что объявлял войну справедливой со стороны царизма и в правительственных газетах Италии помещал интервью, втягивая ее в войну!!

Правильность нашей оценки ликвидаторства и исключения главной группы ликвидаторов из нашей партии была таким образом вполне подтверждена. Реальная программа ликвидаторов и реальное значение их направления состоит теперь не только в оппортунизме вообще, но и в том, что они защищают великодержавные привилегии и преимущества великорусских помещиков и буржуазии. Это — направление национал-либеральной рабочей политики. Это — союз части радикальных мелких буржуа и ничтожной доли привилегированных рабочих со “своей” национальной буржуазией против массы пролетариата.

ТЕПЕРЕШНЕЕ ПОЛОЖЕНИЕ ДЕЛ В С.-Д. РОССИИ

Как мы уже говорили, ни ликвидаторы, ни целый ряд заграничных групп (Плеханова, Алексинского, Троцкого и др.), ни так называемые “национальные” (т. е. невеликорусские) с.-д. не признали нашей Январской конференции 1912 года. Из бесчисленных ругательств, которыми нас осыпали, всего чаще повторялось обвинение в “узурпаторстве” и “раскольничестве”. Наш ответ на это состоял в приведении точных и допускающих объективную проверку цифр, доказывающих, что наша партия объединила ⁴/₅ сознательных рабочих России. Это немало — при всех трудностях нелегальной работы в контрреволюционную эпоху.

Если бы “единство” было возможно в России на основе с.-д. тактики, без исключения группы “Нашей Зари”, то отчего же не осуществили его даже между собой наши многочисленные противники? С января 1912 года прошло целых 3? года, и за все это время наши противники не смогли создать, при всем своем желании, с.-д. партию против нас. Этот факт есть лучшая защита нашей партии.

Вся история с.-д. групп, борющихся с нашей партией, есть история развала и распада. В марте 1912 года все без исключения “объединились” на брани против нас. Но уже в августе 1912 года, когда был создан так называемый “августовский блок” против нас, у них начался распад ¹⁸. Часть групп от них отпадает. Они не могут создать партии и ЦК. Они создают лишь ОК “для восстановления единства”. Но на деле этот ОК оказался бессильным прикрытием ликвидаторской группы в России. За весь период громадного подъема рабочего движения в России и массовых стачек 1912—1914 годов, единственной группой из всего “августовского блока”, ведшей работу в массах, остается группа “Нашей Зари”, силу которой составляют ее либеральные связи. И в начале 1914 года из “августовского блока” формально выходят латышские с.-д. (польские с.-д. не были в нем), а Троцкий, один из вождей блока, вышел из него неформально, создав опять свою особую группу. В июле 1914 г. на конференции в Брюсселе, при участии Исполнительного комитета МСБ, Каутского и Вандервельде, против нас составлен так называемый “брюссельский блок”, в который не вошли латыши и от которого тотчас отпали польские с.-д. — оппозиция. После войны этот блок распадается. “Наша Заря”, Плеханов, Алексинский, вождь кавказских с.-д. Ал становятся открытыми социал-шовинистами, проповедуя желательность поражения Германии. ОК и Бунд защищают социал-шовинистов и основы социал-шовинизма. Фракция Чхеидзе, хотя и голосовавшая против военных кредитов (в России даже буржуазные демократы, трудовики, голосовали против них), остается верным союзником “Нашей Зари”. Наши крайние социал-шовинисты, Плеханов с Алексинским и К°, вполне довольны фракцией Чхеидзе. В Париже образуется газета “Наше Слово” (раньше “Голос”) при участии главным образом Мартова и Троцкого, желающих совместить платоническую защиту интернационализма с безусловным требованием единства с “Нашей Зарей”, ОК или фракцией Чхеидзе. После 250 №№ этой газеты она сама вынуждена признать свой распад: одна часть редакции тяготеет к нашей партии, Мартов остается верным ОК, который публично порицает “Наше Слово” за “анархизм” (как оппортунисты в Германии, Давид и К°, “Internationale Korrespondenz” ¹⁹, Легин и К° обвиняют в анархизме тов. Либкнехта); Троцкий объявляет о своем разрыве с ОК, но желает идти вместе с фракцией Чхеидзе. Вот программа и тактика фракции Чхеидзе, изложенная одним из ее лидеров. В № 5 “Современного Мира” ²⁰, 1915 г., журнала с направлением Плеханова и Алексинского, Чхенкели пишет:

“Сказать, что германская социал-демократия была в состоянии помешать военному выступлению своей страны u этого не сделала, значило бы или скрытно желать, чтобы она на баррикадах нашла не только свое, но и своего о отечестве последнее издыхание, или смотреть на предметы, рядом лежащие, сквозь анархический телескоп” ^*.

В этих немногих строках выражена вся сущность социал-шовинизма: и принципиальное оправдание идеи “защиты отечества” в настоящей войне, и насмешки — с позволения военных цензоров — над проповедью и подготовкой революции. Вопрос совсем не в том, в состоянии ли была германская социал-демократия помешать войне, как и не в том, могут ли вообще революционеры ручаться за успех революции. Вопрос в том, вести ли себя, как социалисты, или доподлинно “издыхать” в объятиях империалистской буржуазии.

_______________________

^* “Современный Мир”, 1915, № 5, стр. 148. Троцкий недавно заявил, что считает своей задачей подымать авторитет в Интернационале фракции Чхеидзе Несомненно, Чхенкели, с своей стороны, будет столь же энергично подымать в Интернационале авторитет Троцкого…

ЗАДАЧИ НАШЕЙ ПАРТИИ

Социал-демократия в России возникла перед буржуазно-демократической революцией (1905) в нашей стране и окрепла во время революции и контрреволюции. Отсталость России объясняет чрезвычайное обилие течений и оттенков мелкобуржуазного оппортунизма у нас, а влияние марксизма в Европе и прочность легальных с.-д. партий до войны сделали из наших образцовых либералов почти поклонников “разумной”, “европейской” (нереволюционной), “легальной” “марксистской” теории и социал-демократии. Рабочий класс в России не мог сложить своей партии иначе как в решительной, тридцатилетней, борьбе со всеми разновидностями оппортунизма. Опыт всемирной войны, принесший позорный крах европейского оппортунизма и закрепивший союз наших национал-либералов с социал-шовинистским ликвидаторством, еще более укрепляет нас в убеждении, что наша партия и дальше должна идти по тому же последовательно революционному пути.

В. И. Ленин 1915 г.

ПРИМЕЧАНИЯ

Брошюра “Социализм и война (Отношение РСДРП к войне)” была задумана В. И. Лениным в связи с подготовкой к первой международной социалистической конференции. В работе над брошюрой принял участие Г. Е. Зиновьев, однако в основном брошюра была написана В. И. Лениным. Ему же принадлежала общая редакция всей брошюры.

Произведение “Социализм и война” Ленин называл “комментариями к резолюциям нашей партии, т. е. популярным пояснением их”. Считая важнейшей задачей использовать созываемую в Циммервальде первую международную социалистическую конференцию в целях сплочения левых элементов международной социал-демократии на революционных позициях, Ленин прилагал все усилия к тому, чтобы к моменту созыва конференции брошюра была напечатана.

Работа “Социализм и война” была издана накануне Циммервальдской конференции в виде небольшой брошюры на русском и немецком языках и раздавалась участникам конференции. В конце брошюры в виде приложения были напечатаны: манифест ЦК РСДРП “Война и российская социал-демократия”, статья В. И. Ленина “Конференция заграничных секций РСДРП” с резолюциями конференции, опубликованная в “Социал-Демократе”, и резолюция по национальному вопросу, принятая на Поронинском совещании ЦК РСДРП с партийными работниками в октябре 1913 года. После Циммервальдской конференции брошюра была издана во Франции на французском языке. Она была напечатана полностью на норвежском языке в органе норвежских левых с.-д. Тогда же В. И. Ленин предпринимал неоднократные попытки к изданию этой брошюры в Америке на английском языке. Но такое издание в то время не осуществилось.

В. И. Ленин придавал огромное значение возможно большему распространению работы “Социализм и война”. После Февральской революции 1917 года в России он настоятельно требовал переиздать в Петрограде — “хотя бы под заглавием “Из истории последних лет царизма”” — газету “Социал-Демократ”, брошюру “Социализм и война”, журнал “Коммунист” и “Сборник “Социал-Демократа””.

Работа “Социализм и война (Отношение РСДРП к войне)” в виде брошюры вышла в Петрограде в 1918 году в издании Петроградского Совета рабочих и красноармейских депутатов. Она получила широкое распространение. В виде отдельных изданий брошюра была напечатана на многих языках.

2. В. И. Ленин имеет в виду выступление В. Либкнехта на Эрфуртском съезде германской социал-демократии в 1891 году.

3. Имеется в виду высказывание К. Клаузевица в его книге “О войне” (см. К. Клаузевиц. “О войне”, т. I, изд. 5-е, 1941, стр. 43).

4. Четверное согласие — империалистический союз Англии, Франции, России и Италии, которая в 1915 году вышла из Тройственного союза и присоединилась к Тройственному согласию (Антанта).

5.11 марта 1915 года в Лозанне французский социалист П. Голэй выступил с рефератом на тему “Социализм умирающий и социализм, который должен возродиться”. В том же году он издал брошюру “Le socialisme qui meurt et le socialisme qui doit renattre”, Lausanne, 1915. Подробнее об этой брошюре см. статью В. И. Ленина “Честный голос французского социалиста” (Сочинения, 5 изд., том 27).

6.  Брентанизм — буржуазно-реформистское учение немецкого экономиста Луйо Брентано, разновидность буржуазного извращения марксизма. Брентано проповедовал “социальный мир” в капиталистическом обществе, возможность преодоления социальных противоречий капитализма без классовой борьбы, утверждал, будто путем организации реформистских профсоюзов и фабричного законодательства можно решить рабочий вопрос, примирить интересы рабочих и капиталистов. Прикрываясь марксистской фразеологией, Брентано и его последователи пытались подчинить рабочее движение интересам буржуазии.

7. “Новости” — ежедневная газета партии эсеров; издавалась в Париже с августа 1914 по май 1915 года.

8. “Пролетарский Голос” — нелегальная газета, орган Петербургского комитета РСДРП; издавалась с февраля 1915 по декабрь 1916 года. Вышло четыре номера. Последний номер был конфискован полицией, удалось спасти лишь незначительное количество экземпляров. В первом номере газеты был напечатан манифест Центрального Комитета РСДРП “Война и российская социал-демократия”.

9. Ленин цитирует статью В. Адлера “Hoffnungsschimmer” (“Проблеск надежды”), которая была напечатана в газете “Arbeiter Zeitung” № 45 от 14 февраля 1915 года.

10.  В. И. Ленин имеет в виду статью В. Гейне “Die deutsche Sozialdemokratie im deutschen Volk” (“Немецкая социал-демократия и немецкий народ”), которая была напечатана в журнале “Sozialistische Monatshefte” (“Социалистический Ежемесячник”) № 13 от 8 июля 1915 года.

11. Копенгагенская конференция — конференция социалистов нейтральных стран, происходившая в Копенгагене IT-IS января 1915 года. На ней присутствовали представители от социалистических партий Швеции, Дании, Норвегии и Голландии. Конференция приняла резолюцию, в которой предлагалось с.-д. депутатам в парламентах нейтральных стран побуждать правительства взять на себя посредничество между воюющими странами и ускорить восстановление мира.

12.

Международная социалистическая конференция молодежи происходила 4—6 апреля 1915 года в Берне. На ней присутствовали представители юношеских организаций 10 стран — Болгарии, Германии, Голландии, Дании, Италии, Норвегии, Польши, России, Швейцарии, Швеции. В повестке дня конференции главным был пункт “Война и задачи социалистических юношеских организаций”. Организация и подготовка конференции проходила под влиянием центриста Р. Гримма, что предопределило итоги ее работы. Ставя задачу использовать конференцию в целях сплочения интернационалистских элементов молодежи, ЦК РСДРП послал на нее своих представителей (И Ф. Арманд и Г. И. Сафарова). Делегация ЦК РСДРП внесла на рассмотрение конференции проект резолюции, содержащий основные положения большевистской партии по вопросу о войне. Этот проект был составлен на основе проекта, написанного В. И Лениным к международной женской социалистической конференции (см. настоящий том, стр. 206—208) Однако конференция приняла резолюцию, написанную в центристском духе.

В письме А. М. Коллонтай об этой конференции Н. К. Крупская писала: “Там было гораздо больше левых элементов (голландцы, норвежцы, немцы, болгарин, поляк), по сближения никакого не получилось. Их систематически настраивали против русских, а когда русская делегация ЦК стала настаивать на необходимости обсудить сообща резолюцию, то русских лишили голоса, уже данного им, и только после их ухода левая публика запротестовала, русских вернули, но обсуждения резолюции не вышло все же, а написали им резолюцию Гримм с Балабановой” (Центральный партийный архив Института марксизма-ленинизма при ЦК КПСС).

Конференция избрала Международное бюро социалистической молодежи, приняла решения об издании международного органа социалистической молодежи — журнала “Интернационал Молодежи” и о проведении ежегодно международного юношеского дня.

13. Трибунисты — члены Социал-демократической партии Голландии, органом которой являлась газета “Трибуна”. Лидерами трибунистов были Д. Вайнкоп, Г. Гортер, А. Паннекук, Г. Роланд-Гольст. Трибунисты не были последовательно революционной партией, но представляли левое крыло рабочего движения в Голландии и в годы мировой империалистической войны (1914—1918) стояли в основном на интернационалистских позициях. В 1918 году трибунисты образовали Коммунистическую партию Голландии.

14.

Группа «Освобождение труда» — первая русская марксистская группа, основанная Г. В. Плехановым в 1883 году в Женеве. Кроме Плеханова в группу входили П. Б. Аксельрод, Л. Г. Дейч, В. И. Засулич, В. Н. Игнатов. Группа “Освобождение труда” проделала большую работу по пропаганде марксизма в России и нанесла серьезный удар народничеству, являвшемуся главным идейным препятствием на пути распространения марксизма и развития социал-демократического движения в России. Два проекта программы русских социал-демократов (1883 и 1885), написанные Г. В. Плехановым и изданные группой “Освобождение труда”, имели важное значение в подготовке и создании социал-демократической партии в России.

В. И. Ленин указывал, что группа “Освобождение труда” “лишь теоретически основала социал-демократию и сделала первый шаг навстречу рабочему движению” (Сочинения, 4 изд., том 20, стр. 255).

15. “Луч” — ежедневная газета меньшевиков-ликвидаторов; выходила в Петербурге с 16 (29) сентября 1912 года по 5 (18) июля 1913 года. Вышло 237 номеров. Газета в основном существовала на пожертвования либералов. Идейное руководство газетой находилось в руках П. Б. Аксельрода, Ф. И. Дана, Л. Мартова, А. С. Мартынова. На страницах газеты ликвидаторы выступали против революционной тактики большевиков, проповедовали оппортунистический лозунг создания т. н. “открытой партии”, выступали против революционных массовых стачек рабочих, пытались ревизовать важнейшие положения партийной программы. Ленин писал, что ““Луч” порабощен либеральной политикой” и называл газету органом ренегатов.

16. “Марксизм и ликвидаторство. Сборник статей об основных вопросах современного рабочего движения. Часть II” издан партийным издательством “Прибой” в июле 1914 года. В нем помещен ряд статей Ленина, направленных против ликвидаторов. Ссылаясь на этот сборник, Ленин имеет в виду свои статьи: “Рабочий класс и рабочая печать” и “Отклик рабочих на образование Российской социал-демократической рабочей фракции в Государственной думе” (см. Сочинения, 5 изд., том 25, стр. 227—234 и 406—413).

17. “Leipziger Volkszeitung” (“Лейпцигская Народная Газета”) — ежедневная социал-демократическая газета; выходила с 1894 по 1933 год; в течение ряда лет редактировалась Ф. Мерингом и Р. Люксембург и являлась органом левых с.-д. С 1917 по 1922 год газета была органом германских “независимых”; после 1922 года — орган правых социал-демократов.

18.

“Августовский блок” — антипартийный блок ликвидаторов, троцкистов и других оппортунистов, направленный против большевиков. Организатором блока был Троцкий. Блок оформился на конференции представителей антипартийных групп и течений, которая состоялась в августе 1912 года в Вене. На конференции присутствовали представители Бунда, Закавказского областного комитета, Социал-демократии Латышского края и заграничных группок — ликвидаторских, троцкистских, отзовистских — редакций “Голоса Социал-Демократа”, венской “Правды” Троцкого и группы “Вперед”. Из России послали делегатов петербургская и московская “инициативные группы” ликвидаторов, красноярская организация, “Севастопольская социал-демократическая военная организация”, редакции ликвидаторских изданий “Нашей Зари” и “Невского Голоса”; на конференции присутствовал также представитель от Заграничного комитета “Спилки”. Подавляющее большинство делегатов состояло из лиц, проживавших за границей и оторванных от рабочего класса России, не связанных непосредственно с местной партийной работой. Конференция приняла антипартийные, ликвидаторские решения по всем вопросам с.-д. тактики и высказалась против существования нелегальной партии.

Попытка ликвидаторов создать свою, центристскую партию в России не была поддержана рабочими. Ликвидаторы не смогли избрать ЦК и ограничились оформлением Организационного комитета. Созданный из разношерстных элементов антибольшевистский блок, образование которого являлось главной задачей конференции, стал распадаться уже на самой конференции. Покинул конференцию, не дожидаясь ее конца, впередовец, вскоре ушли латышские социал-демократы, а затем — и остальные участники. Под ударами большевиков Августовский блок фактически распался уже через год-полтора. О распаде Августовского блока см. статьи В. И. Ленина “Распад “Августовского” блока”, “Разоблачение “августовской” фикции” и “О нарушении единства, прикрываемом криками о единстве” (Сочинения, 5 изд., том 25, стр. 1—4, 27—30 и 183—206).

19. “Internationale Korrespondenz” (“Международная Корреспонденция”) — еженедельный журнал германских социал-шовинистов; выходил с конца сентября 1914 по 1 октября 1918 года в Берлине.

20. “Современный Мир” — ежемесячный литературный, научный и политический журнал; выходил в Петербурге с октября 1906 по 1918 год. Ближайшее участие в журнале принимали меньшевики, в том числе Г. В. Плеханов. В период блока с плехановцами и в начале 1914 года в журнале сотрудничали большевики. В годы мировой империалистической войны журнал стал органом социал-шовинистов.

«Герой»

Война еще не кончилась и конца ей еще не видать, а сколько уже в мире калек развелось: безруких, безногих, слепых, глухих, изувеченных… Пошли на кровавую миро­ вую бойню молодыми, сильными, крепкими. Вся жизнь была впереди. Но уже через несколько месяцев, недель, быть может даже дней, везут обратно в лазареты полужи­
выми, калеками…

Зато «герой» — говорят те, кто затеял европейскую войну, кто повел народ на народ, рабочего одной страны на брата рабочего другой. Зато крест заслужили! С наградой ходить будут! Почетом пользоваться!

Но в жизни — все по-иному. Вернется «герой» на свою родину, в свое село родное или в свой город и глазам своим не верит: вместо «почета» и радости ждут его новые горе­ сти, страдания, разочарования. В деревне — разорение, голод. Угнали мужиков на войну, отобрали скотину… По­ дати плати, а работать некому. Бабы с ног сбились. По­ худали, изморились. Слезами изошли. Бродят по селу калеки-герои. У кого крест, у кого два креста. А почет весь в том, что своя же семья попрекает: дармоедом стал, чу­жой хлеб ешь. А хлеб-то считанный!

Не лучше «герою», если вместо села он в родной город вернется. Встретят, пожалуй, и с «почетом»; поплачет мать от горя и от радости: все-таки «соколик» ее жив остался, повидали его очи старые, материнские. Улыбнется жена… День, другой ухаживать будут. А там…
Где у рабочего люда время, досуг на то, чтобы с кале­ кой няньчиться? У каждого свои дела, своя забота. Да и времена тугие. Жизнь, что ни день, дорожает. Война!.. Ребятишки хворают, с войной неразлучны эпидемии, за­ раза. Жена разрывается, бьется. За себя и за кормильца работать должна. А пенсия царская «герою»?

Велика ли она? Разве на один сапог для уцелевшей ноги хватит!..

Офицеры, увечные генералы, те, конечно, «по чину» пособие получать будут, а солдат рядовой, бывший рабо­чий, крестьянин, мастеровой, кто о нем позаботится? Кто за судьбу его заступится? Ведь власть в государстве не в руках народа, а в руках помещиков, фабрикантов, господ и хозяев. Казною государственной правят не те «герои- солдаты», которые сотнями тысяч, миллионами умирают на войне, а все те же господа: помещики, фабриканты, чиновники — слуги царские.

Первое время, пока не остыла еще память, пока не смолкли пушки на фронте, о «героях-солдатах» будут по­ мнить. Им придут на помощь грошевыми подачками и разные общества, и попечительства, и «Красный крест»… Но пройдет год, другой. Настанут «мирные» времена. За­живут народы прежней деловой, хлопотливой жизнью. Что станется тогда с «героями»?
Увечные полковники и генералы будут кататься в своих автомобилях; они-то еще за войну о себе позаботи­ лись, награбили деньжат, карманы себе солдатскими пай­ ками понабивали… А «герои-солдаты», увечные, с кре­ стами? Какова их будет судьба?

Неужто на паперть идти, с нищими побираться?..

Несладка будет судьба героя — спасителя отечества, нерадостна, бесправна, будь он хоть десятью крестами увешан… Не подумает, не позаботится о нем правитель­ ство царское… Не заболит об увечных сердце господ-по­ мещиков, фабрикантов, хозяев… Им что? Не свой брат страдает, по свету мыкается, судьбу свою проклинает… Не «барин»! Мужик! А «мужик», рабочий, крестьянин, ремесленник — на то и на свет родился, чтобы «господам» служить, кровь за них проливать и в награду с голоду под забором подыхать…

Пока сам народ за «героев» не вступится, пока народ власть в руки не возьмет, пока народ сам не начнет каз­ ною распоряжаться, до тех пор калекам-героям не добиться улучшения своей жизни.

За что дрались?

А спросите любого солдата, русского ли, немца ли: за что дрались? За что проливали кровь братьев своих, ра­бочих и крестьян соседней страны? За что калечили людей? Не скажут. Не скажут, не ответят, потому что и сами толком не знают.

Не то за сербов вступились, не то немцы на Россию напали. О земле поговаривали. Вначале думалось русским крестьянам-солдатам: «идем землю у немцев отбирать».

Но скоро поняли: не в земле тут дело!.. А в чем? Мало кто понимает, мало кто осмысливает это. Не одни рус­ские дерутся «вслепую», сами не зная хорошенько, за что режут, колют, калечат людей? Так же точно не знают ис­ тинную причину войны немецкие, английские, француз­ские солдаты. Спросите любого — каждый другую причину войны приведет.

Немецкому народу сказали: «Россия напала на нас. Русские казаки идут на Берлин. Надо защитить наше оте­чество. А заодно идем освобождать Россию от чиновничье­го засилья, от произвола и беззакония царских слуг. Идем умирать за «свободу» русского народа! Сам народ русский слаб, ему не справиться со своими «внутренними врагами», с продажными министрами, с алчными притеснителями- помещиками. Давайте поможем ему! Откроем путь для русского народа к воле народной, к правам и свободе».

Так сладко пели народу немецкому кайзер со своим штабом, немецкие помещики и фабриканты. Народ не разобрался, поверил. Газеты капиталистов в миллионах своих изданий распространяли ложь о войне, правитель­ ства ввели военную цензуру и не позволяли печатать ни слова правды, лучших друзей рабочего класса бросили в тюрьмы. Народ одурачили, как одурачили русских солдат, когда уверили, что за «землей» пошли в Галицию…

Во Франции правительство, генералы, министры, бан­киры и заводчики нашли другую причину войны для на­ рода. Настала пора отнять у немцев назад завоеванные ими в 1870 году Эльзас и Лотарингию. «Граждане славной республиканской Франции!.. Вы живете в свободной стране, вы добились всех политических прав у себя… А ря­дом, в соседней Германии, народ стонет под игом кайзе­ра!.. Давайте спасать немецкий народ! Будем воевать до тех пор, пока не выгоним кайзера из Германии и не устро­ им для немцев республики!»

И решила благородная Франция «освободить» немец­кий народ, покончить с кайзером.

Дело неплохое! Какому народу нужны кайзеры и цари? Но только посмотрите, что-то странное получается: жили народы мирно, кайзер с царем дружил, в гости друг к другу ездили. Капиталисты разных стран сообща заводили фаб­рики и торговые компании, сообща грабили колонии в Азии и Африке, наживались на постройке пушек и бро­неносцев. И вдруг сразу всех царей и всех капиталистов разных стран обуяла будто бы благородная страсть: давай пойдем «освобождать» соседнюю страну! Давай у соседей насаждать права и справедливость, равенство и благоденствие!

Пошли немцы спасать Россию от царского засилья, а французы освобождать немцев от власти кайзера…

Но как присмотришься, видишь: пока что кайзеры и цари все целы, невредимы, на местах и власть их не поко­леблена. Капиталисты нажились на войне, «заработали» копеек по 20—40 на рубль поставок в армию, а эти по­ставки составляют сотни и тысячи миллионов рублей. А сотни тысяч, миллионы тех самых граждан, о ком вдруг захлопотали «великие державы», усеяли костьми своими земли свои и чужие. В «освобождении» ли чужого народа причина войны? Кто еще верит этим басням?

Возьмем еще пример: англичане будто бы только за­ тем и ввязались в войну, чтобы, с одной стороны, засту­питься за Бельгию, а с другой — разбить, уничтожить германскую «военщину» — милитаризм. Так говорится на словах. А на деле как поступает английская королевская власть? Прежде всего Англия, где только может, отби­рает у немцев колонии, земли. И конечно, не осведом­ ляется, не спрашивает у населения: под чьим владычест­вом хотите остаться — под германским или под нашим? Бельгия — Бельгией, а пока что надо забрать себе другие земли и народы… На что они немцам?!.

То же и в борьбе с военщиной. Не нравится англича­ нам «немецкая военщина», бранят пруссаков, возмущаются: немцы в своих гражданах чувство свободы убили, людей в дрессированное, послушное стадо превратили.

Критикуют сильно. Многое верно. А только выходит, что на словах одно, а на деле другое. На деле английское правительство хоть «немцев-пруссаков» и ругает, а у них же пробует поучиться, ввести у себя «немецкую воен­щину». С начала войны идет в Англии борьба между на­родом и правительством: решило правительство Англии у себя ту самую военщину ввести, за которую на Герма­нию войной пошла, хлопочет о введении общеобязательной воинской повинности вместо наемного, добровольного вой­ска, какое до сих пор было в Англии.

Теперь английским миллионерам и грабителям удалось уже сломить сопротивление и начать вводить принуди­тельную воинскую повинность.
Опять, оказывается, неправда: чужую страну решило английское правительство от зла «военщины» освободить, а своему народу то же зло навязать! Но мало того, англий­скому правительству так по вкусу пришелся пример Гер­мании, что вслед за другими странами оно решило ввести и в мастерские «военную систему»: мобилизовать рабочих, подчинить их военным властям, отнять у них право на стачки, на защиту своих интересов, закрепостить за госу­дарством… И это настоящее «военное рабство» рабочих введено, кроме Англии, во всех воюющих странах: и во Франции, и в Германии, и в России. Работай за грош, терпи всякие прижимки и издевательства, а не то — на фронт, под пули «врагов».

Упорно, смело борются английские рабочие против этой новой несправедливости, против этого нового нати­ска капиталистов на рабочих, борются против нового раб­ства, отстаивают свои права. Но не уступает и английское правительство… Понравился пример Германии, по вкусу пришлась «прусская военщина»!

И выходит на поверку: та самая причина, то «зло», из- за которого пошли войной на соседнюю державу, это «зло» у себя же вводят, укрепляют!..

Немцы русский народ «освобождать» пошли, а у себя за время войны чисто царский произвол завели!.. Фран­цузы за «свободу» германцев меч обнажили, а вместо того такие притеснения изобрели, какие Франция годами не знавала!…

Стоит повнимательнее присмотреться кругом, и станет ясно: не те причины толкнули державы на войну друг с другом, не из-за того пошли войной на соседа, в чем хотят уверить народ. Есть у войны другие причины, другие цели и основания.

Кто виновник войны?

Некоторые говорят: про причины войны мы, может быть, и не знаем, вот кто виновник ее — это ясно! И ви­новника наказать следует.

Но кто же виновник?

Спросите русского, он скажет: «Германия! Это она пер­ вая объявила войну, она, значит, зачинщица». Спросите немца, он скажет: «Это неправда! Ложь! Мы, немцы, вой­ны не хотели, мы тянули переговоры. Но русское прави­тельство первое объявило мобилизацию. Значит — зачин­щица Россия!»… «Неправда,— кричат «союзники» Рос­сии,— русское правительство объявило мобилизацию в ответ на ультиматум, на требование, посланное Сербии австрийским правительством. Зачинщица — Австрия».

А Австрия кивает на Россию и на Англию, стоящую за спиною России. Но возьмите почитайте все эти оранже­вые, белые, красные, синие, серые, желтые правительст­ венные книги о войне, где собраны письма, телеграммы, правительственные «ноты» (требования), припомните, как в течение последних десятилетий воюющие ныне вели­кие державы всячески соревновались друг с другом в грабеже Китая, Персии, Турции, земель Африки и пр., и вам станет ясно одно: за многие месяцы, за годы до вой­ ны хитрили друг с другом правительства всех стран, вели дипломатические переговоры, а втихомолку готовились к войне. Прикидывались «закадычными» друзьями, а сами старались об одном: половчее одурачить другую державу: англичане — немцев, немцы — русских, русские — авст­рийцев… И вместе с тем каждое правительство обманы­вало свой собственный народ.

Годами готовились к войне, миллиарды народных денег на эту подготовку истратили. Куда шли народные деньги во всех капиталистических странах? На школы? На боль­ницы? На страхование рабочих? На дешевые жилища для неимущего люда? На улучшение полей, дорог? На все раз­нообразные нужды народа? Ничуть не бывало!
Деньги народные шли на военные расходы, на подго­товку к кровавой развязке…

Пустела казна — налоги, подати росли. Для военных нужд ничем не брезгали. Готовились к кровавой схватке одинаково и германское, и русское, и английское, и бель­гийское правительства. А теперь прикидываются сиро­тами!

Народ, сознательный рабочий народ, прекрасно знал до войны, куда шли народные деньги, знал, что подати и налоги собираются, дабы было на что царям и кайзерам, английским и французским капиталистам строить военный флот и пулеметы… Знал народ, что у нас, в России, к тому же половина денежек к карманам «строителей» прили­пает…

Почему же теперь вдруг забыть, кто готовил войну? Почему думать, что в войне виноваты немецкие рабочие, крестьяне, а не свое собственное, негодное, корыстное правительство? Нет, если уж искать виновного, так надо прямо и честно сказать: в современной войне виноваты одинаково правительства всех воюющих держав. Винов­ники войны — капиталисты, банкиры, помещики, с их по­ кровителями и друзьями: царями, королями, кайзерами, с министрами и дипломатами.

Все они — единая разбойничья шайка. Не о народе пе­кутся они, а о своих интересах. Не народу нужна война, а их карману. Это они накликали своей «иностранной политикой» кровавое бедствие. А народ — иди, умирай!..

«Спасай родину», которую они сами предали, накликав беду. Умирай «во славу отечества», забудь все несправедливости, обиды, унижения… Забудь, что еще накануне войны ты понимал, что не к добру ведет политика прави­тельства. Не смей вспоминать, что еще вчера ты возму­щался, когда офицер «давал по морде» рядовому, что проклинал бесправие народное в своей стране… Теперь война, теперь страна должна быть «едина»!.. Долой па­мять об унижениях и притеснениях, о наглости и алчно­сти хозяина! На то — война!.. Вчера еще ты усмехнулся бы, если б тебе сказали, что фабрикант-эксплуататор — твой «брат», а немецкий рабочий, такой же обездоленный, как и ты,— твой «злейший враг». Вчера еще ты послал бы к черту «советчика», вздумавшего советовать тебе от­ дать жизнь твою за интересы помещика, заводчика, толстосума-хозяина. А сегодня — война, и ты колешь, ре­жешь, калечишь, убиваешь «врага», такого же обойден­ного судьбою рабочего, крестьянина, как и ты сам… Ты отдаешь свою собственную жизнь и губишь жизнь това­рища другой страны за благо вашего общего врага — миллионера. Такова воля истинных виновников мировой бойни, воля капиталистических классовых правительств, прислужников и друзей капитала!

Отечество в опасности!

Но как же быть? Нельзя же не воевать, когда на ро­ дину напали, когда отечество в опасности?

Пусть спросят себя те, кто собрался умирать «за оте­чество», спросят честно, по совести: какое такое отече­ство есть у рабочего, у всего неимущего люда? Есть ли оно? Кабы было, разве тянулись бы ежегодно из всех стран в чужие края «эмигранты», неимущие, безработные, поки­дая родное гнездо, веря, надеясь: авось «чужая сторо­ нушка» будет более ласковой мачехой, чем родина-мать? Разве были бы и у нас в России сотни тысяч голодных, разоренных, нищих «переселенцев»?

Отечество есть у генерала, у помещика, у купца, у фабриканта, у всех тех, кто носит в кармане туго набитый кошелек. Им, богачам, толстосумам, «отечество» дает пра­ва и привилегии, о них заботится государственная власть.

Но, что дает «родина» рабочему — русскому ли, немцу ли, французу? Борьбу за хлеб насущный, борьбу с ни­ щетой и бесправием, притеснения хозяина, помещика, до­ мовладельца, обиды, горе, болезнь, унижения… Нередко тюрьму! В России — каторгу, ссылку… Вот чем дарит современное отечество своих сынов, тех, кто руками свои­ ми создает ее богатство, тех, кто жизнью своей покупает военную славу…

Родина для неимущего люда не мать, а мачеха… И все-таки, скажут многие, пусть родина и не балует нас, ее верных сынов, трудовым потом своим орошающих зем­ лю ее, мы любим землю пашу! Мы защищаем народ свой от нашествия врагов-чужестранцев, мы спасем веру отцов наших от врагов-иноверцев!..

Но разве современная война, война всех крупных ев­ропейских держав, ведется между врагами-иноверцами? Между народностями разного племени? Присмотритесь по­ ближе. Кто воюет друг с другом: православные ли с като­ликами, католики ли с лютеранами? Христиане ли с маго­метанами? Нет! в этой войне все перемешалось. Православ­ный русский, стреляй в православного болгарина и австрийца, католик-француз убивает католика-немца. Ма­гометанин помогает христианину метить в магометанина, еврей убивает еврея, а поляк — поляка…

Война ведется не между людьми разной веры, не меж­ду народностями с разными обычаями, языком и нравами, а между государствами, между крупными капиталистиче­ скими державами. Каждая такая держава проглотила не одну народность, забрала не один кусок земли у со­седей… Каких только народов, наций не найдешь в Рос­сии!

То же и в Австрии. Не отстала и Германия: в свое время она оторвала кусок Польши, отняла Гольштинию у датчан, отвоевала Эльзас у Франции. А «владычица мо­рей» — Англия? Кого только не забрала она под свое имперское владычество: и индусов, и чернокожих, и австралийцев, и островитян…

Обнесли себя крупные державы «пограничной чертою», загнали в эту черту самые разношерстные племена и на­родности и заявили: вот ваше отечество! Подчиняйтесь в мирное время нашим законам, а придет война — ваш долг умирать за отечество, которое мы вам навязали!..

«Великие державы», которые воюют между собой, угнетают каждая целый ряд народов и наций. Россия — евреев, украинцев, поляков, финнов и многих др., Гер­ мания — поляков, датчан и т. д., Англия и Франция — десятки и сотни миллионов в колониях. Война ведется не за свободу народов, не за свободу и право родного языка, не за целость полезных для рабочего класса учреждений. Нет. Война ведется за «право» великих держав угнетать как можно больше чужих народов, грабить как можно больше колоний. Войну ведут хищники из-за дележа до­ бычи.

Получается дикая картина: по приказу великих дер­ жав люди одного племени, одного языка, одной веры уби­вают, калечат друг друга, топчут поля… Русский крестья­нин-украинец метит в лоб крестьянину-украинцу из Ав­стрии; рабочий из русской Польши наводит пулемет на поляков рабочих из Германии… Сорок пять лет тому назад эльзасцы умирали во славу «прекрасной Франции». Сейчас они защищают «свое отечество» под знаменем с не­мецким орлом… И кто знает? Если бы победа осталась за «союзниками», не пришлось ли бы эльзасцам вновь уми­рать при следующей войне за французское «отечество»!..

А если вспомнить всех тех солдат, которых Англия и Франция понавезли из своих колоний: африканцев, индий­цев,— за какое «отечество» они-то умирают? Их отечест­во — за тридесять земель от Европы. Да и что осталось от их «отечества» после того, как в него вторглись европейцы, как огнем и мечом покорили их себе «великие дер­жавы»? Нет у них более «отечества», а умирать прихо­дится во славу буржуазии угнетающей нации.

Но не только у завоеванных наций, покоренных капи­талистическими государствами, нет отечества, нет его и у «истинных сынов» земли русской, немецкой, английской, раз сыны эти — только дети народа. Что за отечество, если десятки миллионов являются наемными рабами, работают день и ночь на кучку капиталистов? Что за отечество, если этим десяткам миллионов рабочих нечего терять, кроме своих цепей? Что за отечество, когда не народ сам ведает делами своей родины, издает законы, следит за народным хозяйством, распоряжается казною, а кучка бар, толстосу­мов-эксплуататоров?

Прежде, чем защищать отечество и умирать за него, не правильнее ли было бы завоевать для себя, для народа страну свою, родину-матушку? Не разумнее ли было бы вместо того, чтобы идти на внешнего врага-немца, по­ кончить с внутренним врагом, т. е. выгнать всех тех на­сильников и притеснителей народа русского, кто своей вредной, себялюбивой политикой вверг народ в кровавую резню? Неразумнее ли было бы, если б и немецкий на­род, вместо того чтобы идти «освобождать» Россию от «царизма», по-своему рассчитался бы с собственным кай­зером, с своими капиталистами и помещиками?

Не разумнее ли было бы и французам «очистить» ро­дину от ближайших врагов своих, вместо того чтобы на­ правлять пушки свои на немецкий народ?
Было время, когда, защищая «отечество», рабочие и крестьяне защищали родной язык от чужого гнета, защи­щали свою свободу от крепостников и царей. Но теперь класс капиталистов забрал в свои руки все богатства и всю власть даже в самых свободных странах, а в России угне­тают народ дворяне — помещики-крепостники вместе с капиталистами. Капиталисты всего мира объединены теперь в союзы, которые грабят и угнетают рабочих разных стран.

Капиталисты натравливают рабочих одной страны на рабочих другой, чтобы укрепить свою власть над рабочими всего мира. Капиталисты ведут войну для дележа добычи и для ослабления рабочих путем разъединения их. По­этому лгут те, кто говорит о защите свободы и отечества в теперешней войне. Чтобы защитить свободу и право, чтобы защитить дело рабочего класса в этой войне, есть только один путь: соглашение между рабочими всех стран и их общая борьба против капиталистов, борьба за завоевание социалистического общества.

«Если нас побьют — хуже будет»

Когда дело о наживе идет, капиталисты всех стран, всех племен и народностей становятся «родными братья­ми», все на одно лицо. И рабочие в мирное время это пре­красно знают. Знают они и другое: что «врагом» рабочих интересов, рабочего дела являются не рабочие чужой соседней страны, а хозяева-капиталисты по сю или ту сто­ рону границы. Почему же в тот час, когда призовут народ под знамена царя или кайзера, когда правительства затеют войну, должен рабочий забыть все, чему его научил опыт жизни? Должен на слово поверить, что карманный инте­ рес промышленника, купца, фабриканта отечественного дороже и ближе ему, чем рабочее дело, общее ему с бес­правным, обездоленным пролетарием германцем, авст­рийцем?

Причина войны

Но пусть война скверное, подлое дело, кто войну защи­щать станет! Как же не воевать, если война пришла, если она здесь налицо?

Вот тут-то и следует поискать ответа: а почему при­шла война? Чем она вызвана? Какими причинами?

Разные бывают причины войн. Когда-то дрались за землю, дрались за свободу своего края. Но нынешняя вой­на имеет свою причину: эту войну родил капитализм. Капиталистическим хозяйством называется такое хозяй­ ство, когда капиталы, заводы, фабрики, земли поделены между сравнительно небольшой кучкой людей в стране, а у других — только и есть для пропитания себя рабочие руки, которые они продают хозяину — капиталисту, фаб­риканту, помещику-собственнику.

По мере того как во всех государствах развивается ка­питалистическое хозяйство, капиталу становится тесно в своей стране. Чтобы получать большие барыши, проценты, капиталу нужно, чтобы рос, расширялся рынок для сбыта товаров, нужны новые места, страны, колонии, куда капиталисты могут выгодно помещать свои скоплен­ные капиталы и откуда фабриканты и заводчики могли бы получать «сырье», материал для обработки товаров: металлы, руду, хлопок и т. д.

Крупные капиталистические державы, те, что сейчас воюют друг с другом, все одинаково нуждаются в мировом торговом рынке, в колониях. И каждая держава только и думает о том, как бы покорить себе, посредством ли дипломатического обмана и всевозможных подкупов прави­тельства и капиталистов в слабых и зависимых странах или с оружием в руках колонии и рынки других стран.

Из-за колоний, из-за владычества держав над мировым рынком загораются споры между современными крупными государствами. Каждая хочет иметь монополию (т. е. одна владеть) на торговом рынке, каждая хочет забрать себе одной все барыши. Сначала пробуют державы «диплома­тическими переговорами» решить спор, каждая старается при этом обмануть другую державу, перехитрить. Пере­говоры дипломатов и в мирное время никогда не прекра­щаются. Но о них не сообщают народу. Спор между капи­талистическими государствами ведется не ради народа, а из-за выгод капиталистов. Это они, капиталисты-собст­венники, толкают государства на путь так называемой колониальной и «империалистической» политики. Им и решать: быть или не быть войне? А народ — что? Знай одно: позовут под знамена — иди умирай!..

Если дипломатам не удастся друг друга перехитрить — сейчас грозят войною.
За спиною дипломатов всегда стоят пушки, поэтому и нет прочного мира между государствами, а есть лишь «мир вооруженный», т. е. такой, во время которого каждое го­ сударство усиленно готовится к войне…

О переговорах дипломатов ни рабочие, ни весь народ ничего не знают. Переговоры эти ведутся «тайно». Но капиталисты, банкиры, помещики, т. е., ради кого ведется «завоевательная политика», всегда знают, как идут дела дипломатов. И чуть заметят, что свои отечественные ди­пломаты не сумели отстоять их карманные интересы, что побеждают в переговорах выгоды капиталистов другой державы, сейчас вой подымают: «Караул! Отечество в опасности! Братцы-рабочие, забудьте все обиды, забудьте прошлое! Спасите родину единую!.. Идите умирать во славу нашего отечества».

А правительство слушается воя капиталистов, не мо­жет не слушаться: правительство само состоит из капиталистов и помещиков, правительство им служит, их ба­рыши и грабежи охраняет… Правительство в угоду капи­тала начинает «задирать» соседа, переговоры дипломатов «обостряются»… Смотришь — и война налицо!..

Но не сказать же народу правду: мы, мол, деремся из- за того, что нашим фабрикантам и заводчикам, нашим банкирам и купцам хочется получать большие барыши; мы воюем из-за того, чтобы закрепить за нашими капитали­ стами «право» грабить ту или другую колонию, ту или иную страну. Это «неловко». Не пойдет за это народ умирать. Вот и приходится кричать: отечество в опасности!.. Или придумывать басню: идем, мол, освобождать соседний народ от царизма или от кайзеризма!..

Капиталисты, помещики, банкиры сидят в своих каби­нетах, кладут в карман тройные барыши с поставок на армию и ждут исхода войны. А народ воюет, народ гиб­нет, народ жизнью своей жертвует. И за что? Чтобы луч­ше, слаще, богаче, роскошнее жилось его отечественным эксплуататорам, хозяевам, господам заводчикам, помещи­кам, фабрикантам…

Доверчив народ!.. Знаний мало. Своих собственных ин­ тересов еще не осмыслил. А капиталисты и слуги прави­тельства этим пользуются.

Итак, причина войны: борьба национальных капиталов на мировом рынке. Русский капитал борется с германским в самой России, борется с австрийским на Балканах; анг­лийский, французский капиталы борются с германским в Африке, в Азии, на рынках мелких государств. Капиталы сталкиваются, борются, стараются друг друга вытеснить. Каждый хочет один господствовать, сохранить за собою «монополию», драть две шкуры и с рабочего при изготовке товаров, и с покупателя при продаже товаров.

Чем скорее совершается развитие капитализма, чем больше государств участвуют в этой борьбе, тем острее она становится. И тем неизбежнее войны.

Нечего утешать себя, что современная война — послед­няя. Пока будут существовать капиталисты-собственники, в руках которых находится государственная власть, до тех пор будут и войны. Цель таких войн, как и современной войны, одна: обеспечить лучшие барыши «отечественным» фабрикантам и торговцам. Стоит ли эта цель пролитой крови? Умно ли поступают рабочие, когда из-за нее уби­вают товарища — рабочего другой страны, разрушают го­ рода, разоряют мирные селения крестьян?.. Неужели же рабочие успели за войну так «возлюбить» своих собствен­ных эксплуататоров, насильников-хозяев, что за их ба­рыши и интересы готовы добровольно собственную жизнь
отдать?!.

Что делать?

Стоит понять истинную причину войны, ее цель, чтобы встал другой вопрос: что же теперь делать? Как прекра­тить теперь кровавую резню? Как избавить народ на бу­дущее время от новых столкновений и ссор капиталистов, от новых войн

Прежде чем найти ответ на эти вопросы, надо уяснить себе одно: пока существует капитализм, пока будет суще­ствовать частная собственность на земли, фабрики, за­воды и пр., пока граждане будут делиться на имущих и на неимущих, на капиталистов, захвативших власть в государстве, и на бесправных наемных рабочих, пока капита­листы из-за своих барышей будут бороться друг с дру­гом на мировом рынке — до тех пор войны неизбежны.

Войны прекратятся только тогда, когда сломлена бу­дет власть капиталистов, когда отнята будет у собствен­ ников-эксплуататоров возможность вредить народу, тол­кать его на путь кровавых схваток. Войну родит неспра­ведливое, неправильное капиталистическое устройство общества. Чтобы прекратить войны — надо переделать устройство общества. Чтобы прекратить войны, надо ото­брать все фабрики, все заводы, все промышленные заведе­ния у господ капиталистов; надо захватить земли у поме­щиков, копи и шахты — у частных владельцев, банки — у капиталистов, и все эти богатства обратить в общенародную собственность.

Чтобы прекратить войны, надо завоевать народу, ра­бочему классу новый, более справедливый социалисти­ческий мир.
Когда сам народ будет владеть всеми народными бо­гатствами, будет сам управлять народным хозяйством, казною, будет сам заботиться о нуждах и потребностях всех граждан, будет хлопотать о процветании родного края, будет стремиться к братскому союзу народов между собой, тогда не будет больше войн. Тогда соседи-народы не станут разорять друг друга, тогда незачем будет вести «за­воевательную политику»: мирные страны свободных тру­дящихся народов всегда сумеют друг с другом столко­ваться! Ведь тогда не будет больше главных виновников войны — шайки капиталистов, губящих миллионы людей, чтобы после войны полнее набить свои карманы!.. Это глав­ная задача рабочих.

Но остается вопрос, остается другая близкая, наболев­шая задача: как прекратить теперешнюю братоубийствен­ ную войну? Что надо сделать? Как быть?
Ответ имеется. И, что особенно важно, ответ один и тот же для рабочих всех стран. Ответ этот говорит: пусть правительства направляют брата на брата, товарища-ра­бочего на товарища-рабочего другой страны, враг остается общий у всех рабочих мира, интересы одни и те же и у рус­ского, и у немецкого, и у английского, и у австрийского рабочего.

Чтобы добиться мира, надо прежде всего призвать к ответу виновников войны. А кто же, как не цари и кайзе­ры, с их дипломатами и министрами, все эти послушные прислужники капитала, кто, как не они, виновники кро­вавой беды?

К ответу их!

Изгнать негодное правительство, заступников богачей- толстосумов!

Долой царей, королей, императоров, кайзеров! Долой их министров, жандармов, продажных чиновников!
Власть в государстве должна принадлежать народу!

Кто хочет мира, кто насытился преступной войною, тот пусть идет в ряды борцов не с внешним, а с внутрен­ним врагом народа. Тот пусть скажет себе: лучше чем уми­ рать во славу барышей господ Крестовниковых, Гучковых, Морозовых, Пуришкевичей и всей их честной братии, от­дам я жизнь свою за свободу моего народа, за права рабо­чего класса, за победу рабочего дела!..

Если так скажут себе русские, немецкие и рабочие всех других воюющих стран, тогда не будет больше силы в мире, которая позволит продолжать кровопролитие, тогда мир наступит сам собою.

Надо только, чтобы каждый солдат на войне, каждый рабочий в мастерской уяснил сам себе: не враг мне тот, кто, как и я у себя на родине, лишен прав, кого гнетет капитал, чья жизнь — борьба за хлеб насущный.

Враг мой — в моей собственной стране. И этот враг — общий у рабочих всех стран. Этот враг — капитализм, этот враг — алчное, продажное, классовое правительство. Этот враг — бесправие рабочего класса. Товарищ рабочий, рядовой вражеской армии! Я знаю теперь: не ты мой против­ник! Дай руку, товарищ! Мы оба с тобою жертвы обмана и насилия. Наш общий главный враг — за спиною. Повер­нем же дуло ружей и пулеметов наших против наших истинных, наших общих врагов…

И улепетнут от нас тогда все наши храбрые военачаль­ники, фельдмаршалы и генералы!..

Пойдем войною, каждый в своей стране, на наших угнетателей, очистим родину от истинных врагов народа, от царей, королей, императоров!

И тогда, когда власть будет в наших руках, мы за­ ключим свой мир над головами побежденных капитали­стов

Таков путь для тех, кто хочет бороться за прочный мир между народами, за победу рабочего дела, за замену капиталистического общества справедливым, лучшим ми­ром социалистического братства рабочих всех стран.

На этот путь зовут вас, товарищи, организованные, соз­нательные рабочие-социалисты России, Германии, Англии, Франции, Италии, Болгарии и других государств, те со­ циалисты, что остались верны рабочему делу, что не за­ были великий рабочий завет: рабочие всех стран, соеди­няйтесь!

Спешите под красные знамена революционных рабо­чих организаций!
За дело, товарищи, за работу!
Довольно жертв во славу капитала! Наш общий враг —за спиной! Долой виновников войны! Долой капиталистов и царей! Идем бороться за свободу нашей родины, за прочный мир!

Да здравствует близкая желанная социальная револю­ция! Да здравствует победа социалистического братства народов!

А. Коллонтай 1915 г.