Статті та нотатки

20 мая 2022 года два года назад в результате трёхмесячного штурма был захвачен город Мариуполь.

Какие выводы мы, марксисты можем вывести из этого ужасного события?

Одной из целей так называемой «СВО» начавшейся 24го февраля, Путин обозначил как «защита русских в Донбассе», но Мариуполь, один из первых показал лживость его слов. То, как город «освобождался» и как теперь «восстанавливается» говорит о том, что у правящего класса России свои цели, отличные от заявленных.
Начало активного продвижения на южном участке фронта началось 25 февраля 2022 года, этой датой также принято считать начало штурма города и его близлежащих сёл.

Мариуполь был взят, как показали дальнейшие события, в довольно короткие строки, но какой ценой и главное ради чего. Спешка, непрофессиональность, нежелание командующих российской армии сохранять жизни «освобождаемого» населения, прибавив сюда насильно мобилизованную «народную милицию ДНР» которая была включена в общую армейскую группировку, но кардинально уступавшая ВС РФ в слаженности, навыках и амуниции, получим тот результат который имеем. Десятки тысяч убитых гражданских, колоссальные потери в армии, уничтоженная инфраструктура.

С другой стороны, имеем националистическое подразделение «Азов», которое возглавило оборону города и используя не только инфраструктуру для оборудования огневых позиций (что можно было бы хоть как-то оправдать), но и гражданских для прикрытия себя. Хотя надо признать, эвакуация все же была, но только тех, кто этого достоин! Активные «патриоты» нашего буржуазного отечества, лизоблюды киевского олигархического режима уехали из города еще до его окружения. На словах у нас единство нации и общая доля, на деле неравенство. Одним позволено спасти свою шкуру во имя «свободной Украины» другим уготовано за нее умереть.

Мариуполь один из первых результатов горячей фазы противостояния «кремлевского» и «западного» империализмов, дальше больше. Та же участь ждет и другие города Украины и России. Не разоружение, а милитаризация общества, не «денацификация», а фашизация государства, популяризация в обществе шовинистических, националистических и великодержавных идей. Единственно где сказанное совпадает с делами так это в «декоммунизации». Все то что было построено в СССР, социальные гарантии завоеванные пролетариями, коммунисты борющиеся за классовые права «декоммунизируются» правящим классом России и Украины.

Ни для кого не секрет что Мариуполь важная связующая точка в «сухопутном пути в Крым» и его быстрое восстановление на руку российской элите. Но даже в таком, казалось бы, гуманитарном деле капиталисты находят возможность заработать. Странно если было бы иначе. Строительные фирмы получающие гаранты и дотации от государства экономят на стройматериале, дурят рабочих с зарплатой, не соблюдают экологические и трудовые нормы на производстве. Мэрия города по наставлениям свыше, «подчиняясь» ежемесячно меняющемуся законодательству в сфере жилья оттягивает с выплатами пострадавшим, занижает процент разрушения жилых домов, юридическими уловками лишает оставшихся граждан их законного жилья и имущества. Цель их ясна, по максимуму разворовать выделяющиеся деньги с бюджета снизив «расходы» на «груз для государства».

При этом самые «вкусные» в территориальном плане участки в городе, идеально подходящие для строительства зон отдыха на побережье отданы на откуп хозяевам знаменитого и самого воинственного подразделения «Ахмата» и их «Силе». Ведь они героически, рискуя жизнью, снимали качественные видео в тикток. А те, кто поддался патриотическим лозунгам и потерял жизнь в этой бойне достоин быть в списках «без вести пропавших» и гнить в родной земле.

Мобилизация в Украине

Наше слово о «новых правилах мобилизации» в нашумевшем законопроекте.

Верховная рада 6 февраля приняла закон о продлении действия военного положения в стране с 14 марта до 13 мая, а также о продлении мобилизации. Оба эти закона были внесены в парламент Зеленским накануне — 5 февраля. За них проголосовало 355 депутатов, воздержалось — 20.

Рассмотрим по порядку, что предлагается ввести в ранг обязательного к исполнению  и чьим интересам будет отвечать данный закон.

Предлагается снизить порог мобилизации до 25 лет.

Этот пункт раздвигает возрастные рамки для поглощения больших масс. Что позволит киевским узурпаторам кинуть на фронт больше людей и «омолодить» личный состав. Естественно не забываем, что 25 летний молодой человек легче согласится на «просьбы» ТЦКашников пройти с ними.

Что же касается граждан с 18 до 25 лет то их, по-прежнему мобилизовать не смогут, однако они должны будут пройти «базовую военную службу» сроком в пять месяцев. Кто даст гарантии что в ходе прохождения службы их не отправят в мясорубку? Опять беззаконие спишут на войну?

Граждане в запасе могут быть привлечены к работам оборонного характера.

Неужели наши великие декоммунизаторы решились прибегнуть к методам так им ненавистных большевиков? Ведь только они и могли додуматься забесплатно «эксплуатировать» население!

Полномочиями обеспечивать организацию призыва собираются наделить гражданские администрации населенных пунктов — от сельсоветов до горсоветов.

Тут и говорить нечего, это благодатная почва для различных коррупционных схем. Ответственные за это люди, осознавая какая в их руках власть (считай жизнь человека) рано или очень рано начнут обогащаться за счет других. Кто будет контролировать незаконные отношения между администрациями и гражданами?

Вводятся «электронные повестки»,

которые могут быть направлены через электронный кабинет призывника, военнообязанного и резервиста. Граждане будут обязаны зарегистрировать электронный кабинет на базе реестра военнообязанных «Оберег». Сюда входит население не только мужского пола, женщины с медицинскими и фармацевтическими специальностями теперь тоже подлежат военному учёту.

Не секрет что военкоматы имеют доступ к информации о военнообязанных и военнослужащих. Теперь же информационная база будет расширена вплоть до биометрических данных, доступ к ней получит большой список служб, а сами сервера-хранилища будут расположены за рубежом для «безопасности».

Ужесточается ответственность за нарушение законодательства о воинской обязанности

штрафы от 34 тыс. до 85 тыс. гривен, а в «условиях особого периода» — от 153 тыс. до 204 тыс. гривен теперь нормой . За отказ от прохождения военно-лечебной комиссии будет предусмотрено лишение свободы до пяти лет. К слову, признанные ранее ограниченно годные должны заново пройти упомянутую выше комиссию. Делается это для того чтобы колеблющиеся между тюрьмой или армией выбирали последнее. Сняться с воинского учета в случае проживания за границей, согласно этому закону, будет нельзя, а получить консульские услуги наши сограждане смогут только при предъявлении военно-учетных документов.

А вот пункт о полиции, которая получила право задерживать и доставлять уклонистов в ТЦК, показывает, что тех сил, которые правящая прослойка собрала для охраны себя от народа Украины недостаточно. И точно так же, как и в России, власть ужесточает режим через силовые структуры, усиливая аппарат принуждения.

Важно задать вопрос. В чьих интересах продолжать войну?  Кто был и есть, финансово заинтересован в ее наступлении и продолжении сейчас? Кто получает прибыль? Ответ лежит на поверхности! Правительства обеих стран, их прихлебатели, финансовый капитал России, Украины и третьих стран. Под пламенные речи о патриотизме, национальной идее и прочих идеалистических уловок, буржуйская  власть прикрывает истинные цели этой войны! Войны за передел сфер влияния, рынки сбыта, рабочей силы и территорий.

Сколько, товарищи, вы видели депутатов и олигархов, отправившихся на фронт, не с «допомогой» и «донатом», не с «боевым концертом», а в пехоту в Артемовск или Авдеевку? Туда, откуда нет обратной дороги. В ад на земле, устроенный богачами, попадают только бедняки.  Куда же подевалась их национальная идея? Если это война за Родину, так пусть покажут пример, в первых рядах под пулемет. Заврались! Вы сами в нее не верите и знаете что это фальшь! Их родина это их капиталы! Работяги, идут на убой, а они продолжат эксплуатировать тех, кто останется в живых!

Правительство не собирается заканчивать войну, оно заинтересованно ее продолжать любыми способами.

Таким образом, этот законопроект служит интересам правящего класса, марионеточному прозападному государственному аппарату и олигархии, которые сидят ярмом на шее украинских рабочих. Так не пора ли нам сбросить этот груз? «Наше» недальновидное правительство довело нашу родину до крайнего предела. Революционная ситуация не за горами! Товарищи и сочувствующие не бойтесь, организуйтесь. Становится все меньше что терять!

Настав час створити Революційний комуністичний інтернаціонал!

«Це відродження, ренесанс!» Ці слова, сказані Аланом Вудсом, провідним теоретиком IMT, увібрали в себе настрій нещодавньої зустрічі нашого Міжнародного виконавчого комітету (IEC) в Італії. Значний прошарок робітників і молоді тягнеться до прапора комунізму обома руками — ми повинні рішуче вийти їм назустріч, будуючи Революційний комуністичний інтернаціонал.

Світові перспективи: криза та радикалізація

Наш сміливий новий поворот випливає з об’єктивної ситуації, яку Алан окреслив у вступній сесії, присвяченій світовим перспективам. Капіталісти хитаються від кризи до кризи на всіх рівнях — політичному, економічному, соціальному та військовому — в той час як інфляція знижує зарплати та рівень життя мас.

На тлі цього безладу Алан пояснив, що ми не повинні переоцінювати раціональність капіталістів. Цитуючи Леніна: «людина на краю прірви не міркує». Правлячий клас хитається від однієї помилки до іншої. У 2022 році ми стали свідками того, як президент США Джо Байден, породження епохи холодної війни, втягнув Україну в непереможну війну з Росією. Минулого року він на повен голос підтримав геноцидну війну Ізраїлю в Газі. А зараз США завдають нових авіаударів на Близькому Сході і брязкають шаблями перед Іраном. Широка війна на Близькому Сході була б катастрофічною, але імперіалісти дрейфують до неї.

Проводячи порівняння з «Титаніком», Алан визнав, що капітан цього нещасливого судна принаймні не бачив айсберга, що наближався, тоді як «Байден і його радники бачать айсберг на горизонті і кричать: повний вперед!».

Поки світ горить (в переносному і буквальному сенсі), маси зневірюються у своїх лідерах. Кожне опитування в кожній країні виявляє глибоку ненависть до всіх стовпів істеблішменту: від політики, великого бізнесу до преси. Тим часом робітничий рух почав прокидатися зі сну в Британії, Франції, США — навіть у таких країнах, як Німеччина, де він не діяв десятиліттями.

Цей значний зсув у свідомості відбувається після періоду, коли ліві реформістські тенденції (рухи Корбіна та Сандерса, СІРІЗА, Подемос тощо) зазнали нищівних випробувань на міцність. «У кожному окремому випадку вони викликали величезні очікування і надії, — сказав Алан, — тільки для того, щоб бути розбитими».

Тому реформізм — навіть «соціалізм» — з підозрою сприймається найрадикальнішими верствами робітників і молоді. Як свідчить успіх нашої кампанії «Чи ти комуніст?», для сьогоднішніх класових борців нічого, крім комунізму, не достатньо.

«У всіх країнах тисячі, десятки тисяч, сотні тисяч, можливо, мільйони молодих людей прийняли ідеї комунізму… Справжній комунізм походить від інстинкту, потреби боротися і змінювати речі. Ці нові прошарки називають себе комуністами — вони не читали книжок, але вони ними є! Їх не треба переконувати».

Достукатися до цього зростаючого авангарду робітників і молоді було гаслом цього засідання ІЕС. Залучивши цих інстинктивних комуністів до наших лав, — підсумував Алан, — ми побудуємо потужний комуністичний інтернаціонал. Серйозну силу, яка не просто спостерігатиме і коментуватиме події, а буде здатна і готова брати участь у класовій боротьбі, що розвивається в усіх країнах».

Імперіалізм і Палестина

Прорахунки Байдена збігаються з відносним занепадом американського імперіалізму на світовій арені, що створює простір для конкурентів, таких як Росія і особливо Китай, для того, щоб викроїти свої власні сфери впливу. Все це було детально розглянуто в окремій сесії, присвяченій імперіалізму.

Наводячи факти і цифри, Хорхе Мартін з Міжнародного секретаріату (IS) проілюстрував, що з моменту переходу до капіталізму Китай перетворився на другу імперіалістичну державу світу. Зараз він кидає виклик США у високотехнологічних секторах, таких як суперкомп’ютери та електромобілі; завойовує нові ринки, союзників і торговельні шляхи для експорту свого капіталу; і конфліктує із Заходом у стратегічних питаннях, таких як суверенітет Тайваню. Тим часом Росія використовувала свою велику промислову базу і значну військову міць, щоб перехитрити Захід — у Сирії, а тепер і в Україні.

Поділ і переділ світу є ключовим фактором у перспективі, що готує майбутню нестабільність. Вкрай важливо, щоб комуністи мали чітку перспективу в питанні імперіалізму, відштовхуючись від об’єктивної ситуації і беручи за теоретичну основу майстерний аналіз Леніна. Документ, що пояснює нашу позицію, розроблений у 2016 році(https://www.marxist.com/imperialism-today-and-the-character-of-russia-and-china.htm), був переважною більшістю голосів схвалений на цій важливій зустрічі.

Ми також обговорили криваву війну Ізраїлю в Газі, яка стала центром боротьби світового класу. Вона повністю викрила західних імперіалістів, які постійно виголошують проповіді про «демократію і верховенство права», в той час як допомагають, озброюють і підбурюють до вбивства тисяч палестинців. Ситуація, що склалася, розлютила маси в усьому світі, а наші товариші піддалися масованим нападкам з боку буржуазної держави за нашу солідарність з Палестиною і заклики до революційного вирішення проблеми.

Збори одноголосно проголосували за ратифікацію заяви МКТ, випущеної незабаром після атаки ХАМАС 7 жовтня, в якій чітко сказано, що комуністи стоять на боці пригноблених і відкидають прогниле лицемірство наших імперіалістів. Інтифада до перемоги: революція до перемоги!

Прориви

Головною подією тижня, що демонструє потенціал для бурхливого зростання комуністичних сил у всьому світі, стали комісії, що відбулися одразу в двох секціях Міжнародного технічного комітету в країнах, де комунізм колись здавався дуже далеким: у США і Швейцарії. Проте американські та швейцарські товариші за останній період зробили величезні кроки вперед.

Том Троттьє з керівництва американської секції окреслив глибокі протиріччя американського капіталізму, де, незважаючи на те, що правлячий клас хвалиться економічним відновленням і стабільністю, маси не бачать жодних доказів цього в своїх зарплатах або умовах життя.

Зважаючи на те, що Байден має одні з найгірших показників популярності за останній час, а Дональд Трамп розгромив усю опозицію на республіканських праймеріз, ще одна «школа Трампа» видається неминучою після президентських виборів 2024 року. Це не призведе до «фашизму», як стверджують ліберали та реформістські страшилки, а радше ще більше поляризує та радикалізує американське суспільство. Вакуум зліва залишає широке поле для комунізму, який в цих умовах може заволодіти умами робітників і молоді.

Товариш Антоніо Балмер дав уявлення про реальні настрої серед мільйонів американців, зачитавши повідомлення на нашому американському сайті від молодого робітника, якого щойно завербували:

«Я ненавиджу капіталізм усіма фібрами свого тіла, і будь я проклятий, якщо ця мерзенна система потягне мене за собою, а якщо потягне, то я помру, борючись з нею… Мене не треба переконувати, мені потрібні лише кошти і подальша освіта».

Це, за словами Антоніо, «новий тип американця, якого породила історія!». Ми отримали тисячі подібних повідомлень від розлючених і самовідданих молодих комуністів-початківців.

Товариші перетрусили свою організацію зверху донизу, щоб налагодити зв’язок з цим прошарком, відкинувши будь-яку пасивність чи рутину. Використовуючи ці методи, американські товариші впевнені, що цього року досягнуть 1000 членів.

Якщо колись ідея приходу комунізму в США здавалася надуманою, то в заможній, «нейтральній» Швейцарії це могло здатися просто неможливим. І все ж Дерсу Гері з керівництва швейцарської секції описав наші вражаючі успіхи в цій країні, де ми зросли на 60 відсотків всього за шість місяців.

Дерсу пояснив, що це зростання відбулося завдяки прошарку товаришів, яких вдалося залучити завдяки кампанії «Чи ти комуніст?»: «Психологія цих людей схожа на психологію солдатів, які чекають мобілізації на класову війну». Ці нові бійці переповнені нагальною потребою будувати, і одразу ж стають нашими найкращими вербувальниками: сміливо піднімають комуністичні гасла у своїх коледжах, на вулицях — і навіть у трамваї!

Нашому авторитету також сприяла буржуазна преса, яка розгорнула злісну наклепницьку кампанію проти гасел наших товаришів про інтифаду і революцію на Близькому Сході. Але ми не знітилися, а перейшли в наступ, організувавши демонстрації та мітинги по всій країні, в тому числі мітинг у Берні, на який за короткий час прийшли сотні людей.

Ця смілива позиція і бойовий дух стали ключем до успіху товаришів у залученні найсміливіших класових борців. Наша мета скрізь полягає саме в тому, щоб злитися з цим прошарком, зробити з них свідомих, організованих більшовиків і перетворити їх на вирішальну історичну силу. Все, що нам потрібно зробити, це озброїти їх правильним теоретичним інструментарієм і надати їм якомога ширший простір для ініціативи та будівництва.

В рамках цього повороту товариші засновують Революційну комуністичну партію: вістря нового покоління швейцарських комуністів у боротьбі проти капіталізму.

Кінець нашої передісторії

Останній етап цього історичного IEC розпочався з надихаючої сесії з фінансів, а вінцем стало відкриття нашої нової міжнародної штаб-квартири в Лондоні. Цей офіс є буквальним пам’ятником більшовицькому духу жертовності наших членів, який звільнить нас від залежності від капіталістичних поміщиків.

Потім Хамід Алізаде з ІС представив організаційний звіт, який був зовсім не схожий на те, що ми коли-небудь чули на подібних зібраннях. Він показав, що наша передісторія нарешті закінчується. Наші старі методи — засновані на читацьких гуртках в університетах — застаріли через об’єктивну ситуацію. В усьому світі ми робимо сміливий поворот назовні: прагнемо завоювати для комунізму кожну вулицю, кожне робоче місце, кожну класну кімнату.

Наші темпи зростання (майже 40 відсотків за минулий рік) перевищують все, що ми бачили раніше. Перетнувши позначку в 5 000 членів у жовтні 2023 року, в січні 2024 року ми стрімко перевищили позначку в 6 000 товаришів по всьому світу. Британські товариші першими перетнули поріг в 1 000 — але з огляду на рівень зростання в минулому році в таких секціях, як Італія (25%, до 515 товаришів), Канада (70%, до 668 товаришів) і США (85%, до 630 членів), вони не будуть самотніми протягом тривалого часу!

Кілька менших груп зазнали вибухового зростання і знаходяться на шляху до того, щоб стати повноцінними секціями. Наприклад, група товаришів в Ірландії з січня 2023 року зросла більш ніж на 380 відсотків, з семи до 34 членів.

Тим часом наші веб-сайти, подкасти та відео щороку збирають мільйони переглядів. Наше видавництво, Wellred Books, пережило найкращий рік у своїй історії і налаштоване на ще один рекордний рік: копії нової біографії Роба Сьюелла та Алана Вудса «На захист Леніна» розлітаються з полиць у рамках річної кампанії #LeninLives, приуроченої до сторіччя від дня смерті великого революціонера. Не буде перебільшенням сказати, що ми є головним світовим джерелом комуністичної теорії, новин та аналітики.

Назустріч Революційному Комуністичному Інтернаціоналу!

Ми повинні зрозуміти характер періоду, в який ми вступили. У масових реформістських партіях домінує праве крило; сталіністи і секти переживають кризу; ліві реформісти в багатьох країнах зазнали поразки через свої коливання і зради; і є глибока жила радикальних робітників і молоді, готових прийняти комунізм. Ситуація волає про нову точку відліку.

Усвідомлюючи це, кілька секцій — у тому числі Швейцарія, як уже згадувалося, а також Великобританія, Швеція, Данія, Канада і Німеччина — прийняли історичне рішення про створення нових революційних комуністичних партій, а низка інших секцій готуються зробити те ж саме.

Діалектика вчить нас, що на певному етапі історичний розвиток досягає переломного моменту. Коли це відбувається, ми не можемо чіплятися за минуле і старі методи роботи, але повинні з ентузіазмом прийняти майбутнє. У багатьох частинах світу ми стаємо центром уваги, і нам потрібно представити себе як такий. «Ми знаходимося в середині діалектичного стрибка, якісного зсуву», — сказав Хамід у заключному слові організаційного звіту: «Ми прагнемо стати реальною силою, яка змагатиметься за передові верстви робітників і молодь».

Тому Міжнародна марксистська течія повинна переосмислити себе заново, щоб зустріти світ, що змінився. Ми відмовляємося від нашого старого прапора і створюємо новий Революційний комуністичний інтернаціонал (РКІ): маяк, під яким може зібратися сьогоднішнє покоління комуністів.

Під бурхливі оплески учасники зборів одноголосно підтримали пропозицію про цей сміливий і необхідний крок. Ми вирішили скликати влітку позачергову всесвітню конференцію, відкриту для всіх комуністів, готових приєднатися до нас у боротьбі, де цей новий Інтернаціонал буде офіційно сформований.

Ми закликаємо всіх товаришів по Інтернаціоналу розпочати підготовку вже зараз: обговорювати, поширювати інформацію та засвоювати значення цього нового профілю. Ми більше не пливемо проти течії: течія історії за нашими спинами.

«Сміливість, сміливість і ще раз сміливість!»

У своєму заключному слові Алан відзначив абсолютно нові настрої в цьому керівному органі. З одного боку, пояснив він, це «об’єктивне відображення зміни всієї ситуації». Ніколи ще ми не бачили такої поширеної ненависті до статус-кво і такої фундаментальної кризи старого порядку.

«Це те, що ми передбачали в наших прогнозах протягом десятиліть, — сказав Алан. «Але зараз це вже не перспектива. Це факт. Відчутний факт, який кожен може побачити і відчути».

З іншого боку, є суб’єктивне питання про етап, через який проходить наш Інтернаціонал. Алан пояснив, що кожна політична партія — це живий організм, який повинен пройти ембріональну стадію. Для революційної партії це стадія «малих кіл, яка породжує менталітет малого кола, що характеризується неформальними методами».

Але такі методи стають перешкодою для розвитку. «Або вони відкидаються, або організація руйнується. Ми вже давно пройшли стадію малих гуртків. Всі секції швидко ростуть, і потрібні нові методи і нова психологія».

Щоб проілюструвати це нове ставлення, Алан розповів про роботу одного товариша в маленькому валлійському містечку Порт Талбот, де життєво важлива металургійна промисловість була майже зруйнована, і тепер на останньому заводі, що залишився, планується велике скорочення працівників.

Зіткнувшись з методами офіційної профспілки, цей молодий робітник, за підтримки сусідніх філій, взяв на себе ініціативу закликати робітників до страйку і захоплення металургійного заводу, а також оголосив про проведення публічного мітингу. Товариші кинулися в боротьбу не на життя, а на смерть за все місто. Незалежно від результатів, це приклад психології, якої вимагає кожен член Інтернаціоналу.

Подібні методи допоможуть британським товаришам з Революційної комуністичної партії (яка незабаром буде створена) вийти на світову арену і показати приклад того, який Революційний комуністичний інтернаціонал ми повинні побудувати.

На завершення Алан закликав товаришів взяти на озброєння безсмертне гасло Дантона:

«Зухвалість, зухвалість і ще раз зухвалість! На цій основі ми переможемо».

Вперед до Революційного комуністичного інтернаціоналу!

Усталость от войны

Экономическая разруха 

В каком экономическом состоянии оказалась Украина под конец 2023 года? Очевидно, что военное вторжение в феврале 2022 стало большим ударом для экономики в Украине. В 2023 году на рабочий класс Украины свалилось очень большое количество экономических невзгод, масштабы которых мы и попытаемся тут оценить. В 2023 году Украина столкнулась с нехваткой квалифицированных работников, огромной задолженностью, ростом цен, безработицей и низким промышленным ростом. 

Пережив сильный удар в 2022-м году, в 2023-м году смогла выжить за счет вливания огромных денег со стороны западного империализма, которая старается, чтобы украинская армия вела войну как можно дольше. Госдолг Украины в 2023-м году составил около 140,8 млрд долларов. Наряду с высоким долгом, который будут выплачивать именно украинские рабочие, соседствует трудная ситуация на рынке труда. По данным нацбанка, безработица в Украине выросла на 45% и сохраняется дефицит рабочей силы, особенно, в строительных и перерабатывающих отраслях. В связи с войной и мобилизацией, огромное количество людей приняли решение бежать с Украины, по данным ООН, 14 июня только в одной Европе было зарегистрировано 4,9 млн беженцев. Также, по данным госстата, средняя зарплата номинально увеличилась на 15,1%, однако, инфляцию и ее последствия она никак не перекрыла. Однако, это все не мешало государству в 2023-м повышать тарифы, оправдываясь обстрелами или чем-то, а, на самом деле, просто занимались перекладыванием бремя долгов электроэнергетических компаний на самих рабочих. Ко всему прочему, война не мешала руководству Украины и РФ договариваться о продаже полезных ресурсов (как топливо, титан и другие) и вести торги, о чем говорилось в той же западной прессе и в других источниках, несмотря на все заявления о разрыве всех экономических связей с Россией. Лицемерие здесь трудно не заметить.

Такая ситуация не мешала многим из элиты проворачивать темные схемы с гуманитаркой, заниматься коррупцией в армии при мобилизации и покупать роскошные дома, устраивать дорогие вечеринки и ездить на иномарках, пока многие живут в тотальной нищете под страхом быть посланным на смерть. Украинские рабочие, молодежь и студенты находятся сейчас в таком положении, в котором они не могут порой обеспечить себя предметами первой необходимости, не могут найти работу и ели-ели сводя концы с концами, пытаться оплатить очередной коммунальный счет. Украинских рабочих сейчас уничтожает не только русский империализм, который в интересах путинской олигархии вторгся на территорию Украины, кинув множество людей на мясо, но и украинское государство, которое в условиях экономической разрухи проводит и дальше анти-рабочую политику в интересах элиты, а также западные “партнеры”, которые ничем не отличаются от своих русских конкурентов и абсолютно точно так же насаждают свой контроль во всех областях жизни украинского общества.

Провал контрнаступления

Весь 2023-й год начинался с оптимистичных прогнозов о том, что вот-вот и скоро будет та самая победа. По заявлениям многих лиц украинского государства (таких как Кирилл Буданов, Подоляк, Зеленский) ВСУ еще летом должно было быть в Крыму, однако, этого не случилось. Мы не будем здесь разбирать то, с чем был связан этот провал, потому что мы не военные аналитики и не имеем достаточно данных, чтобы судить об этом точно, война является, в первую очередь, игрой живых сил, исход которой не может быть до конца известен. Мы хотим обратить больше внимания на то, какие последствия мы получили после затягивания конфликта и к каким изменениям в Украине это привело.

Для начала, нужно рассмотреть, что произошло с украинской армией в течении 2023-го года. Из-за того, что вся профессиональная армия Украины, как и армия России, оказалась вырезана, то что России, что Украине пришлось проводить мобилизацию и втягивать в войну обычных людей из масс, которых просто кидали без нормальной подготовки и вооружения в кровавое болото с трупами, например, на бахмутскую мясорубку. Солдат в армии Украины просто стал полностью безвольной игрушкой в руках военного руководства, которую легко можно заменить другой. С принятием т. н. “Закона Залужного”, который усиливал контроль военного руководства и попирал права солдатов, ситуация стала только хуже. Военный командир в Украине может выдать совершенно любой чудовищный приказ, а за его невыполнение наказывать тюремным сроком или другими вещами. В конечном счете, война в Украине перешла из активной фазы, в которой Украина могла добиться победы на харьковском и херсонском фронта, в более затяжную фазу, в которой массы кидали на смерть по минному полю.

Когда война коснулась непосредственно самих масс, то патриотичные лозунги и громкие лозунги уже переставали работать. Многие люди начали уставать от войны, видеть всю ложь и абсурдность риторики представителей правящей элиты в Украине и в России, потому что они живут с угрозой в один день быть брошенным умирать ради интересов будь-то русской путинской элиты, украинских олигархов и западных капиталистов. Вторжение два года назад дало толчок националистическому рвению, которое охватило слои населения, ранее скептически настроенные или находившиеся в явной оппозиции к правительству. Что касается подлинного рвения, то оно все еще в значительной степени сохраняется в западных регионах, но чем ближе люди к линии фронта, тем больше они хотят забыть об этом как о страшном сне. 

Война только усилила все социально-экономические и политические противоречия в украинском обществе. Уже в этом году происходили некоторые акции, забастовки работников и даже конфликты внутри самой украинской элиты. Чем дальше это будет продолжаться, тем больше это будет вызывать гнева в массах, чего бояться элиты, потому что это угрожает их господству. Однако, все меньше и меньше у них получается в своих “телемарафонах” делать вид, что все хорошо и удерживать ситуацию под контролем. Война ускоряет все противоречия, поэтому с каждым днем затягивания войны, готовится почва для социального взрыва. Это не отражается сразу в классовой борьбе, но это те трещины, которые необходимы для того, чтобы борьба проросла. 

Бонапартизм по-украински

Также не без изменений остался политический режим Украины. Так как с войной само существование украинского режима ставилось под вопрос, то иначе и не могло произойти. Какие же изменения произошли в политическом режиме? Государство, как известно, это орудие для угнетения и эксплуатации бедных классов в обществе, то есть, государство так или иначе, но служит интересам крупной элиты, которая в своих руках держит все фабрики, заводы, офисы и т. д. Но в некоторые исторические периоды, отношение между государством и правящими классами изменяется. Когда государство начинает становится над своим правящим классом и отдаляться от общества, держа все в жесткой хватке, марксисты называют бонапартизмом. Каждый бонапартизм имеет свою специфику, и здесь мы описываем украинский вариант.

Если в Украине до войны всем в ней управляли представители крупных олигархических кланов, которые сформировались после 90-х во время становления капитализма в Украине, которые ставили лояльных чиновников в интересах своего бизнеса, то такая ситуация начала изменяться. Через весь 2023-й год мы наблюдали как происходили различные кадровые перестановки и давление на крупных украинских олигархов. Украинское государство после начала войны, заручившись поддержкой западного империализма, смогло взять и надавить на олигархов, национализировав у многих собственность и забрав активы. 

Будет наивным считать, что это все делалось с целью улучшения жизни масс. Это делается с той целью, чтобы государство насаждало свой контроль, чтобы удержать свое господство и свою частную собственность, которое было поставлено под угрозу во время войны, поэтому любой в ком государство увидит угрозу, будет им уничтожен и само государство будет делать вид, что оно выражает некие общие интересы народа.  Это также отражение пределов «свободных рынков», поскольку волны национализации часто применяли эти стратегии во время войны. В конечном счете, абсолютно точно такой же режим правит внутри путинской России, в котором наверху “сильный” лидер В. Путин со своей узкой элитной кликой над русскими капиталистами и обществом. Также, огромную роль в этом сыграл западный империализм, который и дал сил режиму Зеленского, чтобы встать над украинской олигархией.

Теперь в Украине, по сути, только одна правящая партия и госаппарат, который целиком и полностью состоит с лояльных Зеленскому цепных псов, а само государство делает вид того, что оно является выразителем неких общих интересов нации во имя победы, когда на самом деле оно просто узурпирует власть, вытесняя всех кто проявляет какую-то независимость и не подчиняется правящей бюрократической клике, чтобы просто сохранить всю угнетательскую систему, которая была построена в Украине с момента реставрации в ней капитализма. 

С этой точки зрения можно понять недавние события с отставкой Залужного. Главнокомандующий просто начал за последние месяцы проявлять себя больше как политический игрок, который писал свои статьи в прессу и осуществлять независимые от Зеленского действия на фронте. Взаимная симпатия Залужного и некоторых важных представителей США была весьма неприятна для президента. 

Причем, если б проблема состояла только в Залужном, то почему вместе с ним отправили огромную часть других военных командиров, объявив “большую перезагрузку” в украинской армии? В конечном счете, любая самостоятельная фигура для бонапартизма в режиме Зеленского это уже потенциальная угроза, которую нужно приструнить теми или иными методами. Все массы “должны” консолидироваться вокруг единственного правящего вождя, чтобы защитить власть узкой бюрократической элиты и западного империализма в Украине. В этом смысле, Зеленский явно для себя извлек уроки из мятежа Пригожина и ситуации с Навальным и вовремя убрал нарождающейся политическую фигуру, которая могла бы угрожать его власти.

Но что все это значит для Украины дальше? В случае победы, а уж тем более замораживания конфликта, режим Зеленского вряд-ли вдруг подобреет, станет более демократичным. В том или ином случае, мы продолжим жить под таким же угнетательским режимом, как и режим путинской России.

Солидарность по все стороны фронта!

Как бы пропаганда той или иной элиты не пыталась разделять рабочих обеих стран по языковому-национальному признаку, крича жалкие шовинистические лозунги, но мы должны помнить, что все мы являемся рабочими, которых абсолютно точно так же с понедельника по субботу эксплуатируют, чтобы дети элиты смогли кататься на элитной машине и тусоваться в дорогих клубах. Что русских рабочих, что украинских рабочих просто бросили убивать друг друга, чтобы крупные капиталисты получили больше денег за оружие, больше рынков и ресурсов, больше империалистического влияния и власти. Даже в случае все более отдаленного военного поражения России, oт этой войны Украина не получит совершенно никакой независимости, а лишь сменит восточного угнетателя на западного, у которого крови на руках ничем не меньше. Нам совершенно не нужно идти и убивать друг друга, чтобы защитить богатство или кресло очередной олигарха в очереди. Но что же нам делать? Нам необходимо совершенно отбросить все шовинистические предрассудки, всю ложь, которую нам ежедневно льют в уши, чтобы наконец-то увидеть за линией фронта таких же людей, как и мы сами. Мы призываем объединяться русским и украинским рабочих по обе стороны фронта, чтобы направить оружие на угнетателей, которые нам его и выдали. Нам не нужно воевать против друг друга, но организоваться в общей борьбе против наших собственных правящих классов и империализма!

Враг у каждого в своей стране!

Очерк теории коммунизма

  1. Коммунизм: от утопистов до Маркса
  2. Новое общество
  3. Жив ли коммунизм после распада СССР?
  4. Утопизм сегодня

Коммунизм: от утопистов до Маркса

Когда капитализм (то есть, способ производства, основанный на частной собственности и рынке) перестал служить развитию общества и стал источником постоянных кризисов и бедствия, тогда первые мыслители, которые выражали интересы угнетенных, пытались понять источники бедствия масс и предложить этому свое идеальное устройство общества. 

Коммунизм с самого своего зарождения был связан с движением угнетенных классов, поэтому всё развитие коммунистических идей шло бок о бок с развитием рабочего класса. Вместе с борьбой между дворянством и буржуазией мы уже имели нарождающиеся конфликт между эксплуататорами и эксплуатируемыми, богатыми и бедными, коротко говоря, между рабочим классом и буржуазией. В те века рабочий класс не был ещё достаточно зрелым, но уже в 16 и 17 веках мы наблюдали утопические изображения будущего, а в 18 веке уже и первые коммунистические теории1.

Ключевым пунктом в истории коммунизма стали такие люди, как Сен Симон, Фурье и Оуэн. Свои теории они основывали на прежних идеях буржуазии времен своего подъема, главным образом, французской революции. Любая революционная мысль наследует весь опыт и идеи революционеров прошлого, поэтому тут и не удивительно, что утопический социализм вырос на концепциях французских просветителей. У некоторых социалистических утопистов буржуазные тенденции могли перевешивать пролетарские тенденции, но, в общем и целом, эти идеи выражали именно интересы угнетенных трудящихся классов общества.

Основную задачу, которую себе поставили утописты, заключалась в том, чтобы придумать образ некоего идеального общества. Но что означает идеальное общество? По мнению социалистов-утопистов, — это общество, которое соответствует «человеческой природе». Но что же такое «человеческая природа»? Это уже зависит от того, как это мутное и очень абстрактное понятие интерпретирует определенный автор. Кто-то может сказать, что «человеческой природе» присущи эгоизм, конкуренция и повиновение, а кто-то, напротив, скажет, что ей присущ альтруизм, солидарность и равенство.

В связи с этим мы должны с вами понять, кто такой утопист? На этот вопрос более сотни лет назад ответил теоретик русского марксизма Г. В. Плеханов: 

«Утопистом является всякий, кто задумает совершенную социальную организацию, исходя при этом из какого-нибудь абстрактного принципа.» (Г. В. Плеханов «Анархизм и социализм»)

Исходя из этого определения мы можем сказать, что утопистами могут быть не только социалисты, но и люди, называющие себя реалистами, которые являются сторонниками капитализма. Опираясь на совершенно любой абстрактный принцип, они могут выводить совершенность или несовершенность того или иного общества. Так, например, адепты капитализма, которые критикуют марксистские идеи, сами часто прибегают к понятию «человеческой природы», чтобы идеологически оправдать правящий класс. Они говорят, что «капитализм соответствует человеческой природе», что идеи Маркса устарели, но сами являются утопистами и опираются на ещё более допотопную Марксу философскую базу. 

В утопизме и заключался главный недостаток социалистических идей первой половины 19-го века. Сен-Симон, например, мог прекрасно осознавать связь между фазами исторического развития и утверждать, что будущее определяется прошлым, но при этом все равно опираться на абстрактный принцип «человеческой природы», потому что он не смог понять, что лежит в основе развития исторического процесса. В своем объяснении проигрыша французской революции, он говорил, что она проиграла по той причине, что, мол, некая «человеческая природа» обладает такими вот свойствами.

Первый шаг для преодоления такого взгляда на историю предприняли немецкие идеалисты, как Шеллинг и Гегель. Они начали рассматривать историю как закономерный процесс и искать её двигательную силу вне абстрактной «человеческой природы». Но, сделав шаг вперед, они сделали два шага назад, объявив, что в основе исторического развития лежит некий «мировой дух» или «абсолютная идея».

Кто же смог найти выход из этого тупика? Объяснить то, что лежит в основе развития истории смог Карл Маркс, открыв материалистическое понимание истории. Марксистское учение начало с довольно таки простой предпосылки: что нужно людям перед тем как творить историю, культуру, философию и прочее? Очевидно, что им нужно есть, пить, одеваться, рожать детей — вообщем, воспроизводить свою материальную жизнь. Воспроизводя свою материальную жизнь, люди неизбежно должны вступать в отношения друг с другом, в производственные отношения. Но, чтобы осуществлять производство материальных благ в этих производственных отношениях им нужны определенные средства производства, скажем, фабрики, станки или заводы. Однако, что такое эти  фабрики и заводы без рабочих рук, которые на них трудятся? Это просто лежащая груда металла, не выполняющая никакой функции. Поэтому, используя определенную технику в производственных отношениях, люди формируют производительные силы общества. Когда эти производственные отношения перестают соответствовать более передовым производительным силам, тогда наступает эпоха революционных событий. Это все Маркс объясняет в одной из своих работ: 

«В общественном производстве необходимых для их существования продуктов люди вступают в определенные, неизбежные, от их воли независящие отношения — в производственные отношения, соответствующие определенной ступени развития их материальных производительных сил. Совокупность этих производственных отношений образует экономическую структуру общества, реальный базис, на котором возвышается юридическая и политическая надстройка, и которому соответствуют определенные формы общественного сознания. Способ производства материальных средств существования обусловливает социальный, политический и духовный процесс вообще. Не сознание людей определяет форму их бытия, а, наоборот, их общественное бытие определяет форму их сознания.

На известной ступени своего развития материальные производительные силы общества приходят в противоречие с существующими производственными отношениями, или со служащими последним лишь юридическим выражением отношениями собственности, в недрах которых эти производительные силы развивались. Из форм развития производительных сил отношения эти превращаются в их оковы. Тогда наступает эпоха социальной революции» (К. Маркс предисловие «К критике политической экономии»)

Но тут некоторые читатели могут воскликнуть: это экономический детерминизм! Мол, марксизм всё сводит к экономике и игнорирует влияние политики или идеологии на исторический процесс, но это будет наглым извращением учения Маркса. Марксизм лишь подчеркивает, что экономика является основа, на которой выстраивается остальное здание в виде политики и идеологии, но взаимодействие этих моментов в историческом процессе может быть крайне сложным и запутанным, очень противоречивым, поэтому любой человек, сводящий всю противоречивость истории лишь к экономике, не сможет полностью понять сущность истории. Каким образом происходит это взаимодействии «базиса» и «надстройки» разбирался многими марксистами как Ленин, Троцкий и другими выдающимися теоретиками, но тут мы не сможем более детально это объяснить, поэтому ограничимся лишь цитатой Энгельса по этому поводу:

«Согласно материалистическому пониманию истории в историческом процессе определяющим моментом в конечном счете является производство и воспроизводство действительной жизни. Ни я, ни Маркс большего никогда не утверждали. Если же кто-нибудь искажает это положение в том смысле, что экономический момент является будто единственно определяющим моментом, то он превращает это утверждение в ничего не говорящую, абстрактную, бессмысленную фразу.» (Ф. Энгельс, Письмо Й. Блоху, 21 сентября 1890 года)

Как же марксизм стал относиться к «человеческой природе», понимаемой как неизменную сущность человека? Тут тоже Маркс довольно таки просто заключает, что: 

«Но сущность человека не есть абстракт, присущий отдельному индивиду. В своей действительности она есть совокупность всех общественных отношений.» (К. Маркс «Тезисы о Фейербахе»)

Нету никакой «человеческой природы», которой, очень часто, на правом политическом фланге предписывают эгоизм и стремление к конкуренции. Люди в рамках одной организации общества способны действовать по логике солидарности и равенства, а в других ровно наоборот. Например, в условиях современной капиталистической организации общества человек действительно действует по товарно-рыночной логике конкуренции, но это не значит, что «так устроена «человеческая природа»», а значит то, что сама «человеческая природа» изменяется под давлением тех или иных общественных отношений.

В чем тогда состоял разрыв Маркса с утопистами? Главным образом в том, что марксизм отказывается строить идеальное общество на основе неких моральных представлений о «справедливости», «равенстве» или других абстрактных принципов и предлагает искать основания в самом процессе развития общества. Необходимость в коммунизме возникает не потому, что несколько умных дяденек сели и решили так, а по той простой причине, что капитализм внутри себя самого создает неразрешимые противоречия, которые могут быть решены лишь путем преодоления капитализма и создания нового общества.

Новое общество

Часто коммунизм представляют как некий абстрактный идеал, к которому должно прийти всё общество. Сами Маркс и Энгельс четко и ясно заявляли, что:

«Коммунизм для нас не состояние, которое, должно быть установлено, не идеал, с которым должна сообразоваться действительность. Мы называем коммунизмом действительное движение, которое уничтожает теперешнее состояние» (К. Маркс и Ф. Энгельс «Немецкая идеология»)

Эти слова далеко не пустой звук, а простая истина, которая бьет по голове всем тем, кто пытался объявить «конец истории» и торжество либерализма. Коммунизм существует лишь благодаря противоречий внутри самого капитализма, поэтому в периоды истории, когда эти противоречия обостряются и выходят наружу (как это было, например, в кризисе 2008-го года), все люди начинают вспоминать имя автора «Капитала».

Так или иначе, но одни невежи критикуют марксизм за то, что он якобы дал утопический план нового общества, а другие, наоборот, критикуют его за то, что он не имеет четкого плана нового общества, поэтому мы вынуждены тут дать общее объяснение подхода Маркса в отношении развития общества будущего.

Как мы выяснили еще в прошлой главе, подход Маркса от подхода утопистов отличался тем, что он отказывается строить некий идеальный образ общества будущего, основываясь на абстрактном принципе, а рассматривает динамику развития противоречий внутри капитализма. Но тут возникает вопрос: в чем состоят эти противоречия капитализма и как их разрешать?

Самым главным и основополагающим для капитализма является противоречие между общественным характером производства и частным характером присвоения, которое наружу выступает как противоречие между пролетариатом и буржуазией. При капитализме всё вокруг превращается в товар и рабочий, который идет устраиваться на работу, тоже превращается в специфический товар, который капиталист приобретает на рынке. Но в чем состоит специфика этого товара? Она состоит в том, что рабочая сила является таким товаром, который сам производит стоимость других товаров на рынке и вместе с тем производит прибыль для капиталиста. Капиталист извлекает из труда рабочего то, что называется прибавочной стоимостью, он не оплачивает рабочему за все те часы, которые он отработал, а платит самый минимум чисто для того, чтобы рабочий не умер. Тем самым, мы видим как на одном полюсе плодиться нищета, а на другом богатство. В этом и состоит основное противоречие капитализма. Многие либеральные читатели сейчас уже готовы сослаться на ряд экономических теорий, которые якобы «опровергают» марксизм, но мы лишь ограничимся ссылкой на статью об этом

Какие последствия для общества несет это противоречие? Все это ведет, в конечном счете, из раза в раз повторяющемся кризисе. Конкуренция между капиталистами приводит к тому, что на рынок приходит огромное множество товаров, которые просто не могут купить. В итоге эти товары отправляются на свалку, фирмы банкротятся, а массы приходят в движение и начинают выплескивать свою ярость. Всё это свидетельствует о том, что производительные силы давно перешагнули за узкие границы капиталистических производственных отношений, что капитализм давно перестал быть прогрессивным способом производства. Как выразился сам Маркс, пределом капитализма является сам капитал. Но как нам преодолеть капитализм?

Условием для всего богатства капиталистов и нищеты пролетариата является частная собственность на средства производства. Именно благодаря тому, что все средства производства находятся в частных руках, рабочий вынужден идти и эксплуатироваться буржуазией. Частная собственность является сердцем самого капитализма, по которому необходимо ударить. Но кто будет наносить удар? Буржуазия сама организовала на фабриках и заводах миллионы трудящихся пролетариев и подвергает их угнетению. Именно из-за того, что пролетариат до сих пор является наиболее способным к выработке классового сознания и организации классом, он и будет стоять в авангарде всех прогрессивных общественных преобразований. Пролетариату необходимо будет захватить политическую власть в свои руки, чтобы уничтожить частную собственность и капиталистический способ производства. Тем самым, он установит режим рабочей демократии, которая будет переходным состоянием от капитализма к коммунизму. Задача диктатуры пролетариата состоит в том, чтобы уничтожить всю капиталистическую систему и полностью подавить буржуазию. Рабочее государство является отмирающим государством, которое вовлекает в свое управление самые широкие массы и существует до тех пор, пока полностью не разрушится классовое общество.

Но каким образом будет развиваться новое общество? Самой главной предпосылкой к коммунизму является такое развитие производительных сил, которое превосходит самый передовой капитализм. Маркс разделял коммунистическое общество на высшую и низшую фазы развития, и делал он это опираясь на те условия, которые имеются внутри самого капитализма.

Самая низшая фаза развития коммунистического общества уже установила коммунистические производственные отношения, в которых вся собственность уже становится общественной и уничтожаются товарно-денежные отношения, но новое общество рождается из старого, поэтому носит родимые пятна капитализма. Низшая фаза сохраняет буржуазный принцип распределения по труду т. н. «буржуазное право», в котором, очевидно, что будет сохраняться неравенство в получаемых продуктах потребления между людьми, кто-то способен работать больше, а кто-то меньше. Государство в таком обществе отмирает, потому что нету враждебного класса, который необходимо подавлять, но остатки государственности сохраняются для охраны буржуазного права. 

Высшая фаза коммунизма преодолевает подчинение разделению труда, в котором роль человека сводиться к роли автомата, выполняющего одну и ту же функцию, теперь человек способен трудиться творчески, развиваясь в самых разнообразных областях человеческой деятельности, тем самым, исчезает и различие между умственным и физическим трудом в обществе. Государство полностью уничтожается, потому что все люди уже сами без указки способны трудиться по способностям и не нужно соблюдать принцип буржуазного права, а распределение происходит по потребностям человека. Общество уже самостоятельно управляет собой без вышестоящей над ним силы. Это требует воспитания чистой привычки, соблюдения самых простых правил человеческого общежития, а не чего-то заоблачного. 

Развал СССР есть крах коммунизма?

Бытует мнение, что распад Советского Союза означал невозможность коммунистической перспективы и ошибочность марксистской теории. Под это всё в 90-х буржуазный профессор Фрэнсис Фукуяма пытался подвести теорию «конца истории», мол, капитализм и либеральная демократия окончательно победили, а альтернативы больше нет и не может быть.

Подобные утверждения не соответствуют адекватному рассмотрению действительных исторических процессов. Они не дают тщательного анализа самого Советского Союза, не дают понимания причин и следствий его развала, а виной всему ставят некую теорию т. е. объясняют всё тем, что несостоятельность некой идеи стала причиной всему, а не определенные материальные процессы, противоречия и классовая борьба. Забавно тогда, что либеральные критики неудачи той же французской или английской революций не объясняют тем, что сама либеральная теория оказалась несостоятельной.

Перед тем, как мы будем далее рассматривать природу СССР и его развал, нужно отметить одну вещь, которая очень часто остаётся упущенной многими догматиками. Марксизм не является фатализмом т. е. он не утверждает, что коммунизм является идеалом, который неизбежно наступит, который только нужно подождать, как пришествие бога на землю. Коммунизм появляется вследствии классовой борьбы пролетариата против буржуазии, исход которой изначально не предопределен и не может быть предугадан, поэтому и существуют марксистские партии, которые борются за социализм, а не сидя ждут его. 

Для начала следует ответить на вопрос: чем вообще являлся СССР? В СССР не было никакого коммунизма, потому что его производительные силы не были на таком же уровне, как в передовых капиталистических странах того времени, но чем же тогда он являлся? СССР был заморожен в переходном периоде между капитализмом и коммунизмом, в нем имелась диктатура пролетариата, но в процессе вырождения революции она приобрела деформированный характер. Что означает “деформированный” характер? В силу того, что октябрьская революция оказалась изолированной в одной стране, в которой присутствовала экономическая и культурная отсталость и бурные внутренние социальные антагонизмы, она начала вырождаться. В конечном счете, советская бюрократия отодвинула от политического контроля рабочий класс и начала возвышаться над ним, но при этом она вынуждена была сохранять национализированную плановую экономику как источник своих привилегий и роскоши. В этом всем и заключался деформированный характер советского рабочего государства. 

Тогда почему же СССР распался? Он распался далеко не потому, что советская экономика изначально была нежизнеспособной, как это любят утверждать либеральные критики. Как показывает опыт, советская экономика могла на протяжении 70-ти лет улучшать уровень жизни и модернизироваться, поэтому свою жизнеспособность она вполне доказала. Но почему все таки она рухнула в 90-х? Причина этому вытекает из того, что сама плановая экономика не может существовать без рабочей демократии, как выразился Лев Троцкий, “план без демократии — это как легкие без кислорода”, которой в СССР не было в полном виде, поэтому советская бюрократия на протяжении всего существования СССР из двигателя прогресса становилась его тормозом, когда дальнейшее развитие производительных сил требовало рабочей демократии, тогда советская бюрократия перестала видеть смысл в защите коммунистической экономической основе советского общества и самая реакционная её часть решила перейти на рельсы капитализма, чтобы защитить свое привилегированное положение. Распад СССР, как и любой проигрыш рабочего класса в его борьбе, принес вместе с собой чудовищную деградацию общества и мощный кризис, наследие которого мы вынуждены испытывать по сей день. То что распалось в 91-м году было лишь сталинской карикатурой, но не самим коммунизмом. 

Это явилось огромной исторической трагедией для всего мирового рабочего движения, но это не значит, что потерпев поражение в очередной классовой схватке оно умерло, потому что капитализм с его противоречиями так и остался существовать, а вместе с ними существует и коммунизм, историческая необходимость в котором возникает именно в самом капитализме.

Утопизм сегодня

Когда революционное движение переживает свой упадок, то университетские профессоры избегают материальную действительность и стараются найти выход в дебрях старых философских концепций. Так было, например, при жизни Ленина, когда во время периода реакции ему приходилось вести войну против идей Богданова и махистов, которые просто повторяли старые субьективно-идеалистические концепции, пытаясь таким образом “усовершенствовать” марксистскую теорию. В наше время, когда мировое коммунистическое движение после длительного отступления начинает постепенно снова приобретать больше поддержки у молодежи и рабочих, тоже приходиться снова сталкиваться с такими вот “реконструкторами” коммунистической теории из мира университетов, которые просто на новый лад повторяют идеи утопистов. 

Не так давно на русский язык была переведена книга под названием “Идея социализма” от немецкого академика Акселя Хоннета, который является представителем третьего поколения франкфуртской школы. Что пишет в своей книге Хоннет? Хоннет начинает с утверждения, что, видите ли, нужно заново переизобрести марксизм, потому что вместе с кризисом капитализма наблюдается кризис левого движения. Хоннет говорит, что “прежний социализм” в своей программе уделяет много внимания производству и экономике, в чем и заключалась его ограниченность и недооценка либеральных институтов. Он считает недостатком социализма его приписывание революционной роли пролетариату, что на западе “традиционный” пролетариат исчез, поэтому социализм лишился своей социальной базы. Наш кабинетный профессор, увидев весь долгий упадок левого движения, не придумал ничего лучше, кроме как отбросить классовую точку зрения и поставить социализм снова на рельсы морально-этических абстрактных принципов, вернувшись, тем самым, к утопическому социализму.

Марксизм отталкивается от материальной производственной деятельности общества не из-за некой своей “ограниченности”, а потому что он ищет свое обоснование в самой истории и общественных противоречиях, от которых просто так не уйти и не отвертеться. Сомнения профессора в революционности рабочих масс есть типичным утверждением, повторяемым в периоды упадка и деморализации, которое никогда не оправдывались действительностью. В те же 60-е года в Европе тоже многие академики принялись рассуждать об “обуржуавшиемся” пролетариате, но когда эти же рабочие и молодежь принялись стоять у баррикад в 68-м году, то слова были излишни. Хотите ли вы этого или нет, но в обществе существуют объективные классовые интересы и противоречия, если “пролетариат исчез”, то почему никто не говорит об “исчезновении капиталистов”? Там где над всем господствует капитал — там и угнетается огромная масса рабочих. Современное технологическое развитие только доказывает несостоятельность выдумок про некое новое “постиндустриальное” общество. Все производство перенеслось на более бедные и угнетенные государства с огромной массой рабочих, а в передовых странах рабочие вместе с упадком левых и контрреформами стали более социально незащищенными и эксплуатируемы. Однако, не следует думать, что пролетариат это нечто неизменное, он претерпевает изменения вместе с технологическим развитием капитализма и это необходимо учитывать, когда речь заходит о марксистской политике. 

Марксистский метод исследования предполагает не догматичное повторение того, что когда-то сказали классики, а точное отражение логики движения предмета и его практическое преобразование, поэтому марксизм должен развиваться не через его ревизию или эклектичное совмещение несовместимого, а в связи со всем практическим опытом революционного движения и критической переработкой буржуазного сознания. 

Ссылки

  1. Социализм от утопии к науке Ф. Энгельс

Маркс проти Мальтуса: перенаселення чи застаріла система?

Справа в тому, що якби економіка рухалася вперед, а продуктивність праці зростала, то не було б проблеми з тим, що відносно менша кількість працівників повинна утримувати більшу кількість людей у похилому віці. Було б достатньо коштів, щоб забезпечити вищий рівень охорони здоров’я тощо. Насправді, гроші для цього вже існують, але вони просто лежать без діла у сховищах надбагатих.

Адам Бут 10 листопада 2023

Преподобний Томас Мальтус став відомим у 19 столітті як палкий захисник бідності та нерівності. Він стверджував, що бідні є бідними не через капіталістичну експлуатацію чи несправедливість, а тому, що їх просто занадто багато, і вони конкурують за обмежені ресурси. Сьогодні ідеї Мальтуса все ще циркулюють у різних формах і навіть набули певного впливу на лівих. У цій статті Адам Бут, спираючись на критику Мальтуса Марксом і Енгельсом, викриває хибні та реакційні наслідки цих ідей сьогодні.

Західна цивілізація руйнується, оскільки натовпи іммігрантів забирають наші робочі місця і домівки. Державні бюджети переповнюються зомбованою армією вісімдесятирічних, озброєних цими рамками, з ненаситним апетитом до добробуту та охорони здоров’я. Планета горить, тому що на ній живе занадто багато людей; тому що ми живемо не по кишені.

Все це, і навіть більше, регулярно оголошується як факт на перших шпальтах буржуазної преси.

Всі ці твердження в тій чи іншій формі є сучасним відображенням реакційних ідей преподобного Томаса Мальтуса, священнослужителя і економіста кінця XVIII — початку XIX століття, чиє ім’я в наші дні є синонімом демографії і, зокрема, теорії про те, що перенаселення є причиною всіх суспільних негараздів і лих.

Зрештою, саме мальтузіанська ідеологія лежить в основі ксенофобських нападів правих на мігрантів і біженців. Аналогічні аргументи згубно поширюються ліберальним істеблішментом, коли літні люди стають «цапами-відбувайлами» у кризі системи охорони здоров’я та пенсійної системи. Нам так само кажуть, що саме «бумери», а не хаос капіталізму та анархія ринку заважають міленіалам і поколінням Z купити житло чи знайти гідну роботу.

Однак сьогодні мальтузіанство не лише до нудоти повторюють представники правлячого класу. На жаль, багато так званих «лівих» також засвоїли ці ідеї, свідомо чи ні, у формі теорії «деградації» та інших подібних переконань, поширених в екологічному русі.

Оскільки такі твердження і концепції поширені в політичному спектрі, життєво важливо, щоб ми, марксисти, озброїлися правильним розумінням мальтузіанства і чіткою соціалістичною відповіддю на цю нісенітницю.

Чемпіон з реакційності

Мальтус є найбільш відомим — або сумнозвісним — завдяки своїй теорії про закони народонаселення та виробництва, яку він спочатку виклав у тексті під назвою «Есе про принцип народонаселення». Перше видання цього трактату було опубліковане в 1798 році, невдовзі після початку Французької революції.

Цей час не був випадковим. Революція у Франції надихнула письменників-романтиків та утопістів по всій Європі, не кажучи вже про робітничий рух, що зароджувався. У Британії правлячий клас був наляканий радикалізаційним впливом подій по той бік Ла-Маншу, що відбувалися вдома і в колоніях. Наприклад, того ж року, коли було опубліковано есе Мальтуса, спалахнуло Ірландське повстання проти британського правління, яке очолило Товариство об’єднаних ірландців — республіканська група, що перебувала під впливом революційних ідеалів своїх французьких братів і сестер.

Під впливом цих подій такі мислителі, як Вільям Ґодвін в Англії, почали розмірковувати про безмежний потенціал майбутнього суспільства, заснованого на науці та розумі, вірячи, що людський прогрес не має меж.

Правлячий клас вважав таку пропаганду вкрай небезпечною. І в особі Мальтуса вони знайшли чемпіона, який був більш ніж готовий боротися за їхні інтереси; того, хто запропонував теоретичне спростування утопістам і забезпечив захист збанкрутілого статус-кво капіталізму.

Перше видання есе Мальтуса, в цьому відношенні, було написане як відповідь Годвіну і Ко. За його власними словами, разом з іншими факелоносцями сил консерватизму та реакції, такими як Едмунд Берк, він мав на меті надати «аргумент, який є переконливим проти досконалості людської маси»[1].

Підсумовуючи, Мальтус стверджував, що, надані самі собі, без будь-яких матеріальних бар’єрів чи обмежень, люди будуть розмножуватися з геометричною прогресією: 1, 2, 4, 8, 16 і так далі. Однак, на його думку, наша здатність виробляти їжу — вирощувати сільськогосподарські культури і розводити тварин — могла б зростати лише в арифметичній прогресії: 1, 2, 3, 4, 5 і так далі.

В результаті, на думку нашого сумнозвісного священнослужителя, чисельність людства постійно піддається «позитивним перевіркам», таким як війна і голод, які діють, щоб обмежити зростання населення. Смерть, руйнування і хвороби, іншими словами, нібито є наслідком нестійкого бажання людства до розмноження.


«Зародки життя, що містяться в цьому клаптику землі, з достатньою кількістю їжі та простором для поширення, за кілька тисяч років заповнили б мільйони світів. Необхідність, цей владний всеохопний закон природи, стримує їх у встановлених межах. Рослинний світ і тваринний світ зменшуються під дією цього великого обмежувального закону. А людський рід не може уникнути його, незважаючи на всі зусилля розуму. Наслідками цього закону для рослин і тварин є марнотратство насіння, хвороби і передчасна смерть. Серед людей — нещастя і пороки». [2]

Звинувачення бідняків

Преподобний Мальтус пішов далі, ніж просто припустив, що зростання населення не може бути безмежним. Зрештою, твердження, що існують матеріальні обмеження на загальну чисельність людства, є істиною. Очевидно, що жоден вид не може продовжувати розмножуватися без достатньої кількості поживних речовин, води тощо.

Початковий трактат Мальтуса був насамперед полемікою проти романтиків та утопістів. Однак у пізніших працях він застосував свої теорії до нагальних політичних проблем сучасності. І кожного разу він робив вкрай реакційні висновки — особливо щодо питання пауперизму.

Промислова революція в Британії супроводжувалася масовими злиднями, оскільки «вільні робітники» стікалися з села до міста, а капіталізм поглинав робітників і випльовував їх на вулиці.

У той час, коли Мальтус писав своє есе, існувала парафіяльна система «Законів про бідних». Вони надавали допомогу жебракам і волоцюгам. Але після наполеонівських війн країну переслідували депресія і масове безробіття, а старі закони про бідних все частіше вважалися нежиттєздатними.

У 1832 році була створена Королівська комісія, яка запропонувала новий набір законів про бідних. Аргументи Мальтуса, які він публічно і завзято презентував, були використані для обґрунтування необхідності заміни допомоги на місцевому рівні централізованою системою робітних будинків — пекельних державних установ, які надавали голісіньке житло і рідку кашу в обмін на виснажливу працю.

На думку Мальтуса та його послідовників, попередні закони про бідних лише погіршували погану ситуацію. Справжньою проблемою, на їхню думку, була обмежена пропозиція їжі та інших засобів існування. Перерозподіл багатства через благодійність не вирішить цього питання. Натомість, це лише заохочувало б нижчі класи до розмноження, загострюючи проблему.

Іншими словами, бідні самі винні в тому, що вони бідні. І, як і кожна праведна душа, вони повинні стоїчно прийняти свій життєвий жереб — інакше запанує хаос і страждання.

«Людина, яка народжується у вже загарбаний світ, якщо вона не може отримати засобів до існування від своїх батьків, на яких має справедливу вимогу, і якщо суспільство не хоче її праці, не має права претендувати на найменшу порцію їжі, і, по суті, не має ніякого діла до того, де вона є. Вона не має права бути там, де вона є». На великому бенкеті природи для нього немає вільного місця. Вона наказує йому піти геть і швидко виконає свій наказ, якщо він не скористається співчуттям деяких гостей. Якщо ці гості встають і звільняють йому місце, одразу ж з’являються інші зловмисники, які вимагають тієї ж послуги […].»

«Порядок і гармонія бенкету порушуються, достаток, що панував раніше, змінюється на нестачу; і щастя гостей руйнується видовищем злиднів і залежності в кожній частині залу». [3] 

Замість того, щоб надавати біднякам допомогу, Мальтус і його прихильники закликали карати їх і фактично ув’язнювати, щоб запобігти їхньому розмноженню, як гризунів.

«Вся проблема [для мальтузіанців], — зауважив Енгельс у своєму дослідженні «Становище робітничого класу в Англії», — полягає не в тому, як утримувати надлишкове населення, а в тому, як його стримувати, наскільки це можливо»[4].

«З цією гуманною теорією, — стверджував молодий Карл Маркс, — англійський парламент поєднує погляд, що бідність — це бідність, яку робітники самі накликали на себе, і що тому її слід розглядати не як нещастя, якому треба запобігти, а як злочин, який треба придушити і покарати». [5] 

Люди vs тварини

Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, пишучи після Мальтуса і нових законів про бідних 1834 року, розбили ці реакційні аргументи на шматки.

По-перше, засновники наукового соціалізму поставили під сумнів основні аксіоми, на яких ґрунтувалася гіпотеза Мальтуса.

«Мальтус встановлює формулу, на якій він будує всю свою систему, — стверджує Енгельс. «Кажуть, що населення зростає в геометричній прогресії, […] продуктивна сила землі в арифметичній прогресії. […] Різниця очевидна, жахлива; але чи правильна вона?»[6].

Мальтус стверджував, що довів ці взаємозв’язки за допомогою емпіричних даних. Зокрема, він встановив геометричну швидкість зростання населення, вивчаючи розширення нових суспільств у Північній Америці та інших британських колоніях.

Однак точні числові співвідношення, які стверджував Мальтус, дещо відволікають увагу від головних недоліків його теорії. Перш за все, слід заперечити твердження пастора про межі виробництва.

«Де доведено, що продуктивність землі зростає в арифметичній прогресії?» продовжує Енгельс у своїй «Критиці».

«Площа землі обмежена — це абсолютно вірно. Але робоча сила, яку можна використати на цій площі, зростає разом із населенням».

«І навіть якщо припустити, що збільшення виробництва, пов’язане з цим збільшенням робочої сили, не завжди пропорційне останньому, все одно залишається третій елемент — який економісти, однак, ніколи не вважають важливим — а саме, наука, прогрес якої так само безмежний і, принаймні, такий же швидкий, як і прогрес населення». [7]

Отже, Мальтус вважає, що люди нічим не кращі за тварин. Людство, на його думку, подібне до бактерій у чашці Петрі: приречене розмножуватися в геометричній прогресії, доки не вичерпає всі доступні ресурси у своєму середовищі існування.

Але на відміну від решти тваринного світу, пояснювали Маркс і Енгельс, ми, люди, здатні до свідомого, активного мислення; до розуміння навколишнього світу через взаємодію з навколишнім середовищем і до використання цих знань для перетворення нашого оточення; до розвитку науки і техніки, щоб оволодіти силами природи.

Своєю теорією народонаселення (або перенаселення) Мальтус вважав, що відкрив позачасовий, вічний закон природи. Але це був грубий світогляд, форма редукціонізму, який фактично намагався представити динаміку людського суспільства як трохи більше, ніж дарвінівську «боротьбу за існування» (за багато десятиліть до самого Дарвіна).

Однак завдяки праці людство здатне розвивати продуктивні сили, які є в його розпорядженні. Таким чином, ми можемо змінювати умови, в яких живемо, і долати будь-які бар’єри, що стоять на шляху поширення нашого виду. Це те, що відрізняє людину від усіх інших істот.

«Найбільше, чого може досягти тварина, — це збір», — підкреслює Енгельс у своєму незавершеному шедеврі «Діалектика природи», тоді як «людина виробляє, вона готує засоби життя, в найширшому розумінні цього слова, які без неї природа не виробила б. Це унеможливлює будь-яке беззастережне перенесення законів життя тваринних суспільств на людське суспільство»[8] (виділення в оригіналі).

Закони суспільства і людських популяцій, іншими словами, якісно відрізняються від законів біології та еволюції. Людське суспільство має свої власні закони, які виходять за рамки тих, що застосовуються до інших видів. Наука про демографію не може бути зведена до форми соціального «дарвінізму».

Матеріалістичний погляд на історію

Зі своїми абстрактними законами народонаселення Мальтус був дзеркальним відображенням утопістів, з якими він полемізував. Останні мріяли про ідеальне суспільство, відокремлене від матеріальних умов. Перші намагалися захистити існуючий стан речей, посилаючись на нібито вічні соціальні закони; демографічні закони вважалися такими ж універсальними для всієї історії, як закони руху Ньютона у фізиці.

Закони і межі людських популяцій визначаються і обумовлюються не природою, а виробництвом 

На противагу обом цим ідеалістичним таборам, Маркс і Енгельс запропонували матеріалістичний погляд на історію. Вони пояснювали, що не існує вічних суспільних законів, застосовних до всіх форм цивілізації. Навпаки, кожна стадія розвитку людства має свою власну динаміку, суперечності та соціальні відносини. Кожен спосіб виробництва, у свою чергу, має свої унікальні закони народонаселення, які необхідно вивчати конкретно.

«[Згідно з мальтузіанцями] всю історію можна підвести під один великий природний закон, — пише Маркс у своєму листуванні, дорікаючи деяким буржуазним інтелектуалам за їхній історичний ідеалізм.

Цим природним законом є фраза […] «боротьба за існування», а змістом цієї фрази є мальтузіанський закон народонаселення або, точніше, перенаселення […]».

Отже, замість того, щоб аналізувати боротьбу за існування, як вона представлена історично в різних і певних формах суспільства, все, що потрібно зробити, — це перевести кожну конкретну боротьбу у фразу «боротьба за існування», а саму цю фразу — у мальтузіанську фантазію про народонаселення». [9]

«Таким чином, — пояснює далі Маркс у «Grundrisse», — [Мальтус] перетворює історично відмінні відносини [народонаселення] в абстрактне числове відношення, яке він виловив просто з повітря і яке не спирається ні на природні, ні на історичні закони»[10].

Отже, закони і межі людських популяцій визначаються і обумовлюються не природою, а виробництвом. Різні способи виробництва, в свою чергу, мають різні закони народонаселення.

«І фактично кожен конкретно-історичний спосіб виробництва має свої особливі закони народонаселення, що історично діють лише в його межах. Абстрактний закон народонаселення існує лише для рослин і тварин, і лише доти, доки людина не втручається в їхнє життя»[11].

Відносне перенаселення

Спростувавши абстрактні, незмінні закони народонаселення Мальтуса, Маркс взявся за позитивне завдання — проаналізувати і сформулювати закони народонаселення, властиві капіталізму.

Маркс, однак, не намагався дослідити демографічну динаміку, яка впливає на чисельність суспільства. Ціла низка чинників, включно зі зміною моральних і релігійних поглядів, може визначати, чи зростає чи скорочується чисельність населення; чи обирають батьки мати більші чи менші сім’ї; чи є рівень народжуваності та смертності низьким чи високим.

У зв’язку з цим Маркс розумів, що загальна чисельність людства не ґрунтується виключно на економічних детермінантах; що не існує механічного зв’язку між чисельністю населення і виробництвом.

Натомість у «Капіталі» Маркс описав, як динаміка капіталістичного нагромадження призводить до тенденції до відносного надлишку населення.

Мальтус пов’язував бідність з абсолютною кількістю людей — неминучим результатом того, що надто багато людей ганяються за надто малою кількістю благ. Маркс, навпаки, показав, що бідність є результатом протиріч капіталізму.

Рухома невгамовною жагою до все більших прибутків, конкуренція між капіталістами змушує їх постійно реінвестувати додаткову вартість, створену робітничим класом, у нові засоби виробництва, що призводить до розширення і зростання.

У цьому процесі зростає загальний попит на робочу силу. Водночас капіталісти інвестують у машини та автоматизацію, щоб підвищити продуктивність праці робітників, здешевити свої товари і випередити інших виробників.

Таким чином, розвиваються дві суперечливі тенденції. З одного боку, робітники застарівають під впливом технологій і викидаються на смітник. З іншого боку, коли економіка зростає, безробітні працівники повертаються у виробництво.

Деякі галузі трансформуються, що робить працівників зайвими; інші розширюються, створюючи попит на додаткову робочу силу. На ці зміни між різними секторами економіки та всередині них накладаються вічні цикли буму та спаду капіталізму.

Результатом є приплив і відплив населення, яке вважається надлишковим для потреб капіталу; хаотичні коливання того, що Маркс називав «резервною армією праці».

«Саме капіталістичне нагромадження, — пояснює Маркс у своєму магнум опусі, — постійно виробляє, і виробляє в прямому співвідношенні зі своєю власною енергією і масштабами, відносно надлишкове населення робітників, тобто населення в більшому обсязі, ніж достатньо для середніх потреб саморозширення капіталу, а отже, надлишкове населення»[12].

Крім того, Маркс підкреслював, що резервна армія праці є не лише продуктом капіталістичного нагромадження, але й необхідною умовою його увічнення.

Для того, щоб постійно розширювати свій бізнес, капіталісти повинні мати постійний запас незайнятої робочої сили, готової і здатної бути використаною. Існування цього резерву робітників, у свою чергу, допомагає підтримувати тиск на заробітну плату в бік її зниження, тим самим збільшуючи прибутки господарів.

«Капітал працює на обидві сторони одночасно. Якщо його нагромадження, з одного боку, збільшує попит на робочу силу, то, з іншого боку, воно збільшує пропозицію робітників, вивільняючи їх, і в той же час тиск безробітних змушує тих, хто працює, надавати більше робочої сили, а отже, робить пропозицію робочої сили до певної міри незалежною від пропозиції робітників»[13].

Отже, не абсолютна кількість населення знижує заробітну плату і породжує бідність, як припускав Мальтус, а резервна армія праці, що виникає внаслідок динаміки капіталу; не перенаселеність і обмеженість виробництва, а надлишок населення відносно потреб системи прибутку; не «тиск населення […] на засоби існування, а на засоби праці», як підкреслює Енгельс[14].

«Працездатне населення, таким чином, виробляє разом з накопиченням виробленого ним капіталу засоби, за допомогою яких воно саме стає відносно надлишковим, перетворюється на відносний надлишок населення; і воно робить це в постійно зростаючій мірі. Це закон народонаселення, властивий капіталістичному способу виробництва». [15]

Бідність серед достатку

Маркс і Енгельс проаналізували реальні протиріччя капіталізму, які заважають суспільству прогодувати все більшу кількість людей 

На противагу твердженням Мальтуса про арифметичний прогрес з точки зору продовольчого забезпечення, Маркс і Енгельс проаналізували фактичні протиріччя капіталізму, які заважають суспільству прогодувати дедалі більшу кількість людей.

Перш за все, вони пояснили, що ми маємо справу не з перенаселенням, а з перевиробництвом. Людство стикається не з постійним дефіцитом, а з бідністю серед достатку. Як писав Енгельс:

«Занадто мало виробляється, ось причина всього цього. Але чому виробляється занадто мало? Не тому, що межі виробництва […] вичерпані […], а тому, що межі виробництва визначаються не кількістю голодних шлунків, а кількістю гаманців, здатних купувати і платити. Буржуазне суспільство не хоче і не може хотіти виробляти більше. Безгрошові шлунки, праця, яка не може бути використана для отримання прибутку, а отже, не може бути куплена, залишена на поталу смерті»[16] (Підкреслення в оригіналі).

Отже, голод при капіталізмі виникає не через технічну неспроможність суспільства прогодувати себе, а через божевілля системи прибутку.

«Якби Мальтус не розглядав питання так однобічно, — стверджує Енгельс у своїй «Критиці», — він не міг би не бачити, що надлишок населення або робочої сили незмінно пов’язаний з надлишком багатства, надлишком капіталу і надлишком земельної власності»[17].

Теорії Мальтуса в цьому відношенні були багато разів спростовані на практиці після його смерті. Мальтусові пророцтва про приреченість постійно підривалися подіями; розвитком сільського господарства, промисловості та науки, які дозволили суспільству збільшити родючість землі, підвищити продуктивність завдяки застосуванню технологій і техніки, а також виробляти більше з меншими витратами.

Навіть сьогодні, за оцінками гуманітарної кампанії «Дії проти голоду», виробляється достатньо їжі, щоб прогодувати весь світ — і все ж, за оцінками, 10% населення планети страждає від недоїдання і голоду.

Проблема полягає не в мальтузіанському перенаселенні, а в приватній власності та національній державі — двох фундаментальних бар’єрах, які стоять на шляху розвитку продуктивних сил; і які заважають нам сьогодні раціонально використовувати величезні ресурси суспільства, які натомість розкрадаються капіталістами заради прибутку.

Апологет паразитизму

Звинувачуючи в голоді та злиднях простих людей, Мальтус активно відволікав увагу від справжнього винуватця: капіталістичної системи. Маркс, у зв’язку з цим, описав Мальтуса як «безсоромного підлабузника панівних класів»[18], а його теорії — як «нову апологію експлуататорів праці»[19].

Перш за все, Мальтус захищав інтереси землевласників. Наприклад, у дебатах щодо Кукурудзяних законів (тарифів на імпорт зерна до Британії) Мальтус рішуче став на бік протекціонізму та поміщиків, на противагу прихильникам вільної торгівлі, таким як англійський класик економіки Давид Рікардо.

Більше того, вірний своєму віровченню, священнослужитель також використовував свої економічні теорії для виправдання існування власного паразитичного класу — захищаючи непродуктивне споживання церкви, аристократії та інших «дозвільних слуг».

Таке марнотратство суспільних ресурсів, запевняв він, не було марнотратством, а, навпаки, було необхідним для запобігання кризам і забезпечення постійного виживання капіталізму.

Маркс підсумовує економічні погляди Мальтуса наступним чином:

«Потрібні покупці, які не є продавцями, щоб капіталіст міг реалізувати свій прибуток і продати свої товари «за їхньою вартістю».

«Звідси випливає необхідність [за Мальтусом] для землевласників, пенсіонерів, синекури, священиків і т.д. не забувати про своїх лакейських слуг і наймитів»[20] (Підкреслення в оригіналі).

Одночасно, на думку Мальтуса, ми маємо і перенаселення, і недоспоживання; занадто багато ротів, щоб прогодувати, і занадто багато товарів, щоб продати; занадто мало виробляється, щоб утримувати безгрошові маси, і надлишок, який може бути вимитий тільки через обжерливість і жадібність заможних нероб і ледарів.


Вірний своєму віровченню, священнослужитель також використовував свої економічні теорії для виправдання існування власного паразитичного класу. 

«Ось і виходить, — підсумовує Маркс, відзначаючи іронію і лицемірство, — що автор брошури про народонаселення проповідує безперервне надмірне споживання і максимально можливе привласнення ледарями річного продукту, як умову виробництва»[21].

Цей кричущий парадокс в ідеях Мальтуса насправді виражає реальну суперечність, що лежить в основі капіталізму: перевиробництво.

Відповідаючи класичним економістам laissez-faire, таким як Адам Сміт і Жан-Батіст Сей, які вірили в раціональність і ефективність вільного ринку, Маркс показав, що капіталізм за своєю суттю схильний до криз — криз, що випливають з природи самої системи отримання прибутку.

Маркс пояснював, що прибутки капіталістів походять від неоплаченої праці робітничого класу. Робітники отримують менше вартості (у вигляді заробітної плати), ніж виробляють (у вигляді товарів). Отже, здатність капіталізму виробляти завжди випереджатиме здатність ринку поглинати все, що виробляється.

Результатом, як пояснювали Маркс і Енгельс у «Комуністичному маніфесті», є кризи, під час яких «спалахує епідемія, яка в усі попередні епохи здавалася б абсурдом, — епідемія надвиробництва».

«Суспільство раптом опиняється в стані миттєвого варварства; здається, ніби голод, всесвітня війна на знищення перекрила постачання всіх засобів існування; промисловість і торгівля, здається, зруйновані; а чому? Тому що існує занадто багато цивілізації, занадто багато засобів існування, занадто багато промисловості, занадто багато торгівлі»[22].

Маркс визнавав, що, хоча він і вважав пастора серійним плагіатором, економічні ідеї Мальтуса мали певну цінність, оскільки, «на відміну від жалюгідних доктрин гармонії в буржуазній політичній економії», преподобний «акцентував увагу на дисгармоніях».

Мальтус був радий проголосити протиріччя капіталізму, оскільки це слугувало вибаченням для аристократів та інших різноманітних п’явок у суспільстві, в чиїх інтересах він служив.

«Мальтус зацікавлений не в тому, щоб приховати суперечності буржуазного виробництва, а навпаки, щоб підкреслити їх, — стверджує Маркс. «З одного боку, для того, щоб довести, що бідність робітничих класів є необхідною (як це, власне, і є для цього способу виробництва), а з іншого боку, щоб продемонструвати капіталістам необхідність ситої церковно-державної ієрархії для того, щоб створити адекватний попит на товари, які вони виробляють»[23].

Старіюче населення чи стара система?

Отже, Мальтус засуджував бідних за те, що вони бідні. Але він, очевидно, не мав жодних проблем з тим, що багаті були багатими.

Те ж саме можна сказати і про сучасних прихильників Мальтуса. Ліберальні коментатори звинувачують найуразливіших у тому, що вони є тягарем для суспільства. Але ці ж лицеміри зручно ігнорують — або, що ще гірше, активно захищають — справжні жорна, які висять на наших шиях: мільярдерів і банкірів, які є нічим іншим, як витоком, і чия система прирікає мільйони людей на довічну агонію і працю.

Неомальтузіанці всіх мастей в цьому відношенні відіграють небезпечну роль, вказуючи пальцем на всіляких цапів-відбувайлів, коли мова йде про злочини і лиха капіталізму. Очікується, що мігранти та біженці потонуть у Середземному морі або Ла-Манші, наприклад. Нам кажуть, що країна «переповнена». Якщо «рій» іноземців буде допущений до наших берегів, то і без того перевантажені служби зазнають краху. Тим часом капіталісти потопають у прибутках.

Або візьмемо випадок з літніми людьми. За іронією долі, колись турбуючись про «демографічну бомбу», багато авторів, натхненних Мальтусом, сьогодні занепокоєні протилежним: люди не народжують достатньо дітей, що призводить до того, що суспільства скорочуються і старіють.

За оцінками ООН, жінки в усьому світі — з різних причин — народжують все менше і менше дітей. Як наслідок, прогнозується, що загальна кількість населення планети зросте з понад 8 мільярдів сьогодні до пікового рівня близько 10,4 мільярдів у 2083 році. За нижчих прогнозів народжуваності цей апогей впаде до 9 мільярдів у 2050 році.

У той же час, завдяки покращенню охорони здоров’я тощо, очікувана тривалість життя зростає. Загальним результатом є те, що суспільство швидко старіє.

Це має важливі економічні наслідки. Зокрема, «коефіцієнт залежності від старості», що вимірює кількість людей похилого віку по відношенню до населення працездатного віку (15-64 роки), повзе вгору. Іншими словами, зменшена робоча сила змушена утримувати більшу кількість пенсіонерів.

Це означає відносно меншу кількість робітників, які б стимулювали економічне зростання; меншу кількість робочої сили, яку капіталісти зможуть експлуатувати; меншу кількість платників податків порівняно із загальною кількістю населення, а також більші вимоги до державних витрат на державні пенсії та охорону здоров’я.

«Прийдешні значні і тривалі зміни в чисельності та характеристиках населення і робочої сили можуть підірвати економічне зростання, — попереджає Джордж Магнус, колишній головний економіст інвестиційного банку UBS, у своїй книзі «Епоха старіння». «Старіючим суспільствам доведеться з’ясувати, як отримати від держави загального добробуту більше витрат на старіння і як за це платити»[24].

Для Мальтуса проблема полягала в тому, що занадто багато бідних людей поглинали ресурси суспільства. Зараз нам кажуть, що це занадто багато людей похилого віку.

Аналогічно, у нещодавньому спеціальному звіті ліберальний журнал The Economist пророкує «японізацію» Заходу — тобто процес старіння, скорочення населення, що призведе до економічної стагнації та роздування державних боргів[25].

Автори журналу навіть припускають, що люди похилого віку можуть бути відповідальними за депресивну трясовину, в якій застрягла світова економіка, не тільки тому, що збільшення кількості літніх людей означає зростання коефіцієнта залежності та підвищення рівня державних витрат (на соціальне забезпечення та охорону здоров’я), але й тому, що пенсіонери, очевидно, сприяють «глобальному перенасиченню заощаджень».

Не дивно, що ці буржуазні автори навіть не думають проаналізувати справжні причини уповільнення світової економіки: не «надлишок заощаджень» в руках літніх людей, а на банківських рахунках мільярдерів.

Саме капіталізм — система, що страждає від надвиробництва та анархії — несе відповідальність за «світську стагнацію» та «перманентний спад», про які буржуазні економісти (такі як Ларрі Саммерс та Пол Кругман, відповідно) говорили до пандемії; а також за нестабільність та інфляцію, які зараз переслідують як правлячий клас, так і робітничий клас.

Справа в тому, що якби економіка рухалася вперед, а продуктивність праці зростала, то не було б проблеми з тим, що відносно менша кількість працівників повинна утримувати більшу кількість людей у похилому віці. Було б достатньо коштів, щоб забезпечити вищий рівень охорони здоров’я тощо. Насправді, гроші для цього вже існують, але вони просто лежать без діла у сховищах надбагатих.

Замість того, щоб звинувачувати бумерів у перевантаженні державного бюджету, ми повинні звинувачувати босів та їхню систему в тому, що вони перемелюють суспільство до стану, в якому воно перебуває. Проблема полягає не в розриві між поколіннями, а в класовому розриві.

Справжнє питання, яке слід поставити в цьому відношенні, полягає не в тому, «що нам робити з усіма цими старими людьми?», а в тому, «чому продуктивність застопорилася?».

Колапс і катастрофа

Вищезгадані цифри та прогнози щодо зростання населення завдають ще одного удару по аргументації Мальтуса та його учнів. Реакційний преподобний помилявся не лише щодо здатності людства трансформувати виробництво і таким чином прогодувати дедалі більшу кількість людей; він також помилявся щодо пристрасті людства до продовження роду.

Ніщо, наполягав Мальтус у своєму сумнозвісному есе, не може зупинити звичайних людей від неконтрольованого розмноження, як кроликів. І все ж ми бачимо, що з розвитком суспільства матеріальні зміни відбиваються на сім’ї, що призводить до загальної тенденції до зниження рівня народжуваності.

Чинників цього процесу багато: перехід від сільського господарства до промисловості, від села до міста; вихід більшої кількості жінок на ринок праці; створення держав загального добробуту, включаючи державну освіту та охорону здоров’я; більша доступність контрацептивів та знань про планування сім’ї; зміна суспільних поглядів, особливо в плані зменшення ролі релігії; і, що особливо актуально сьогодні, потенційні батьки не в змозі дозволити собі виховувати більше дітей (якщо такі є) через низьку заробітну плату та високі витрати на догляд за дитиною, оренду житла тощо.

Незалежно від точних причин, загальний результат в умовах сучасного капіталізму очевидний: розвиток продуктивних сил забезпечує матеріальний стимул і основу для того, щоб сім’ї мали менше дітей, водночас дозволяючи суспільству утримувати більшу загальну чисельність населення. Проте мальтузіанці, розглядаючи все, як вони це роблять, суто однобоко, забувають про цю реальність.

Те ж саме можна сказати і про видатних неомальтузіанців, таких як «Римський клуб» — об’єднання буржуазних академіків, інтелектуалів та організацій, які в 1972 році опублікували свою шокуючу доповідь «Межі зростання».

Актуалізуючи ідеї Мальтуса для комп’ютерної епохи, вчені Римського клубу змоделювали зміни в ресурсах і населенні планети, зробивши апокаліптичні прогнози тотального екологічного, економічного і соціального колапсу протягом 100-120 років.

Але, як заявив у відповідь критик Крістофер Фріман з Сассекського університету — автор книги «Моделі приреченості» — «Візьміть Мальтуса: «Введіть Мальтуса; витягніть Мальтуса»[26]. Іншими словами, будь-яка модель є настільки надійною, наскільки надійні її вхідні дані та припущення. А автори «Меж зростання» були повністю заражені мальтузіанськими упередженнями, які повністю спотворили їхні демографічні та екологічні прогнози.

Прогнозувалося, що населення і споживання продовжуватимуть зростати в геометричній прогресії, в той час як виробництво — особливо продовольства — буде намагатися встигати за ними. Обмежені ресурси вичерпуватимуться все швидше. І якщо голод не вб’є нас усіх, то забруднення точно вб’є.

Перш за все, як і Мальтус, дослідники Римського клубу не бачили перспективи прогресу. У їхніх рівняннях не було місця для якісних технологічних стрибків, для трансформацій у суспільстві та економіці, для класової боротьби.

Тому все, що вони могли рекомендувати, — це політику, спрямовану на досягнення «нульового зростання». Це мальтузіанська лінія, з якої походять сучасні ідеї «дегресії». У контексті капіталізму це означає режим перманентної економії.

І все ж Римський клуб мав рацію. Продовжуючи вести справи як завжди, людство мчить до жахливого майбутнього екологічних, економічних і соціальних криз, які можуть навіть загрожувати продовженню існування самої цивілізації.

Однак рішення лежить не в площині мальтузіанських засобів «позитивних перевірок», контролю за чисельністю населення чи обмежень на споживання, а в тому, щоб робітничий клас взяв владу в свої руки і раціонально планував виробництво в інтересах людей і планети.

Соціалізм або варварство

Марксисти не мають абстрактного морального погляду на те, що краще — більша чи менша кількість населення, чи люди повинні чи не повинні хотіти мати дітей.

Що ми заперечуємо, так це твердження мальтузіанців — як правих, так і лівих — про те, що звичайні люди повинні вмирати, страждати або миритися з погіршенням їхнього рівня життя, тому що суспільство, очевидно, не має ресурсів або виробничого потенціалу, щоб забезпечити гідне життя для всього населення планети і мільярдів інших людей.

Різноманітні бар’єри заважають переважній більшості мати справжній контроль над своїм життям. З одного боку, Верховний суд США — і реакційні уряди в інших країнах — позбавили мільйони жінок права не мати дітей. З іншого боку, капіталізм позбавляє мільйони жінок і чоловіків можливості мати дітей через відсутність доступних дитячих садків або житла.

Марксисти хочуть усунути всі ці перешкоди, надавши жінкам репродуктивні права та інші основні демократичні свободи, а також демократично плануючи економіку, щоб забезпечити гідне житло, повністю фінансовані державні послуги та пенсії, а також безкоштовні, соціалізовані заклади догляду за дітьми та людьми похилого віку для всіх.

Щоб досягти цього, нам потрібна революція, щоб замінити анархічні закони капіталістичного виробництва і приватної власності новими економічними законами, заснованими на раціональному соціалістичному плануванні, спільній власності та робітничому контролі. Як пояснює Енгельс:

«Так звана «боротьба за існування» набуває форми: захистити продукти і продуктивні сили, вироблені буржуазно-капіталістичним суспільством, від руйнівного, спустошливого впливу цього капіталістичного суспільного ладу, вирвавши контроль над суспільним виробництвом і розподілом з рук панівного капіталістичного класу, який став нездатним до цієї функції, і передавши його виробляючим масам — і це є соціалістична революція»[27].

Тільки таким чином ми можемо відвернути екзистенціальну кризу, що стоїть перед людством. Єдині варіанти, які стоять перед нами, — це соціалізм або варварство.

Посилання

[1] T Malthus, An Essay on the Principle of Population, Penguin Books, 1985, pg 72

[2] ibid.

[3] T Malthus, An Essay on the Principle of Population, Cambridge University Press, 1992, pg 249

[4] F Engels, The condition of the working class in England, Oxford University Press, 1993, pg 289

[5] R L Meek (ed.), Marx and Engels on Malthus, Laurence and Wishart, 1953, pg 67

[6] F Engels, “Outlines of a Critique of Political Economy” in Marx and Engels Collected Works, Vol. 3, Laurence and Wishart, 1975, pg 440 

[7] ibid.

[8] F Engels, “Dialectics of Nature” in Marx and Engels Collected Works, Vol. 25, Laurence and Wishart, 1987, pg 584

[9] R L Meek (ed.), Marx and Engels on Malthus, Laurence and Wishart, 1953, pg 174

[10] K Marx, Grundrisse, Penguin Books, 1973, pg 606

[11] K Marx, Capital, Vol 1, Bahribook, 2017, pg 876

[12] ibid.

[13] ibid.

[14] R L Meek (ed.), Marx and Engels on Malthus, Laurence and Wishart, 1953, pg 81

[15] K Marx, Capital, Vol 1, Bahribook, 2017, pg 876

[16] R L Meek (ed.), Marx and Engels on Malthus, Laurence and Wishart, 1953, pg 82

[17] F Engels, “Outlines of a Critique of Political Economy” in Marx and Engels Collected Works, Vol. 3, Laurence and Wishart, 1975, pg 438

[18] R L Meek (ed.), Marx and Engels on Malthus, Laurence and Wishart, 1953, pg 123

[19] ibid. pg 118

[20] K Marx, Theories of Surplus Value, Vol. 3, Laurence and Wishart, 1972, pg 22

[21] ibid.

[22] K Marx, F Engels, “The Communist Manifesto” in The Classics of Marxism, Vol. 1, Wellred Books, 2013, pg 8

[23] K Marx, Theories of Surplus Value, Vol. 3, Laurence and Wishart, 1972, pg 57

[24] G Magnus, The Age of Aging, John Wiley and Sons, 2009, pg xix-xx

[25] “Elderly populations mean more government spending”, The Economist, 5 October 2022

[26] P Neurath, From Malthus to the Club of Rome and Back, M.E. Sharpe, 1994, pg 96

[27] F Engels, “Dialectics of Nature” in Marx and Engels Collected Works, Vol. 25, Laurence and Wishart, 1987, pg 584

Чи ти комуніст?

Випуск 43 журналу «На захист марксизму» присвячений боротьбі за комунізм і має на меті надати низку важливих уроків з історії Радянського Союзу та невдалої німецької революції. Ми сподіваємося, що це послужить вихованню нового покоління комуністів, які сьогодні вступають у боротьбу. IDoM 43 доступний для замовлення вже зараз!

Кампанія «Чи ти комуніст?» Міжнародної марксистської тенденції дає чудові результати повсюди.

Наш успіх відзначають наші друзі, які, природно, в захваті. Так само, як і наші вороги, чиє невдоволення значно зростає, бо вони просто не можуть цього зрозуміти.

Це нерозуміння не важко пояснити. Ці люди абсолютно не розуміють суті періоду, через який ми проходимо, і тому перебуваємо в глибокій кризі.

У кризі і реформатори, і сталіністи. І їх об’єднує в цій безнадійній плутанині міріади сект, що кишать на периферії робітничого руху.

Саме їхнє ідеологічне банкрутство призвело до того, що всі самоназвані ліві «реалісти» опинилися в безладі. Їхнє презирство до теорії робить їх абсолютно нездатними розуміти реальні процеси, що відбуваються в суспільстві, та ефективно реагувати на них.

Як наслідок, вони зробили найпесимістичніші висновки з нинішньої ситуації.

У всьому цьому жалюгідному видовищі пораженства, скептицизму і деморалізації Міжнародна марксистська тенденція виділяється як організація, що твердо спирається на марксизм і ленінізм і приділяє серйозну увагу теорії.

Наша сила полягає в силі наших ідей. Ленін підкреслював, що без революційної теорії неможливо побудувати революційну організацію. Ця думка правильна на тисячу відсотків.

Справді революційна течія — це та, яка стоїть пліч-о-пліч з найбільш передовими елементами робітників і молоді. Вона поділяє їхній досвід — як поразок, так і перемог. У цьому ми нічим не відрізняємося від будь-якого іншого послідовного класового борця.

Лише в одному ми відрізняємося від усіх інших течій: у ясності нашої програми і перспектив, у здатності розуміти природу етапу, через який ми проходимо, і точно передбачити майбутню лінію маршу.

Маркс і Енгельс дуже чітко і лаконічно пояснили це в основоположному документі нашого руху — «Комуністичному маніфесті».

Хто такий комуніст?

Комуністи розуміють, що без повсякденної боротьби за досягнення при капіталізмі соціалістична революція була б неможливою

У розділі «Пролетарі і комуністи» ми читаємо наступне:

«У якому відношенні перебувають комуністи до пролетарів в цілому?

«Комуністи не утворюють окремої партії, протиставленої іншим партіям робітничого класу.

«Вони не мають жодних інтересів, відмінних від інтересів пролетаріату в цілому.

«Вони не встановлюють ніяких власних сектантських принципів, за допомогою яких вони формують пролетарський рух.

«Комуністи відрізняються від інших партій робітничого класу тільки тим, що: 1. в національній боротьбі пролетарів різних країн вони вказують і висувають на передній план спільні інтереси всього пролетаріату, незалежно від будь-якої національності. 2. На різних стадіях розвитку, які доводиться проходити боротьбі робітничого класу проти буржуазії, вони завжди і скрізь представляють інтереси всього руху в цілому.

«Комуністи, отже, є, з одного боку, практично, найбільш передовою і рішучою частиною партій робітничого класу кожної країни, тією частиною, яка штовхає вперед всі інші; з іншого боку, теоретично, вони мають перед великою масою пролетаріату ту перевагу, що ясно розуміють лінію походу, умови і кінцеві загальні результати пролетарського руху».

Інтернаціоналізм

У Маніфесті також підкреслюється, що комуністи є інтернаціоналістами. Комунізм або інтернаціональний, або ніщо. Боротьба проти капіталу переступає всі штучні національні кордони. Наше гасло: «Робітники всіх країн, єднайтеся!».

Сьогодні це ще більш необхідно, ніж за часів Маркса. Ми виступаємо за священну єдність робітничого класу, що стоїть вище всіх поділів за національністю, мовою, расою, кольором шкіри, статтю, статтю або релігією.

З цієї причини ми непримиренно виступаємо проти реакційного націоналізму, расизму, а також так званої політики ідентичності і будь-якої іншої отруйної ідеології, яка прагне розділити пролетаріат і відвернути його увагу від головної боротьби — класової боротьби за повалення капіталізму — єдиного способу скасувати всі форми гноблення і експлуатації.

Велика Жовтнева революція в Росії була здійснена під прапором пролетарського інтернаціоналізму. Але десятиліття сталінського бюрократичного виродження мали фатальний вплив на комуністичні партії в усьому світі. Лідери комуністичних партій відійшли від ідей Леніна, що призвело до катастрофічних результатів.

Тепер у них не залишилося нічого від комунізму, окрім порожньої назви. Більшість з них виродилися в простих реформаторів. Це спровокувало серйозні конфлікти з рядовими членами партії, які бажають захищати справжній комунізм. Настав час закликати до повернення до справжньої комуністичної політики: до політики Леніна.

Нинішні умови дозріли для таких змін. Світова криза капіталізму відкриває новий бурхливий період класової боротьби, який вимагає повернення до справді революційної та пролетарської інтернаціоналістичної політики.


Період відбору

Ті, хто мав ілюзії щодо лівих реформаторів, зараз повністю деморалізовані. Їм здається, що все втрачено, і вони витрачають весь свій час на нарікання на ситуацію, яка, на їхню думку, є безнадійною.

Багато хто зі старшого покоління заражений хворобою скептицизму та песимізму, від якої не існує протиотрути. Отже, більшість з них ні на що не придатні. Вони абсолютно сліпі до того, що насправді відбувається в суспільстві.

У чому ж тоді полягає справжній сенс періоду, який ми щойно пережили? Це був період підготовки, в якому значний прошарок робітників і молоді пройшов школу лівого реформізму і засвоїв кілька болючих уроків. Тому це був необхідний процес очищення від дискредитованих ідей і нещадного викриття обмежень лівого реформізму.

Але це готувало ґрунт для підйому справжньої комуністичної тенденції. Ми бачимо чіткі докази цього в багатьох країнах, в тому числі і в США. Зокрема, зростає кількість молодих людей, які дивляться за межі лівого реформізму, за межі Берні Сандерса, за межі Ципраса, за межі Корбіна.

Як наслідок, багато хто з найбільш просунутих молодих людей більше не бажає асоціюватися навіть зі словом «соціалізм», яке вони ототожнюють з боягузливою капітуляцією перед нинішньою системою. Вони шукають чистий прапор і чітку та неоднозначну відданість класовій війні та соціальній революції. Вони хочуть комунізму, і ніщо інше їх не влаштує!

Здебільшого вони прийшли до цих висновків інстинктивно. Вони не читали три томи «Капіталу» Маркса, або, можливо, навіть «Комуністичного маніфесту». Але вони є комуністами серцем і душею, які палко бажають брати активну та організовану участь у революційній боротьбі.

Тільки безнадійний педант буде ображатися на відсутність у них марксистської освіти. Ідеї можна легко почерпнути з книжок. Але просте книжкове навчання ніколи не забезпечить нас ентузіазмом і революційним духом, який є полум’яною душею пролетарського революціонізму.

Це надзвичайно важливий розвиток, з яким ММТ вдалося встановити зв’язок.


Бурхливий період

Період, в який ми вступили, буде періодом бурі і стресу. Об’єктивна ситуація не просто дозріла для соціалістичної революції, вона вже перезріла. Але через слабкість суб’єктивного фактору вона буде розтягнута в часі, з багатьма злетами і падіннями.

Буде багато досягнень і багато поразок. Але через усі ці події робітничий клас буде вчитися. Матеріальні умови готуються для швидкої зміни свідомості мас. Ми вже бачимо докази цього.


За що борються комуністи?

Якщо я запитаю вас, за що ми насправді боремося, ви, напевно, відповісте: ми боремося за роботу, за житло, за хорошу медицину, за пенсії і так далі.

Звичайно, всі ці речі необхідні. Але це лише базові умови існування. Це перший крок для створення нового суспільства. Але це лише перший крок. Справжня революція відбувається лише після того, як ці речі будуть досягнуті.

Суперечки навколо штучного інтелекту ставлять майбутнє капіталізму в найсуворіші умови. За капіталізму впровадження нових технологій неминуче означатиме знищення великої кількості робочих місць — не лише механічної праці, а й багатьох кваліфікованих і напівкваліфікованих професій. Це загрожує засобам до існування медсестер, бухгалтерів, навіть хірургів. Результатом будуть масові соціальні потрясіння.

Але з комуністичної точки зору ці інновації мають зовсім інше значення.

Протягом 10 000 років культура була монополією крихітної меншості. Переважна більшість була зведена до ролі рабів у тій чи іншій формі: «рубачів дерева і носіїв води», цитуючи Біблію.

Але при гармонійному соціалістичному плані виробництва застосування штучного інтелекту та інших нових технологій послужить революційній зміні умов життя. Вся важка праця може бути виведена з-під контролю, а робочий час може бути різко скорочений до абсолютного мінімуму.

Це забезпечить реальну матеріальну основу для досягнення справжньої емансипації людського роду. Різке скорочення робочого дня є передумовою справжньої культурної революції.

Вперше в історії перед масами будуть відчинені двері, щоб вони могли по-справжньому осягнути великі скарби культури, в яких їм було відмовлено.

Великий французький соціаліст-утопіст Шарль Фур’є визначив соціалізм як реалізацію потенціалу людського роду. Це те, за що ми боремося.

Наша мета — створити рай у цьому світі: новий світ, в якому життя набуде абсолютно нового сенсу. І вперше чоловіки і жінки зможуть піднятися до своєї справжньої гідності.

Це єдина причина, за яку варто боротися.

Ось чому ми — комуністи.

Лондон

9 вересня

Війна в Україні призводить до розколів у комуністичному русі!

Війна в Україні призвела до ряду розколів у комуністичних партіях в кількох країнах і спровокувала розділення серед них. Щоб рухатися вперед, необхідно повернутися до справжньої ленінської політики, щодо всіх питань.

Відразу ж після початку війни в Україні комуністичні партії по всьому світу зайняли різні позиції. На правому крилі руху декілька партій прийняли позицію більш-менш відкритої підтримки влади своєї власної країни та західного імперіалізму. Одним з особливо лицемірних прикладів цього є позиція Іспанської комуністичної партії (ПКІ). ПКІ є частиною іспанського коаліційного уряду із Соціалістичною партією (ПСОЕ). Віце-президент Іспанії Йоланда Діас та міністр Альберто Гарсон є членами партії, і генеральний секретар ПКІ також є секретарем стану.

Цей уряд твердо підтримує імперіалізм НАТО та надсилає зброю та допомогу в Україну. Але водночас ПКІ видає заяви, вимагаючи розпуску НАТО та відхиляючи війну в Україні. Навіть їхній чисто вербальний так званий «супротив» імперіалізму НАТО формулюється у термінах «миру» в абстракції, захисту «міжнародних установ» та «правопорядку міжнародного права».

Схожий підхід взяла Французька комуністична партія (ФКП), яка засудила вторгнення Росії в Україну як «порушення міжнародного права» та «порушення міжнародних угод». У тому ж дусі ФКП відстоює «стратегічну незалежність Франції», під такою фразою французька буржуазія видає свою претензію на незалежну роль у світовій арені. Більше того, закликаючи до «миру», ФКП повністю підтримує заходи економічних санкцій проти Росії, як щось таке, що не є частиною самої війни. Їхня вся позиція полягає в тому, щоб хвостити за французькою буржуазією, яка на початкових етапах війни також закликала до «мирних переговорів», намагаючись взяти трохи самостійну позицію відносно імперіалізму США.

Багато так званих комуністичних партій, які давно відкинули ленінізм, засліплені ідеєю «миру» в абстракції та «міжнародних установ», перш за все ООН.

Це дуже далеко від позиції Леніна щодо імперіалістичної війни. Ленін наголошував, що комуністи не пацифісти, оскільки існують війни, які ми вважаємо виправданими: війни національного визволення, проти імперіалізму та революційні війни. Оскільки війна — це наслідок імперіалізму, єдиний послідовний спосіб боротьби проти війни — це боротьба з імперіалізмом і капіталістичною системою, з якої вона виникає.

Гаслом Леніна під час Першої світової війни був не «мир», а «перетворити війну на громадянську війну». Це означає, що він закликав робітників боротися зі своїм власним правлячим класом. Він пояснював, що війна врешті-решт закінчиться, але імперіалістичний «мир» буде лише підготовчим періодом для подальших воєн у майбутньому. Тому, наполягав Ленін, єдиний спосіб досягти справжнього миру — це боротьба за соціалізм.

Що стосується «міжнародних інституцій», то Ленін і більшовики різко відкидали попередницю Організації Об’єднаних Націй, Лігу Націй, яку вони називали «злодійською кухнею» — тобто місцем, куди різні імперіалістичні держави приходили, щоб поділити награбоване.

Ленін вважав цей момент настільки важливим, що включив відмову від Ліги Націй до знаменитої 21 умови членства в Комуністичному Інтернаціоналі. Вони мали на меті очистити нову організацію від негідних опортуністичних елементів, які вступили до неї під тиском рядових членів: «без революційного повалення капіталізму ніякі міжнародні арбітражні суди, ніякі розмови про скорочення озброєнь, ніякі «демократичні» реорганізації Ліги Націй не врятують людство від нових імперіалістичних війн».

Позиція революційних марксистів у Першій світовій війні (назву «комуністичні» вони прийняли лише після війни) була підсумована у вислові Карла Лібкнехта: «Головний ворог робітничого класу — у себе вдома».

Від цього базового інтернаціоналістичного принципу відмовилися багато комуністичних партій по всьому світу, причому не тільки в тих країнах, які входять до НАТО або підтримують американський імперіалізм, а й по інший бік війни. Таким чином, Комуністична партія Російської Федерації (КПРФ) також зайняла ганебну шовіністичну позицію, некритично захищаючи Путіна і війну, яку він веде в інтересах російського правлячого класу.

Розкол на Міжнародній зустрічі комуністичних і робітничих партій у Гавані

Ця принизлива капітуляція призвела до відкритого конфлікту на 22-й Міжнародній зустрічі комуністичних і робітничих партій (IMCWP), яка відбулася в Гавані, Куба, 27-29 жовтня 2022 року. IMCWP — це щорічна конференція, яка була ініційована Комуністичною партією Греції (KKE) у 1998 році. Комуністичні партії з усього світу зустрічаються для обговорення, і конференція зазвичай закінчується спільною заявою, яка приймається консенсусом, а не голосуванням після дебатів.

Цього разу все було інакше. Хоча спільна заява і була прийнята, вона не стосувалася війни в Україні, а лише побіжно згадувалася. Заява закінчувалася словами: «Об’єднуємося в боротьбі проти імперіалізму і капіталізму!». Але майже 60 партій-учасниць були дуже далекі від єдності в цьому питанні.

Насправді, учасники зустрічі були різко розділені через війну в Україні. У своєму виступі Російська комуністична робітнича партія (РКРП) стверджувала, що війна Росії є «справедливою і оборонною», і що завданням комуністів є підтримка російської буржуазної держави, яка бореться «за придушення фашизму і надання допомоги національно-визвольній боротьбі в Україні».

КПРФ, зі свого боку, була справедливо звинувачена KKE у підтримці Путіна та його партії «Єдина Росія» і відповіла, що насправді це Путін підтримує їх! «Справа не в тому, що КПРФ «продемонструвала солідарність з «Єдиною Росією» і президентом Путіним», а в тому, що [Єдина Росія і президент Путін], в силу історичних імперативів, змушені йти тим шляхом, до якого КПРФ наполегливо закликала протягом більше трьох десятиліть».

Тому було прийнято дві окремі декларації щодо війни. Одна з них була запропонована Російською комуністичною робітничою партією (РКРП), Комуністичною партією Російської Федерації (КПРФ) та Комуністичною партією України (КПУ), яка в основному повторює аргументи російського правлячого класу на виправдання своєї інтервенції в Україну, приправляючи ці виправдання неабиякою дозою «комуністичних», «пролетарських» та «антифашистських» спецій. У ньому немає жодної спроби проаналізувати військові цілі російського капіталістичного класу, а також жодного слова критики на адресу Путіна та його реакційного капіталістичного режиму. Те, що це було запропоновано двома партіями, які називають себе «комуністичними» в Росії, є абсолютно скандальною капітуляцією перед соціал-шовінізмом. Ця заява була підписана 23 партіями-учасницями IMCWP і ще 12 організаціями, які не брали участі у зустрічі.

У відповідь була опублікована друга контрдекларація, підписана 24 партіями-учасницями IMCWP, зокрема, KKE, а також ще чотирма організаціями. Вона починається з опису війни як капіталістичної війни з обох сторін. Вона також заперечує будь-які твердження про те, що російський уряд має якесь відношення до антифашистської боротьби або прорадянських настроїв, правильно вказуючи на те, що Росія є капіталістичною країною, чого дехто, здається, неймовірно не розуміє:

«Російська Федерація, будучи буржуазною державою, лише номінально, в рамках буржуазного права, є спадкоємицею СРСР, тоді як вона не має нічого спільного з СРСР ні в базисі, ні в надбудові. За 30 років «незалежності» Російської Федерації було створено фінансово-монополістичний капітал, систематично знищувалися промисловість, освіта, охорона здоров’я, зростало безробіття, збільшувалася прірва між багатими і бідними, ліквідовувалися трудові права і демократичні свободи».

Друга резолюція також слушно критикує «мілітаризацію України, просування вкрай реакційної націоналістичної ідеології, розпалювання міжнаціональної ворожнечі, створення націоналістичних воєнізованих угруповань», а також придушення трудових і політичних прав. Але, мабуть, найцікавішою частиною резолюції є пункт п’ятий, який пояснює, як покласти край війні в Україні:

«Ми впевнені, що тільки український робітничий клас, об’єднаний з російським пролетаріатом і підтриманий робітниками всього світу, здатний зупинити імперіалістичну бійню. Українська, російська і світова буржуазія мобілізувала і озброїла робітників. Необхідно, щоб ця зброя була спрямована проти урядів війни, щоб перетворити імперіалістичну війну між народами на громадянську війну між класами. Тільки це дасть можливість робітничому класу покінчити з імперіалізмом як джерелом воєн і сформувати органи робітничої влади, а також перетворити ворогуючі держави в інтересах трудящих».

Це абсолютно правильно, і фактично є повторенням аргументів, висловлених Леніним під час Першої світової війни.

Примітно, однак, що в іспанській версії заяви, яка також опублікована на офіційному сайті IMCWP, весь цей розділ відсутній, замість нього йдеться про «негайні мирні переговори», «припинення вогню», «розслідування військових злочинів, скоєних усіма сторонами конфлікту» (без зазначення того, хто збирається проводити таке розслідування) тощо. Це суперечить англійській версії, яка коректно пояснює, що боротьба з імперіалізмом і війною є завданням робітничого класу.

Друга, інтернаціоналістична, резолюція починає коректну і гостру атаку на прихильників першої проросійської резолюції:

«Для комуністів усього світу ганебно і злочинно йти в фарватері урядів буржуазних країн і працювати в інтересах своєї національної буржуазії, підтримувати той чи інший блок буржуазних країн. Наше незмінне завдання — допомогти робочим усього світу усвідомити, що імперіалістичні війни не ведуть до визволення праці, навпаки, вони ще більше поневолюють її; що в імперіалістичному конфлікті робітничий клас не має союзників серед правлячих кіл, а тільки ворогів; що його друзями є тільки пролетарі, якої б національності вони не були».

Ми повністю з цим згодні. Звичайно, є певні зауваження до інтернаціоналістичної резолюції. Аналіз причин і характеру війни в першій частині дуже схематичний і нерозвинений. У ній нічого не сказано про роль американського імперіалізму та його провокаційного розширення НАТО на схід протягом 30 років; не розглядається реакційний рух Майдану 2014 року та встановлений ним режим тощо. Багато з цих пунктів пояснюються у спільній заяві Гаванської зустрічі, але інтернаціоналістична резолюція стала б сильнішою, якби вони були включені до неї.

Як не побудувати інтернаціонал

Це є симптомом серйозної проблеми в методі, який використовується для побудови МККЗР. Той факт, що партії, які повністю розходяться у поглядах, можуть підписати спільну декларацію, уникаючи спірних питань, навіть якщо вони є центральними для світової ситуації, а потім випустити дві додаткові заяви з протилежними поглядами, робить ідею створення міжнародної комуністичної організації фарсом. Насправді, IMCWP базується на дипломатії, а не на відвертій боротьбі ідей.

Слід також зазначити, що ряд партій, які підписали підсумкову заяву, займають суто буржуазно-пацифістську позицію, довіряють «міжнародним інституціям», і навіть деякі з них (як, наприклад, ІСРП в Іспанії) входять до складу урядів країн, що є членами НАТО і надсилають зброю та фінанси в Україну. ІСРП та іншим партіям, які поділяють подібну позицію, дозволили підписати спільну заяву Гаванської конференції IMCWP, в якій говориться про боротьбу за соціалізм, інтереси світового пролетаріату та просування марксизму і ленінізму, перебуваючи при цьому в проімперіалістичному уряді.

Навіть серед тих організацій, які підписали другу, більш принципову заяву, є багато лицемірства. Як інакше можна пояснити той факт, що Комуністичній партії Південної Африки (SACP), яка десятиліттями проводила двоступеневу політику і майже 30 років була частиною капіталістичного уряду АНК (уряду, який наказав силам безпеки відкрити вогонь по страйкуючих шахтарях на шахті Марікана, щоб захистити інтереси багатонаціональних власників шахт), дозволено робити заяву про те, що вони не мають жодних прав на свободу слова, на захист інтересів транснаціональних власників шахт) — дозволено поставити своє ім’я під резолюцією, в якій говориться, що «для комуністів усього світу ганебно і злочинно йти в фарватері урядів буржуазних країн і працювати в інтересах своєї національної буржуазії»?

Це було б немислимо в ленінському Комуністичному Інтернаціоналі. За життя Леніна було багато гострих дебатів, і були випадки, коли сам Ленін опинявся в меншості. Але йому ніколи не спадало на думку сказати: «Ну, ми можемо зробити спільну заяву, уникаючи полемічних питань, а потім кожна фракція може зробити свою окрему заяву з тих питань, з якими ми не згодні». Така процедура висміює саму ідею комуністичного інтернаціоналу, який має ґрунтуватися на демократичних централістських принципах, а не на «одностайності» і, тим більше, не на «консенсусі».

Гострота розколу, що стався на зустрічі в Гавані, є результатом війни в Україні, яка висунула на перший план важливі питання, а також методу приховування розбіжностей, що використовувався раніше на цих зустрічах ПКНВП.

На зустрічі також були присутні партії, які, як видається, не підписали жодної заяви щодо війни в Україні, зокрема, Комуністична партія Великобританії, Комуністична партія Франції, Комуністична партія Іспанії (КПІ) та Комуністична партія Куби, серед інших.

Суперечка на Гаванській зустрічі продовжилася низкою нападок партій-учасниць одна на одну, а також публічними заявами КПРФ, РКРП, KKE тощо. Розкол, виявлений на Гаванській зустрічі, мав серйозні наслідки для кількох партій-учасниць.

Він призвів до розколу в РКРП, особливо зачепивши її молодіжне крило та профспілковий фронт. Партія перетворилася на гузир. Соціал-шовіністична позиція керівництва РКРП щодо війни в Україні, яка прямо суперечила її заявам про відстоювання марксистських і ленінських принципів, зруйнувала її. Якщо раніше керівництво могло стверджувати, що стоїть лівіше КПРФ, то тепер воно зайняло точно таку ж шовіністичну позицію. Лицемірство і подвійні стандарти керівництва партії на публіці і по відношенню до своїх членів були остаточно оголені.

Розкол серед учасників IMCWP призвів до рішення, прийнятого KKE, розпустити Європейську комуністичну ініціативу, європейський еквівалент IMCWP, і, ймовірно, призведе до розпуску самої IMCWP на її майбутній зустрічі в Туреччині. Необхідно зробити висновки. Інтернаціонал може бути побудований лише на основі політичного роз’яснення і принципової згоди, а не дипломатії та пустих балачках

Так звана «Антиімперіалістична платформа”

Розкол серед комуністичних партій, який вийшов на перший план на зустрічі в Гавані, був передбачений формуванням так званої Всесвітньої антиімперіалістичної платформи (WAP), яку просувала Корейська партія народної демократії за участю кількох партій МКСВП. Організація Платформи, схоже, має багато ресурсів, і протягом одного року організувала п’ять міжнародних зустрічей, оплативши всі витрати (дві в Парижі, одну в Сеулі, одну в Белграді і одну в Каракасі).

Політична лінія цієї Платформи дуже чітко викладена в її засновницькій «Паризькій декларації». Основні тези такі: «не існує жодних економічних даних, які б виправдовували характеристику Китаю чи Росії як імперіалістичних»; «Росія, Китай і КНДР є об’єктами імперіалістичної агресії, оскільки вони становлять серйозну загрозу світовій гегемонії імперіалістів»; «ми повинні кинути виклик оманливій і небезпечній практиці певних сил, які називають себе «комуністичними» і «соціалістичними», які оголосили війну в Україні «міжімперіалістичним» конфліктом, де обидві сторони однаково агресивні і винні», — і навіть більше: «Росія і Китай, зокрема, здатні не тільки захистити себе від імперіалістичних знущань, але й допомогти малим або економічно слабким країнам, що розвиваються, постояти за себе і звільнитися від імперіалістичної колонізації та боргового рабства». І як наслідок цього, Платформа стверджує, що народ «повинен бути освічений» з цих питань, а антиімперіалісти повинні виступати за перемогу Росії і Китаю: «Перемога силам національно-визвольного та антиімперіалістичного опору!»

Групи, що беруть участь у цій платформі, є дивною сумішшю невеликих маоїстських сект, тітоїстських організацій, кількох італійських маргінальних угруповань тощо. РКРП, як правило, грає з ними в кішки-мишки. Беручи участь у зустрічах і публічно відстоюючи основні ідеї Платформи, вона утрималася від підписання декларації, намагаючись приховати свою причетність до неї.

Окрім деяких партій, які так чи інакше можна вважати лівими, в Платформі є й відверто реакційні організації. Серед них — Vanguardia Española, іспанська шовіністична секта, яка поєднує підтримку іспанської колонізації Америки з посиланнями на марксизм. Це не надто дивно. Як тільки ви відмовляєтеся від класової точки зору і стаєте на шовіністичну позицію, все стає можливим. Власне, одним з важелів розколу в РКРП став перехід її керівництва до спільної роботи з групою Лимонова, відверто фашистською Націонал-більшовицькою партією Росії. Тим часом «Комуністична» партія (Італія) Марко Ріццо (також входить до складу WAP) уклала передвиборчий альянс з людьми, пов’язаними з фашистською партією «Форца Нуова», і все це в ім’я «захисту національного суверенітету».

Також частиною Платформи є правляча партія Венесуели, PSUV, яка в останні роки проводить політику, протилежну тій, що призвела до всіх завоювань і досягнень боліваріанської революції за часів Чавеса. Її політика включає приватизацію заводів, які раніше були націоналізовані; відбирання землі у селян, щоб повернути її старим землевласникам; ув’язнення профспілкових активістів та впровадження жорстокого монетаристського пакету, щоб змусити робітників платити ціну за капіталістичну кризу.

Більше того, в останні місяці PSUV використовувала державний апарат для атаки на Комуністичну партію Венесуели (КПВ), яка дійшла до того, що Верховний суд усунув обране керівництво КПВ і замінив його спеціальною хунтою, що складається з безпартійних членів. Це було зроблено для того, щоб заволодіти виборчою реєстрацією партії.

З точки зору чисельності, так звана ВПД є досить незначною. Але позиції, які вона просуває, є більш поширеними, зокрема, ідея про те, що Китай і Росія певним чином є антиімперіалістичними і відіграють прогресивну роль у світових відносинах.

Чи є Росія та Китай антиімперіалістичними?

Ми детально розглядали ці питання в інших публікаціях (див.: Імперіалізм сьогодні і характер Росії та Китаю), але всім має бути зрозуміло, що обидві країни є капіталістичними. У Росії капіталізм був відновлений після 1991 року деградуючим керівництвом Комуністичної партії Радянського Союзу — бюрократичним прошарком, який не задовольнився отриманням величезних привілеїв від державної планової економіки, а натомість захотів перетворити себе на приватних власників засобів виробництва. Вони зробили це шляхом масового пограбування державної власності в ході реакційного процесу, який призвів до жорстокого падіння життєвого і культурного рівня, відкинувши робітничий клас на десятиліття назад.

Після періоду, коли новий капіталістичний правлячий клас повністю перебував під владою західного імперіалізму (як за єльцинських часів), він набув впевненості і почав відстоювати власні інтереси спочатку на регіональній (Грузія, Україна, Кавказ), а потім, хоча і в меншій мірі, на світовій арені (Сирія, Африка).

У Китаї процес реставрації капіталізму відбувався протягом тривалого періоду часу, коли «комуністична» партія залишалася при владі. Однак тепер вона обслуговує зовсім інші відносини власності: вже не планову, а капіталістичну економіку. Спочатку цей перехід відбувався шляхом допуску іноземного капіталу. Але поступово китайський капіталістичний клас почав відстоювати свої власні окремі інтереси під захистом китайської держави. Китай дедалі більше перетворюється на імперіалістичну державу, хоча й відносно слабку порівняно з імперіалізмом США. Він експортує капітал, який інвестує за кордон, щоб забезпечити джерела енергії та сировини, захистити свої торговельні шляхи, а також контролювати сфери інвестування та ринки збуту для свого експорту. У цьому процесі вона вступила в конфлікт з американським імперіалізмом, домінуючою світовою державою. У цьому полягає сенс торговельної та військової напруженості між ними.

Однак ми повинні мати почуття міри. Американський імперіалізм все ще залишається домінуючою силою у світі завдяки своїй економічній вазі та контролю над міжнародною фінансовою системою. Його військова міць є похідною від його економічної могутності та вищої продуктивності праці, якої він здатний досягти. Так, американський імперіалізм перебуває у відносному занепаді, але це лише відносний занепад. Так, Китай і, меншою мірою, Росія є висхідними імперіалістичними державами, але вони все ще набагато слабші за США.

Завдання комуністів полягає не в тому, щоб підтримувати один блок проти іншого, а в тому, щоб захищати інтереси робітничого класу всюди проти інтересів правлячого класу, в першу чергу нашого власного правлячого класу у себе в країні.

Розкол у Комуністичній партії Бразилії

Найбільш політично цікавим наслідком конфлікту між різними комуністичними партіями щодо війни в Україні є нещодавній розкол у Комуністичній партії Бразилії (КПБ), який був викликаний безпосередньо участю її керівництва у цих зустрічах Всесвітньої антиімперіалістичної платформи, що суперечить політиці партії, ухваленій на її останньому з’їзді.

Всередині КПК об’єдналася ліва опозиція, яка виступає проти політики підтримки інтересів капіталістичного правлячого класу Китаю і Росії. Колишній генеральний секретар ПКБ Іван Пінейро критично ставився до участі партії у зустрічах WAP і до заяв, зроблених на них керівництвом партії. Після того, як йому бюрократично заблокували можливість висловити свої критичні погляди всередині партії, він вирішив випустити публічний документ у червні.

Керівництво ПКБ відреагувало на зростаючу підтримку лівої опозиції в оточенні Пінейро, особливо сильну серед молоді партії, вдавшись до бюрократичних заходів та виключень. Ліва опозиція вимагала скликання партійного з’їзду, який давно назрів, щоб усі розбіжності можна було обговорити демократичним шляхом. Це було останнє, чого хотіла кліка в керівництві, оскільки вона боялася, що стане меншістю, якщо в її лавах відбудуться демократичні дебати. Ситуація досягла апогею наприкінці липня, коли керівництво вирішило виключити п’ятьох членів ЦК, включно з самим Пінейру, на надуманих підставах.

Замість того, щоб деморалізуватися, виключені перейшли у контрнаступ, оприлюднивши Маніфест про революційну реконструкцію ПКБ. Минали тижні, і все більше партійних, місцевих та регіональних організацій, осередків та організацій молоді (ОМ) заявляли про свою підтримку лівої опозиції та виступали на підтримку РР ПКБ. Як пояснює Іван Пінейро:

«Я вважаю, що початок війни в Україні став тим запобіжником, який спричинив цю інтенсивну поляризацію… вона змусила нас обговорювати питання, які багато хто з нас не хотів піднімати, включаючи характер китайської держави та актуальність імперіалізму, класову ілюзію так званої багатополярності, роль комуністів в умовах війни між національними буржуазіями, які перетворюють свої пролетарів на гарматне м’ясо, і яка невіддільна від міжімперіалістичних суперечок».

Правіша орієнтація керівництва ПКБ не обмежувалася лише міжнародними справами. Як зазначає ліва опозиція Піньейру, це йшло пліч-о-пліч зі зростаючою адаптацією до буржуазної демократії та уряду Лули, який є урядом відкритої класової співпраці. Той факт, що ПКБ отримує державне фінансування політичних партій на виборах, допомагає партійній бюрократії здобути певну незалежність від партійних рядів, зміцнюючи таким чином її реформістські тенденції.

Ми вітаємо боротьбу, яку веде вигнана ліва опозиція ПКБ, і їхні зусилля з революційної реконструкції. Ми знаходимося в дуже близькій згоді з товаришами з ключових питань міжнародної та національної політики, і це створює підґрунтя для братерської співпраці, як ми співпрацювали десять років тому, коли Пінейру був генеральним секретарем партії. Ця співпраця поширювалася і на питання України та боротьбу проти режиму Майдану в 2014 році. Звичайно, між нашими організаціями існують відмінності — це неминуче — але ми сходимося в одному фундаментальному питанні: ми твердо стоїмо на принципі пролетарської класової боротьби, проти будь-якої співпраці з буржуазією і будь-якої форми «сценізму», який відкладає соціалістичну революцію в далеке, далеке майбутнє.

Бунт молоді: назад до Леніна!

Суперечка щодо ставлення до війни в Україні була не єдиним елементом кризи ПКБ. Існує ще один елемент, який є спільним для кризи в низці інших комуністичних партій по всьому світу.

Останнім часом, особливо під час пандемії та локдауну, до партії приєднався прошарок молоді, яку привабила її комуністична назва. Це були свіжі, нові шари, просякнуті революційним духом, і вони незабаром вступили в конфлікт з керівництвом, яке не змогло запропонувати їм жодного натхнення чи політичної освіти. Деякі з нових молодих людей, яких вони завербували, стали досить популярними на різних платформах соціальних мереж завдяки своєму захисту ідей комунізму. Їхню популярність розглядали як загрозу для партійного керівництва, тому вони стали першими, до кого застосували бюрократичні заходи. Використання адміністративних заходів для вирішення політичних дебатів є чіткою ознакою керівництва, яке не довіряє власним ідеям.

Це явище — приплив молоді до комуністичних партій, привабленої назвою і символікою, неприйняття ними реформаторської політики і парламентського кретинізму керівництва та використання бюрократичних заходів для їх придушення — є досить поширеним. «Комуністична» партія Ріццо в Італії втратила свою молодіжну організацію. Молодіжний рух Конноллі (CYM) порвав з Комуністичною партією Ірландії на початку 2021 року після низки розколів і конфліктів. В Іспанії ІСРП щойно виключила все керівництво свого молодіжного руху UJCE і призначила спеціальне керівництво після того, як молодь виступила з різкою критикою реформізму керівництва ІСРП і була змушена замовкнути на останньому партійному з’їзді. Список можна продовжувати.

Щодо методів партійної демократії та демократичного централізму, то слід зазначити, що в багатьох випадках ця молодь стикалася з бюрократичними методами, характерними для сталінізму, які не мають нічого спільного з чистим прапором ленінського демократичного централізму. Поки Ленін був живий, у Комуністичному Інтернаціоналі та Російській партії процвітали дебати з багатьох різних питань: Брест-Литовські переговори, профспілкове питання, Нова економічна політика, Єдиний фронт, участь у парламенті та профспілках тощо. Це робило партію та Інтернаціонал сильнішими, а не навпаки.

Ми просимо тих товаришів, які є членами комуністичних партій, і які справедливо перейшли в опозицію, уважно вивчити ці питання, оскільки вони мають не лише історичний інтерес. Навпаки, вони надзвичайно актуальні для дискусій, що відбуваються сьогодні серед комуністичних партій про імперіалізм, характер Росії та Китаю, роль БРІКС та ідею так званого «багатополярного» світу.

Звичайно, дехто скаже: «Але ж ви троцькісти!». Так, ми троцькісти. Ми захищаємо ідеї і традиції Троцького, але вважаємо, що вони нічим не відрізняються від ідей і традицій Леніна. З усіх вищезгаданих питань (незалежність робітничого класу, протидія співпраці з буржуазією, пролетарський інтернаціоналізм, демократична централістична форма організації) після 1917 року між Леніним і Троцьким не було ніякої різниці.

Це правда, що багато з тих, хто називає себе «троцькістами», насправді капітулювали перед правлячим класом, а щодо війни в Україні зайняли зрадницьку проімперіалістичну позицію. Це стосується, наприклад, так званого Четвертого Інтернаціоналу, скандальне гасло якого — «санкції для Росії, зброю для України». Вони де-факто на одній стороні з натовським імперіалізмом, тобто власним правлячим класом, у цій війні.

Це не має нічого спільного зі справжніми ідеями Троцького і є результатом відмови від класової точки зору, так само, як ті «комуністичні» партії, які підтримують власний імперіалістичний правлячий клас, не мають нічого спільного з Леніним чи ленінізмом, незалежно від того, як вони себе визначають.

Ми твердо переконані, що з усіх цих питань, які сьогодні є ключовими для комуністів, необхідно порвати з реформізмом, шовінізмом і прийняти принципову точку зору робітничого класу. Тобто, необхідно повернутися до Леніна. Таким чином можна закласти основу для відновлення справжнього і революційного комуністичного інтернаціоналу, який може бути створений лише шляхом політичної боротьби, а не дипломатичних комбінацій.

Канада: овації нацисту в парламенті були не просто помилкою

Парламент Канади зробив піар-ляп століття, запросивши до Палати громад відомого нацистського колаборанта, влаштувавши йому овації стоячи. Безумовно, це був прикрий промах, але це було більше, ніж одинична помилка. Цей інцидент повністю висвітлив модель канадського імперіалізму, що полягає у відбілюванні українських фашистів; і повну тупість правлячого класу, засліпленого військовим божевіллям проти Росії.

22 вересня, після виступу президента України Володимира Зеленського, спікер Палати представників Ентоні Рота запросив зал поаплодувати 98-річному Ярославу Гуньці, який був запрошений на сесію в якості гостя. Рота описав цього чоловіка як українського «героя війни» часів Другої світової війни, «який боровся за українську незалежність проти росіян». 

Пізніше з’ясувалося, що Гунька у Другій світовій війні воював у складі дивізії «Галичина», яка була українським добровольчим підрозділом сумнозвісного Ваффен-СС. Центр вивчення Голокосту «Друзі Симона Візенталя» заявив, що дивізія «відповідальна за масові вбивства невинних цивільних осіб з таким рівнем жорстокості і злоби, який неможливо собі уявити». 

Ліберальна партія, зіткнувшись з цим величезним конфузом, тепер кидає Роту під автобус. Рота наполягає, що рішення запросити Хунку було його власним, і він вже оголосив про свою відставку через скандал. Але провина не повинна лежати виключно на Роті. Невже, запрошуючи Хунку, нікому не спало на думку перевірити його кандидатуру? Не потрібно бути доктором історичних наук, щоб знати, хто воював проти Росії під час Другої світової війни.

Невже з 338 депутатів парламенту жоден не провів цей зв’язок? Міністр фінансів Христя Фріланд закінчила Оксфорд зі ступенем магістра зі славістики! Не може бути й мови про те, що вона не знала. За всіма мірками, просто вражає, що така масштабна помилка взагалі могла статися.

Канадські провідні ЗМІ намагаються применшити значення цього інциденту, вважаючи його простою помилкою. Наприклад, оглядач Globe and Mail Ендрю Койн написав на сайті, раніше відомому як Twitter, що він «радий бачити, що всі сторони утримуються від політизації цієї прикрої ситуації». Так, ніби запрошення нациста до парламенту не є політичним за своєю суттю! А просто назвати це «прикрою ситуацією» — це ще більше применшити. Койн, схоже, вважає, що таке може статися з кожним, але можна з упевненістю стверджувати, що переважна більшість людей, які читають цю статтю, ніколи не були пов’язані з воєнним злочинцем. 

Насправді, це не перший випадок, коли канадський уряд закриває очі на нацистських колабораціоністів у країні. Після Другої світової війни федеральний уряд дозволив 600 колишнім бійцям дивізії «Галичина» оселитися в Канаді. Це рішення було виправдане тим, що вони пішли добровольцями на бік нацистів «не через любов до німців, а через ненависть до росіян і комуністичної тиранії». Після поразки Гітлера і початку холодної війни канадський уряд вважав комуністів реальною загрозою. 

Коли пізніше канадському уряду нагадали про присутність цих нацистів у Канаді, він продовжував виправдовуватися. У 1980-х роках відомий мисливець на нацистів і людина, що пережила Голокост, Саймон Візенталь надіслав уряду список із 217 колишніх членів дивізії «Галичина», які, можливо, проживають у Канаді. Подальші розслідування КККП та громадське розслідування 1986 року дійшли висновку, що нацистські колаборанти справді оселилися в Канаді. Однак жодне з розслідувань не рекомендувало депортації, оскільки федеральний уряд знав про нацистське минуле цих осіб, коли вони переїхали до країни, і оскільки «просто членство» в СС не є доказом скоєння воєнного злочину!

Неодноразово наполягаючи на діях і так і не побачивши їх, Візенталь врешті-решт дійшов висновку, що канадський уряд не має політичної волі для полювання на колишніх нацистів, і після цього відмовився повернутися до країни. 

Варто також вказати на численні пам’ятники, які існують по всій країні, присвячені нацистським колаборантам, зокрема один в Оквілі, два в Едмонтоні та вулиця в Гатіно, яка до 2015 року носила ім’я пронацистського вченого. Насправді, таких пам’ятників у Канаді так багато, що для їх переліку у Вікіпедії є ціла сторінка! 

Зв’язок уряду з українськими фашистами продовжується і сьогодні. Ще одним прикладом є не хто інший, як міністр фінансів Христя Фріланд. Фріланд неодноразово хвалилася своїм дідом, Михайлом Хом’яком, кажучи, що він «наполегливо працював, щоб принести свободу і демократію в Україну». Під час Другої світової війни Хом’як був редактором нацистської пропагандистської газети. Коли ця інформація вперше з’явилася, Фріланд назвала її «російською дезінформацією», але всі докази вказують на протилежне. Фріланд також була спіймана, коли позувала для фотографій з шарфом з українським ультраправим гаслом.

У війні проти Росії Канада активно підтримувала фашистські елементи в українській армії. На початку війни канадські чиновники зустрічалися з членами сумнозвісного батальйону «Азов» — неонацистського підрозділу, що входить до складу Національної гвардії України. Урядовці здебільшого ігнорували повідомлення про політичний характер батальйону і були більше стурбовані тим, як ця новина вплине на їхній публічний імідж, ніж чимось іншим. 

Дійсно, цей останній випадок нацистської апології в парламенті не є випадковістю, а випливає з логіки участі Канади у війні. 

Нинішнє військове божевілля і бажання згуртувати громадську думку навколо протистояння західного імперіалізму з Росією допомагають пояснити, чому жодній людині в уряді чи парламенті не спало на думку провести невелику перевірку біографії «українського ветерана» і чому всі вони плескали, як дресировані тюлені, при одній лише згадці про те, що він воював з росіянами. Це приниження для канадського імперіалізму є цілком заслуженим.

Чому Канада насправді займається Україною?

Весь цей галас відбувається в той час, коли Зеленський подорожує Заходом, щоб заручитися підтримкою свого контрнаступу на Росію. Цей контрнаступ виявився повним провалом, і він починає відчувати, що його союзники кидають його напризволяще. 

Країни НАТО вклали мільярди доларів у свою маріонеткову війну проти Росії, і їм стає все важче виправдовувати витрати на війну перед своїм бідним населенням. Є ознаки того, що США готують громадську думку до прийняття ідеї відмови від України. Перед поїздкою до Канади Зеленський отримав прохолодний прийом у Вашингтоні, де він отримав лише мізерні 325 мільйонів доларів нового фінансування.

Канада влаштувала йому теплий прийом і пообіцяла 650 мільйонів доларів нового фінансування, прагнучи показати своїм союзникам, що вона робить свій внесок у війну проти Росії. Яким би успішним був візит, якби Трюдо не підніс Путіну цю піар-перемогу на тарілочці! Безумовно, твердження Росії про вторгнення в Україну з метою денацифікації є чистою демагогією, і Росія має достатню кількість неонацистів у власній армії; але поблажливість України та Канади до фашистів, безумовно, не слугує викриттю цієї брехні.

Замість того, щоб досягти перемоги, Трюдо тепер виглядає клоуном на світовій арені, і він викрив лицемірство маріонеткової війни Заходу. Уряд завжди стверджував, що відправляє поставки в Україну, щоб допомогти захистити «свободу» і «демократію». Але якщо їхнє уявлення про «борців за свободу» включає людей, які воювали на боці Ваффен-СС, цього достатньо, щоб поставити під сумнів їхні мотиви. У той час як канадцям все важче зводити кінці з кінцями, уряд аплодує нацистам і витрачає сотні мільйонів на зброю, щоб послабити суперника на шахівниці імперіалізму.

Насправді Канада заохочувала і підтримувала цю війну заради своїх імперіалістичних союзників по НАТО, особливо Америки. Росія стала одним з головних ворогів на світовій арені для західних імперіалістичних держав. Ця війна насправді спрямована на те, щоб утримати Україну в лоні західного імперіалізму, щоб краще грабувати її, максимально послаблюючи Росію в цьому процесі.

Як би Канада не любила представляти себе «доброю» і «мирною» країною на світовій арені, вона є імперіалістичною державою. Вона готова використовувати будь-які засоби для просування своїх інтересів, навіть якщо це включає в себе заплющення очей на злочини живих монстрів, таких як Хунка і лідери батальйону «Азов». Будь-які заяви про те, що війна ведеться за «свободу», лише прикривають її справжню природу.

Саміт НАТО: Зеленський стукає, двері зачинені

Останній саміт НАТО у Вільнюсі його члени оцінюють як великий успіх і новий крок у процесі зміцнення військового альянсу. Треба відокремлювати факти від заяв прес-конференції. Якщо ви зазирнете в події, що відбуваються за лаштунками, ви зможете побачити справжні протиріччя, розбіжності та виклики, з якими стикається імперіалістична організація. Одним із ключових питань Вільнюського саміту було членство України в НАТО. Тижнями президент України Зеленський лобіював членів НАТО, щоб отримати тверді зобов’язання та чіткий графік приєднання своєї країни до альянсу. Цю позицію також підтримали країни Балтії та Велика Британія, але вона зіткнулася з опозицією США та Німеччини.

Остаточний текст декларації саміту дуже розчарував українського президента. У ньому дуже розпливчасто сказано: «Ми будемо в положенні надіслати запрошення щоб Україна приєдналася до Альянсу, коли союзники погодяться і умови будуть виконані. На практиці були додані додаткові умови, які раніше не згадувалися. Крім того, ці «умови» не визначені, окрім загальних розмов про «потрібні додаткові демократичні реформи та реформи сектора безпеки».

Що це значить? Теоретично всі погоджуються, що Україна «стане членом НАТО», правда полягає в тому, що це зобов’язання, яке було взято на Бухарестському саміті НАТО… 15 років тому, у 2008 році! На практиці, як підкреслив президент США Байден напередодні зустрічі, Україна не може приєднатися до НАТО, поки йде війна і поки частина її території є предметом суперечок, оскільки це призведе – згідно зі статтею 5 договору альянсу – до прямого конфлікту між НАТО та ядерною Росією.

Нечіткі зобов’язання

Згідно з повідомленнями ЗМІ про кулуарні дискусії, саме США та Німеччина наполягали на тому, щоб пом’якшити формулювання щодо членства України, щоб зробити його більш розпливчастим. Відповідно до Bloomberg: «Попередні проекти комюніке пропонували більш чіткий шлях до приєднання України, але Байден і канцлер Олаф Шольц побоювалися зайти занадто далеко. Їхні команди вимагали змін в останні дні перед самітом, чим засмутили багатьох інших європейських країн, а також українців».

Почувши про це, Зеленський у Twitter розкритикував формулювання запропонованої заяви. «Україна теж заслуговує на повагу, – сказав він, – ми отримали сигнали, що без України обговорюються певні формулювання… Про запрошення стати членом НАТО, а не про членство України». Це, додав він, є «безпрецедентним і абсурдним, коли не встановлені часові рамки ні для запрошення, ні для членства України». У дуже гнівному тоні він зазначив: «При цьому додаються розпливчасті формулювання про «умови» навіть для запрошення України». Його висновок: «Схоже, немає готовності ні запросити Україну до НАТО, ні зробити її членом Альянсу».

Звісно, ​​Зеленський майстерно використовує ЗМІ, і значною мірою цей вибух був спрямований на тиск на членів НАТО, щоб вони змінили заяву. Вони цього не зробили. З іншого боку, ймовірно, український президент також намагається створити прецедент на майбутнє. Якщо реальність війни змушує його потрапити в ситуацію, в якій він повинен обміняти території на якийсь мир або заморожений конфлікт, він може обернутися і сказати: це союзники не дали нам засоби для перемоги росіян.

Міністр оборони Великобританії Бен Уоллес, не відомий своєю дипломатичною витонченістю, спростував Зеленського, заявивши, що Україна повинна виявляти більше «вдячності» і що Великобританія не є їхньою «службою доставки зброї Amazon». Ця заява показує, окрім браку розуму пана Уоллеса, справжнє зарозуміле ставлення імперіалізму до України. «Ви боретеся за всіх нас і захищаєте наші цінності, — кажуть їм, — але ви повинні сказати «спасибі» за привілей, що ви можете відправити своїх дітей помирати на передовій за нас». А точніше, «мовчи, слуга, і знай своє місце».

Те, що Воллес сказав публічно, інші західні лідери сказали Зеленському в приватному порядку. Відповідно до Bloomberg: «За вечерею у Вільнюсі… інші лідери передали Зеленському чітке повідомлення, за словами однієї присутньої особи. Треба охолонути…», – сказали Зеленському». [наш курсив]

Відкинувши у далеке майбутнє питання про членство України в НАТО, західний імперіалізм потім зробив кілька пропозицій на інших фронтах, щоб пом’якшити удар. Група G7 виступила із заявою, в якій пообіцяла Україні гарантії безпеки після війни. Це, по суті, посилює повідомлення про те, що Україна не стане членом НАТО, оскільки якби вона була членом НАТО, на неї автоматично поширювалося б зобов’язання щодо взаємної самооборони в статті 5 договору про альянс. Ці альтернативні гарантії безпеки порівнюють із гарантіями між США та Ізраїлем, де останньому пропонують військову та фінансову допомогу, але немає зобов’язань безпосередньо брати участь у реальній війні.

Ще однією кісткою, кинутою Україні з метою пропаганди, стало створення та перше засідання Ради Україна-НАТО. Це, власне, нічого нового, а лише ребрендинг Комісії Україна-НАТО, яка була створена у 1997 році. Ящик старого вина в новій пляшці.

Поки що заплутано.

Стосовно реальної негайної допомоги теж є проблеми. Європа та США не можуть виробляти боєприпаси достатньо швидко, щоб задовольнити потреби української армії, яка зараз потрапила у війну на виснаження, яка триває вже понад 500 днів. Від початку контрнаступу українці витрачають боєприпаси ще швидше, не йдучи на прорив. Військові підрядники остерігаються розширення потужностей, якщо тільки держави не запропонують їм тверді середньо- та довгострокові контракти. Крім того, поточні виробничі потужності знаходяться на межі.

Саме це підштовхнуло Байдена прийняти рішення доставити в Україну касетні бомби, єдині великі запаси боєприпасів, які їм ще належить використовувати, з очевидних політичних причин. Це розділило думку серед капіталістичних партій у США та їхніх союзників у Європі, а Німеччина висловила своє занепокоєння. Звичайно, це все дуже лицемірно. Касетні боєприпаси застосовувалися у війні в Україні з першого дня як з боку Росії, так і з боку України. Дійсно, за даними Human Rights Watch, Київ використовував їх до нинішньої війни, в тому числі в густонаселених районах Донецька у 2014 р. Ні США, ні Росія, ні Україна не є підписантами договорів про заборону їх використання.

США ніколи не вагалися у використанні технічно «незаконної» зброї в попередніх імперіалістичних авантюрах. Справжня суть, яку виявила суперечка щодо касетних боєприпасів, полягає у величезному тиску на запаси зброї та боєприпасів західних імперіалістів через продовження війни в Україні. Місяцями ми отримували щоденну порцію історій про те, що російські резерви вичерпані і що її військові зусилля от-от проваляться. Зараз ми з’ясували, що фактично західні запаси вичерпані.

Крім того, надсилання касетних боєприпасів є дещо відчайдушним вчинком з боку США. Це дуже ненадійний тип бомби. За дослідженням Нью-Йорк Таймс, його відсоток відмов досягає 14 відсотків. Навіть якщо залишити осторонь високу кількість втрат серед цивільного населення від касетних бомб і той факт, що бомби, що не розірвалися, залишаються на землі, спричиняючи загибель цивільного населення протягом наступних десятиліть, неважко зрозуміти, що якщо Україна колись використовувала їх для значного послаблення укріплену російську оборону, коли українським солдатам нарешті вдасться здійснити прорив, їм доведеться просуватися по місцевості, усіяній нерозірваними снарядами.

Правда полягає в тому, що розрекламований український контрнаступ, який триває вже шостий тиждень, досяг дуже небагато. Контрнаступ важливий не лише з суто військової, а й перш за все з політичної точки зору. Зрозуміло, що імперіалізм США та його європейські союзники дедалі більше відчувають тиск щодо вартості війни. Якщо Україна не зможе продемонструвати чіткий прогрес або принаймні перспективу прогресу на полі бою, апетит до продовження поставок обладнання, боєприпасів тощо на мільярди доларів, фунтів стерлінгів і євро висохне.

Також Байден вже вступає в наступний виборчий цикл у США, де важливим фактором буде питання грошей, витрачених на боротьбу з Росією в Україні. Якщо до зими на фронті не відбудеться суттєвих змін, то тиск на переговори знову посилиться.

Відсутність зобов’язань щодо членства в НАТО, але з продовженням військової та фінансової допомоги, серед постійних суперечок щодо нових типів зброї, що постачається, підкреслює фундаментальну рису цього конфлікту. Військові цілі США (рішуче послабити Росію, але не перерости у відкритий конфлікт між НАТО і Росією) не збігаються з заявленими цілями України (повна військова перемога з витісненням Росії з усіх окупованих територій, включаючи Крим). У якийсь момент цей поділ може перерости у відкритий конфлікт.

Зрада курдів

Інший важливий крок, зроблений на саміті НАТО, стосувався членства Швеції. Оскільки про це вперше було оголошено на Мадридському саміті (див. «Саміт НАТО: Китай у перехресті прицілу»), Туреччина використала той факт, що рішення вимагало одностайного голосування, як важіль для того, щоб добитися поступок від своїх «партнерів».

По-перше, це змусило Швецію співпрацювати в судовому переслідуванні Туреччиною курдських організацій (як пов’язаних із РПК, так і сирійських YPG); по-друге, вона вимагала припинення ембарго Швеції на постачання зброї Туреччині; і, нарешті, вони хотіли, щоб США відновили продажі винищувачів F16 і комплектів для модернізації винищувачів F16, які були призупинені, коли Туреччина придбала російські системи ППО.

Ердоган — умілий маніпулятор, і він переконався, що максимально затягнув процес, щоб отримати задоволення всіх своїх вимог… а потім додав ще одну: членство Туреччини в ЄС. Таким чином, напередодні саміту відбувся тристоронньої зустрічі між НАТО, Швецією та Туреччиною, яка опублікувала заяву піддатися шантажу Ердогана. Заява одночасно скандальна і варта того, щоб її довго цитувати.

«З моменту останнього саміту НАТО Швеція і Туреччина тісно співпрацювали, щоб вирішити проблему занепокоєння Туреччини щодо безпеки. Як частина цього процесу, Швеція внесла поправки до конституції, змінила закони, значно розширила свою антитерористичну співпрацю проти РПК і відновила експорт зброї до Туреччини, усі кроки, викладені в Тристоронньому меморандумі, узгодженому в 2022 році» [курсив наш].

Прочитайте це ще раз. Мила, демократична скандинавська Швеція не тільки продала курдів вниз по річці в обмін на членство в агресивному військовому імперіалістичному альянсі, але й дійшла довнесення змін до своєї конституції (відмова від юридичних заперечень і швидке відстеження процесу) змінив свої закони. Це випадок підходу Граучо Маркса до принципів: «вони мої, але якщо вони вам не подобаються, у мене є інші».

Що стосується відносин між ЄС і Туреччиною, заява також змушує Швецію:

«Швеція активно підтримуватиме зусилля, спрямовані на пожвавлення процесу вступу Туреччини до ЄС, включаючи модернізацію Митного союзу ЄС-Туреччина та лібералізацію візового режиму».

Вся ця мерзенна справа дуже повчальна, оскільки вона розкриває справжній зміст буржуазної імперіалістичної дипломатії. На поверхні завжди є демократичне, гуманітарне та міжнародне прикриття для прийнятих рішень. Насправді переважають голі особисті інтереси, прибутки та захист капіталізму вдома та за кордоном.

Європейський Союз без жодних сумнівів досяг угоди з Ердоганом про те, щоб він охороняв кордони блоку та не пропускав мігрантів. Національний гніт курдів у Туреччині не входив у їхні розрахунки. Коли американський імперіалізм вирішив використати сирійських курдів у своїх цілях, усі розмови були про національне гноблення. Швеція наслідувала цей приклад. Коли вони перестали бути корисними, їх покинули напризволяще в обмін на угоду з могутнішою Туреччиною.

Це має служити попередженням усім, хто плекає будь-які ілюзії, що американський імперіалізм захищає національний суверенітет у війні в Україні.

Крім того, за два дні до відкриття саміту США пообіцяли продати винищувачі F16 і комплекти модернізації, які потрібні Туреччині, уклавши угоду. Іншою стороною цієї огидної угоди є спосіб, у який Туреччина використовує суперництво між різними імперіалістичними державами (у цьому випадку США та Росією), щоб спробувати збалансувати одну проти іншої та отримати найкращу з можливих угод (системи протиповітряної оборони від однієї сторони проти винищувачів іншої, у цьому випадку).

Маючи справу з Росією та Китаєм

Нарешті, варто згадати про що йде мова у підсумковому комюніке саміту НАТО, який є продовженням нового документа Стратегічної концепції НАТО, затвердженого на Мадридському саміті. Використовуючи цинічну термінологію про «демократичні цінності», «права людини», «наші спільні цінності» та «світовий порядок, заснований на правилах», НАТО дуже чітко говорить: «Росія та Китай є нашими ворогами, і ми повинні активізуватися, щоб зіткнутися з ними». Так багато про «чисто оборонний» альянс, який «нікому не загрожує».

Хоча в назві організації згадується Північна Атлантика, у заявах саміту перераховуються регіони світу, які є важливими для НАТО або мають «стратегічний інтерес», включаючи, але не обмежуючись, Близький Схід, Африку, Північну Африку та Сахель, Індо-Тихоокеанський і навіть космос! Усі ці сфери мають бути охоплені тим, що НАТО описує як «підхід на 360 градусів». Іншими словами, за її власним визнанням, НАТО хоче контролювати Весь світ (і за його межами).

Цим вона конфліктує з Росією та Китаєм. Перший описується як такий, що «збільшив своє військове нарощування та присутність у багатьох областях у регіонах Балтійського, Чорного та Середземного морів, а також зберігає значні військові можливості в Арктиці». НАТО скаржиться на «більш напористу позицію Росії, нові військові можливості та провокаційну діяльність, у тому числі поблизу кордонів НАТО, а також на її широкомасштабні навчання без попередження та «миттєві дії», які, за їх словами, «продовжують загрожувати безпеці євроатлантичної зони».

Іншими словами, НАТО визнає російський імперіалізм і його «більш наполегливу позицію» як загрозу власним імперіалістичним інтересам у кількох регіонах світу.

Стосовно Китаю в документі йдеться, що його «заявлені амбіції та політика примусу кидають виклик нашим інтересам, безпеці та цінностям». У заяві додається, що: «КНР використовує широкий спектр політичних, економічних і військових інструментів, щоб збільшити свій глобальний слід і проектну потужність». Пізніше він звинувачує Китай у прагненні «контролювати ключові технологічні та промислові сектори, критичну інфраструктуру, стратегічні матеріали та ланцюги поставок», а також у використанні «свого економічного впливу для створення стратегічної залежності та посилення свого впливу».

НАТО каже: «Китай є імперіалістичною державою». Вона діє так само, як і ми, і ми не готові цього допустити». Вони особливо стурбовані зростаючою російсько-китайською співпрацею (яка була значно посилена західними санкціями проти Росії): «Поглиблення стратегічного партнерства між КНР і Росією, та їхні взаємні спроби підірвати заснований на правилах міжнародного порядок суперечать нашим цінностям та інтересам».

На випадок, якщо когось хвилює агресивна воєнна мова заяви саміту НАТО, союзники поспішають додати, що вони будуть: «просувати гендерну рівність та інтегрувати гендерні перспективи… в усе те, що ми робимо», а також «передані політичним і військовим структурам і об’єктам НАТО значному скороченню викидів парникових газів»; та «сприяти боротьбі зі зміною клімату шляхом підвищення енергоефективності, переходу на чисті джерела енергії». Ось ти де! Західний імперіалізм тепер інтегруватиме гендерні аспекти під час вторгнення на чужу землю та використовуватиме чисту енергію під час зміни режиму! Що ще можна побажати?

Висновок із усього цього полягає в тому, що держави-члени повинні збільшити військові витрати навіть понад узгоджену ціль у 2 відсотки ВВП: «У багатьох випадках, будуть потрібні витрати понад 2 відсотки ВВП щоб усунути існуючі недоліки та виконати вимоги в усіх сферах, що випливають із більш спірного розпорядження про безпеку» [курсив наш].

Це голос США, який вимагає від своїх партнерів більше сприяти цій імперіалістичній політиці переозброєння, щоб не відставати від Китаю та Росії. Америка вже витрачає майже 3,5 відсотка ВВП на оборону, тоді як більшість інших членів НАТО витрачає лише близько 1,5 відсотка.

Тут ми чітко бачимо пріоритети класу капіталістів. Нещодавній бюджет Німеччини є яскравим прикладом із масштабними скороченнями на суму 31 мільярд євро, що особливо сильно вдарило по видатках на освіту, охорону здоров’я, догляд за дітьми та іншим видаткам соціального забезпечення, але заощадило лише на оборону.

Американський імперіалізм через НАТО готується захищати інтереси своїх багатонаціональних капіталістичних компаній, конкуруючи з імперіалістичними інтересами Китаю та Росії. Від робітничого класу в усьому світі, як завжди, вимагатимуть платити.

Єдиний спосіб врятуватися від кошмарної перспективи міжімперіалістичних конфліктів, війни та нападів на життєвий рівень і права трудящих — це покласти край цій гнилій капіталістичній системі. Тим, хто каже: «Ми хочемо миру», ми відповідаємо: «Боріться за соціалізм!»

2023 р.