Усталость от войны

Экономическая разруха 

В каком экономическом состоянии оказалась Украина под конец 2023 года? Очевидно, что военное вторжение в феврале 2022 стало большим ударом для экономики в Украине. В 2023 году на рабочий класс Украины свалилось очень большое количество экономических невзгод, масштабы которых мы и попытаемся тут оценить. В 2023 году Украина столкнулась с нехваткой квалифицированных работников, огромной задолженностью, ростом цен, безработицей и низким промышленным ростом. 

Пережив сильный удар в 2022-м году, в 2023-м году смогла выжить за счет вливания огромных денег со стороны западного империализма, которая старается, чтобы украинская армия вела войну как можно дольше. Госдолг Украины в 2023-м году составил около 140,8 млрд долларов. Наряду с высоким долгом, который будут выплачивать именно украинские рабочие, соседствует трудная ситуация на рынке труда. По данным нацбанка, безработица в Украине выросла на 45% и сохраняется дефицит рабочей силы, особенно, в строительных и перерабатывающих отраслях. В связи с войной и мобилизацией, огромное количество людей приняли решение бежать с Украины, по данным ООН, 14 июня только в одной Европе было зарегистрировано 4,9 млн беженцев. Также, по данным госстата, средняя зарплата номинально увеличилась на 15,1%, однако, инфляцию и ее последствия она никак не перекрыла. Однако, это все не мешало государству в 2023-м повышать тарифы, оправдываясь обстрелами или чем-то, а, на самом деле, просто занимались перекладыванием бремя долгов электроэнергетических компаний на самих рабочих. Ко всему прочему, война не мешала руководству Украины и РФ договариваться о продаже полезных ресурсов (как топливо, титан и другие) и вести торги, о чем говорилось в той же западной прессе и в других источниках, несмотря на все заявления о разрыве всех экономических связей с Россией. Лицемерие здесь трудно не заметить.

Такая ситуация не мешала многим из элиты проворачивать темные схемы с гуманитаркой, заниматься коррупцией в армии при мобилизации и покупать роскошные дома, устраивать дорогие вечеринки и ездить на иномарках, пока многие живут в тотальной нищете под страхом быть посланным на смерть. Украинские рабочие, молодежь и студенты находятся сейчас в таком положении, в котором они не могут порой обеспечить себя предметами первой необходимости, не могут найти работу и ели-ели сводя концы с концами, пытаться оплатить очередной коммунальный счет. Украинских рабочих сейчас уничтожает не только русский империализм, который в интересах путинской олигархии вторгся на территорию Украины, кинув множество людей на мясо, но и украинское государство, которое в условиях экономической разрухи проводит и дальше анти-рабочую политику в интересах элиты, а также западные “партнеры”, которые ничем не отличаются от своих русских конкурентов и абсолютно точно так же насаждают свой контроль во всех областях жизни украинского общества.

Провал контрнаступления

Весь 2023-й год начинался с оптимистичных прогнозов о том, что вот-вот и скоро будет та самая победа. По заявлениям многих лиц украинского государства (таких как Кирилл Буданов, Подоляк, Зеленский) ВСУ еще летом должно было быть в Крыму, однако, этого не случилось. Мы не будем здесь разбирать то, с чем был связан этот провал, потому что мы не военные аналитики и не имеем достаточно данных, чтобы судить об этом точно, война является, в первую очередь, игрой живых сил, исход которой не может быть до конца известен. Мы хотим обратить больше внимания на то, какие последствия мы получили после затягивания конфликта и к каким изменениям в Украине это привело.

Для начала, нужно рассмотреть, что произошло с украинской армией в течении 2023-го года. Из-за того, что вся профессиональная армия Украины, как и армия России, оказалась вырезана, то что России, что Украине пришлось проводить мобилизацию и втягивать в войну обычных людей из масс, которых просто кидали без нормальной подготовки и вооружения в кровавое болото с трупами, например, на бахмутскую мясорубку. Солдат в армии Украины просто стал полностью безвольной игрушкой в руках военного руководства, которую легко можно заменить другой. С принятием т. н. “Закона Залужного”, который усиливал контроль военного руководства и попирал права солдатов, ситуация стала только хуже. Военный командир в Украине может выдать совершенно любой чудовищный приказ, а за его невыполнение наказывать тюремным сроком или другими вещами. В конечном счете, война в Украине перешла из активной фазы, в которой Украина могла добиться победы на харьковском и херсонском фронта, в более затяжную фазу, в которой массы кидали на смерть по минному полю.

Когда война коснулась непосредственно самих масс, то патриотичные лозунги и громкие лозунги уже переставали работать. Многие люди начали уставать от войны, видеть всю ложь и абсурдность риторики представителей правящей элиты в Украине и в России, потому что они живут с угрозой в один день быть брошенным умирать ради интересов будь-то русской путинской элиты, украинских олигархов и западных капиталистов. Вторжение два года назад дало толчок националистическому рвению, которое охватило слои населения, ранее скептически настроенные или находившиеся в явной оппозиции к правительству. Что касается подлинного рвения, то оно все еще в значительной степени сохраняется в западных регионах, но чем ближе люди к линии фронта, тем больше они хотят забыть об этом как о страшном сне. 

Война только усилила все социально-экономические и политические противоречия в украинском обществе. Уже в этом году происходили некоторые акции, забастовки работников и даже конфликты внутри самой украинской элиты. Чем дальше это будет продолжаться, тем больше это будет вызывать гнева в массах, чего бояться элиты, потому что это угрожает их господству. Однако, все меньше и меньше у них получается в своих “телемарафонах” делать вид, что все хорошо и удерживать ситуацию под контролем. Война ускоряет все противоречия, поэтому с каждым днем затягивания войны, готовится почва для социального взрыва. Это не отражается сразу в классовой борьбе, но это те трещины, которые необходимы для того, чтобы борьба проросла. 

Бонапартизм по-украински

Также не без изменений остался политический режим Украины. Так как с войной само существование украинского режима ставилось под вопрос, то иначе и не могло произойти. Какие же изменения произошли в политическом режиме? Государство, как известно, это орудие для угнетения и эксплуатации бедных классов в обществе, то есть, государство так или иначе, но служит интересам крупной элиты, которая в своих руках держит все фабрики, заводы, офисы и т. д. Но в некоторые исторические периоды, отношение между государством и правящими классами изменяется. Когда государство начинает становится над своим правящим классом и отдаляться от общества, держа все в жесткой хватке, марксисты называют бонапартизмом. Каждый бонапартизм имеет свою специфику, и здесь мы описываем украинский вариант.

Если в Украине до войны всем в ней управляли представители крупных олигархических кланов, которые сформировались после 90-х во время становления капитализма в Украине, которые ставили лояльных чиновников в интересах своего бизнеса, то такая ситуация начала изменяться. Через весь 2023-й год мы наблюдали как происходили различные кадровые перестановки и давление на крупных украинских олигархов. Украинское государство после начала войны, заручившись поддержкой западного империализма, смогло взять и надавить на олигархов, национализировав у многих собственность и забрав активы. 

Будет наивным считать, что это все делалось с целью улучшения жизни масс. Это делается с той целью, чтобы государство насаждало свой контроль, чтобы удержать свое господство и свою частную собственность, которое было поставлено под угрозу во время войны, поэтому любой в ком государство увидит угрозу, будет им уничтожен и само государство будет делать вид, что оно выражает некие общие интересы народа.  Это также отражение пределов «свободных рынков», поскольку волны национализации часто применяли эти стратегии во время войны. В конечном счете, абсолютно точно такой же режим правит внутри путинской России, в котором наверху “сильный” лидер В. Путин со своей узкой элитной кликой над русскими капиталистами и обществом. Также, огромную роль в этом сыграл западный империализм, который и дал сил режиму Зеленского, чтобы встать над украинской олигархией.

Теперь в Украине, по сути, только одна правящая партия и госаппарат, который целиком и полностью состоит с лояльных Зеленскому цепных псов, а само государство делает вид того, что оно является выразителем неких общих интересов нации во имя победы, когда на самом деле оно просто узурпирует власть, вытесняя всех кто проявляет какую-то независимость и не подчиняется правящей бюрократической клике, чтобы просто сохранить всю угнетательскую систему, которая была построена в Украине с момента реставрации в ней капитализма. 

С этой точки зрения можно понять недавние события с отставкой Залужного. Главнокомандующий просто начал за последние месяцы проявлять себя больше как политический игрок, который писал свои статьи в прессу и осуществлять независимые от Зеленского действия на фронте. Взаимная симпатия Залужного и некоторых важных представителей США была весьма неприятна для президента. 

Причем, если б проблема состояла только в Залужном, то почему вместе с ним отправили огромную часть других военных командиров, объявив “большую перезагрузку” в украинской армии? В конечном счете, любая самостоятельная фигура для бонапартизма в режиме Зеленского это уже потенциальная угроза, которую нужно приструнить теми или иными методами. Все массы “должны” консолидироваться вокруг единственного правящего вождя, чтобы защитить власть узкой бюрократической элиты и западного империализма в Украине. В этом смысле, Зеленский явно для себя извлек уроки из мятежа Пригожина и ситуации с Навальным и вовремя убрал нарождающейся политическую фигуру, которая могла бы угрожать его власти.

Но что все это значит для Украины дальше? В случае победы, а уж тем более замораживания конфликта, режим Зеленского вряд-ли вдруг подобреет, станет более демократичным. В том или ином случае, мы продолжим жить под таким же угнетательским режимом, как и режим путинской России.

Солидарность по все стороны фронта!

Как бы пропаганда той или иной элиты не пыталась разделять рабочих обеих стран по языковому-национальному признаку, крича жалкие шовинистические лозунги, но мы должны помнить, что все мы являемся рабочими, которых абсолютно точно так же с понедельника по субботу эксплуатируют, чтобы дети элиты смогли кататься на элитной машине и тусоваться в дорогих клубах. Что русских рабочих, что украинских рабочих просто бросили убивать друг друга, чтобы крупные капиталисты получили больше денег за оружие, больше рынков и ресурсов, больше империалистического влияния и власти. Даже в случае все более отдаленного военного поражения России, oт этой войны Украина не получит совершенно никакой независимости, а лишь сменит восточного угнетателя на западного, у которого крови на руках ничем не меньше. Нам совершенно не нужно идти и убивать друг друга, чтобы защитить богатство или кресло очередной олигарха в очереди. Но что же нам делать? Нам необходимо совершенно отбросить все шовинистические предрассудки, всю ложь, которую нам ежедневно льют в уши, чтобы наконец-то увидеть за линией фронта таких же людей, как и мы сами. Мы призываем объединяться русским и украинским рабочих по обе стороны фронта, чтобы направить оружие на угнетателей, которые нам его и выдали. Нам не нужно воевать против друг друга, но организоваться в общей борьбе против наших собственных правящих классов и империализма!

Враг у каждого в своей стране!

Очерк теории коммунизма

  1. Коммунизм: от утопистов до Маркса
  2. Новое общество
  3. Жив ли коммунизм после распада СССР?
  4. Утопизм сегодня

Коммунизм: от утопистов до Маркса

Когда капитализм (то есть, способ производства, основанный на частной собственности и рынке) перестал служить развитию общества и стал источником постоянных кризисов и бедствия, тогда первые мыслители, которые выражали интересы угнетенных, пытались понять источники бедствия масс и предложить этому свое идеальное устройство общества. 

Коммунизм с самого своего зарождения был связан с движением угнетенных классов, поэтому всё развитие коммунистических идей шло бок о бок с развитием рабочего класса. Вместе с борьбой между дворянством и буржуазией мы уже имели нарождающиеся конфликт между эксплуататорами и эксплуатируемыми, богатыми и бедными, коротко говоря, между рабочим классом и буржуазией. В те века рабочий класс не был ещё достаточно зрелым, но уже в 16 и 17 веках мы наблюдали утопические изображения будущего, а в 18 веке уже и первые коммунистические теории1.

Ключевым пунктом в истории коммунизма стали такие люди, как Сен Симон, Фурье и Оуэн. Свои теории они основывали на прежних идеях буржуазии времен своего подъема, главным образом, французской революции. Любая революционная мысль наследует весь опыт и идеи революционеров прошлого, поэтому тут и не удивительно, что утопический социализм вырос на концепциях французских просветителей. У некоторых социалистических утопистов буржуазные тенденции могли перевешивать пролетарские тенденции, но, в общем и целом, эти идеи выражали именно интересы угнетенных трудящихся классов общества.

Основную задачу, которую себе поставили утописты, заключалась в том, чтобы придумать образ некоего идеального общества. Но что означает идеальное общество? По мнению социалистов-утопистов, — это общество, которое соответствует «человеческой природе». Но что же такое «человеческая природа»? Это уже зависит от того, как это мутное и очень абстрактное понятие интерпретирует определенный автор. Кто-то может сказать, что «человеческой природе» присущи эгоизм, конкуренция и повиновение, а кто-то, напротив, скажет, что ей присущ альтруизм, солидарность и равенство.

В связи с этим мы должны с вами понять, кто такой утопист? На этот вопрос более сотни лет назад ответил теоретик русского марксизма Г. В. Плеханов: 

«Утопистом является всякий, кто задумает совершенную социальную организацию, исходя при этом из какого-нибудь абстрактного принципа.» (Г. В. Плеханов «Анархизм и социализм»)

Исходя из этого определения мы можем сказать, что утопистами могут быть не только социалисты, но и люди, называющие себя реалистами, которые являются сторонниками капитализма. Опираясь на совершенно любой абстрактный принцип, они могут выводить совершенность или несовершенность того или иного общества. Так, например, адепты капитализма, которые критикуют марксистские идеи, сами часто прибегают к понятию «человеческой природы», чтобы идеологически оправдать правящий класс. Они говорят, что «капитализм соответствует человеческой природе», что идеи Маркса устарели, но сами являются утопистами и опираются на ещё более допотопную Марксу философскую базу. 

В утопизме и заключался главный недостаток социалистических идей первой половины 19-го века. Сен-Симон, например, мог прекрасно осознавать связь между фазами исторического развития и утверждать, что будущее определяется прошлым, но при этом все равно опираться на абстрактный принцип «человеческой природы», потому что он не смог понять, что лежит в основе развития исторического процесса. В своем объяснении проигрыша французской революции, он говорил, что она проиграла по той причине, что, мол, некая «человеческая природа» обладает такими вот свойствами.

Первый шаг для преодоления такого взгляда на историю предприняли немецкие идеалисты, как Шеллинг и Гегель. Они начали рассматривать историю как закономерный процесс и искать её двигательную силу вне абстрактной «человеческой природы». Но, сделав шаг вперед, они сделали два шага назад, объявив, что в основе исторического развития лежит некий «мировой дух» или «абсолютная идея».

Кто же смог найти выход из этого тупика? Объяснить то, что лежит в основе развития истории смог Карл Маркс, открыв материалистическое понимание истории. Марксистское учение начало с довольно таки простой предпосылки: что нужно людям перед тем как творить историю, культуру, философию и прочее? Очевидно, что им нужно есть, пить, одеваться, рожать детей — вообщем, воспроизводить свою материальную жизнь. Воспроизводя свою материальную жизнь, люди неизбежно должны вступать в отношения друг с другом, в производственные отношения. Но, чтобы осуществлять производство материальных благ в этих производственных отношениях им нужны определенные средства производства, скажем, фабрики, станки или заводы. Однако, что такое эти  фабрики и заводы без рабочих рук, которые на них трудятся? Это просто лежащая груда металла, не выполняющая никакой функции. Поэтому, используя определенную технику в производственных отношениях, люди формируют производительные силы общества. Когда эти производственные отношения перестают соответствовать более передовым производительным силам, тогда наступает эпоха революционных событий. Это все Маркс объясняет в одной из своих работ: 

«В общественном производстве необходимых для их существования продуктов люди вступают в определенные, неизбежные, от их воли независящие отношения — в производственные отношения, соответствующие определенной ступени развития их материальных производительных сил. Совокупность этих производственных отношений образует экономическую структуру общества, реальный базис, на котором возвышается юридическая и политическая надстройка, и которому соответствуют определенные формы общественного сознания. Способ производства материальных средств существования обусловливает социальный, политический и духовный процесс вообще. Не сознание людей определяет форму их бытия, а, наоборот, их общественное бытие определяет форму их сознания.

На известной ступени своего развития материальные производительные силы общества приходят в противоречие с существующими производственными отношениями, или со служащими последним лишь юридическим выражением отношениями собственности, в недрах которых эти производительные силы развивались. Из форм развития производительных сил отношения эти превращаются в их оковы. Тогда наступает эпоха социальной революции» (К. Маркс предисловие «К критике политической экономии»)

Но тут некоторые читатели могут воскликнуть: это экономический детерминизм! Мол, марксизм всё сводит к экономике и игнорирует влияние политики или идеологии на исторический процесс, но это будет наглым извращением учения Маркса. Марксизм лишь подчеркивает, что экономика является основа, на которой выстраивается остальное здание в виде политики и идеологии, но взаимодействие этих моментов в историческом процессе может быть крайне сложным и запутанным, очень противоречивым, поэтому любой человек, сводящий всю противоречивость истории лишь к экономике, не сможет полностью понять сущность истории. Каким образом происходит это взаимодействии «базиса» и «надстройки» разбирался многими марксистами как Ленин, Троцкий и другими выдающимися теоретиками, но тут мы не сможем более детально это объяснить, поэтому ограничимся лишь цитатой Энгельса по этому поводу:

«Согласно материалистическому пониманию истории в историческом процессе определяющим моментом в конечном счете является производство и воспроизводство действительной жизни. Ни я, ни Маркс большего никогда не утверждали. Если же кто-нибудь искажает это положение в том смысле, что экономический момент является будто единственно определяющим моментом, то он превращает это утверждение в ничего не говорящую, абстрактную, бессмысленную фразу.» (Ф. Энгельс, Письмо Й. Блоху, 21 сентября 1890 года)

Как же марксизм стал относиться к «человеческой природе», понимаемой как неизменную сущность человека? Тут тоже Маркс довольно таки просто заключает, что: 

«Но сущность человека не есть абстракт, присущий отдельному индивиду. В своей действительности она есть совокупность всех общественных отношений.» (К. Маркс «Тезисы о Фейербахе»)

Нету никакой «человеческой природы», которой, очень часто, на правом политическом фланге предписывают эгоизм и стремление к конкуренции. Люди в рамках одной организации общества способны действовать по логике солидарности и равенства, а в других ровно наоборот. Например, в условиях современной капиталистической организации общества человек действительно действует по товарно-рыночной логике конкуренции, но это не значит, что «так устроена «человеческая природа»», а значит то, что сама «человеческая природа» изменяется под давлением тех или иных общественных отношений.

В чем тогда состоял разрыв Маркса с утопистами? Главным образом в том, что марксизм отказывается строить идеальное общество на основе неких моральных представлений о «справедливости», «равенстве» или других абстрактных принципов и предлагает искать основания в самом процессе развития общества. Необходимость в коммунизме возникает не потому, что несколько умных дяденек сели и решили так, а по той простой причине, что капитализм внутри себя самого создает неразрешимые противоречия, которые могут быть решены лишь путем преодоления капитализма и создания нового общества.

Новое общество

Часто коммунизм представляют как некий абстрактный идеал, к которому должно прийти всё общество. Сами Маркс и Энгельс четко и ясно заявляли, что:

«Коммунизм для нас не состояние, которое, должно быть установлено, не идеал, с которым должна сообразоваться действительность. Мы называем коммунизмом действительное движение, которое уничтожает теперешнее состояние» (К. Маркс и Ф. Энгельс «Немецкая идеология»)

Эти слова далеко не пустой звук, а простая истина, которая бьет по голове всем тем, кто пытался объявить «конец истории» и торжество либерализма. Коммунизм существует лишь благодаря противоречий внутри самого капитализма, поэтому в периоды истории, когда эти противоречия обостряются и выходят наружу (как это было, например, в кризисе 2008-го года), все люди начинают вспоминать имя автора «Капитала».

Так или иначе, но одни невежи критикуют марксизм за то, что он якобы дал утопический план нового общества, а другие, наоборот, критикуют его за то, что он не имеет четкого плана нового общества, поэтому мы вынуждены тут дать общее объяснение подхода Маркса в отношении развития общества будущего.

Как мы выяснили еще в прошлой главе, подход Маркса от подхода утопистов отличался тем, что он отказывается строить некий идеальный образ общества будущего, основываясь на абстрактном принципе, а рассматривает динамику развития противоречий внутри капитализма. Но тут возникает вопрос: в чем состоят эти противоречия капитализма и как их разрешать?

Самым главным и основополагающим для капитализма является противоречие между общественным характером производства и частным характером присвоения, которое наружу выступает как противоречие между пролетариатом и буржуазией. При капитализме всё вокруг превращается в товар и рабочий, который идет устраиваться на работу, тоже превращается в специфический товар, который капиталист приобретает на рынке. Но в чем состоит специфика этого товара? Она состоит в том, что рабочая сила является таким товаром, который сам производит стоимость других товаров на рынке и вместе с тем производит прибыль для капиталиста. Капиталист извлекает из труда рабочего то, что называется прибавочной стоимостью, он не оплачивает рабочему за все те часы, которые он отработал, а платит самый минимум чисто для того, чтобы рабочий не умер. Тем самым, мы видим как на одном полюсе плодиться нищета, а на другом богатство. В этом и состоит основное противоречие капитализма. Многие либеральные читатели сейчас уже готовы сослаться на ряд экономических теорий, которые якобы «опровергают» марксизм, но мы лишь ограничимся ссылкой на статью об этом

Какие последствия для общества несет это противоречие? Все это ведет, в конечном счете, из раза в раз повторяющемся кризисе. Конкуренция между капиталистами приводит к тому, что на рынок приходит огромное множество товаров, которые просто не могут купить. В итоге эти товары отправляются на свалку, фирмы банкротятся, а массы приходят в движение и начинают выплескивать свою ярость. Всё это свидетельствует о том, что производительные силы давно перешагнули за узкие границы капиталистических производственных отношений, что капитализм давно перестал быть прогрессивным способом производства. Как выразился сам Маркс, пределом капитализма является сам капитал. Но как нам преодолеть капитализм?

Условием для всего богатства капиталистов и нищеты пролетариата является частная собственность на средства производства. Именно благодаря тому, что все средства производства находятся в частных руках, рабочий вынужден идти и эксплуатироваться буржуазией. Частная собственность является сердцем самого капитализма, по которому необходимо ударить. Но кто будет наносить удар? Буржуазия сама организовала на фабриках и заводах миллионы трудящихся пролетариев и подвергает их угнетению. Именно из-за того, что пролетариат до сих пор является наиболее способным к выработке классового сознания и организации классом, он и будет стоять в авангарде всех прогрессивных общественных преобразований. Пролетариату необходимо будет захватить политическую власть в свои руки, чтобы уничтожить частную собственность и капиталистический способ производства. Тем самым, он установит режим рабочей демократии, которая будет переходным состоянием от капитализма к коммунизму. Задача диктатуры пролетариата состоит в том, чтобы уничтожить всю капиталистическую систему и полностью подавить буржуазию. Рабочее государство является отмирающим государством, которое вовлекает в свое управление самые широкие массы и существует до тех пор, пока полностью не разрушится классовое общество.

Но каким образом будет развиваться новое общество? Самой главной предпосылкой к коммунизму является такое развитие производительных сил, которое превосходит самый передовой капитализм. Маркс разделял коммунистическое общество на высшую и низшую фазы развития, и делал он это опираясь на те условия, которые имеются внутри самого капитализма.

Самая низшая фаза развития коммунистического общества уже установила коммунистические производственные отношения, в которых вся собственность уже становится общественной и уничтожаются товарно-денежные отношения, но новое общество рождается из старого, поэтому носит родимые пятна капитализма. Низшая фаза сохраняет буржуазный принцип распределения по труду т. н. «буржуазное право», в котором, очевидно, что будет сохраняться неравенство в получаемых продуктах потребления между людьми, кто-то способен работать больше, а кто-то меньше. Государство в таком обществе отмирает, потому что нету враждебного класса, который необходимо подавлять, но остатки государственности сохраняются для охраны буржуазного права. 

Высшая фаза коммунизма преодолевает подчинение разделению труда, в котором роль человека сводиться к роли автомата, выполняющего одну и ту же функцию, теперь человек способен трудиться творчески, развиваясь в самых разнообразных областях человеческой деятельности, тем самым, исчезает и различие между умственным и физическим трудом в обществе. Государство полностью уничтожается, потому что все люди уже сами без указки способны трудиться по способностям и не нужно соблюдать принцип буржуазного права, а распределение происходит по потребностям человека. Общество уже самостоятельно управляет собой без вышестоящей над ним силы. Это требует воспитания чистой привычки, соблюдения самых простых правил человеческого общежития, а не чего-то заоблачного. 

Развал СССР есть крах коммунизма?

Бытует мнение, что распад Советского Союза означал невозможность коммунистической перспективы и ошибочность марксистской теории. Под это всё в 90-х буржуазный профессор Фрэнсис Фукуяма пытался подвести теорию «конца истории», мол, капитализм и либеральная демократия окончательно победили, а альтернативы больше нет и не может быть.

Подобные утверждения не соответствуют адекватному рассмотрению действительных исторических процессов. Они не дают тщательного анализа самого Советского Союза, не дают понимания причин и следствий его развала, а виной всему ставят некую теорию т. е. объясняют всё тем, что несостоятельность некой идеи стала причиной всему, а не определенные материальные процессы, противоречия и классовая борьба. Забавно тогда, что либеральные критики неудачи той же французской или английской революций не объясняют тем, что сама либеральная теория оказалась несостоятельной.

Перед тем, как мы будем далее рассматривать природу СССР и его развал, нужно отметить одну вещь, которая очень часто остаётся упущенной многими догматиками. Марксизм не является фатализмом т. е. он не утверждает, что коммунизм является идеалом, который неизбежно наступит, который только нужно подождать, как пришествие бога на землю. Коммунизм появляется вследствии классовой борьбы пролетариата против буржуазии, исход которой изначально не предопределен и не может быть предугадан, поэтому и существуют марксистские партии, которые борются за социализм, а не сидя ждут его. 

Для начала следует ответить на вопрос: чем вообще являлся СССР? В СССР не было никакого коммунизма, потому что его производительные силы не были на таком же уровне, как в передовых капиталистических странах того времени, но чем же тогда он являлся? СССР был заморожен в переходном периоде между капитализмом и коммунизмом, в нем имелась диктатура пролетариата, но в процессе вырождения революции она приобрела деформированный характер. Что означает “деформированный” характер? В силу того, что октябрьская революция оказалась изолированной в одной стране, в которой присутствовала экономическая и культурная отсталость и бурные внутренние социальные антагонизмы, она начала вырождаться. В конечном счете, советская бюрократия отодвинула от политического контроля рабочий класс и начала возвышаться над ним, но при этом она вынуждена была сохранять национализированную плановую экономику как источник своих привилегий и роскоши. В этом всем и заключался деформированный характер советского рабочего государства. 

Тогда почему же СССР распался? Он распался далеко не потому, что советская экономика изначально была нежизнеспособной, как это любят утверждать либеральные критики. Как показывает опыт, советская экономика могла на протяжении 70-ти лет улучшать уровень жизни и модернизироваться, поэтому свою жизнеспособность она вполне доказала. Но почему все таки она рухнула в 90-х? Причина этому вытекает из того, что сама плановая экономика не может существовать без рабочей демократии, как выразился Лев Троцкий, “план без демократии — это как легкие без кислорода”, которой в СССР не было в полном виде, поэтому советская бюрократия на протяжении всего существования СССР из двигателя прогресса становилась его тормозом, когда дальнейшее развитие производительных сил требовало рабочей демократии, тогда советская бюрократия перестала видеть смысл в защите коммунистической экономической основе советского общества и самая реакционная её часть решила перейти на рельсы капитализма, чтобы защитить свое привилегированное положение. Распад СССР, как и любой проигрыш рабочего класса в его борьбе, принес вместе с собой чудовищную деградацию общества и мощный кризис, наследие которого мы вынуждены испытывать по сей день. То что распалось в 91-м году было лишь сталинской карикатурой, но не самим коммунизмом. 

Это явилось огромной исторической трагедией для всего мирового рабочего движения, но это не значит, что потерпев поражение в очередной классовой схватке оно умерло, потому что капитализм с его противоречиями так и остался существовать, а вместе с ними существует и коммунизм, историческая необходимость в котором возникает именно в самом капитализме.

Утопизм сегодня

Когда революционное движение переживает свой упадок, то университетские профессоры избегают материальную действительность и стараются найти выход в дебрях старых философских концепций. Так было, например, при жизни Ленина, когда во время периода реакции ему приходилось вести войну против идей Богданова и махистов, которые просто повторяли старые субьективно-идеалистические концепции, пытаясь таким образом “усовершенствовать” марксистскую теорию. В наше время, когда мировое коммунистическое движение после длительного отступления начинает постепенно снова приобретать больше поддержки у молодежи и рабочих, тоже приходиться снова сталкиваться с такими вот “реконструкторами” коммунистической теории из мира университетов, которые просто на новый лад повторяют идеи утопистов. 

Не так давно на русский язык была переведена книга под названием “Идея социализма” от немецкого академика Акселя Хоннета, который является представителем третьего поколения франкфуртской школы. Что пишет в своей книге Хоннет? Хоннет начинает с утверждения, что, видите ли, нужно заново переизобрести марксизм, потому что вместе с кризисом капитализма наблюдается кризис левого движения. Хоннет говорит, что “прежний социализм” в своей программе уделяет много внимания производству и экономике, в чем и заключалась его ограниченность и недооценка либеральных институтов. Он считает недостатком социализма его приписывание революционной роли пролетариату, что на западе “традиционный” пролетариат исчез, поэтому социализм лишился своей социальной базы. Наш кабинетный профессор, увидев весь долгий упадок левого движения, не придумал ничего лучше, кроме как отбросить классовую точку зрения и поставить социализм снова на рельсы морально-этических абстрактных принципов, вернувшись, тем самым, к утопическому социализму.

Марксизм отталкивается от материальной производственной деятельности общества не из-за некой своей “ограниченности”, а потому что он ищет свое обоснование в самой истории и общественных противоречиях, от которых просто так не уйти и не отвертеться. Сомнения профессора в революционности рабочих масс есть типичным утверждением, повторяемым в периоды упадка и деморализации, которое никогда не оправдывались действительностью. В те же 60-е года в Европе тоже многие академики принялись рассуждать об “обуржуавшиемся” пролетариате, но когда эти же рабочие и молодежь принялись стоять у баррикад в 68-м году, то слова были излишни. Хотите ли вы этого или нет, но в обществе существуют объективные классовые интересы и противоречия, если “пролетариат исчез”, то почему никто не говорит об “исчезновении капиталистов”? Там где над всем господствует капитал — там и угнетается огромная масса рабочих. Современное технологическое развитие только доказывает несостоятельность выдумок про некое новое “постиндустриальное” общество. Все производство перенеслось на более бедные и угнетенные государства с огромной массой рабочих, а в передовых странах рабочие вместе с упадком левых и контрреформами стали более социально незащищенными и эксплуатируемы. Однако, не следует думать, что пролетариат это нечто неизменное, он претерпевает изменения вместе с технологическим развитием капитализма и это необходимо учитывать, когда речь заходит о марксистской политике. 

Марксистский метод исследования предполагает не догматичное повторение того, что когда-то сказали классики, а точное отражение логики движения предмета и его практическое преобразование, поэтому марксизм должен развиваться не через его ревизию или эклектичное совмещение несовместимого, а в связи со всем практическим опытом революционного движения и критической переработкой буржуазного сознания. 

Ссылки

  1. Социализм от утопии к науке Ф. Энгельс

Маркс проти Мальтуса: перенаселення чи застаріла система?

Справа в тому, що якби економіка рухалася вперед, а продуктивність праці зростала, то не було б проблеми з тим, що відносно менша кількість працівників повинна утримувати більшу кількість людей у похилому віці. Було б достатньо коштів, щоб забезпечити вищий рівень охорони здоров’я тощо. Насправді, гроші для цього вже існують, але вони просто лежать без діла у сховищах надбагатих.

Адам Бут 10 листопада 2023

Преподобний Томас Мальтус став відомим у 19 столітті як палкий захисник бідності та нерівності. Він стверджував, що бідні є бідними не через капіталістичну експлуатацію чи несправедливість, а тому, що їх просто занадто багато, і вони конкурують за обмежені ресурси. Сьогодні ідеї Мальтуса все ще циркулюють у різних формах і навіть набули певного впливу на лівих. У цій статті Адам Бут, спираючись на критику Мальтуса Марксом і Енгельсом, викриває хибні та реакційні наслідки цих ідей сьогодні.

Західна цивілізація руйнується, оскільки натовпи іммігрантів забирають наші робочі місця і домівки. Державні бюджети переповнюються зомбованою армією вісімдесятирічних, озброєних цими рамками, з ненаситним апетитом до добробуту та охорони здоров’я. Планета горить, тому що на ній живе занадто багато людей; тому що ми живемо не по кишені.

Все це, і навіть більше, регулярно оголошується як факт на перших шпальтах буржуазної преси.

Всі ці твердження в тій чи іншій формі є сучасним відображенням реакційних ідей преподобного Томаса Мальтуса, священнослужителя і економіста кінця XVIII — початку XIX століття, чиє ім’я в наші дні є синонімом демографії і, зокрема, теорії про те, що перенаселення є причиною всіх суспільних негараздів і лих.

Зрештою, саме мальтузіанська ідеологія лежить в основі ксенофобських нападів правих на мігрантів і біженців. Аналогічні аргументи згубно поширюються ліберальним істеблішментом, коли літні люди стають «цапами-відбувайлами» у кризі системи охорони здоров’я та пенсійної системи. Нам так само кажуть, що саме «бумери», а не хаос капіталізму та анархія ринку заважають міленіалам і поколінням Z купити житло чи знайти гідну роботу.

Однак сьогодні мальтузіанство не лише до нудоти повторюють представники правлячого класу. На жаль, багато так званих «лівих» також засвоїли ці ідеї, свідомо чи ні, у формі теорії «деградації» та інших подібних переконань, поширених в екологічному русі.

Оскільки такі твердження і концепції поширені в політичному спектрі, життєво важливо, щоб ми, марксисти, озброїлися правильним розумінням мальтузіанства і чіткою соціалістичною відповіддю на цю нісенітницю.

Чемпіон з реакційності

Мальтус є найбільш відомим — або сумнозвісним — завдяки своїй теорії про закони народонаселення та виробництва, яку він спочатку виклав у тексті під назвою «Есе про принцип народонаселення». Перше видання цього трактату було опубліковане в 1798 році, невдовзі після початку Французької революції.

Цей час не був випадковим. Революція у Франції надихнула письменників-романтиків та утопістів по всій Європі, не кажучи вже про робітничий рух, що зароджувався. У Британії правлячий клас був наляканий радикалізаційним впливом подій по той бік Ла-Маншу, що відбувалися вдома і в колоніях. Наприклад, того ж року, коли було опубліковано есе Мальтуса, спалахнуло Ірландське повстання проти британського правління, яке очолило Товариство об’єднаних ірландців — республіканська група, що перебувала під впливом революційних ідеалів своїх французьких братів і сестер.

Під впливом цих подій такі мислителі, як Вільям Ґодвін в Англії, почали розмірковувати про безмежний потенціал майбутнього суспільства, заснованого на науці та розумі, вірячи, що людський прогрес не має меж.

Правлячий клас вважав таку пропаганду вкрай небезпечною. І в особі Мальтуса вони знайшли чемпіона, який був більш ніж готовий боротися за їхні інтереси; того, хто запропонував теоретичне спростування утопістам і забезпечив захист збанкрутілого статус-кво капіталізму.

Перше видання есе Мальтуса, в цьому відношенні, було написане як відповідь Годвіну і Ко. За його власними словами, разом з іншими факелоносцями сил консерватизму та реакції, такими як Едмунд Берк, він мав на меті надати «аргумент, який є переконливим проти досконалості людської маси»[1].

Підсумовуючи, Мальтус стверджував, що, надані самі собі, без будь-яких матеріальних бар’єрів чи обмежень, люди будуть розмножуватися з геометричною прогресією: 1, 2, 4, 8, 16 і так далі. Однак, на його думку, наша здатність виробляти їжу — вирощувати сільськогосподарські культури і розводити тварин — могла б зростати лише в арифметичній прогресії: 1, 2, 3, 4, 5 і так далі.

В результаті, на думку нашого сумнозвісного священнослужителя, чисельність людства постійно піддається «позитивним перевіркам», таким як війна і голод, які діють, щоб обмежити зростання населення. Смерть, руйнування і хвороби, іншими словами, нібито є наслідком нестійкого бажання людства до розмноження.


«Зародки життя, що містяться в цьому клаптику землі, з достатньою кількістю їжі та простором для поширення, за кілька тисяч років заповнили б мільйони світів. Необхідність, цей владний всеохопний закон природи, стримує їх у встановлених межах. Рослинний світ і тваринний світ зменшуються під дією цього великого обмежувального закону. А людський рід не може уникнути його, незважаючи на всі зусилля розуму. Наслідками цього закону для рослин і тварин є марнотратство насіння, хвороби і передчасна смерть. Серед людей — нещастя і пороки». [2]

Звинувачення бідняків

Преподобний Мальтус пішов далі, ніж просто припустив, що зростання населення не може бути безмежним. Зрештою, твердження, що існують матеріальні обмеження на загальну чисельність людства, є істиною. Очевидно, що жоден вид не може продовжувати розмножуватися без достатньої кількості поживних речовин, води тощо.

Початковий трактат Мальтуса був насамперед полемікою проти романтиків та утопістів. Однак у пізніших працях він застосував свої теорії до нагальних політичних проблем сучасності. І кожного разу він робив вкрай реакційні висновки — особливо щодо питання пауперизму.

Промислова революція в Британії супроводжувалася масовими злиднями, оскільки «вільні робітники» стікалися з села до міста, а капіталізм поглинав робітників і випльовував їх на вулиці.

У той час, коли Мальтус писав своє есе, існувала парафіяльна система «Законів про бідних». Вони надавали допомогу жебракам і волоцюгам. Але після наполеонівських війн країну переслідували депресія і масове безробіття, а старі закони про бідних все частіше вважалися нежиттєздатними.

У 1832 році була створена Королівська комісія, яка запропонувала новий набір законів про бідних. Аргументи Мальтуса, які він публічно і завзято презентував, були використані для обґрунтування необхідності заміни допомоги на місцевому рівні централізованою системою робітних будинків — пекельних державних установ, які надавали голісіньке житло і рідку кашу в обмін на виснажливу працю.

На думку Мальтуса та його послідовників, попередні закони про бідних лише погіршували погану ситуацію. Справжньою проблемою, на їхню думку, була обмежена пропозиція їжі та інших засобів існування. Перерозподіл багатства через благодійність не вирішить цього питання. Натомість, це лише заохочувало б нижчі класи до розмноження, загострюючи проблему.

Іншими словами, бідні самі винні в тому, що вони бідні. І, як і кожна праведна душа, вони повинні стоїчно прийняти свій життєвий жереб — інакше запанує хаос і страждання.

«Людина, яка народжується у вже загарбаний світ, якщо вона не може отримати засобів до існування від своїх батьків, на яких має справедливу вимогу, і якщо суспільство не хоче її праці, не має права претендувати на найменшу порцію їжі, і, по суті, не має ніякого діла до того, де вона є. Вона не має права бути там, де вона є». На великому бенкеті природи для нього немає вільного місця. Вона наказує йому піти геть і швидко виконає свій наказ, якщо він не скористається співчуттям деяких гостей. Якщо ці гості встають і звільняють йому місце, одразу ж з’являються інші зловмисники, які вимагають тієї ж послуги […].»

«Порядок і гармонія бенкету порушуються, достаток, що панував раніше, змінюється на нестачу; і щастя гостей руйнується видовищем злиднів і залежності в кожній частині залу». [3] 

Замість того, щоб надавати біднякам допомогу, Мальтус і його прихильники закликали карати їх і фактично ув’язнювати, щоб запобігти їхньому розмноженню, як гризунів.

«Вся проблема [для мальтузіанців], — зауважив Енгельс у своєму дослідженні «Становище робітничого класу в Англії», — полягає не в тому, як утримувати надлишкове населення, а в тому, як його стримувати, наскільки це можливо»[4].

«З цією гуманною теорією, — стверджував молодий Карл Маркс, — англійський парламент поєднує погляд, що бідність — це бідність, яку робітники самі накликали на себе, і що тому її слід розглядати не як нещастя, якому треба запобігти, а як злочин, який треба придушити і покарати». [5] 

Люди vs тварини

Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, пишучи після Мальтуса і нових законів про бідних 1834 року, розбили ці реакційні аргументи на шматки.

По-перше, засновники наукового соціалізму поставили під сумнів основні аксіоми, на яких ґрунтувалася гіпотеза Мальтуса.

«Мальтус встановлює формулу, на якій він будує всю свою систему, — стверджує Енгельс. «Кажуть, що населення зростає в геометричній прогресії, […] продуктивна сила землі в арифметичній прогресії. […] Різниця очевидна, жахлива; але чи правильна вона?»[6].

Мальтус стверджував, що довів ці взаємозв’язки за допомогою емпіричних даних. Зокрема, він встановив геометричну швидкість зростання населення, вивчаючи розширення нових суспільств у Північній Америці та інших британських колоніях.

Однак точні числові співвідношення, які стверджував Мальтус, дещо відволікають увагу від головних недоліків його теорії. Перш за все, слід заперечити твердження пастора про межі виробництва.

«Де доведено, що продуктивність землі зростає в арифметичній прогресії?» продовжує Енгельс у своїй «Критиці».

«Площа землі обмежена — це абсолютно вірно. Але робоча сила, яку можна використати на цій площі, зростає разом із населенням».

«І навіть якщо припустити, що збільшення виробництва, пов’язане з цим збільшенням робочої сили, не завжди пропорційне останньому, все одно залишається третій елемент — який економісти, однак, ніколи не вважають важливим — а саме, наука, прогрес якої так само безмежний і, принаймні, такий же швидкий, як і прогрес населення». [7]

Отже, Мальтус вважає, що люди нічим не кращі за тварин. Людство, на його думку, подібне до бактерій у чашці Петрі: приречене розмножуватися в геометричній прогресії, доки не вичерпає всі доступні ресурси у своєму середовищі існування.

Але на відміну від решти тваринного світу, пояснювали Маркс і Енгельс, ми, люди, здатні до свідомого, активного мислення; до розуміння навколишнього світу через взаємодію з навколишнім середовищем і до використання цих знань для перетворення нашого оточення; до розвитку науки і техніки, щоб оволодіти силами природи.

Своєю теорією народонаселення (або перенаселення) Мальтус вважав, що відкрив позачасовий, вічний закон природи. Але це був грубий світогляд, форма редукціонізму, який фактично намагався представити динаміку людського суспільства як трохи більше, ніж дарвінівську «боротьбу за існування» (за багато десятиліть до самого Дарвіна).

Однак завдяки праці людство здатне розвивати продуктивні сили, які є в його розпорядженні. Таким чином, ми можемо змінювати умови, в яких живемо, і долати будь-які бар’єри, що стоять на шляху поширення нашого виду. Це те, що відрізняє людину від усіх інших істот.

«Найбільше, чого може досягти тварина, — це збір», — підкреслює Енгельс у своєму незавершеному шедеврі «Діалектика природи», тоді як «людина виробляє, вона готує засоби життя, в найширшому розумінні цього слова, які без неї природа не виробила б. Це унеможливлює будь-яке беззастережне перенесення законів життя тваринних суспільств на людське суспільство»[8] (виділення в оригіналі).

Закони суспільства і людських популяцій, іншими словами, якісно відрізняються від законів біології та еволюції. Людське суспільство має свої власні закони, які виходять за рамки тих, що застосовуються до інших видів. Наука про демографію не може бути зведена до форми соціального «дарвінізму».

Матеріалістичний погляд на історію

Зі своїми абстрактними законами народонаселення Мальтус був дзеркальним відображенням утопістів, з якими він полемізував. Останні мріяли про ідеальне суспільство, відокремлене від матеріальних умов. Перші намагалися захистити існуючий стан речей, посилаючись на нібито вічні соціальні закони; демографічні закони вважалися такими ж універсальними для всієї історії, як закони руху Ньютона у фізиці.

Закони і межі людських популяцій визначаються і обумовлюються не природою, а виробництвом 

На противагу обом цим ідеалістичним таборам, Маркс і Енгельс запропонували матеріалістичний погляд на історію. Вони пояснювали, що не існує вічних суспільних законів, застосовних до всіх форм цивілізації. Навпаки, кожна стадія розвитку людства має свою власну динаміку, суперечності та соціальні відносини. Кожен спосіб виробництва, у свою чергу, має свої унікальні закони народонаселення, які необхідно вивчати конкретно.

«[Згідно з мальтузіанцями] всю історію можна підвести під один великий природний закон, — пише Маркс у своєму листуванні, дорікаючи деяким буржуазним інтелектуалам за їхній історичний ідеалізм.

Цим природним законом є фраза […] «боротьба за існування», а змістом цієї фрази є мальтузіанський закон народонаселення або, точніше, перенаселення […]».

Отже, замість того, щоб аналізувати боротьбу за існування, як вона представлена історично в різних і певних формах суспільства, все, що потрібно зробити, — це перевести кожну конкретну боротьбу у фразу «боротьба за існування», а саму цю фразу — у мальтузіанську фантазію про народонаселення». [9]

«Таким чином, — пояснює далі Маркс у «Grundrisse», — [Мальтус] перетворює історично відмінні відносини [народонаселення] в абстрактне числове відношення, яке він виловив просто з повітря і яке не спирається ні на природні, ні на історичні закони»[10].

Отже, закони і межі людських популяцій визначаються і обумовлюються не природою, а виробництвом. Різні способи виробництва, в свою чергу, мають різні закони народонаселення.

«І фактично кожен конкретно-історичний спосіб виробництва має свої особливі закони народонаселення, що історично діють лише в його межах. Абстрактний закон народонаселення існує лише для рослин і тварин, і лише доти, доки людина не втручається в їхнє життя»[11].

Відносне перенаселення

Спростувавши абстрактні, незмінні закони народонаселення Мальтуса, Маркс взявся за позитивне завдання — проаналізувати і сформулювати закони народонаселення, властиві капіталізму.

Маркс, однак, не намагався дослідити демографічну динаміку, яка впливає на чисельність суспільства. Ціла низка чинників, включно зі зміною моральних і релігійних поглядів, може визначати, чи зростає чи скорочується чисельність населення; чи обирають батьки мати більші чи менші сім’ї; чи є рівень народжуваності та смертності низьким чи високим.

У зв’язку з цим Маркс розумів, що загальна чисельність людства не ґрунтується виключно на економічних детермінантах; що не існує механічного зв’язку між чисельністю населення і виробництвом.

Натомість у «Капіталі» Маркс описав, як динаміка капіталістичного нагромадження призводить до тенденції до відносного надлишку населення.

Мальтус пов’язував бідність з абсолютною кількістю людей — неминучим результатом того, що надто багато людей ганяються за надто малою кількістю благ. Маркс, навпаки, показав, що бідність є результатом протиріч капіталізму.

Рухома невгамовною жагою до все більших прибутків, конкуренція між капіталістами змушує їх постійно реінвестувати додаткову вартість, створену робітничим класом, у нові засоби виробництва, що призводить до розширення і зростання.

У цьому процесі зростає загальний попит на робочу силу. Водночас капіталісти інвестують у машини та автоматизацію, щоб підвищити продуктивність праці робітників, здешевити свої товари і випередити інших виробників.

Таким чином, розвиваються дві суперечливі тенденції. З одного боку, робітники застарівають під впливом технологій і викидаються на смітник. З іншого боку, коли економіка зростає, безробітні працівники повертаються у виробництво.

Деякі галузі трансформуються, що робить працівників зайвими; інші розширюються, створюючи попит на додаткову робочу силу. На ці зміни між різними секторами економіки та всередині них накладаються вічні цикли буму та спаду капіталізму.

Результатом є приплив і відплив населення, яке вважається надлишковим для потреб капіталу; хаотичні коливання того, що Маркс називав «резервною армією праці».

«Саме капіталістичне нагромадження, — пояснює Маркс у своєму магнум опусі, — постійно виробляє, і виробляє в прямому співвідношенні зі своєю власною енергією і масштабами, відносно надлишкове населення робітників, тобто населення в більшому обсязі, ніж достатньо для середніх потреб саморозширення капіталу, а отже, надлишкове населення»[12].

Крім того, Маркс підкреслював, що резервна армія праці є не лише продуктом капіталістичного нагромадження, але й необхідною умовою його увічнення.

Для того, щоб постійно розширювати свій бізнес, капіталісти повинні мати постійний запас незайнятої робочої сили, готової і здатної бути використаною. Існування цього резерву робітників, у свою чергу, допомагає підтримувати тиск на заробітну плату в бік її зниження, тим самим збільшуючи прибутки господарів.

«Капітал працює на обидві сторони одночасно. Якщо його нагромадження, з одного боку, збільшує попит на робочу силу, то, з іншого боку, воно збільшує пропозицію робітників, вивільняючи їх, і в той же час тиск безробітних змушує тих, хто працює, надавати більше робочої сили, а отже, робить пропозицію робочої сили до певної міри незалежною від пропозиції робітників»[13].

Отже, не абсолютна кількість населення знижує заробітну плату і породжує бідність, як припускав Мальтус, а резервна армія праці, що виникає внаслідок динаміки капіталу; не перенаселеність і обмеженість виробництва, а надлишок населення відносно потреб системи прибутку; не «тиск населення […] на засоби існування, а на засоби праці», як підкреслює Енгельс[14].

«Працездатне населення, таким чином, виробляє разом з накопиченням виробленого ним капіталу засоби, за допомогою яких воно саме стає відносно надлишковим, перетворюється на відносний надлишок населення; і воно робить це в постійно зростаючій мірі. Це закон народонаселення, властивий капіталістичному способу виробництва». [15]

Бідність серед достатку

Маркс і Енгельс проаналізували реальні протиріччя капіталізму, які заважають суспільству прогодувати все більшу кількість людей 

На противагу твердженням Мальтуса про арифметичний прогрес з точки зору продовольчого забезпечення, Маркс і Енгельс проаналізували фактичні протиріччя капіталізму, які заважають суспільству прогодувати дедалі більшу кількість людей.

Перш за все, вони пояснили, що ми маємо справу не з перенаселенням, а з перевиробництвом. Людство стикається не з постійним дефіцитом, а з бідністю серед достатку. Як писав Енгельс:

«Занадто мало виробляється, ось причина всього цього. Але чому виробляється занадто мало? Не тому, що межі виробництва […] вичерпані […], а тому, що межі виробництва визначаються не кількістю голодних шлунків, а кількістю гаманців, здатних купувати і платити. Буржуазне суспільство не хоче і не може хотіти виробляти більше. Безгрошові шлунки, праця, яка не може бути використана для отримання прибутку, а отже, не може бути куплена, залишена на поталу смерті»[16] (Підкреслення в оригіналі).

Отже, голод при капіталізмі виникає не через технічну неспроможність суспільства прогодувати себе, а через божевілля системи прибутку.

«Якби Мальтус не розглядав питання так однобічно, — стверджує Енгельс у своїй «Критиці», — він не міг би не бачити, що надлишок населення або робочої сили незмінно пов’язаний з надлишком багатства, надлишком капіталу і надлишком земельної власності»[17].

Теорії Мальтуса в цьому відношенні були багато разів спростовані на практиці після його смерті. Мальтусові пророцтва про приреченість постійно підривалися подіями; розвитком сільського господарства, промисловості та науки, які дозволили суспільству збільшити родючість землі, підвищити продуктивність завдяки застосуванню технологій і техніки, а також виробляти більше з меншими витратами.

Навіть сьогодні, за оцінками гуманітарної кампанії «Дії проти голоду», виробляється достатньо їжі, щоб прогодувати весь світ — і все ж, за оцінками, 10% населення планети страждає від недоїдання і голоду.

Проблема полягає не в мальтузіанському перенаселенні, а в приватній власності та національній державі — двох фундаментальних бар’єрах, які стоять на шляху розвитку продуктивних сил; і які заважають нам сьогодні раціонально використовувати величезні ресурси суспільства, які натомість розкрадаються капіталістами заради прибутку.

Апологет паразитизму

Звинувачуючи в голоді та злиднях простих людей, Мальтус активно відволікав увагу від справжнього винуватця: капіталістичної системи. Маркс, у зв’язку з цим, описав Мальтуса як «безсоромного підлабузника панівних класів»[18], а його теорії — як «нову апологію експлуататорів праці»[19].

Перш за все, Мальтус захищав інтереси землевласників. Наприклад, у дебатах щодо Кукурудзяних законів (тарифів на імпорт зерна до Британії) Мальтус рішуче став на бік протекціонізму та поміщиків, на противагу прихильникам вільної торгівлі, таким як англійський класик економіки Давид Рікардо.

Більше того, вірний своєму віровченню, священнослужитель також використовував свої економічні теорії для виправдання існування власного паразитичного класу — захищаючи непродуктивне споживання церкви, аристократії та інших «дозвільних слуг».

Таке марнотратство суспільних ресурсів, запевняв він, не було марнотратством, а, навпаки, було необхідним для запобігання кризам і забезпечення постійного виживання капіталізму.

Маркс підсумовує економічні погляди Мальтуса наступним чином:

«Потрібні покупці, які не є продавцями, щоб капіталіст міг реалізувати свій прибуток і продати свої товари «за їхньою вартістю».

«Звідси випливає необхідність [за Мальтусом] для землевласників, пенсіонерів, синекури, священиків і т.д. не забувати про своїх лакейських слуг і наймитів»[20] (Підкреслення в оригіналі).

Одночасно, на думку Мальтуса, ми маємо і перенаселення, і недоспоживання; занадто багато ротів, щоб прогодувати, і занадто багато товарів, щоб продати; занадто мало виробляється, щоб утримувати безгрошові маси, і надлишок, який може бути вимитий тільки через обжерливість і жадібність заможних нероб і ледарів.


Вірний своєму віровченню, священнослужитель також використовував свої економічні теорії для виправдання існування власного паразитичного класу. 

«Ось і виходить, — підсумовує Маркс, відзначаючи іронію і лицемірство, — що автор брошури про народонаселення проповідує безперервне надмірне споживання і максимально можливе привласнення ледарями річного продукту, як умову виробництва»[21].

Цей кричущий парадокс в ідеях Мальтуса насправді виражає реальну суперечність, що лежить в основі капіталізму: перевиробництво.

Відповідаючи класичним економістам laissez-faire, таким як Адам Сміт і Жан-Батіст Сей, які вірили в раціональність і ефективність вільного ринку, Маркс показав, що капіталізм за своєю суттю схильний до криз — криз, що випливають з природи самої системи отримання прибутку.

Маркс пояснював, що прибутки капіталістів походять від неоплаченої праці робітничого класу. Робітники отримують менше вартості (у вигляді заробітної плати), ніж виробляють (у вигляді товарів). Отже, здатність капіталізму виробляти завжди випереджатиме здатність ринку поглинати все, що виробляється.

Результатом, як пояснювали Маркс і Енгельс у «Комуністичному маніфесті», є кризи, під час яких «спалахує епідемія, яка в усі попередні епохи здавалася б абсурдом, — епідемія надвиробництва».

«Суспільство раптом опиняється в стані миттєвого варварства; здається, ніби голод, всесвітня війна на знищення перекрила постачання всіх засобів існування; промисловість і торгівля, здається, зруйновані; а чому? Тому що існує занадто багато цивілізації, занадто багато засобів існування, занадто багато промисловості, занадто багато торгівлі»[22].

Маркс визнавав, що, хоча він і вважав пастора серійним плагіатором, економічні ідеї Мальтуса мали певну цінність, оскільки, «на відміну від жалюгідних доктрин гармонії в буржуазній політичній економії», преподобний «акцентував увагу на дисгармоніях».

Мальтус був радий проголосити протиріччя капіталізму, оскільки це слугувало вибаченням для аристократів та інших різноманітних п’явок у суспільстві, в чиїх інтересах він служив.

«Мальтус зацікавлений не в тому, щоб приховати суперечності буржуазного виробництва, а навпаки, щоб підкреслити їх, — стверджує Маркс. «З одного боку, для того, щоб довести, що бідність робітничих класів є необхідною (як це, власне, і є для цього способу виробництва), а з іншого боку, щоб продемонструвати капіталістам необхідність ситої церковно-державної ієрархії для того, щоб створити адекватний попит на товари, які вони виробляють»[23].

Старіюче населення чи стара система?

Отже, Мальтус засуджував бідних за те, що вони бідні. Але він, очевидно, не мав жодних проблем з тим, що багаті були багатими.

Те ж саме можна сказати і про сучасних прихильників Мальтуса. Ліберальні коментатори звинувачують найуразливіших у тому, що вони є тягарем для суспільства. Але ці ж лицеміри зручно ігнорують — або, що ще гірше, активно захищають — справжні жорна, які висять на наших шиях: мільярдерів і банкірів, які є нічим іншим, як витоком, і чия система прирікає мільйони людей на довічну агонію і працю.

Неомальтузіанці всіх мастей в цьому відношенні відіграють небезпечну роль, вказуючи пальцем на всіляких цапів-відбувайлів, коли мова йде про злочини і лиха капіталізму. Очікується, що мігранти та біженці потонуть у Середземному морі або Ла-Манші, наприклад. Нам кажуть, що країна «переповнена». Якщо «рій» іноземців буде допущений до наших берегів, то і без того перевантажені служби зазнають краху. Тим часом капіталісти потопають у прибутках.

Або візьмемо випадок з літніми людьми. За іронією долі, колись турбуючись про «демографічну бомбу», багато авторів, натхненних Мальтусом, сьогодні занепокоєні протилежним: люди не народжують достатньо дітей, що призводить до того, що суспільства скорочуються і старіють.

За оцінками ООН, жінки в усьому світі — з різних причин — народжують все менше і менше дітей. Як наслідок, прогнозується, що загальна кількість населення планети зросте з понад 8 мільярдів сьогодні до пікового рівня близько 10,4 мільярдів у 2083 році. За нижчих прогнозів народжуваності цей апогей впаде до 9 мільярдів у 2050 році.

У той же час, завдяки покращенню охорони здоров’я тощо, очікувана тривалість життя зростає. Загальним результатом є те, що суспільство швидко старіє.

Це має важливі економічні наслідки. Зокрема, «коефіцієнт залежності від старості», що вимірює кількість людей похилого віку по відношенню до населення працездатного віку (15-64 роки), повзе вгору. Іншими словами, зменшена робоча сила змушена утримувати більшу кількість пенсіонерів.

Це означає відносно меншу кількість робітників, які б стимулювали економічне зростання; меншу кількість робочої сили, яку капіталісти зможуть експлуатувати; меншу кількість платників податків порівняно із загальною кількістю населення, а також більші вимоги до державних витрат на державні пенсії та охорону здоров’я.

«Прийдешні значні і тривалі зміни в чисельності та характеристиках населення і робочої сили можуть підірвати економічне зростання, — попереджає Джордж Магнус, колишній головний економіст інвестиційного банку UBS, у своїй книзі «Епоха старіння». «Старіючим суспільствам доведеться з’ясувати, як отримати від держави загального добробуту більше витрат на старіння і як за це платити»[24].

Для Мальтуса проблема полягала в тому, що занадто багато бідних людей поглинали ресурси суспільства. Зараз нам кажуть, що це занадто багато людей похилого віку.

Аналогічно, у нещодавньому спеціальному звіті ліберальний журнал The Economist пророкує «японізацію» Заходу — тобто процес старіння, скорочення населення, що призведе до економічної стагнації та роздування державних боргів[25].

Автори журналу навіть припускають, що люди похилого віку можуть бути відповідальними за депресивну трясовину, в якій застрягла світова економіка, не тільки тому, що збільшення кількості літніх людей означає зростання коефіцієнта залежності та підвищення рівня державних витрат (на соціальне забезпечення та охорону здоров’я), але й тому, що пенсіонери, очевидно, сприяють «глобальному перенасиченню заощаджень».

Не дивно, що ці буржуазні автори навіть не думають проаналізувати справжні причини уповільнення світової економіки: не «надлишок заощаджень» в руках літніх людей, а на банківських рахунках мільярдерів.

Саме капіталізм — система, що страждає від надвиробництва та анархії — несе відповідальність за «світську стагнацію» та «перманентний спад», про які буржуазні економісти (такі як Ларрі Саммерс та Пол Кругман, відповідно) говорили до пандемії; а також за нестабільність та інфляцію, які зараз переслідують як правлячий клас, так і робітничий клас.

Справа в тому, що якби економіка рухалася вперед, а продуктивність праці зростала, то не було б проблеми з тим, що відносно менша кількість працівників повинна утримувати більшу кількість людей у похилому віці. Було б достатньо коштів, щоб забезпечити вищий рівень охорони здоров’я тощо. Насправді, гроші для цього вже існують, але вони просто лежать без діла у сховищах надбагатих.

Замість того, щоб звинувачувати бумерів у перевантаженні державного бюджету, ми повинні звинувачувати босів та їхню систему в тому, що вони перемелюють суспільство до стану, в якому воно перебуває. Проблема полягає не в розриві між поколіннями, а в класовому розриві.

Справжнє питання, яке слід поставити в цьому відношенні, полягає не в тому, «що нам робити з усіма цими старими людьми?», а в тому, «чому продуктивність застопорилася?».

Колапс і катастрофа

Вищезгадані цифри та прогнози щодо зростання населення завдають ще одного удару по аргументації Мальтуса та його учнів. Реакційний преподобний помилявся не лише щодо здатності людства трансформувати виробництво і таким чином прогодувати дедалі більшу кількість людей; він також помилявся щодо пристрасті людства до продовження роду.

Ніщо, наполягав Мальтус у своєму сумнозвісному есе, не може зупинити звичайних людей від неконтрольованого розмноження, як кроликів. І все ж ми бачимо, що з розвитком суспільства матеріальні зміни відбиваються на сім’ї, що призводить до загальної тенденції до зниження рівня народжуваності.

Чинників цього процесу багато: перехід від сільського господарства до промисловості, від села до міста; вихід більшої кількості жінок на ринок праці; створення держав загального добробуту, включаючи державну освіту та охорону здоров’я; більша доступність контрацептивів та знань про планування сім’ї; зміна суспільних поглядів, особливо в плані зменшення ролі релігії; і, що особливо актуально сьогодні, потенційні батьки не в змозі дозволити собі виховувати більше дітей (якщо такі є) через низьку заробітну плату та високі витрати на догляд за дитиною, оренду житла тощо.

Незалежно від точних причин, загальний результат в умовах сучасного капіталізму очевидний: розвиток продуктивних сил забезпечує матеріальний стимул і основу для того, щоб сім’ї мали менше дітей, водночас дозволяючи суспільству утримувати більшу загальну чисельність населення. Проте мальтузіанці, розглядаючи все, як вони це роблять, суто однобоко, забувають про цю реальність.

Те ж саме можна сказати і про видатних неомальтузіанців, таких як «Римський клуб» — об’єднання буржуазних академіків, інтелектуалів та організацій, які в 1972 році опублікували свою шокуючу доповідь «Межі зростання».

Актуалізуючи ідеї Мальтуса для комп’ютерної епохи, вчені Римського клубу змоделювали зміни в ресурсах і населенні планети, зробивши апокаліптичні прогнози тотального екологічного, економічного і соціального колапсу протягом 100-120 років.

Але, як заявив у відповідь критик Крістофер Фріман з Сассекського університету — автор книги «Моделі приреченості» — «Візьміть Мальтуса: «Введіть Мальтуса; витягніть Мальтуса»[26]. Іншими словами, будь-яка модель є настільки надійною, наскільки надійні її вхідні дані та припущення. А автори «Меж зростання» були повністю заражені мальтузіанськими упередженнями, які повністю спотворили їхні демографічні та екологічні прогнози.

Прогнозувалося, що населення і споживання продовжуватимуть зростати в геометричній прогресії, в той час як виробництво — особливо продовольства — буде намагатися встигати за ними. Обмежені ресурси вичерпуватимуться все швидше. І якщо голод не вб’є нас усіх, то забруднення точно вб’є.

Перш за все, як і Мальтус, дослідники Римського клубу не бачили перспективи прогресу. У їхніх рівняннях не було місця для якісних технологічних стрибків, для трансформацій у суспільстві та економіці, для класової боротьби.

Тому все, що вони могли рекомендувати, — це політику, спрямовану на досягнення «нульового зростання». Це мальтузіанська лінія, з якої походять сучасні ідеї «дегресії». У контексті капіталізму це означає режим перманентної економії.

І все ж Римський клуб мав рацію. Продовжуючи вести справи як завжди, людство мчить до жахливого майбутнього екологічних, економічних і соціальних криз, які можуть навіть загрожувати продовженню існування самої цивілізації.

Однак рішення лежить не в площині мальтузіанських засобів «позитивних перевірок», контролю за чисельністю населення чи обмежень на споживання, а в тому, щоб робітничий клас взяв владу в свої руки і раціонально планував виробництво в інтересах людей і планети.

Соціалізм або варварство

Марксисти не мають абстрактного морального погляду на те, що краще — більша чи менша кількість населення, чи люди повинні чи не повинні хотіти мати дітей.

Що ми заперечуємо, так це твердження мальтузіанців — як правих, так і лівих — про те, що звичайні люди повинні вмирати, страждати або миритися з погіршенням їхнього рівня життя, тому що суспільство, очевидно, не має ресурсів або виробничого потенціалу, щоб забезпечити гідне життя для всього населення планети і мільярдів інших людей.

Різноманітні бар’єри заважають переважній більшості мати справжній контроль над своїм життям. З одного боку, Верховний суд США — і реакційні уряди в інших країнах — позбавили мільйони жінок права не мати дітей. З іншого боку, капіталізм позбавляє мільйони жінок і чоловіків можливості мати дітей через відсутність доступних дитячих садків або житла.

Марксисти хочуть усунути всі ці перешкоди, надавши жінкам репродуктивні права та інші основні демократичні свободи, а також демократично плануючи економіку, щоб забезпечити гідне житло, повністю фінансовані державні послуги та пенсії, а також безкоштовні, соціалізовані заклади догляду за дітьми та людьми похилого віку для всіх.

Щоб досягти цього, нам потрібна революція, щоб замінити анархічні закони капіталістичного виробництва і приватної власності новими економічними законами, заснованими на раціональному соціалістичному плануванні, спільній власності та робітничому контролі. Як пояснює Енгельс:

«Так звана «боротьба за існування» набуває форми: захистити продукти і продуктивні сили, вироблені буржуазно-капіталістичним суспільством, від руйнівного, спустошливого впливу цього капіталістичного суспільного ладу, вирвавши контроль над суспільним виробництвом і розподілом з рук панівного капіталістичного класу, який став нездатним до цієї функції, і передавши його виробляючим масам — і це є соціалістична революція»[27].

Тільки таким чином ми можемо відвернути екзистенціальну кризу, що стоїть перед людством. Єдині варіанти, які стоять перед нами, — це соціалізм або варварство.

Посилання

[1] T Malthus, An Essay on the Principle of Population, Penguin Books, 1985, pg 72

[2] ibid.

[3] T Malthus, An Essay on the Principle of Population, Cambridge University Press, 1992, pg 249

[4] F Engels, The condition of the working class in England, Oxford University Press, 1993, pg 289

[5] R L Meek (ed.), Marx and Engels on Malthus, Laurence and Wishart, 1953, pg 67

[6] F Engels, “Outlines of a Critique of Political Economy” in Marx and Engels Collected Works, Vol. 3, Laurence and Wishart, 1975, pg 440 

[7] ibid.

[8] F Engels, “Dialectics of Nature” in Marx and Engels Collected Works, Vol. 25, Laurence and Wishart, 1987, pg 584

[9] R L Meek (ed.), Marx and Engels on Malthus, Laurence and Wishart, 1953, pg 174

[10] K Marx, Grundrisse, Penguin Books, 1973, pg 606

[11] K Marx, Capital, Vol 1, Bahribook, 2017, pg 876

[12] ibid.

[13] ibid.

[14] R L Meek (ed.), Marx and Engels on Malthus, Laurence and Wishart, 1953, pg 81

[15] K Marx, Capital, Vol 1, Bahribook, 2017, pg 876

[16] R L Meek (ed.), Marx and Engels on Malthus, Laurence and Wishart, 1953, pg 82

[17] F Engels, “Outlines of a Critique of Political Economy” in Marx and Engels Collected Works, Vol. 3, Laurence and Wishart, 1975, pg 438

[18] R L Meek (ed.), Marx and Engels on Malthus, Laurence and Wishart, 1953, pg 123

[19] ibid. pg 118

[20] K Marx, Theories of Surplus Value, Vol. 3, Laurence and Wishart, 1972, pg 22

[21] ibid.

[22] K Marx, F Engels, “The Communist Manifesto” in The Classics of Marxism, Vol. 1, Wellred Books, 2013, pg 8

[23] K Marx, Theories of Surplus Value, Vol. 3, Laurence and Wishart, 1972, pg 57

[24] G Magnus, The Age of Aging, John Wiley and Sons, 2009, pg xix-xx

[25] “Elderly populations mean more government spending”, The Economist, 5 October 2022

[26] P Neurath, From Malthus to the Club of Rome and Back, M.E. Sharpe, 1994, pg 96

[27] F Engels, “Dialectics of Nature” in Marx and Engels Collected Works, Vol. 25, Laurence and Wishart, 1987, pg 584

Чи ти комуніст?

Випуск 43 журналу «На захист марксизму» присвячений боротьбі за комунізм і має на меті надати низку важливих уроків з історії Радянського Союзу та невдалої німецької революції. Ми сподіваємося, що це послужить вихованню нового покоління комуністів, які сьогодні вступають у боротьбу. IDoM 43 доступний для замовлення вже зараз!

Кампанія «Чи ти комуніст?» Міжнародної марксистської тенденції дає чудові результати повсюди.

Наш успіх відзначають наші друзі, які, природно, в захваті. Так само, як і наші вороги, чиє невдоволення значно зростає, бо вони просто не можуть цього зрозуміти.

Це нерозуміння не важко пояснити. Ці люди абсолютно не розуміють суті періоду, через який ми проходимо, і тому перебуваємо в глибокій кризі.

У кризі і реформатори, і сталіністи. І їх об’єднує в цій безнадійній плутанині міріади сект, що кишать на периферії робітничого руху.

Саме їхнє ідеологічне банкрутство призвело до того, що всі самоназвані ліві «реалісти» опинилися в безладі. Їхнє презирство до теорії робить їх абсолютно нездатними розуміти реальні процеси, що відбуваються в суспільстві, та ефективно реагувати на них.

Як наслідок, вони зробили найпесимістичніші висновки з нинішньої ситуації.

У всьому цьому жалюгідному видовищі пораженства, скептицизму і деморалізації Міжнародна марксистська тенденція виділяється як організація, що твердо спирається на марксизм і ленінізм і приділяє серйозну увагу теорії.

Наша сила полягає в силі наших ідей. Ленін підкреслював, що без революційної теорії неможливо побудувати революційну організацію. Ця думка правильна на тисячу відсотків.

Справді революційна течія — це та, яка стоїть пліч-о-пліч з найбільш передовими елементами робітників і молоді. Вона поділяє їхній досвід — як поразок, так і перемог. У цьому ми нічим не відрізняємося від будь-якого іншого послідовного класового борця.

Лише в одному ми відрізняємося від усіх інших течій: у ясності нашої програми і перспектив, у здатності розуміти природу етапу, через який ми проходимо, і точно передбачити майбутню лінію маршу.

Маркс і Енгельс дуже чітко і лаконічно пояснили це в основоположному документі нашого руху — «Комуністичному маніфесті».

Хто такий комуніст?

Комуністи розуміють, що без повсякденної боротьби за досягнення при капіталізмі соціалістична революція була б неможливою

У розділі «Пролетарі і комуністи» ми читаємо наступне:

«У якому відношенні перебувають комуністи до пролетарів в цілому?

«Комуністи не утворюють окремої партії, протиставленої іншим партіям робітничого класу.

«Вони не мають жодних інтересів, відмінних від інтересів пролетаріату в цілому.

«Вони не встановлюють ніяких власних сектантських принципів, за допомогою яких вони формують пролетарський рух.

«Комуністи відрізняються від інших партій робітничого класу тільки тим, що: 1. в національній боротьбі пролетарів різних країн вони вказують і висувають на передній план спільні інтереси всього пролетаріату, незалежно від будь-якої національності. 2. На різних стадіях розвитку, які доводиться проходити боротьбі робітничого класу проти буржуазії, вони завжди і скрізь представляють інтереси всього руху в цілому.

«Комуністи, отже, є, з одного боку, практично, найбільш передовою і рішучою частиною партій робітничого класу кожної країни, тією частиною, яка штовхає вперед всі інші; з іншого боку, теоретично, вони мають перед великою масою пролетаріату ту перевагу, що ясно розуміють лінію походу, умови і кінцеві загальні результати пролетарського руху».

Інтернаціоналізм

У Маніфесті також підкреслюється, що комуністи є інтернаціоналістами. Комунізм або інтернаціональний, або ніщо. Боротьба проти капіталу переступає всі штучні національні кордони. Наше гасло: «Робітники всіх країн, єднайтеся!».

Сьогодні це ще більш необхідно, ніж за часів Маркса. Ми виступаємо за священну єдність робітничого класу, що стоїть вище всіх поділів за національністю, мовою, расою, кольором шкіри, статтю, статтю або релігією.

З цієї причини ми непримиренно виступаємо проти реакційного націоналізму, расизму, а також так званої політики ідентичності і будь-якої іншої отруйної ідеології, яка прагне розділити пролетаріат і відвернути його увагу від головної боротьби — класової боротьби за повалення капіталізму — єдиного способу скасувати всі форми гноблення і експлуатації.

Велика Жовтнева революція в Росії була здійснена під прапором пролетарського інтернаціоналізму. Але десятиліття сталінського бюрократичного виродження мали фатальний вплив на комуністичні партії в усьому світі. Лідери комуністичних партій відійшли від ідей Леніна, що призвело до катастрофічних результатів.

Тепер у них не залишилося нічого від комунізму, окрім порожньої назви. Більшість з них виродилися в простих реформаторів. Це спровокувало серйозні конфлікти з рядовими членами партії, які бажають захищати справжній комунізм. Настав час закликати до повернення до справжньої комуністичної політики: до політики Леніна.

Нинішні умови дозріли для таких змін. Світова криза капіталізму відкриває новий бурхливий період класової боротьби, який вимагає повернення до справді революційної та пролетарської інтернаціоналістичної політики.


Період відбору

Ті, хто мав ілюзії щодо лівих реформаторів, зараз повністю деморалізовані. Їм здається, що все втрачено, і вони витрачають весь свій час на нарікання на ситуацію, яка, на їхню думку, є безнадійною.

Багато хто зі старшого покоління заражений хворобою скептицизму та песимізму, від якої не існує протиотрути. Отже, більшість з них ні на що не придатні. Вони абсолютно сліпі до того, що насправді відбувається в суспільстві.

У чому ж тоді полягає справжній сенс періоду, який ми щойно пережили? Це був період підготовки, в якому значний прошарок робітників і молоді пройшов школу лівого реформізму і засвоїв кілька болючих уроків. Тому це був необхідний процес очищення від дискредитованих ідей і нещадного викриття обмежень лівого реформізму.

Але це готувало ґрунт для підйому справжньої комуністичної тенденції. Ми бачимо чіткі докази цього в багатьох країнах, в тому числі і в США. Зокрема, зростає кількість молодих людей, які дивляться за межі лівого реформізму, за межі Берні Сандерса, за межі Ципраса, за межі Корбіна.

Як наслідок, багато хто з найбільш просунутих молодих людей більше не бажає асоціюватися навіть зі словом «соціалізм», яке вони ототожнюють з боягузливою капітуляцією перед нинішньою системою. Вони шукають чистий прапор і чітку та неоднозначну відданість класовій війні та соціальній революції. Вони хочуть комунізму, і ніщо інше їх не влаштує!

Здебільшого вони прийшли до цих висновків інстинктивно. Вони не читали три томи «Капіталу» Маркса, або, можливо, навіть «Комуністичного маніфесту». Але вони є комуністами серцем і душею, які палко бажають брати активну та організовану участь у революційній боротьбі.

Тільки безнадійний педант буде ображатися на відсутність у них марксистської освіти. Ідеї можна легко почерпнути з книжок. Але просте книжкове навчання ніколи не забезпечить нас ентузіазмом і революційним духом, який є полум’яною душею пролетарського революціонізму.

Це надзвичайно важливий розвиток, з яким ММТ вдалося встановити зв’язок.


Бурхливий період

Період, в який ми вступили, буде періодом бурі і стресу. Об’єктивна ситуація не просто дозріла для соціалістичної революції, вона вже перезріла. Але через слабкість суб’єктивного фактору вона буде розтягнута в часі, з багатьма злетами і падіннями.

Буде багато досягнень і багато поразок. Але через усі ці події робітничий клас буде вчитися. Матеріальні умови готуються для швидкої зміни свідомості мас. Ми вже бачимо докази цього.


За що борються комуністи?

Якщо я запитаю вас, за що ми насправді боремося, ви, напевно, відповісте: ми боремося за роботу, за житло, за хорошу медицину, за пенсії і так далі.

Звичайно, всі ці речі необхідні. Але це лише базові умови існування. Це перший крок для створення нового суспільства. Але це лише перший крок. Справжня революція відбувається лише після того, як ці речі будуть досягнуті.

Суперечки навколо штучного інтелекту ставлять майбутнє капіталізму в найсуворіші умови. За капіталізму впровадження нових технологій неминуче означатиме знищення великої кількості робочих місць — не лише механічної праці, а й багатьох кваліфікованих і напівкваліфікованих професій. Це загрожує засобам до існування медсестер, бухгалтерів, навіть хірургів. Результатом будуть масові соціальні потрясіння.

Але з комуністичної точки зору ці інновації мають зовсім інше значення.

Протягом 10 000 років культура була монополією крихітної меншості. Переважна більшість була зведена до ролі рабів у тій чи іншій формі: «рубачів дерева і носіїв води», цитуючи Біблію.

Але при гармонійному соціалістичному плані виробництва застосування штучного інтелекту та інших нових технологій послужить революційній зміні умов життя. Вся важка праця може бути виведена з-під контролю, а робочий час може бути різко скорочений до абсолютного мінімуму.

Це забезпечить реальну матеріальну основу для досягнення справжньої емансипації людського роду. Різке скорочення робочого дня є передумовою справжньої культурної революції.

Вперше в історії перед масами будуть відчинені двері, щоб вони могли по-справжньому осягнути великі скарби культури, в яких їм було відмовлено.

Великий французький соціаліст-утопіст Шарль Фур’є визначив соціалізм як реалізацію потенціалу людського роду. Це те, за що ми боремося.

Наша мета — створити рай у цьому світі: новий світ, в якому життя набуде абсолютно нового сенсу. І вперше чоловіки і жінки зможуть піднятися до своєї справжньої гідності.

Це єдина причина, за яку варто боротися.

Ось чому ми — комуністи.

Лондон

9 вересня

Війна в Україні призводить до розколів у комуністичному русі!

Війна в Україні призвела до ряду розколів у комуністичних партіях в кількох країнах і спровокувала розділення серед них. Щоб рухатися вперед, необхідно повернутися до справжньої ленінської політики, щодо всіх питань.

Відразу ж після початку війни в Україні комуністичні партії по всьому світу зайняли різні позиції. На правому крилі руху декілька партій прийняли позицію більш-менш відкритої підтримки влади своєї власної країни та західного імперіалізму. Одним з особливо лицемірних прикладів цього є позиція Іспанської комуністичної партії (ПКІ). ПКІ є частиною іспанського коаліційного уряду із Соціалістичною партією (ПСОЕ). Віце-президент Іспанії Йоланда Діас та міністр Альберто Гарсон є членами партії, і генеральний секретар ПКІ також є секретарем стану.

Цей уряд твердо підтримує імперіалізм НАТО та надсилає зброю та допомогу в Україну. Але водночас ПКІ видає заяви, вимагаючи розпуску НАТО та відхиляючи війну в Україні. Навіть їхній чисто вербальний так званий «супротив» імперіалізму НАТО формулюється у термінах «миру» в абстракції, захисту «міжнародних установ» та «правопорядку міжнародного права».

Схожий підхід взяла Французька комуністична партія (ФКП), яка засудила вторгнення Росії в Україну як «порушення міжнародного права» та «порушення міжнародних угод». У тому ж дусі ФКП відстоює «стратегічну незалежність Франції», під такою фразою французька буржуазія видає свою претензію на незалежну роль у світовій арені. Більше того, закликаючи до «миру», ФКП повністю підтримує заходи економічних санкцій проти Росії, як щось таке, що не є частиною самої війни. Їхня вся позиція полягає в тому, щоб хвостити за французькою буржуазією, яка на початкових етапах війни також закликала до «мирних переговорів», намагаючись взяти трохи самостійну позицію відносно імперіалізму США.

Багато так званих комуністичних партій, які давно відкинули ленінізм, засліплені ідеєю «миру» в абстракції та «міжнародних установ», перш за все ООН.

Це дуже далеко від позиції Леніна щодо імперіалістичної війни. Ленін наголошував, що комуністи не пацифісти, оскільки існують війни, які ми вважаємо виправданими: війни національного визволення, проти імперіалізму та революційні війни. Оскільки війна — це наслідок імперіалізму, єдиний послідовний спосіб боротьби проти війни — це боротьба з імперіалізмом і капіталістичною системою, з якої вона виникає.

Гаслом Леніна під час Першої світової війни був не «мир», а «перетворити війну на громадянську війну». Це означає, що він закликав робітників боротися зі своїм власним правлячим класом. Він пояснював, що війна врешті-решт закінчиться, але імперіалістичний «мир» буде лише підготовчим періодом для подальших воєн у майбутньому. Тому, наполягав Ленін, єдиний спосіб досягти справжнього миру — це боротьба за соціалізм.

Що стосується «міжнародних інституцій», то Ленін і більшовики різко відкидали попередницю Організації Об’єднаних Націй, Лігу Націй, яку вони називали «злодійською кухнею» — тобто місцем, куди різні імперіалістичні держави приходили, щоб поділити награбоване.

Ленін вважав цей момент настільки важливим, що включив відмову від Ліги Націй до знаменитої 21 умови членства в Комуністичному Інтернаціоналі. Вони мали на меті очистити нову організацію від негідних опортуністичних елементів, які вступили до неї під тиском рядових членів: «без революційного повалення капіталізму ніякі міжнародні арбітражні суди, ніякі розмови про скорочення озброєнь, ніякі «демократичні» реорганізації Ліги Націй не врятують людство від нових імперіалістичних війн».

Позиція революційних марксистів у Першій світовій війні (назву «комуністичні» вони прийняли лише після війни) була підсумована у вислові Карла Лібкнехта: «Головний ворог робітничого класу — у себе вдома».

Від цього базового інтернаціоналістичного принципу відмовилися багато комуністичних партій по всьому світу, причому не тільки в тих країнах, які входять до НАТО або підтримують американський імперіалізм, а й по інший бік війни. Таким чином, Комуністична партія Російської Федерації (КПРФ) також зайняла ганебну шовіністичну позицію, некритично захищаючи Путіна і війну, яку він веде в інтересах російського правлячого класу.

Розкол на Міжнародній зустрічі комуністичних і робітничих партій у Гавані

Ця принизлива капітуляція призвела до відкритого конфлікту на 22-й Міжнародній зустрічі комуністичних і робітничих партій (IMCWP), яка відбулася в Гавані, Куба, 27-29 жовтня 2022 року. IMCWP — це щорічна конференція, яка була ініційована Комуністичною партією Греції (KKE) у 1998 році. Комуністичні партії з усього світу зустрічаються для обговорення, і конференція зазвичай закінчується спільною заявою, яка приймається консенсусом, а не голосуванням після дебатів.

Цього разу все було інакше. Хоча спільна заява і була прийнята, вона не стосувалася війни в Україні, а лише побіжно згадувалася. Заява закінчувалася словами: «Об’єднуємося в боротьбі проти імперіалізму і капіталізму!». Але майже 60 партій-учасниць були дуже далекі від єдності в цьому питанні.

Насправді, учасники зустрічі були різко розділені через війну в Україні. У своєму виступі Російська комуністична робітнича партія (РКРП) стверджувала, що війна Росії є «справедливою і оборонною», і що завданням комуністів є підтримка російської буржуазної держави, яка бореться «за придушення фашизму і надання допомоги національно-визвольній боротьбі в Україні».

КПРФ, зі свого боку, була справедливо звинувачена KKE у підтримці Путіна та його партії «Єдина Росія» і відповіла, що насправді це Путін підтримує їх! «Справа не в тому, що КПРФ «продемонструвала солідарність з «Єдиною Росією» і президентом Путіним», а в тому, що [Єдина Росія і президент Путін], в силу історичних імперативів, змушені йти тим шляхом, до якого КПРФ наполегливо закликала протягом більше трьох десятиліть».

Тому було прийнято дві окремі декларації щодо війни. Одна з них була запропонована Російською комуністичною робітничою партією (РКРП), Комуністичною партією Російської Федерації (КПРФ) та Комуністичною партією України (КПУ), яка в основному повторює аргументи російського правлячого класу на виправдання своєї інтервенції в Україну, приправляючи ці виправдання неабиякою дозою «комуністичних», «пролетарських» та «антифашистських» спецій. У ньому немає жодної спроби проаналізувати військові цілі російського капіталістичного класу, а також жодного слова критики на адресу Путіна та його реакційного капіталістичного режиму. Те, що це було запропоновано двома партіями, які називають себе «комуністичними» в Росії, є абсолютно скандальною капітуляцією перед соціал-шовінізмом. Ця заява була підписана 23 партіями-учасницями IMCWP і ще 12 організаціями, які не брали участі у зустрічі.

У відповідь була опублікована друга контрдекларація, підписана 24 партіями-учасницями IMCWP, зокрема, KKE, а також ще чотирма організаціями. Вона починається з опису війни як капіталістичної війни з обох сторін. Вона також заперечує будь-які твердження про те, що російський уряд має якесь відношення до антифашистської боротьби або прорадянських настроїв, правильно вказуючи на те, що Росія є капіталістичною країною, чого дехто, здається, неймовірно не розуміє:

«Російська Федерація, будучи буржуазною державою, лише номінально, в рамках буржуазного права, є спадкоємицею СРСР, тоді як вона не має нічого спільного з СРСР ні в базисі, ні в надбудові. За 30 років «незалежності» Російської Федерації було створено фінансово-монополістичний капітал, систематично знищувалися промисловість, освіта, охорона здоров’я, зростало безробіття, збільшувалася прірва між багатими і бідними, ліквідовувалися трудові права і демократичні свободи».

Друга резолюція також слушно критикує «мілітаризацію України, просування вкрай реакційної націоналістичної ідеології, розпалювання міжнаціональної ворожнечі, створення націоналістичних воєнізованих угруповань», а також придушення трудових і політичних прав. Але, мабуть, найцікавішою частиною резолюції є пункт п’ятий, який пояснює, як покласти край війні в Україні:

«Ми впевнені, що тільки український робітничий клас, об’єднаний з російським пролетаріатом і підтриманий робітниками всього світу, здатний зупинити імперіалістичну бійню. Українська, російська і світова буржуазія мобілізувала і озброїла робітників. Необхідно, щоб ця зброя була спрямована проти урядів війни, щоб перетворити імперіалістичну війну між народами на громадянську війну між класами. Тільки це дасть можливість робітничому класу покінчити з імперіалізмом як джерелом воєн і сформувати органи робітничої влади, а також перетворити ворогуючі держави в інтересах трудящих».

Це абсолютно правильно, і фактично є повторенням аргументів, висловлених Леніним під час Першої світової війни.

Примітно, однак, що в іспанській версії заяви, яка також опублікована на офіційному сайті IMCWP, весь цей розділ відсутній, замість нього йдеться про «негайні мирні переговори», «припинення вогню», «розслідування військових злочинів, скоєних усіма сторонами конфлікту» (без зазначення того, хто збирається проводити таке розслідування) тощо. Це суперечить англійській версії, яка коректно пояснює, що боротьба з імперіалізмом і війною є завданням робітничого класу.

Друга, інтернаціоналістична, резолюція починає коректну і гостру атаку на прихильників першої проросійської резолюції:

«Для комуністів усього світу ганебно і злочинно йти в фарватері урядів буржуазних країн і працювати в інтересах своєї національної буржуазії, підтримувати той чи інший блок буржуазних країн. Наше незмінне завдання — допомогти робочим усього світу усвідомити, що імперіалістичні війни не ведуть до визволення праці, навпаки, вони ще більше поневолюють її; що в імперіалістичному конфлікті робітничий клас не має союзників серед правлячих кіл, а тільки ворогів; що його друзями є тільки пролетарі, якої б національності вони не були».

Ми повністю з цим згодні. Звичайно, є певні зауваження до інтернаціоналістичної резолюції. Аналіз причин і характеру війни в першій частині дуже схематичний і нерозвинений. У ній нічого не сказано про роль американського імперіалізму та його провокаційного розширення НАТО на схід протягом 30 років; не розглядається реакційний рух Майдану 2014 року та встановлений ним режим тощо. Багато з цих пунктів пояснюються у спільній заяві Гаванської зустрічі, але інтернаціоналістична резолюція стала б сильнішою, якби вони були включені до неї.

Як не побудувати інтернаціонал

Це є симптомом серйозної проблеми в методі, який використовується для побудови МККЗР. Той факт, що партії, які повністю розходяться у поглядах, можуть підписати спільну декларацію, уникаючи спірних питань, навіть якщо вони є центральними для світової ситуації, а потім випустити дві додаткові заяви з протилежними поглядами, робить ідею створення міжнародної комуністичної організації фарсом. Насправді, IMCWP базується на дипломатії, а не на відвертій боротьбі ідей.

Слід також зазначити, що ряд партій, які підписали підсумкову заяву, займають суто буржуазно-пацифістську позицію, довіряють «міжнародним інституціям», і навіть деякі з них (як, наприклад, ІСРП в Іспанії) входять до складу урядів країн, що є членами НАТО і надсилають зброю та фінанси в Україну. ІСРП та іншим партіям, які поділяють подібну позицію, дозволили підписати спільну заяву Гаванської конференції IMCWP, в якій говориться про боротьбу за соціалізм, інтереси світового пролетаріату та просування марксизму і ленінізму, перебуваючи при цьому в проімперіалістичному уряді.

Навіть серед тих організацій, які підписали другу, більш принципову заяву, є багато лицемірства. Як інакше можна пояснити той факт, що Комуністичній партії Південної Африки (SACP), яка десятиліттями проводила двоступеневу політику і майже 30 років була частиною капіталістичного уряду АНК (уряду, який наказав силам безпеки відкрити вогонь по страйкуючих шахтарях на шахті Марікана, щоб захистити інтереси багатонаціональних власників шахт), дозволено робити заяву про те, що вони не мають жодних прав на свободу слова, на захист інтересів транснаціональних власників шахт) — дозволено поставити своє ім’я під резолюцією, в якій говориться, що «для комуністів усього світу ганебно і злочинно йти в фарватері урядів буржуазних країн і працювати в інтересах своєї національної буржуазії»?

Це було б немислимо в ленінському Комуністичному Інтернаціоналі. За життя Леніна було багато гострих дебатів, і були випадки, коли сам Ленін опинявся в меншості. Але йому ніколи не спадало на думку сказати: «Ну, ми можемо зробити спільну заяву, уникаючи полемічних питань, а потім кожна фракція може зробити свою окрему заяву з тих питань, з якими ми не згодні». Така процедура висміює саму ідею комуністичного інтернаціоналу, який має ґрунтуватися на демократичних централістських принципах, а не на «одностайності» і, тим більше, не на «консенсусі».

Гострота розколу, що стався на зустрічі в Гавані, є результатом війни в Україні, яка висунула на перший план важливі питання, а також методу приховування розбіжностей, що використовувався раніше на цих зустрічах ПКНВП.

На зустрічі також були присутні партії, які, як видається, не підписали жодної заяви щодо війни в Україні, зокрема, Комуністична партія Великобританії, Комуністична партія Франції, Комуністична партія Іспанії (КПІ) та Комуністична партія Куби, серед інших.

Суперечка на Гаванській зустрічі продовжилася низкою нападок партій-учасниць одна на одну, а також публічними заявами КПРФ, РКРП, KKE тощо. Розкол, виявлений на Гаванській зустрічі, мав серйозні наслідки для кількох партій-учасниць.

Він призвів до розколу в РКРП, особливо зачепивши її молодіжне крило та профспілковий фронт. Партія перетворилася на гузир. Соціал-шовіністична позиція керівництва РКРП щодо війни в Україні, яка прямо суперечила її заявам про відстоювання марксистських і ленінських принципів, зруйнувала її. Якщо раніше керівництво могло стверджувати, що стоїть лівіше КПРФ, то тепер воно зайняло точно таку ж шовіністичну позицію. Лицемірство і подвійні стандарти керівництва партії на публіці і по відношенню до своїх членів були остаточно оголені.

Розкол серед учасників IMCWP призвів до рішення, прийнятого KKE, розпустити Європейську комуністичну ініціативу, європейський еквівалент IMCWP, і, ймовірно, призведе до розпуску самої IMCWP на її майбутній зустрічі в Туреччині. Необхідно зробити висновки. Інтернаціонал може бути побудований лише на основі політичного роз’яснення і принципової згоди, а не дипломатії та пустих балачках

Так звана «Антиімперіалістична платформа”

Розкол серед комуністичних партій, який вийшов на перший план на зустрічі в Гавані, був передбачений формуванням так званої Всесвітньої антиімперіалістичної платформи (WAP), яку просувала Корейська партія народної демократії за участю кількох партій МКСВП. Організація Платформи, схоже, має багато ресурсів, і протягом одного року організувала п’ять міжнародних зустрічей, оплативши всі витрати (дві в Парижі, одну в Сеулі, одну в Белграді і одну в Каракасі).

Політична лінія цієї Платформи дуже чітко викладена в її засновницькій «Паризькій декларації». Основні тези такі: «не існує жодних економічних даних, які б виправдовували характеристику Китаю чи Росії як імперіалістичних»; «Росія, Китай і КНДР є об’єктами імперіалістичної агресії, оскільки вони становлять серйозну загрозу світовій гегемонії імперіалістів»; «ми повинні кинути виклик оманливій і небезпечній практиці певних сил, які називають себе «комуністичними» і «соціалістичними», які оголосили війну в Україні «міжімперіалістичним» конфліктом, де обидві сторони однаково агресивні і винні», — і навіть більше: «Росія і Китай, зокрема, здатні не тільки захистити себе від імперіалістичних знущань, але й допомогти малим або економічно слабким країнам, що розвиваються, постояти за себе і звільнитися від імперіалістичної колонізації та боргового рабства». І як наслідок цього, Платформа стверджує, що народ «повинен бути освічений» з цих питань, а антиімперіалісти повинні виступати за перемогу Росії і Китаю: «Перемога силам національно-визвольного та антиімперіалістичного опору!»

Групи, що беруть участь у цій платформі, є дивною сумішшю невеликих маоїстських сект, тітоїстських організацій, кількох італійських маргінальних угруповань тощо. РКРП, як правило, грає з ними в кішки-мишки. Беручи участь у зустрічах і публічно відстоюючи основні ідеї Платформи, вона утрималася від підписання декларації, намагаючись приховати свою причетність до неї.

Окрім деяких партій, які так чи інакше можна вважати лівими, в Платформі є й відверто реакційні організації. Серед них — Vanguardia Española, іспанська шовіністична секта, яка поєднує підтримку іспанської колонізації Америки з посиланнями на марксизм. Це не надто дивно. Як тільки ви відмовляєтеся від класової точки зору і стаєте на шовіністичну позицію, все стає можливим. Власне, одним з важелів розколу в РКРП став перехід її керівництва до спільної роботи з групою Лимонова, відверто фашистською Націонал-більшовицькою партією Росії. Тим часом «Комуністична» партія (Італія) Марко Ріццо (також входить до складу WAP) уклала передвиборчий альянс з людьми, пов’язаними з фашистською партією «Форца Нуова», і все це в ім’я «захисту національного суверенітету».

Також частиною Платформи є правляча партія Венесуели, PSUV, яка в останні роки проводить політику, протилежну тій, що призвела до всіх завоювань і досягнень боліваріанської революції за часів Чавеса. Її політика включає приватизацію заводів, які раніше були націоналізовані; відбирання землі у селян, щоб повернути її старим землевласникам; ув’язнення профспілкових активістів та впровадження жорстокого монетаристського пакету, щоб змусити робітників платити ціну за капіталістичну кризу.

Більше того, в останні місяці PSUV використовувала державний апарат для атаки на Комуністичну партію Венесуели (КПВ), яка дійшла до того, що Верховний суд усунув обране керівництво КПВ і замінив його спеціальною хунтою, що складається з безпартійних членів. Це було зроблено для того, щоб заволодіти виборчою реєстрацією партії.

З точки зору чисельності, так звана ВПД є досить незначною. Але позиції, які вона просуває, є більш поширеними, зокрема, ідея про те, що Китай і Росія певним чином є антиімперіалістичними і відіграють прогресивну роль у світових відносинах.

Чи є Росія та Китай антиімперіалістичними?

Ми детально розглядали ці питання в інших публікаціях (див.: Імперіалізм сьогодні і характер Росії та Китаю), але всім має бути зрозуміло, що обидві країни є капіталістичними. У Росії капіталізм був відновлений після 1991 року деградуючим керівництвом Комуністичної партії Радянського Союзу — бюрократичним прошарком, який не задовольнився отриманням величезних привілеїв від державної планової економіки, а натомість захотів перетворити себе на приватних власників засобів виробництва. Вони зробили це шляхом масового пограбування державної власності в ході реакційного процесу, який призвів до жорстокого падіння життєвого і культурного рівня, відкинувши робітничий клас на десятиліття назад.

Після періоду, коли новий капіталістичний правлячий клас повністю перебував під владою західного імперіалізму (як за єльцинських часів), він набув впевненості і почав відстоювати власні інтереси спочатку на регіональній (Грузія, Україна, Кавказ), а потім, хоча і в меншій мірі, на світовій арені (Сирія, Африка).

У Китаї процес реставрації капіталізму відбувався протягом тривалого періоду часу, коли «комуністична» партія залишалася при владі. Однак тепер вона обслуговує зовсім інші відносини власності: вже не планову, а капіталістичну економіку. Спочатку цей перехід відбувався шляхом допуску іноземного капіталу. Але поступово китайський капіталістичний клас почав відстоювати свої власні окремі інтереси під захистом китайської держави. Китай дедалі більше перетворюється на імперіалістичну державу, хоча й відносно слабку порівняно з імперіалізмом США. Він експортує капітал, який інвестує за кордон, щоб забезпечити джерела енергії та сировини, захистити свої торговельні шляхи, а також контролювати сфери інвестування та ринки збуту для свого експорту. У цьому процесі вона вступила в конфлікт з американським імперіалізмом, домінуючою світовою державою. У цьому полягає сенс торговельної та військової напруженості між ними.

Однак ми повинні мати почуття міри. Американський імперіалізм все ще залишається домінуючою силою у світі завдяки своїй економічній вазі та контролю над міжнародною фінансовою системою. Його військова міць є похідною від його економічної могутності та вищої продуктивності праці, якої він здатний досягти. Так, американський імперіалізм перебуває у відносному занепаді, але це лише відносний занепад. Так, Китай і, меншою мірою, Росія є висхідними імперіалістичними державами, але вони все ще набагато слабші за США.

Завдання комуністів полягає не в тому, щоб підтримувати один блок проти іншого, а в тому, щоб захищати інтереси робітничого класу всюди проти інтересів правлячого класу, в першу чергу нашого власного правлячого класу у себе в країні.

Розкол у Комуністичній партії Бразилії

Найбільш політично цікавим наслідком конфлікту між різними комуністичними партіями щодо війни в Україні є нещодавній розкол у Комуністичній партії Бразилії (КПБ), який був викликаний безпосередньо участю її керівництва у цих зустрічах Всесвітньої антиімперіалістичної платформи, що суперечить політиці партії, ухваленій на її останньому з’їзді.

Всередині КПК об’єдналася ліва опозиція, яка виступає проти політики підтримки інтересів капіталістичного правлячого класу Китаю і Росії. Колишній генеральний секретар ПКБ Іван Пінейро критично ставився до участі партії у зустрічах WAP і до заяв, зроблених на них керівництвом партії. Після того, як йому бюрократично заблокували можливість висловити свої критичні погляди всередині партії, він вирішив випустити публічний документ у червні.

Керівництво ПКБ відреагувало на зростаючу підтримку лівої опозиції в оточенні Пінейро, особливо сильну серед молоді партії, вдавшись до бюрократичних заходів та виключень. Ліва опозиція вимагала скликання партійного з’їзду, який давно назрів, щоб усі розбіжності можна було обговорити демократичним шляхом. Це було останнє, чого хотіла кліка в керівництві, оскільки вона боялася, що стане меншістю, якщо в її лавах відбудуться демократичні дебати. Ситуація досягла апогею наприкінці липня, коли керівництво вирішило виключити п’ятьох членів ЦК, включно з самим Пінейру, на надуманих підставах.

Замість того, щоб деморалізуватися, виключені перейшли у контрнаступ, оприлюднивши Маніфест про революційну реконструкцію ПКБ. Минали тижні, і все більше партійних, місцевих та регіональних організацій, осередків та організацій молоді (ОМ) заявляли про свою підтримку лівої опозиції та виступали на підтримку РР ПКБ. Як пояснює Іван Пінейро:

«Я вважаю, що початок війни в Україні став тим запобіжником, який спричинив цю інтенсивну поляризацію… вона змусила нас обговорювати питання, які багато хто з нас не хотів піднімати, включаючи характер китайської держави та актуальність імперіалізму, класову ілюзію так званої багатополярності, роль комуністів в умовах війни між національними буржуазіями, які перетворюють свої пролетарів на гарматне м’ясо, і яка невіддільна від міжімперіалістичних суперечок».

Правіша орієнтація керівництва ПКБ не обмежувалася лише міжнародними справами. Як зазначає ліва опозиція Піньейру, це йшло пліч-о-пліч зі зростаючою адаптацією до буржуазної демократії та уряду Лули, який є урядом відкритої класової співпраці. Той факт, що ПКБ отримує державне фінансування політичних партій на виборах, допомагає партійній бюрократії здобути певну незалежність від партійних рядів, зміцнюючи таким чином її реформістські тенденції.

Ми вітаємо боротьбу, яку веде вигнана ліва опозиція ПКБ, і їхні зусилля з революційної реконструкції. Ми знаходимося в дуже близькій згоді з товаришами з ключових питань міжнародної та національної політики, і це створює підґрунтя для братерської співпраці, як ми співпрацювали десять років тому, коли Пінейру був генеральним секретарем партії. Ця співпраця поширювалася і на питання України та боротьбу проти режиму Майдану в 2014 році. Звичайно, між нашими організаціями існують відмінності — це неминуче — але ми сходимося в одному фундаментальному питанні: ми твердо стоїмо на принципі пролетарської класової боротьби, проти будь-якої співпраці з буржуазією і будь-якої форми «сценізму», який відкладає соціалістичну революцію в далеке, далеке майбутнє.

Бунт молоді: назад до Леніна!

Суперечка щодо ставлення до війни в Україні була не єдиним елементом кризи ПКБ. Існує ще один елемент, який є спільним для кризи в низці інших комуністичних партій по всьому світу.

Останнім часом, особливо під час пандемії та локдауну, до партії приєднався прошарок молоді, яку привабила її комуністична назва. Це були свіжі, нові шари, просякнуті революційним духом, і вони незабаром вступили в конфлікт з керівництвом, яке не змогло запропонувати їм жодного натхнення чи політичної освіти. Деякі з нових молодих людей, яких вони завербували, стали досить популярними на різних платформах соціальних мереж завдяки своєму захисту ідей комунізму. Їхню популярність розглядали як загрозу для партійного керівництва, тому вони стали першими, до кого застосували бюрократичні заходи. Використання адміністративних заходів для вирішення політичних дебатів є чіткою ознакою керівництва, яке не довіряє власним ідеям.

Це явище — приплив молоді до комуністичних партій, привабленої назвою і символікою, неприйняття ними реформаторської політики і парламентського кретинізму керівництва та використання бюрократичних заходів для їх придушення — є досить поширеним. «Комуністична» партія Ріццо в Італії втратила свою молодіжну організацію. Молодіжний рух Конноллі (CYM) порвав з Комуністичною партією Ірландії на початку 2021 року після низки розколів і конфліктів. В Іспанії ІСРП щойно виключила все керівництво свого молодіжного руху UJCE і призначила спеціальне керівництво після того, як молодь виступила з різкою критикою реформізму керівництва ІСРП і була змушена замовкнути на останньому партійному з’їзді. Список можна продовжувати.

Щодо методів партійної демократії та демократичного централізму, то слід зазначити, що в багатьох випадках ця молодь стикалася з бюрократичними методами, характерними для сталінізму, які не мають нічого спільного з чистим прапором ленінського демократичного централізму. Поки Ленін був живий, у Комуністичному Інтернаціоналі та Російській партії процвітали дебати з багатьох різних питань: Брест-Литовські переговори, профспілкове питання, Нова економічна політика, Єдиний фронт, участь у парламенті та профспілках тощо. Це робило партію та Інтернаціонал сильнішими, а не навпаки.

Ми просимо тих товаришів, які є членами комуністичних партій, і які справедливо перейшли в опозицію, уважно вивчити ці питання, оскільки вони мають не лише історичний інтерес. Навпаки, вони надзвичайно актуальні для дискусій, що відбуваються сьогодні серед комуністичних партій про імперіалізм, характер Росії та Китаю, роль БРІКС та ідею так званого «багатополярного» світу.

Звичайно, дехто скаже: «Але ж ви троцькісти!». Так, ми троцькісти. Ми захищаємо ідеї і традиції Троцького, але вважаємо, що вони нічим не відрізняються від ідей і традицій Леніна. З усіх вищезгаданих питань (незалежність робітничого класу, протидія співпраці з буржуазією, пролетарський інтернаціоналізм, демократична централістична форма організації) після 1917 року між Леніним і Троцьким не було ніякої різниці.

Це правда, що багато з тих, хто називає себе «троцькістами», насправді капітулювали перед правлячим класом, а щодо війни в Україні зайняли зрадницьку проімперіалістичну позицію. Це стосується, наприклад, так званого Четвертого Інтернаціоналу, скандальне гасло якого — «санкції для Росії, зброю для України». Вони де-факто на одній стороні з натовським імперіалізмом, тобто власним правлячим класом, у цій війні.

Це не має нічого спільного зі справжніми ідеями Троцького і є результатом відмови від класової точки зору, так само, як ті «комуністичні» партії, які підтримують власний імперіалістичний правлячий клас, не мають нічого спільного з Леніним чи ленінізмом, незалежно від того, як вони себе визначають.

Ми твердо переконані, що з усіх цих питань, які сьогодні є ключовими для комуністів, необхідно порвати з реформізмом, шовінізмом і прийняти принципову точку зору робітничого класу. Тобто, необхідно повернутися до Леніна. Таким чином можна закласти основу для відновлення справжнього і революційного комуністичного інтернаціоналу, який може бути створений лише шляхом політичної боротьби, а не дипломатичних комбінацій.

Канада: овації нацисту в парламенті були не просто помилкою

Парламент Канади зробив піар-ляп століття, запросивши до Палати громад відомого нацистського колаборанта, влаштувавши йому овації стоячи. Безумовно, це був прикрий промах, але це було більше, ніж одинична помилка. Цей інцидент повністю висвітлив модель канадського імперіалізму, що полягає у відбілюванні українських фашистів; і повну тупість правлячого класу, засліпленого військовим божевіллям проти Росії.

22 вересня, після виступу президента України Володимира Зеленського, спікер Палати представників Ентоні Рота запросив зал поаплодувати 98-річному Ярославу Гуньці, який був запрошений на сесію в якості гостя. Рота описав цього чоловіка як українського «героя війни» часів Другої світової війни, «який боровся за українську незалежність проти росіян». 

Пізніше з’ясувалося, що Гунька у Другій світовій війні воював у складі дивізії «Галичина», яка була українським добровольчим підрозділом сумнозвісного Ваффен-СС. Центр вивчення Голокосту «Друзі Симона Візенталя» заявив, що дивізія «відповідальна за масові вбивства невинних цивільних осіб з таким рівнем жорстокості і злоби, який неможливо собі уявити». 

Ліберальна партія, зіткнувшись з цим величезним конфузом, тепер кидає Роту під автобус. Рота наполягає, що рішення запросити Хунку було його власним, і він вже оголосив про свою відставку через скандал. Але провина не повинна лежати виключно на Роті. Невже, запрошуючи Хунку, нікому не спало на думку перевірити його кандидатуру? Не потрібно бути доктором історичних наук, щоб знати, хто воював проти Росії під час Другої світової війни.

Невже з 338 депутатів парламенту жоден не провів цей зв’язок? Міністр фінансів Христя Фріланд закінчила Оксфорд зі ступенем магістра зі славістики! Не може бути й мови про те, що вона не знала. За всіма мірками, просто вражає, що така масштабна помилка взагалі могла статися.

Канадські провідні ЗМІ намагаються применшити значення цього інциденту, вважаючи його простою помилкою. Наприклад, оглядач Globe and Mail Ендрю Койн написав на сайті, раніше відомому як Twitter, що він «радий бачити, що всі сторони утримуються від політизації цієї прикрої ситуації». Так, ніби запрошення нациста до парламенту не є політичним за своєю суттю! А просто назвати це «прикрою ситуацією» — це ще більше применшити. Койн, схоже, вважає, що таке може статися з кожним, але можна з упевненістю стверджувати, що переважна більшість людей, які читають цю статтю, ніколи не були пов’язані з воєнним злочинцем. 

Насправді, це не перший випадок, коли канадський уряд закриває очі на нацистських колабораціоністів у країні. Після Другої світової війни федеральний уряд дозволив 600 колишнім бійцям дивізії «Галичина» оселитися в Канаді. Це рішення було виправдане тим, що вони пішли добровольцями на бік нацистів «не через любов до німців, а через ненависть до росіян і комуністичної тиранії». Після поразки Гітлера і початку холодної війни канадський уряд вважав комуністів реальною загрозою. 

Коли пізніше канадському уряду нагадали про присутність цих нацистів у Канаді, він продовжував виправдовуватися. У 1980-х роках відомий мисливець на нацистів і людина, що пережила Голокост, Саймон Візенталь надіслав уряду список із 217 колишніх членів дивізії «Галичина», які, можливо, проживають у Канаді. Подальші розслідування КККП та громадське розслідування 1986 року дійшли висновку, що нацистські колаборанти справді оселилися в Канаді. Однак жодне з розслідувань не рекомендувало депортації, оскільки федеральний уряд знав про нацистське минуле цих осіб, коли вони переїхали до країни, і оскільки «просто членство» в СС не є доказом скоєння воєнного злочину!

Неодноразово наполягаючи на діях і так і не побачивши їх, Візенталь врешті-решт дійшов висновку, що канадський уряд не має політичної волі для полювання на колишніх нацистів, і після цього відмовився повернутися до країни. 

Варто також вказати на численні пам’ятники, які існують по всій країні, присвячені нацистським колаборантам, зокрема один в Оквілі, два в Едмонтоні та вулиця в Гатіно, яка до 2015 року носила ім’я пронацистського вченого. Насправді, таких пам’ятників у Канаді так багато, що для їх переліку у Вікіпедії є ціла сторінка! 

Зв’язок уряду з українськими фашистами продовжується і сьогодні. Ще одним прикладом є не хто інший, як міністр фінансів Христя Фріланд. Фріланд неодноразово хвалилася своїм дідом, Михайлом Хом’яком, кажучи, що він «наполегливо працював, щоб принести свободу і демократію в Україну». Під час Другої світової війни Хом’як був редактором нацистської пропагандистської газети. Коли ця інформація вперше з’явилася, Фріланд назвала її «російською дезінформацією», але всі докази вказують на протилежне. Фріланд також була спіймана, коли позувала для фотографій з шарфом з українським ультраправим гаслом.

У війні проти Росії Канада активно підтримувала фашистські елементи в українській армії. На початку війни канадські чиновники зустрічалися з членами сумнозвісного батальйону «Азов» — неонацистського підрозділу, що входить до складу Національної гвардії України. Урядовці здебільшого ігнорували повідомлення про політичний характер батальйону і були більше стурбовані тим, як ця новина вплине на їхній публічний імідж, ніж чимось іншим. 

Дійсно, цей останній випадок нацистської апології в парламенті не є випадковістю, а випливає з логіки участі Канади у війні. 

Нинішнє військове божевілля і бажання згуртувати громадську думку навколо протистояння західного імперіалізму з Росією допомагають пояснити, чому жодній людині в уряді чи парламенті не спало на думку провести невелику перевірку біографії «українського ветерана» і чому всі вони плескали, як дресировані тюлені, при одній лише згадці про те, що він воював з росіянами. Це приниження для канадського імперіалізму є цілком заслуженим.

Чому Канада насправді займається Україною?

Весь цей галас відбувається в той час, коли Зеленський подорожує Заходом, щоб заручитися підтримкою свого контрнаступу на Росію. Цей контрнаступ виявився повним провалом, і він починає відчувати, що його союзники кидають його напризволяще. 

Країни НАТО вклали мільярди доларів у свою маріонеткову війну проти Росії, і їм стає все важче виправдовувати витрати на війну перед своїм бідним населенням. Є ознаки того, що США готують громадську думку до прийняття ідеї відмови від України. Перед поїздкою до Канади Зеленський отримав прохолодний прийом у Вашингтоні, де він отримав лише мізерні 325 мільйонів доларів нового фінансування.

Канада влаштувала йому теплий прийом і пообіцяла 650 мільйонів доларів нового фінансування, прагнучи показати своїм союзникам, що вона робить свій внесок у війну проти Росії. Яким би успішним був візит, якби Трюдо не підніс Путіну цю піар-перемогу на тарілочці! Безумовно, твердження Росії про вторгнення в Україну з метою денацифікації є чистою демагогією, і Росія має достатню кількість неонацистів у власній армії; але поблажливість України та Канади до фашистів, безумовно, не слугує викриттю цієї брехні.

Замість того, щоб досягти перемоги, Трюдо тепер виглядає клоуном на світовій арені, і він викрив лицемірство маріонеткової війни Заходу. Уряд завжди стверджував, що відправляє поставки в Україну, щоб допомогти захистити «свободу» і «демократію». Але якщо їхнє уявлення про «борців за свободу» включає людей, які воювали на боці Ваффен-СС, цього достатньо, щоб поставити під сумнів їхні мотиви. У той час як канадцям все важче зводити кінці з кінцями, уряд аплодує нацистам і витрачає сотні мільйонів на зброю, щоб послабити суперника на шахівниці імперіалізму.

Насправді Канада заохочувала і підтримувала цю війну заради своїх імперіалістичних союзників по НАТО, особливо Америки. Росія стала одним з головних ворогів на світовій арені для західних імперіалістичних держав. Ця війна насправді спрямована на те, щоб утримати Україну в лоні західного імперіалізму, щоб краще грабувати її, максимально послаблюючи Росію в цьому процесі.

Як би Канада не любила представляти себе «доброю» і «мирною» країною на світовій арені, вона є імперіалістичною державою. Вона готова використовувати будь-які засоби для просування своїх інтересів, навіть якщо це включає в себе заплющення очей на злочини живих монстрів, таких як Хунка і лідери батальйону «Азов». Будь-які заяви про те, що війна ведеться за «свободу», лише прикривають її справжню природу.

Саміт НАТО: Зеленський стукає, двері зачинені

Останній саміт НАТО у Вільнюсі його члени оцінюють як великий успіх і новий крок у процесі зміцнення військового альянсу. Треба відокремлювати факти від заяв прес-конференції. Якщо ви зазирнете в події, що відбуваються за лаштунками, ви зможете побачити справжні протиріччя, розбіжності та виклики, з якими стикається імперіалістична організація. Одним із ключових питань Вільнюського саміту було членство України в НАТО. Тижнями президент України Зеленський лобіював членів НАТО, щоб отримати тверді зобов’язання та чіткий графік приєднання своєї країни до альянсу. Цю позицію також підтримали країни Балтії та Велика Британія, але вона зіткнулася з опозицією США та Німеччини.

Остаточний текст декларації саміту дуже розчарував українського президента. У ньому дуже розпливчасто сказано: «Ми будемо в положенні надіслати запрошення щоб Україна приєдналася до Альянсу, коли союзники погодяться і умови будуть виконані. На практиці були додані додаткові умови, які раніше не згадувалися. Крім того, ці «умови» не визначені, окрім загальних розмов про «потрібні додаткові демократичні реформи та реформи сектора безпеки».

Що це значить? Теоретично всі погоджуються, що Україна «стане членом НАТО», правда полягає в тому, що це зобов’язання, яке було взято на Бухарестському саміті НАТО… 15 років тому, у 2008 році! На практиці, як підкреслив президент США Байден напередодні зустрічі, Україна не може приєднатися до НАТО, поки йде війна і поки частина її території є предметом суперечок, оскільки це призведе – згідно зі статтею 5 договору альянсу – до прямого конфлікту між НАТО та ядерною Росією.

Нечіткі зобов’язання

Згідно з повідомленнями ЗМІ про кулуарні дискусії, саме США та Німеччина наполягали на тому, щоб пом’якшити формулювання щодо членства України, щоб зробити його більш розпливчастим. Відповідно до Bloomberg: «Попередні проекти комюніке пропонували більш чіткий шлях до приєднання України, але Байден і канцлер Олаф Шольц побоювалися зайти занадто далеко. Їхні команди вимагали змін в останні дні перед самітом, чим засмутили багатьох інших європейських країн, а також українців».

Почувши про це, Зеленський у Twitter розкритикував формулювання запропонованої заяви. «Україна теж заслуговує на повагу, – сказав він, – ми отримали сигнали, що без України обговорюються певні формулювання… Про запрошення стати членом НАТО, а не про членство України». Це, додав він, є «безпрецедентним і абсурдним, коли не встановлені часові рамки ні для запрошення, ні для членства України». У дуже гнівному тоні він зазначив: «При цьому додаються розпливчасті формулювання про «умови» навіть для запрошення України». Його висновок: «Схоже, немає готовності ні запросити Україну до НАТО, ні зробити її членом Альянсу».

Звісно, ​​Зеленський майстерно використовує ЗМІ, і значною мірою цей вибух був спрямований на тиск на членів НАТО, щоб вони змінили заяву. Вони цього не зробили. З іншого боку, ймовірно, український президент також намагається створити прецедент на майбутнє. Якщо реальність війни змушує його потрапити в ситуацію, в якій він повинен обміняти території на якийсь мир або заморожений конфлікт, він може обернутися і сказати: це союзники не дали нам засоби для перемоги росіян.

Міністр оборони Великобританії Бен Уоллес, не відомий своєю дипломатичною витонченістю, спростував Зеленського, заявивши, що Україна повинна виявляти більше «вдячності» і що Великобританія не є їхньою «службою доставки зброї Amazon». Ця заява показує, окрім браку розуму пана Уоллеса, справжнє зарозуміле ставлення імперіалізму до України. «Ви боретеся за всіх нас і захищаєте наші цінності, — кажуть їм, — але ви повинні сказати «спасибі» за привілей, що ви можете відправити своїх дітей помирати на передовій за нас». А точніше, «мовчи, слуга, і знай своє місце».

Те, що Воллес сказав публічно, інші західні лідери сказали Зеленському в приватному порядку. Відповідно до Bloomberg: «За вечерею у Вільнюсі… інші лідери передали Зеленському чітке повідомлення, за словами однієї присутньої особи. Треба охолонути…», – сказали Зеленському». [наш курсив]

Відкинувши у далеке майбутнє питання про членство України в НАТО, західний імперіалізм потім зробив кілька пропозицій на інших фронтах, щоб пом’якшити удар. Група G7 виступила із заявою, в якій пообіцяла Україні гарантії безпеки після війни. Це, по суті, посилює повідомлення про те, що Україна не стане членом НАТО, оскільки якби вона була членом НАТО, на неї автоматично поширювалося б зобов’язання щодо взаємної самооборони в статті 5 договору про альянс. Ці альтернативні гарантії безпеки порівнюють із гарантіями між США та Ізраїлем, де останньому пропонують військову та фінансову допомогу, але немає зобов’язань безпосередньо брати участь у реальній війні.

Ще однією кісткою, кинутою Україні з метою пропаганди, стало створення та перше засідання Ради Україна-НАТО. Це, власне, нічого нового, а лише ребрендинг Комісії Україна-НАТО, яка була створена у 1997 році. Ящик старого вина в новій пляшці.

Поки що заплутано.

Стосовно реальної негайної допомоги теж є проблеми. Європа та США не можуть виробляти боєприпаси достатньо швидко, щоб задовольнити потреби української армії, яка зараз потрапила у війну на виснаження, яка триває вже понад 500 днів. Від початку контрнаступу українці витрачають боєприпаси ще швидше, не йдучи на прорив. Військові підрядники остерігаються розширення потужностей, якщо тільки держави не запропонують їм тверді середньо- та довгострокові контракти. Крім того, поточні виробничі потужності знаходяться на межі.

Саме це підштовхнуло Байдена прийняти рішення доставити в Україну касетні бомби, єдині великі запаси боєприпасів, які їм ще належить використовувати, з очевидних політичних причин. Це розділило думку серед капіталістичних партій у США та їхніх союзників у Європі, а Німеччина висловила своє занепокоєння. Звичайно, це все дуже лицемірно. Касетні боєприпаси застосовувалися у війні в Україні з першого дня як з боку Росії, так і з боку України. Дійсно, за даними Human Rights Watch, Київ використовував їх до нинішньої війни, в тому числі в густонаселених районах Донецька у 2014 р. Ні США, ні Росія, ні Україна не є підписантами договорів про заборону їх використання.

США ніколи не вагалися у використанні технічно «незаконної» зброї в попередніх імперіалістичних авантюрах. Справжня суть, яку виявила суперечка щодо касетних боєприпасів, полягає у величезному тиску на запаси зброї та боєприпасів західних імперіалістів через продовження війни в Україні. Місяцями ми отримували щоденну порцію історій про те, що російські резерви вичерпані і що її військові зусилля от-от проваляться. Зараз ми з’ясували, що фактично західні запаси вичерпані.

Крім того, надсилання касетних боєприпасів є дещо відчайдушним вчинком з боку США. Це дуже ненадійний тип бомби. За дослідженням Нью-Йорк Таймс, його відсоток відмов досягає 14 відсотків. Навіть якщо залишити осторонь високу кількість втрат серед цивільного населення від касетних бомб і той факт, що бомби, що не розірвалися, залишаються на землі, спричиняючи загибель цивільного населення протягом наступних десятиліть, неважко зрозуміти, що якщо Україна колись використовувала їх для значного послаблення укріплену російську оборону, коли українським солдатам нарешті вдасться здійснити прорив, їм доведеться просуватися по місцевості, усіяній нерозірваними снарядами.

Правда полягає в тому, що розрекламований український контрнаступ, який триває вже шостий тиждень, досяг дуже небагато. Контрнаступ важливий не лише з суто військової, а й перш за все з політичної точки зору. Зрозуміло, що імперіалізм США та його європейські союзники дедалі більше відчувають тиск щодо вартості війни. Якщо Україна не зможе продемонструвати чіткий прогрес або принаймні перспективу прогресу на полі бою, апетит до продовження поставок обладнання, боєприпасів тощо на мільярди доларів, фунтів стерлінгів і євро висохне.

Також Байден вже вступає в наступний виборчий цикл у США, де важливим фактором буде питання грошей, витрачених на боротьбу з Росією в Україні. Якщо до зими на фронті не відбудеться суттєвих змін, то тиск на переговори знову посилиться.

Відсутність зобов’язань щодо членства в НАТО, але з продовженням військової та фінансової допомоги, серед постійних суперечок щодо нових типів зброї, що постачається, підкреслює фундаментальну рису цього конфлікту. Військові цілі США (рішуче послабити Росію, але не перерости у відкритий конфлікт між НАТО і Росією) не збігаються з заявленими цілями України (повна військова перемога з витісненням Росії з усіх окупованих територій, включаючи Крим). У якийсь момент цей поділ може перерости у відкритий конфлікт.

Зрада курдів

Інший важливий крок, зроблений на саміті НАТО, стосувався членства Швеції. Оскільки про це вперше було оголошено на Мадридському саміті (див. «Саміт НАТО: Китай у перехресті прицілу»), Туреччина використала той факт, що рішення вимагало одностайного голосування, як важіль для того, щоб добитися поступок від своїх «партнерів».

По-перше, це змусило Швецію співпрацювати в судовому переслідуванні Туреччиною курдських організацій (як пов’язаних із РПК, так і сирійських YPG); по-друге, вона вимагала припинення ембарго Швеції на постачання зброї Туреччині; і, нарешті, вони хотіли, щоб США відновили продажі винищувачів F16 і комплектів для модернізації винищувачів F16, які були призупинені, коли Туреччина придбала російські системи ППО.

Ердоган — умілий маніпулятор, і він переконався, що максимально затягнув процес, щоб отримати задоволення всіх своїх вимог… а потім додав ще одну: членство Туреччини в ЄС. Таким чином, напередодні саміту відбувся тристоронньої зустрічі між НАТО, Швецією та Туреччиною, яка опублікувала заяву піддатися шантажу Ердогана. Заява одночасно скандальна і варта того, щоб її довго цитувати.

«З моменту останнього саміту НАТО Швеція і Туреччина тісно співпрацювали, щоб вирішити проблему занепокоєння Туреччини щодо безпеки. Як частина цього процесу, Швеція внесла поправки до конституції, змінила закони, значно розширила свою антитерористичну співпрацю проти РПК і відновила експорт зброї до Туреччини, усі кроки, викладені в Тристоронньому меморандумі, узгодженому в 2022 році» [курсив наш].

Прочитайте це ще раз. Мила, демократична скандинавська Швеція не тільки продала курдів вниз по річці в обмін на членство в агресивному військовому імперіалістичному альянсі, але й дійшла довнесення змін до своєї конституції (відмова від юридичних заперечень і швидке відстеження процесу) змінив свої закони. Це випадок підходу Граучо Маркса до принципів: «вони мої, але якщо вони вам не подобаються, у мене є інші».

Що стосується відносин між ЄС і Туреччиною, заява також змушує Швецію:

«Швеція активно підтримуватиме зусилля, спрямовані на пожвавлення процесу вступу Туреччини до ЄС, включаючи модернізацію Митного союзу ЄС-Туреччина та лібералізацію візового режиму».

Вся ця мерзенна справа дуже повчальна, оскільки вона розкриває справжній зміст буржуазної імперіалістичної дипломатії. На поверхні завжди є демократичне, гуманітарне та міжнародне прикриття для прийнятих рішень. Насправді переважають голі особисті інтереси, прибутки та захист капіталізму вдома та за кордоном.

Європейський Союз без жодних сумнівів досяг угоди з Ердоганом про те, щоб він охороняв кордони блоку та не пропускав мігрантів. Національний гніт курдів у Туреччині не входив у їхні розрахунки. Коли американський імперіалізм вирішив використати сирійських курдів у своїх цілях, усі розмови були про національне гноблення. Швеція наслідувала цей приклад. Коли вони перестали бути корисними, їх покинули напризволяще в обмін на угоду з могутнішою Туреччиною.

Це має служити попередженням усім, хто плекає будь-які ілюзії, що американський імперіалізм захищає національний суверенітет у війні в Україні.

Крім того, за два дні до відкриття саміту США пообіцяли продати винищувачі F16 і комплекти модернізації, які потрібні Туреччині, уклавши угоду. Іншою стороною цієї огидної угоди є спосіб, у який Туреччина використовує суперництво між різними імперіалістичними державами (у цьому випадку США та Росією), щоб спробувати збалансувати одну проти іншої та отримати найкращу з можливих угод (системи протиповітряної оборони від однієї сторони проти винищувачів іншої, у цьому випадку).

Маючи справу з Росією та Китаєм

Нарешті, варто згадати про що йде мова у підсумковому комюніке саміту НАТО, який є продовженням нового документа Стратегічної концепції НАТО, затвердженого на Мадридському саміті. Використовуючи цинічну термінологію про «демократичні цінності», «права людини», «наші спільні цінності» та «світовий порядок, заснований на правилах», НАТО дуже чітко говорить: «Росія та Китай є нашими ворогами, і ми повинні активізуватися, щоб зіткнутися з ними». Так багато про «чисто оборонний» альянс, який «нікому не загрожує».

Хоча в назві організації згадується Північна Атлантика, у заявах саміту перераховуються регіони світу, які є важливими для НАТО або мають «стратегічний інтерес», включаючи, але не обмежуючись, Близький Схід, Африку, Північну Африку та Сахель, Індо-Тихоокеанський і навіть космос! Усі ці сфери мають бути охоплені тим, що НАТО описує як «підхід на 360 градусів». Іншими словами, за її власним визнанням, НАТО хоче контролювати Весь світ (і за його межами).

Цим вона конфліктує з Росією та Китаєм. Перший описується як такий, що «збільшив своє військове нарощування та присутність у багатьох областях у регіонах Балтійського, Чорного та Середземного морів, а також зберігає значні військові можливості в Арктиці». НАТО скаржиться на «більш напористу позицію Росії, нові військові можливості та провокаційну діяльність, у тому числі поблизу кордонів НАТО, а також на її широкомасштабні навчання без попередження та «миттєві дії», які, за їх словами, «продовжують загрожувати безпеці євроатлантичної зони».

Іншими словами, НАТО визнає російський імперіалізм і його «більш наполегливу позицію» як загрозу власним імперіалістичним інтересам у кількох регіонах світу.

Стосовно Китаю в документі йдеться, що його «заявлені амбіції та політика примусу кидають виклик нашим інтересам, безпеці та цінностям». У заяві додається, що: «КНР використовує широкий спектр політичних, економічних і військових інструментів, щоб збільшити свій глобальний слід і проектну потужність». Пізніше він звинувачує Китай у прагненні «контролювати ключові технологічні та промислові сектори, критичну інфраструктуру, стратегічні матеріали та ланцюги поставок», а також у використанні «свого економічного впливу для створення стратегічної залежності та посилення свого впливу».

НАТО каже: «Китай є імперіалістичною державою». Вона діє так само, як і ми, і ми не готові цього допустити». Вони особливо стурбовані зростаючою російсько-китайською співпрацею (яка була значно посилена західними санкціями проти Росії): «Поглиблення стратегічного партнерства між КНР і Росією, та їхні взаємні спроби підірвати заснований на правилах міжнародного порядок суперечать нашим цінностям та інтересам».

На випадок, якщо когось хвилює агресивна воєнна мова заяви саміту НАТО, союзники поспішають додати, що вони будуть: «просувати гендерну рівність та інтегрувати гендерні перспективи… в усе те, що ми робимо», а також «передані політичним і військовим структурам і об’єктам НАТО значному скороченню викидів парникових газів»; та «сприяти боротьбі зі зміною клімату шляхом підвищення енергоефективності, переходу на чисті джерела енергії». Ось ти де! Західний імперіалізм тепер інтегруватиме гендерні аспекти під час вторгнення на чужу землю та використовуватиме чисту енергію під час зміни режиму! Що ще можна побажати?

Висновок із усього цього полягає в тому, що держави-члени повинні збільшити військові витрати навіть понад узгоджену ціль у 2 відсотки ВВП: «У багатьох випадках, будуть потрібні витрати понад 2 відсотки ВВП щоб усунути існуючі недоліки та виконати вимоги в усіх сферах, що випливають із більш спірного розпорядження про безпеку» [курсив наш].

Це голос США, який вимагає від своїх партнерів більше сприяти цій імперіалістичній політиці переозброєння, щоб не відставати від Китаю та Росії. Америка вже витрачає майже 3,5 відсотка ВВП на оборону, тоді як більшість інших членів НАТО витрачає лише близько 1,5 відсотка.

Тут ми чітко бачимо пріоритети класу капіталістів. Нещодавній бюджет Німеччини є яскравим прикладом із масштабними скороченнями на суму 31 мільярд євро, що особливо сильно вдарило по видатках на освіту, охорону здоров’я, догляд за дітьми та іншим видаткам соціального забезпечення, але заощадило лише на оборону.

Американський імперіалізм через НАТО готується захищати інтереси своїх багатонаціональних капіталістичних компаній, конкуруючи з імперіалістичними інтересами Китаю та Росії. Від робітничого класу в усьому світі, як завжди, вимагатимуть платити.

Єдиний спосіб врятуватися від кошмарної перспективи міжімперіалістичних конфліктів, війни та нападів на життєвий рівень і права трудящих — це покласти край цій гнилій капіталістичній системі. Тим, хто каже: «Ми хочемо миру», ми відповідаємо: «Боріться за соціалізм!»

2023 р.

Война Гитлера с Советским Союзом и как Сталин подготовил почву для неё


В этом июне исполняется 80 лет операции «Барбаросса» — вторжению Германии в Советский Союз во время Второй мировой войны. Этой кровавой катастрофе, унесшей жизни почти 5 миллионов советских солдат и повлекшей за собой погружение нацистов вглубь советской территории, способствовало вредительское поведение Сталина и бюрократии. Их обезглавливание Красной Армии в печально известных процессах чистки и полное бесхозяйственное управление военными действиями были оплачены кровью советскими людьми, которые в конечном итоге смогли изменить положение вещей своими героическими усилиями и жертвами — несмотря на своих лидеров. 

Эта статья посвящена десяткам миллионам советских граждан, красноармейцев, партизан и бойцов коммунистического сопротивления, которые многим пожертвовали для победы над нацизмом 

80 лет назад, в воскресенье, 22 июня 1941 года, нацисты развязали крупнейшее вторжение, когда-либо посещенное народами Советского Союза. К ноябрю того же года гитлеровские войска подошли к порогу Москвы, оккупировали практически всю Украину и Белоруссию и осадили Ленинград — сердце Октябрьской революции. К концу 1941 г. погибло до 4,5 млн советских солдат из более чем 5,3 млн довоенной армии. Под нацистскую оккупацию попало около 40% населения СССР, а также многие наиболее продуктивные промышленные и сельскохозяйственные районы страны. [1]

В письме для британских троцкистов в июле 1941 года Тед Грант объяснял:

«Величайшее столкновение в мировой истории на фронте протяженностью 1800 миль привело к тому, что вся международная ситуация изменилась. Нападение мирового империализма на первое рабочее государство — уже не марксистская перспектива, а суровая реальность.» [2]

Эти катастрофические потери подготовили почву для долгой и жестокой «войны внутри войны», которая определила ход двадцатого века. Борьба 1941–1945 годов между нацистской Германией и Советским Союзом явилась решающим театром Второй мировой войны, которая сама была кровавым продолжением и обострением первой межимпериалистической мировой войны 1914–1919 годов. Из 13 миллионов нацистских военных потерь 10,7 миллиона были понесены в боях с Советами. [3]

С первых дней войны советский народ на оккупированных территориях вел большую и героическую партизанскую борьбу против захватчиков. Красная Армия нанесла сокрушительные удары фашистским войскам под Сталинградом, Курском и в ходе операции «Багратион», которая оказалась величайшим военным достижением в истории. Кульминацией этих усилий стал захват Советским Союзом Берлина, Варшавы, Праги и Будапешта, что заложило основу сталинской власти в Восточной Европе до 1989 года. Красная Армия также была ответственна за освобождение десятков тысяч узников нацистских лагерей смерти, в том числе в Освенциме.

Советский народ был ответственен за победу над Гитлером, который, прежде чем обратить на него свой взор, завоевал крупнейшие капиталистические державы Западной Европы и поставил на колени Британскую империю. Национализированная плановая экономика Советского Союза была основой борьбы с нацизмом, опережая немецкую военную промышленность к 1943 году и снабжая Красную Армию огромным количеством оружия и техники.

Однако на Сталина эта же заслуга не распространяется. На каждом этапе процесса консолидации власти термидорианской бюрократии в СССР, вплоть до нацистского вторжения и оккупации включительно, сталинизм способствовал успехам Гитлера, включая его приход к власти, его господство в Европе и его поход в сердце Советского Союза. Сокрушительные удары, обрушившиеся на СССР в 1941 г., явились результатом более чем двух десятилетий несостоятельной политической, дипломатической и военной политики, проводимой Сталиным, его государственным режимом и руководящими кругами Коммунистического Интернационала. Четыре года жестокой войны и более 20 миллионов убитых стали платой советского народа за провалы сталинизма и ошибки, допущенные самим Сталиным в роли лидера.

Защита революции: мировая революция или «социализм в отдельно взятой стране»?

Когда большевистская партия Ленина и Троцкого привела к власти российский рабочий класс в ноябре 1917 года, они хорошо понимали трудности защиты Советской власти от мирового империализма. Хотя Советский Союз создал мощную Красную Армию во время Гражданской войны под руководством Троцкого, основным средством защиты революции было ее революционно-интернационалистическое отношение к рабочему классу империалистических держав. Вся перспектива удержания власти большевиками зависела от перспективы победоносных пролетарских революций в империалистических странах, прежде всего в Германии.

Обращаясь к Советам в июле 1918 года, Ленин говорил:

«Мы никогда не питали иллюзий, что силы пролетариата и революционного народа какой-либо одной страны, какими бы героическими, организованными и дисциплинированными они ни были, могут свергнуть международный империализм. Это можно сделать только совместными усилиями трудящихся всего мира. . . Мы никогда не обманывали себя, думая, что это можно сделать усилиями одной страны. Мы знали, что наши усилия неизбежно ведут к всемирной революции и что войну, начатую империалистическими правительствами, нельзя остановить усилиями самих этих правительств. Остановить его можно только усилиями всех рабочих; и когда мы пришли к власти, наша задача, как пролетарской коммунистической партии, в то время, когда господство капиталистической буржуазии еще сохранялось в других странах, — наша ближайшая задача, повторяю, состояла в том, чтобы удержать эту власть, этот факел социализма, чтобы он могли бы рассеять как можно больше искр, чтобы добавить их в разгорающееся пламя социалистической революции.»

Молодое Советское государство ориентировало свою дипломатию на эту цель. Троцкий адресовал свои речи на переговорах по Брест-Литовскому договору больше рабочим Германии, Австро-Венгрии и всего мира, чем генералам, сидевшим за столом переговоров напротив него. Красная пропаганда повлияла на волну мятежей, нанесших ущерб армиям и флотам, посланным империалистическими державами для подавления революции. Забастовки сочувствующих рабочих по всему миру остановили поставки оружия для белых армий и заставили империалистические правительства задуматься о вмешательстве, опасаясь революции внутри страны.

В годы гражданской войны вспыхнули революции в Финляндии, Венгрии, Германии, Италии, Монголии. Рабочий класс всего мира был радикализирован и организован, черпая вдохновение в победе своих товарищей в России. Большевики основали Коммунистический Интернационал в 1919 году, чтобы помочь этому процессу, помогая рабочим всего мира создавать свои собственные революционные коммунистические партии и координировать борьбу против империализма и капитализма в глобальном масштабе.

Сталинские чистки и катастрофическая внешняя политика подготовили почву для Барбароссы / Изображение: общественное достояние

Империалистические державы мира, включая Соединенные Штаты, Великобританию, Францию, Японию, Германию и другие, направили армии, чтобы подавить революцию и поддерживать реакционные белые армии. В ответ Советы создали Рабоче-Крестьянскую Красную Армию для самообороны. Красная Армия была полностью пролетарской, крестьянской и интернационалистской силой, сначала основанной на партизанских отрядах и красногвардейских рабочих ополчениях, созданных в 1917 году.

Троцкому была поставлена ​​задача превратить Красную Армию в современную профессиональную боевую силу. В него входили добровольцы и призывники из советского рабочего класса и крестьянства, а также бойцы-интернационалисты со всего мира. Важно отметить, что Красная Армия умело использовала профессиональных «военных экспертов» — бывших офицеров царской армии, которых революция заставила служить под политическим надзором назначенных Советским Союзом комиссаров. Из Гражданской войны вышли многие ключевые фигуры межвоенной и Великой Отечественной войны, в том числе Тухачевский, Жуков, Буденный, Ворошилов и другие.

В 1919 году, выступая на Первом всемирном конгрессе Коммунистического Интернационала в качестве наркома войны, Троцкий заявил: «Если провести на карте прямую линию, расходящуюся от Москвы в любом направлении, то вы найдете повсюду на фронте — русский крестьянин, русский рабочий стоит в эту холодную ночь с ружьем в руке на границе Социалистической Республики и защищает ее. И я могу заверить вас, что рабочие-коммунисты, составляющие костяк этой армии, чувствуют себя не только гвардейским полком Российской Социалистической Республики, но и Красной Армией Третьего Интернационала». [4]

Советы преуспели. в разгроме белых армий и империалистической интервенции, но только ценой больших затрат. То, что сейчас представляет собой Советский Союз, постоянно находилось в состоянии войны с 1914 по 1922 год, а разрушения, вызванные Первой мировой войной и Гражданской войной, привели к серьезному развалу экономики, общества и самого рабочего класса. Ожидавшиеся революционные прорывы в империалистических странах потерпели неудачу из-за классового коллаборационистского руководства рабочих партий, и надежда на помощь извне угасла. В этих условиях яркая рабочая демократия, характерная для раннего периода русской революции, выродилась. Измученный рабочий класс уже не мог утвердиться в советской власти после долгих лет жертв и лишений.

После смерти Ленина в 1924 году советская власть уступила место господству государственной бюрократии, большая часть которой была непосредственно унаследована от царизма. Сначала осторожно, но с возрастающей уверенностью Иосиф Сталин стал представлять интересы этой бюрократии во главе правительства. Консервативная бюрократия не хотела участвовать в большевистских планах мировой революции. Вместо того чтобы искать революционный выход из тупика, в котором оказалась страна, бюрократия довольствовалась тем, что управляла национализированной плановой экономикой на спине советских рабочих и крестьян, снимая сливки сверху, чтобы укрепить свое привилегированное положение в обществе.

Пролетарско-интернационалистские элементы Коммунистической партии столкнулись с жесткими репрессиями, когда Сталин усилил свою власть. В конечном итоге десятки тысяч были исключены из партии, уволены с работы, арестованы, сосланы или убиты.Противник Сталина в коммунистической партии, был выслан из Советского Союза в 1929 году и убит сталинскими агентами в августе 1940.

Мировой империализм в 1920-е годы оправлялся от разрухи и напряжения мировой войны, что дало Советскому Союзу некоторую передышку. Несмотря на вырождение партии в СССР, рабочие, организованные в Коммунистический Интернационал, все еще были готовы бороться за изменение общества. Революционные возможности возникали в стране за страной в течение 1920-х и 30-х годов, но сталинское руководство оказалось неспособным справиться с этой задачей. Поражение Китайской революции 1926–1927 годов, в ходе которой союзник Сталина Чан Кай-Ши предал и уничтожил китайских коммунистов, нанесло серьезный удар по моральному духу советского рабочего класса, усилив его чувство изоляции. Но ничто так не подготовило почву для новой империалистической агрессии против Советского Союза, как неоднократные поражения немецкой революции.

Поражения сталинизма в Германии

Марксисты широко проанализировали немецкую революцию в других местах. Между 1918 и 1933 годами у немецких рабочих появилось множество возможностей свергнуть капитализм, сокрушить зарождающееся нацистское движение и возродить европейскую революцию. Однако сталинское руководство Коммунистического Интернационала на каждом шагу проводило пагубную политику.

Во время немецкой революции 1923 года французская оккупация Рурской долины вызвала кризис, который дал коммунистической партии возможность организовать восстание. В условиях растущей инфляции немецкий рабочий класс был возмущен попытками французского империализма насильственно реквизировать платежные обязательства, наложенные в Версале, которые правительство не могло оплатить. Появились рабочие ополчения, и страну охватила волна забастовок. Троцкий призвал немецких коммунистов воспользоваться случаем и назначить дату восстания.

Немецкие коммунистические лидеры начали подготовку уличных демонстраций и обратились за советом к Коммунистическому Интернационалу. Однако, поскольку здоровье Ленина ухудшалось, а Троцкий и другие ключевые большевистские лидеры были нездоровы, лишь немногие из лидеров Интернационала могли определить дальнейший курс в этом жизненно важном вопросе. В письме к Зиновьеву Сталин выразил свое консервативное недоверие к революционным силам в Германии: «По моему мнению, немцев надо сдерживать, а не подстрекать.» [5]

Эта позиция в конечном итоге вызвала дебаты в руководстве Коммунистического Интернационала, даже когда условия для революционного наступления быстро созревали. Лидерам немецких коммунистов посоветовали отменить запланированную всеобщую забастовку и восстание в последнюю минуту, и этот эпизод превратился в деморализующее фиаско.

Экономический и политический кризис в Веймарской Германии разрушил основы устойчивой буржуазной демократии. Немецкие рабочие снова и снова становились на путь борьбы, проводя многочисленные забастовки и оказывая в этот период массовую поддержку социал-демократам и коммунистам. Традиционные немецкие буржуазные партии не смогли сдержать боевой энергии рабочего класса. Опасаясь революции в сердце Европы, правящий класс искал альтернативы. Нацисты, когда-то преследуемая группа маргиналов немецкого общества, стали главной надеждой капиталистов на уничтожение революционного потенциала немецкого пролетариата. Поддерживаемая деньгами и покровительством капиталистов со всей Европы и всего мира, партия Гитлера в конце 1920-х и начале 1930-х годов резко завоевала поддержку, мобилизовав за собой разоренную и обезумевшую мелкую буржуазию.

Трагически силы рабочего класса разделились перед лицом этой угрозы. Социал-демократы-реформисты не повели бы рабочий класс к власти и, следовательно, не остановили бы нацистов, так что дело было за коммунистами. Но к этому времени полностью сталинизированный Коминтерн принял тезис о «третьем периоде», который предвосхищал надвигающийся «последний кризис капитализма». Эта ложная идея оправдывала ошибочный вывод о том, что реформистские рабочие организации, такие как Немецкая социал-демократическая партия, были «социал-фашистами». Немецкие коммунисты под руководством Москвы заняли позицию, согласно которой социал-демократы являются главным врагом коммунистической партии.

Хотя верно то, что реформистские лидеры всегда играли гнилую, контрреволюционную роль и служили одной из главных опор капиталистической стабильности, сталинская политика лишь еще больше вбила клин между самими коммунистическими и социалистическими рабочими. Единственным выходом из надвигавшейся катастрофы была пролетарская революция. Однако это возможно лишь в том случае, если коммунисты завоюют в борьбе доверие решающей части масс.

Для победы над Гитлером был необходим единый фронт коммунистов и социалистов. Вместе обе партии могли похвастаться не только мощной поддержкой рабочего класса, но и собственными ополченцами, готовыми сопротивляться нацистам любыми необходимыми средствами. По мере роста угрозы Гитлера Троцкий и Международная левая оппозиция призывали коммунистов изменить курс и сражаться плечом к плечу с рабочими-социалистами против фашизма. Борьба с нацизмом могла бы дать коммунистам возможность склонить социал-демократических рабочих к революционной политике.

Сталинцы пошли противоположным курсом. Обозначив социал-демократов «главным врагом», Коммунистическая партия фактически сформировала блок с нацистами. В 1931 году коммунисты поддержали инициированный нацистами референдум против социал-демократического правительства в государстве Пруссия, что возмутило социал-демократических рабочих. Используя такие лозунги, как «прогнать социал-фашистов с их рабочих мест на заводах и в профсоюзах!» и «изгнать их с заводов, бирж труда и профессиональных школ», коммунистические активисты активно сотрудничали с нацистскими хулиганами, чтобы физически атаковать и разгонять собрания социал-демократической партии и профсоюзов.

Эта обреченная на провал политика немецкого рабочего класса по мере того, как Гитлер методично карабкался к власти. Когда рабочие партии боролись между собой, разоренный средний класс и крестьяне могли рассчитывать только на Гитлера и его обещание национального «спасения». Когда Гитлер стал канцлером, он первым делом напал на коммунистов, социалистов и профсоюзных активистов, обезглавив и распылив некогда могущественный немецкий пролетариат. Нацисты использовали пожар Рейхстага как предлог для полного запрета Коммунистической партии, и к марту 1933 года Гитлер стал бесспорным диктатором Германии. Из-за паралича рабочих партий Гитлер смог похвастаться тем, что пришел к власти, не разбив ни единого оконного стекла.

Внешняя политика Сталина

Приход Гитлера к власти сделал войну между Советским Союзом и нацистской Германией неизбежной. Антикоммунизм был центральной целью нацистов, и не было секретом, что Гитлер стремился отрезать от Восточной Европы колониальные территории для немцев — Lebensraum или «жизненное пространство».

Сталинская политика «социализма в одной стране» привела к поражению за поражением коммунистического движения во всем мире. Подлый провал «третьего периода» уступил место политике народного фронтизма, подчинению рабочего класса буржуазным либералам. Коммунистический Интернационал сыграл совершенно реакционную роль, когда испанские рабочие восстали против военного переворота Франсиско Франко в 1936 году.

Вместо того чтобы мобилизовать рабочий класс для свержения капитализма в Испании как средства подрыва базы поддержки фашизма, сталинисты сделали все возможное, чтобы предотвратить борьба за выход за рамки буржуазного республиканизма. Сталин видел союз с капиталистическими демократиями Франции и Великобритании, а не международную социалистическую революцию, как лучший способ ограничить фашистскую экспансию. Поэтому коммунистам нужно было вести себя наилучшим образом, чтобы не отпугнуть потенциальных союзников Советов. Однако пока Гитлер и Муссолини перебрасывали войска и технику в Испанию, французские и английские империалисты оставались «нейтральными». 

Мирный договор Сталина с Гитлером и аннексия Восточной Европы открыли дверь для широкомасштабного нацистского завоевания на континенте. / Изображение: общественное достояние

Сталинисты были сведены к полицейской деятельности рабочего класса, что видно по их роли в разгроме анархо-синдикалистов и ПОУМ от имени капиталистической республики во время Первомая 1937 года. Когда рабочий класс был подавлен, революционная инициатива, необходимая для победы над Франко, рассеялась, и в Европе установилась еще одна фашистская диктатура.

Несмотря на многочисленные возможности, сталинское руководство Советского Союза лишило страну дружественных рабочих правительств нигде в мире. Пока Гитлер собирался с силами, Сталин возлагал надежды на буржуазный пацифизм, Лигу Наций и «друзей мира», которых он видел в британском, французском и американском империализме. Когда в 1938 году нацистская Германия пригрозила поглотить Чехословакию, Сталин снова попытался заключить союз с англо-французским империализмом, зайдя так далеко, что частично мобилизовал Красную Армию для демонстрации силы. Неразумность такого подхода вскоре обнаружилась, так как империалистические «демократы» вежливо выслушали Сталина, а затем просто приняли требования Гитлера.

К 1939 году курс Европы на войну был очевиден для всех. Сталин совершил еще одно тяжкое преступление, заключив печально известный пакт Молотова-Риббентропа с Гитлером в конце августа 1939 года. Лишенный поддержки со стороны какой-либо стороны на международной арене, Сталин решил, что будет лучше обеспечить временный мир — и восточный фланг Гитлера — путем раздела Восточной Европы. Но этот маневр просто устранил Советский Союз как потенциальную угрозу планам Гитлера, проложив путь для завоевания нацистами их европейских соперников, прежде всего Франции, между 1939 и 1941 годами.

В 1871 году Маркс понял, что прусское завоевание Франции откроет дверь для «войны рас» между немцами и славянами. [6]Эта элементарная идея ускользнула от эмпирика Сталина, у которого не было ни грамма подлинного марксизма. Комментируя пакт в прессе, раздраженный Троцкий сказал: «Сталин больше всего боится войны. . . Сталин не может вести войну с недовольными рабочими и крестьянами и с обезглавленной Красной Армией. . . Германо-советский пакт — это капитуляция Сталина перед фашистским империализмом с окончанием сохранения советской олигархии.»

Пакт вызвал волну разногласий и сомнений в рядах коммунистов по всему миру, которым в одночасье пришлось развернуться на 180 градусов от антигитлеризма к тому, чтобы считать нацистскую Германию «союзником» Советского Союза.

В годы, предшествовавшие Барбароссе, Сталин заключил ряд торговых соглашений с Гитлером в еще одной наивной попытке купить «мир». Ему удалось только вооружить и снабдить фашистских палачей, покоривших рабочий класс от Польши до Бретани. К 1941 году советская древесина, каучук, фосфаты, асбест, хром, марганец, никель и нефть были важными компонентами немецкой военной промышленности. [7]  Последние партии этих ресурсов прибыли на территорию Германии всего за несколько часов до того, как 22 июня на советские города и войска посыпались нацистские бомбы и снаряды [8].

Развитие Красной Армии

К концу 1930-х годов Красная Армия стала одной из самых сильных армий на Земле. В советских пятилетних планах упор делался на тяжелую промышленность и оборонное производство. Цель состояла в том, чтобы защитить страну от империалистических посягательств, а привилегированную бюрократию от самих советских масс. На базе плановой экономики советская авиация стала предметом зависти всего мира. Танки, самолеты и артиллерия массово вывозились из новых промышленных комплексов. К 1941 году более 14 миллионов советских граждан прошли базовую подготовку и были готовы к мобилизации в случае войны [9].

Годы ожесточенных войн в предреволюционный период породили офицерский корпус Красной Армии, в который входили некоторые из ведущих военных теоретиков своего времени. Главным среди них был Михаил Тухачевский, самый успешный красный генерал Гражданской войны. В конце 1920-х и начале 30-х годов Тухачевский и его единомышленники разработали и систематизировали концепцию Глубинного сражения, которая позже превратилась в более масштабную схему Глубинных операций. Глубокие операции подчеркивали концентрацию сил, мобильность, общевойсковой бой и эшелонированную систему, чтобы сокрушить противника в ключевых точках, прорваться в его тыл, нарушить логистику и подкрепления и окружить его силы. Этот метод основывался на опыте позднего периода мировой войны и Гражданской войны в России и представлял собой вполне современную адаптацию к новой эре индустриализированных, механизированных военных действий. Новая доктрина доказала свою эффективность после первого периода нацистско-советской войны и была основой для каждого крупного наступления Красной Армии в этом конфликте.

Несомненно, этот офицерский корпус сыграл свою роль в бюрократическом вырождении русской революции. Во время самой Гражданской войны возникла так называемая «военная оппозиция», критически настроенная, а порой даже разрушительно, по отношению к политике Ленина и Троцкого. Хотя в нее входили различные фигуры и взгляды, «Военная оппозиция» в целом противопоставляла партизанские методы и крайнюю опору на «наступательную» и «маневральную» тактику централизованному военному командованию, основанному на бывших царских военных профессионалах. [10] Это было в основном интеллектуальное течение в высших армейских чинах; однако в него также входил слой комиссаров и командиров вокруг Сталина, которые действовали в районе Царицына (позже переименованного в Сталинград) во время Гражданской войны в России.

После войны этот офицерский корпус все больше и больше занимал привилегированное положение в армии и в самом Советском государстве наравне с остальной бюрократией. Большинство из них сами стали «военными экспертами». В 1935 году Красная Армия ввела стратифицированную иерархию в офицерском корпусе, возведя таких ведущих деятелей, как Тухачевский, Ворошилов, Буденный и других, в звание Маршала Советского Союза.

Сталин обезглавливает Красную Армию

Хотя теперь Сталин полностью в седле, он по-прежнему подозрительно относился к военным экспертам. После кровавого поражения оппозиционных течений в Коммунистической партии Сталин назвал офицерский корпус Красной Армии, сохранявший определенную независимость от гражданского правительства и имевший прямой доступ к вооруженным силам, самой непосредственной угрозой его правлению. Вопреки духу свободных дискуссий и критики, существовавшему в Красной Армии во время революции, Сталин стремился установить жесткий контроль над военным аппаратом.

В начале 1937 года НКВД начал аресты младших офицеров Красной Армии, заявив о «контрреволюционных троцкистских взглядах». К июню чистки достигли высот Красной Армии, заявив о Тухачевском, который, как считалось, был тесно связан с Троцким из-за его роли во время Гражданской войны, наряду со многими другими старшими офицерами. Ворошилов, советский маршал, который был близок к Сталину со времен их совместной жизни в Царицыне, утверждал, что в Красной Армии существовала «предательская контрреволюционная военно-фашистская организация», которая действовала «строго конспиративно», занимаясь «подрывной вредительской и шпионской работой». [11]

Между 1937 и 1941 годами чистки посеяли хаос в Красной Армии. Фактически, истребление продолжалось и в первые месяцы нацистского вторжения. В то время как относительное меньшинство подвергшихся чистке офицеров было фактически казнено, десятки тысяч отправились в тюрьму или были приговорены к каторжным работам, в то время как другие подверглись цензуре или были вынуждены уйти в отставку. Некоторые покончили жизнь самоубийством. В это время в советских ВВС, разведывательных службах, бюро промышленного планирования и в самом НКВД также проводились масштабные чистки. Позже Верховный суд СССР пришел к цифре 54 714 жертв чисток Красной Армии, но окончательное число жертв остается неизвестным.  [12]

Сталинские чистки обезглавили Красную Армию, ликвидировав многих из ее лучших руководителей / Изображение: общественное достояние

Подхалимы, которые были близки к Сталину со времен их совместного пребывания в Царицыне, такие как Буденный и Ворошилов, избежали чистки и заняли руководящие должности. Это была односторонняя гражданская война против советских вооруженных сил, вевшаяся по чисто циничным политическим мотивам. В отчаянные месяцы после нацистского вторжения Красная Армия быстро вернула в свои ряды многих прошедших чистку офицеров, в том числе К. К. Рокоссовского, сыгравшего важную роль в войне. Это свидетельствует о том, что обвинения в предательстве и измене не имели под собой фактических оснований, а нападки Сталина на командиров Красной Армии носили бешеный и произвольный характер.

В итоге жертвами чисток накануне вторжения стали трое из пяти маршалов Советского Союза, 80 процентов командиров дивизий и корпусов, все 16 командующих военными округами и многие другие ключевые кадры[13]. Офицерам грозил арест на основании какой-либо связи с другим офицером, подвергшимся чистке. В годы, предшествовавшие войне, во многих частях постоянно менялись новые командиры, каждый из которых заменял последнего «нелояльного» командира. Это привело к предсказуемому нарушению дисциплины и координации. В последовавшем хаосе ряды Красной Армии сильно пострадали. Боевой дух и боеготовность резко упали, резко возрос уровень самоубийств, пьянства и несчастных случаев. [14]

Все это происходило на глазах у империалистических держав. Начальник штаба Германии фон Бек писал в 1938 году, что советская армия «не может считаться вооруженной силой», потому что чистки «подорвали боевой дух и превратили ее в инертную военную машину». [15] Во время планирования операции «Барбаросса». Гитлер успокоил озабоченность своих генералов численностью Красной Армии, просто заявив, что «армия лишена лидера». [16] Чистки сделали Советский Союз привлекательной мишенью для нацистской агрессии.

Советская военная практика также склонялась к чисткам. Оставаясь официальной доктриной вооруженных сил, Глубинные операции были тесно связаны с Тухачевским и окружением офицеров, которые помогали его развивать. После своего падения Тухачевский был допрошен, подвергнут пыткам, осужден судом кенгуру и бесцеремонно убит выстрелом в затылок. Чистки в значительной степени уничтожили офицерский корпус, ответственный за обучение армии методу Глубоких операций. В этих условиях советские военные планировщики начали расформировывать специальные механизированные формирования, которые требовались для успеха Глубоких операций, решив более равномерно распределить советские бронетанковые силы между пехотными подразделениями. Это, в сочетании с нехваткой офицеров, обученных этому методу, препятствовало эффективному применению Глубинных операций в 1941 году.  [17]

Как объясняет Дэвид Гланц, ведущий историк нацистско-советской войны, «ничто не оказало на довоенную Красную Армию более изнурительного воздействия, чем военные чистки, начавшиеся в 1937 году и продолжавшиеся с неослабевающей силой до 1941 года». [18]

Красная Армия предприняла попытку. чтобы заполнить оставшуюся пустоту, быстро продвигая неквалифицированных младших офицеров и досрочно выпуская курсантов. Средний возраст командиров значительно снизился за годы, предшествовавшие нацистскому вторжению. [19] В отличие от закалённого офицерского корпуса времен Гражданской войны, который создавал армию с нуля, относительно немногие командиры, столкнувшиеся с натиском нацистов, имели боевой опыт. В июне и июле 1941 года они вступили в бой с нацистскими генералами, которые два предыдущих года побеждали лучшие армии Западной Европы.

Троцкизм и защита Советского Союза

По сей день некоторые сталинские левые продолжают повторять ложь о том, что Троцкий участвовал в заговоре с нацистской Германией и имперской Японией против Советского Союза. В этом также заключалась суть обвинений против многих офицеров Красной Армии, погибших в результате сталинских чисток. Нет ничего более далекого от правды. Тот факт, что в японских или немецких архивах никогда не было найдено ни одного доказательства, является немым свидетельством против этого абсурдного утверждения. После войны Британская революционная коммунистическая партия организовала энергичную международную кампанию, чтобы использовать Нюрнбергский процесс как возможность публично подвергнуть перекрестному допросу высокопоставленных нацистских деятелей по вопросу о предполагаемом «заговоре» Троцкого с ними. [20] Однако империалистические державы не подчинились.

На самом деле Троцкий провел большую часть последнего периода своей жизни, усердно работая над тем, чтобы убедить некоторых из своих сторонников в необходимости защищать Советский Союз в случае войны с империалистическими державами.

В сентябре 1939 года Троцкий писал:

«Предположим, что Гитлер повернет свое оружие против востока и вторгнется на территории, оккупированные Красной Армией. В этих условиях сторонники Четвертого Интернационала, нисколько не меняя своего отношения к кремлевской олигархии, выдвинут на первый план, как самую неотложную задачу часа, военное сопротивление Гитлеру. Рабочие скажут: «Мы не можем уступить Гитлеру свержение Сталина; это наша собственная задача.»

Анализ Троцкого, который подтвердил исторический процесс, заключался в том, что субъективная роль Сталина и советской бюрократии сделала Советский Союз менее, а не более защищенным перед лицом нацистской агрессии. Троцкисты выдвинули революционное свержение бонапартистской бюрократии советским рабочим классом и возрождение международного коммунистического движения как необходимое условие успешной защиты Советского Союза. Но в случае нападения троцкисты безоговорочно выступали за защиту СССР и его национализированной плановой экономики от нацистского варварства.

Во время войны троцкисты участвовали в сопротивлении нацистской оккупации. Те, кто оказался призванным в ряды империалистических армий, вели революционную пропаганду и агитацию против своих правительств, борясь за превращение конфликта в революционную войну рабочих против фашизма и капитализма. Троцкисты утверждали, что рабочее правительство необходимо для победы над нацистами, а рабочие партии и союзы должны разорвать свои «союзы» со «своим» правящим классом, чтобы бороться за такое правительство. Интернационалистский подход мог бы завоевать расположение некоторых частей немецкой армии и спровоцировать революцию в самой Германии.

Когда в июне 1941 года нацисты нанесли удар на Востоке, обезглавленная Красная Армия храбро сражалась с огромными силами, часто до последнего солдата. Но миллионы красноармейцев были поставлены в поистине безвыходное положение из-за некомпетентности и неопытности их командиров.

По словам Дэвида Гланца:

«Многие из первоначальных советских поражений были прямым результатом неопытности уцелевшего советского офицерского корпуса. Полевым командирам не хватало практического опыта и уверенности, чтобы приспособиться к тактической ситуации, и они были склонны применять стереотипные решения, такие как распределение подчиненных частей по схемам из учебников без учета реальной местности. В результате были силы, которые не были сфокусированы и сосредоточены на наиболее вероятных направлениях немецкого наступления, а атаковали и оборонялись в такой стилизованной, предсказуемой манере, что опытным немцам было легко противостоять советским ударам и уклоняться от них [курсив наш.» [21]

Позже, в 1941 году, советский генеральный штаб счел необходимым отдать приказ подчиненным командирам не просто распределять свои артиллерийские орудия равномерно по участкам, за которые они отвечали. Советскому начальнику штаба Георгию Жукову даже пришлось прямо запретить лобовые атаки в зубы вражеской обороны. [22] Нехватка командной компетентности, оставшаяся после чисток, сделала необходимыми такие базовые инструкции с самого верха. Помимо физического отсутствия квалифицированных командиров, чистки также породили атмосферу страха и покорности среди оставшихся в живых офицеров. Поскольку чистки продолжались во время нацистского вторжения, советские офицеры по понятным причинам не хотели отклоняться от жестких приказов или схем учебников, опасаясь, что о них донесут в НКВД, чьи агенты искали любой предлог, чтобы удовлетворить свое начальство в Москве. Миллионы бойцов Красной Армии отдали свои жизни, служа в этих трагических обстоятельствах.

Во имя искоренения несуществующего «контрреволюционного троцкистского заговора» Сталин собственноручно нанес первые сокрушительные удары по Красной Армии, начиная с 1937 года. Никакой заговор, когда-либо задуманный, не мог нанести больше вреда советским военным усилиям против нацизма, чем сталинские чистки. по факту.

Путь к войне

Хотя советское руководство прекрасно понимало, что чистки нанесли ущерб вооруженным силам, Сталин в предвоенный период заставил Красную Армию действовать против таких стран, как Финляндия, Польша и Румыния. По условиям пакта Молотова-Риббентропа Советский Союз также оккупировал, а затем аннексировал прибалтийские страны Эстонии, Латвии и Литвы. Сталин считал эти шаги необходимыми для обеспечения буфера между сердцем Советского Союза и растущей нацистской империей. На самом деле эти действия просто впервые создали общую границу с нацистским государством, а во время войны этот «буфер» быстро испарился.

Зимняя война 1939–1940 годов против Финляндии была досадным эпизодом, который выявил многие недостатки Красной Армии. Несмотря на сравнительно небольшой размер финских вооруженных сил, они легко отразили первое советское наступление, нанеся тяжелые потери. Подразделения из Украины с умеренным климатом были развернуты в субарктической Финляндии без зимнего продовольствия, что привело к их уничтожению от рук немногочисленных финских сил. Советской разведке не удалось выявить основные оборонительные позиции финнов к северу от Ленинграда, и завязалась резня. В январе 1940 года Троцкий пренебрежительно признал фиаско примером, показавшим, «[…] насколько глупость и деморализация царят в Кремле и в верхах обезглавленной Кремлем армии.»Возобновление советской атаки оказалось лучше, вынудив финнов согласиться на советские условия мира, но советский моральный дух и престиж были серьезно повреждены.

Позорное поражение гораздо меньшей финской армии показало ограниченность Красной Армии как боевой силы.

Советские военные планировщики отреагировали на катастрофы в Финляндии, но всего несколько месяцев спустя с опаской отнеслись к захватывающим дух победам Германии в Нидерландах и Франции. В период между Зимней войной и нацистским вторжением Красная Армия претерпела несколько нисходящих реорганизаций и передислокаций, отчаянно пытаясь выровнять корабль перед немецким нападением. Когда атака, наконец, началась, она поразила Красную Армию в самый разгар очередной итерации этих хаотических реформ. В июне 1941 г. более 75% командиров Красной Армии находились в своих частях менее года. [23]

Несмотря на явные признаки наращивания германской военной мощи в Восточной Европе и даже отчеты разведки с указанием дня нападения, советские войска в приграничных районах в июне 1941 г. заняли совершенно бездеятельное положение. Сталин, опасаясь конфликта, прежде всего заботился о том, чтобы избежать возможная провокация гитлеровскими войсками вдоль границы. Эта озабоченность заставила его игнорировать тот факт, что немцы эвакуировали свое посольство и что все корабли под немецким флагом покинули советские порты. За несколько недель до нападения более 300 нацистских разведывательных самолетов вошли в советское воздушное пространство, но не встретили сопротивления. [24]

Железнодорожники-коммунисты в Швеции также безрезультатно предупреждали советское правительство о наращивании военной мощи. Горстка советских командиров обратила внимание на усиление военной активности на оккупированной нацистами территории напротив них, приведя свои силы в повышенную готовность. Однако подавляющее большинство советских частей вдоль границы 22 июня были полностью разбиты, что привело к их быстрому разгрому.

Нацистские военные планы были направлены на то, чтобы уничтожить Красную Армию серией быстрых обходных маневров у границы. Гитлер ожидал, что быстрое, ошеломляющее поражение спровоцирует политический кризис в Советском Союзе, который приведет к распаду сталинского режима, аналогичному процессу, приведшему к падению царизма и выходу России из Первой мировой войны. [25] Однако нацистская разведка совершенно недооценила саму численность Красной Армии, стойкость советского народа и огромные мобилизационные возможности СССР. Это сделало планы нацистов о быстрой победе нереализуемыми, вынудив их углубиться вглубь Советского Союза.

Катастрофа

В 3 часа ночи 22 июня 1941 года эскадрильи немецких дальних бомбардировщиков пересекли советскую границу, чтобы бомбить такие отдаленные города, как Ленинград и Севастополь. Артиллерийский обстрел начался в 3:15. На рассвете рои немецких самолетов появились над советскими аэродромами на границе, уничтожив более 1200 самолетов ВВС Красной Армии, в основном, пока они еще находились на земле. Нацисты контролировали небо над полем боя в течение первых решающих недель своего наступления, что позволяло им безнаказанно наносить удары по советским подкреплениям, логистике и позициям Красной Армии. [26] 

Более трех миллионов немецких боевых частей при поддержке полумиллиона солдат из финских и румынских союзников нацистов двинулись на территорию, удерживаемую Советским Союзом. Немецкие войска наступали быстро и настойчиво. Во главе своих бронетанковых войск немецкие генералы применили свою стратегию блицкрига с максимальным эффектом. Их смелые обходные маневры разгромили неподготовленные силы Красной Армии. Целые армии просто таяли в испепеляющем огне нацистского натиска.

В первые дни войны советская связь прервалась, и получить из Москвы точную информацию об обстановке на фронте было невозможно. В ночь вторжения Сталин отдал невыполнимый приказ о генеральном контрнаступлении в соответствии с советскими довоенными планами. Неподготовленность армии в сочетании с яростностью наступления нацистов обрекали на поражение части, пытавшиеся выполнить этот приказ.

Через несколько дней Сталин в унынии отстранился от деятельности на две недели. Уходя на свою личную дачу в конце июня, Сталин сказал своим подчиненным: «Все пропало. Я сдаюсь. Наше государство основал Ленин, а мы его облажали». [27] Советские люди впервые узнали о войне из короткой радиопередачи Молотова вечером 22 июня, но не слышали от самого Сталина до 3 июля.

Советские генералы провели первые недели войны, спешно пытаясь собрать оборону и организовать запланированные контрудары по немецким передовым частям, но почти на каждом шагу их перехитрили и сокрушили. Наступление гитлеровцев было наиболее успешным на северном и центральном направлениях наступления. Минск, столица Белоруссии, пал 26 июня после того, как немецкие бомбардировщики превратили большую часть города в руины. В течение трех недель немецко-фашистские войска пронеслись по прибалтийским республикам, готовясь к наступлению на Ленинград. Советские войска держались несколько лучше в южном секторе, отчасти потому, что их первые линии обороны соответствовали реке Буг, а отчасти потому, что перед войной советские планировщики разместили там больше сил.

Нацистские генералы ликовали. Один из них, Гальдер, писал 3 июля, что разгром Красной Армии на границе означает, что вся война выиграна в течение двух недель. [28]Нацистские армии продвинулись более чем на 600 километров вглубь советской территории и нанесли Красной Армии более 750 000 потерь, уничтожив при этом более 10 000 танков и почти 4 000 самолетов. [29] Потери немцев были сравнительно небольшими.

Однако к середине июля гитлеровские армии, которые ожидали встретить небольшое сопротивление в центре Советского Союза, начали натыкаться на огромные советские формирования, о существовании которых немецкая разведка не знала. Эти части действовали не более эффективно, чем советские войска у границы, но, по крайней мере, были мобилизованы для боя. Также растущую озабоченность немцев вызывал вопрос логистики и снабжения.

Концепция «русского километра» возникла среди нацистских командиров из-за большого неравенства в инфраструктуре между западноевропейским театром военных действий и Советским Союзом, где было мало дорог с твердым покрытием. В этих условиях немецкая техника чаще ломалась, что тормозило продвижение. На советских железнодорожных линиях также использовалась другая колея, чем в остальной Европе, что делало невозможным использование нацистами собственных грузовых вагонов на советской территории без серьезной модернизации. Троцкий писал в 1936 году, что главными преимуществами СССР в войне будут его огромная территория и огромное население, и эти два фактора начинали давать о себе знать.

Оккупация

Нацистская оккупация была жестокой и зверской. Троцкий утверждал, что в случае вторжения главной угрозой для советской системы будут не сами империалистические армии, а количество дешевых товаров, которые они привезут с собой. Это послужило бы подрыву хрупкой основы плановой экономики, которая была нефункциональной из-за прискорбного неумелого управления бюрократией. Однако, нацисты были заинтересованы не в превращении Советского Союза в новый рынок, а в его обезлюдении и колонизации. Генрих Гиммлер поставил цель сократить славянское население до 30 миллионов человек, а Герман Геринг хвастался министру иностранных дел Муссолини, что 20–30 миллионов человек в России умрут от голода в 1941 году. Современные оценки фактических потерь от этой политики показывают, что 4,4 миллиона советских граждане умерли от голода во время войны.[30]

Сама Барбаросса должна была стать первой фазой этого плана. Нацистские армии рассчитывали частично прокормить себя за счет систематического разграбления советских запасов продовольствия, домашнего скота, пиломатериалов и другого имущества. [31] К концу войны почти три миллиона советских граждан были принуждены к рабскому труду в немецкой промышленности. [32] Нацистские войска, оккупировав город, обычно казнили нескольких человек, чтобы запугать население и заставить его подчиниться. Постоянные нацистские приказы не позволяли командирам наказывать немецких солдат, уличенных в жестоком обращении с оккупированным населением. [33]

Приказы, изданные 19 мая 1941 г., призывали к «безжалостным и энергичным действиям против большевистских агитаторов, нерегулярных формирований, саботажников, евреев и к полному устранению всякого активного и пассивного сопротивления».  [34]  Включение евреев в этот порядок также показывает, до какой степени антисемитизм и антикоммунизм были переплетены в те дни, как и сегодня.

После войны некоторые апологеты-ревизионисты пытались «восстановить честь» немецкого вермахта как профессиональных солдат, оторванных от нацистской идеологии. Однако некоторые анализы показали, что до 29 процентов немецких офицеров в армии вторжения были лично членами нацистской партии, и, кроме того, именно эти офицеры задавали тон всем силам. [35]

Немецкие войска пересекают советскую границу Изображение: общественное достояние

Когда немецкие войска пересекли советскую территорию, они подвергли население невыразимой жестокости. Антикоммунизм был краеугольным камнем нацистской политики на оккупированных территориях. Гитлер требовал «уничтожительного приговора большевизму». В печально известном «Комиссарском приказе» говорилось, что пленные комиссары Красной Армии не получат нормальных прав военнопленных и должны быть немедленно казнены. Однако нацистские силы регулярно интерпретировали этот приказ, включив в него всех без исключения членов Коммунистической партии. Специальные силы СС, отправленные в Советский Союз, были отобраны на основе их личных антикоммунистических убеждений. Это были добровольцы, набранные из социальных слоев, включая бывших солдат Freikorps, бывших полицейских, которые отвечали за срыв забастовок и нападения на левых в Веймарский период, а также нацистские коричневорубашечники. [36]

Все это показывает неразумность ожиданий нацистов, что политический кризис приведет к свержению сталинского правительства. Их политика, похоже, направлена ​​на то, чтобы подтолкнуть население в объятия Сталина. Хотя правые и националистические коллаборационисты, безусловно, приветствовали вторжение, особенно в прибалтийских республиках и в Украине, их было меньшинство. Оказавшись перед выбором между истреблением нацистами или несомненным прогрессом, достигнутым революцией после 1917 года, — несмотря на преступления бюрократии, — подавляющее большинство рабочих и крестьян в короткие сроки сплотилось на стороне советского союза.

Массовые маневры нацистов по окружению на раннем этапе войны привели к большому количеству советских пленных. Этих людей постигла невероятная судьба. У нацистов не было никакого плана размещения такого количества пленных солдат. Советским военнопленным отказывали в еде, и им предстояли марши смерти на запад. Нацистские солдаты получили приказ расстреливать потерявших сознание советских пленных. Многие советские военнопленные были загнаны в открытые железнодорожные вагоны и доставлены в концлагеря. Согласно официальным нацистским отчетам за 1941 год, от 25 до 70 процентов советских военнопленных погибли по пути на запад. [37] Нацисты также использовали заключенных для таких задач, как марш через минные поля, чтобы расчистить путь для своих частей. [38]

К концу 1941 года погибло более 300 000 советских военнопленных. К концу войны это число возросло до 3,3 миллиона человек, или примерно 56 процентов от общего числа советских военнопленных. Для сравнения, 18 процентов нацистских заключенных, удерживаемых Советами, умерли в плену. По окончании войны в СССР вернулось более 1,5 млн советских военнопленных. Однако из-за приказа Сталина с начального этапа войны весь сдавшийся советский персонал считался предателем. Эти солдаты Красной Армии столкнулись с широко распространенной дискриминацией в СССР, и многие из них оказались в ГУЛАГе после освобождения из интернированния нацистами. Советские военнопленные не были официально реабилитированы до 1994 г. [39]

Катастрофическая роль Сталина

В конце июля ожесточенные бои под Смоленском, на направлении Минск — Москва, временно приостановили продвижение гитлеровцев. В то время как немцы все еще добивались тактических успехов, новые количества советских войск оказывали более жесткое сопротивление, а немецкие линии снабжения становились чрезмерно растянутыми.

Гитлеровские генералы настаивали на новом наступлении на Москву, чтобы уничтожить эту до сих пор непризнанную силу Красной Армии. Однако, в августе Гитлер решил остановить наступление, чтобы перебросить свои бронетанковые силы для атак на север, в сторону Ленинграда, и на юг, чтобы уничтожить советские войска на Украине и захватить сельскохозяйственные богатства республики.

Как уже отмечалось, силы Красной Армии держались лучше на южном участке по сравнению с остальной частью фронта и представляли угрозу для южного фланга Германии, если гитлеровцы попытаются двинуться на Москву. Но эта угроза в равной степени относилась и к войскам Красной Армии в Украине, которые могли оказаться в ловушке против сил Оси, вторгающихся из Румынии, в случае немецкого удара на юг из центрального сектора. Командиры Красной Армии осознавали опасность, которая существовала для их войск на Украине; однако Сталин ожидал, что нацисты продолжат наступление на Москву.

29 июля Жуков предложил вывести советские войска из района Киева, чтобы укрепить центральный сектор и сократить оборонительный фронт Красной Армии, что позволит им лучше сосредоточить свои истощенные силы. За это разумное предложение Сталин снял Жукова, своего самого способного командира, с поста начальника штаба. Сталин опасался, что оставление Киева, столицы Украины, послужит плохим сигналом для его британских «союзников». [4о] Таким образом, Сталин был больше озабочен своим положением в глазах «демократического» империализма, который ничего не мог сделать, чтобы остановить Гитлера на данном этапе, чем безопасность Москвы и огромного числа красноармейцев, которые вот-вот должны были стать жертвами плана Гитлера.

Наступление нацистов на Киев, возглавляемое элитными танковыми частями, началось в начале августа. Другие красные офицеры стали требовать отступления, но Сталин настаивал на том, чтобы Киев был удержан любой ценой. Битва за Украину затянулась на сентябрь, и ситуация усугубилась. Даже преданные сталинские офицеры вроде Буденного, командовавшего на Украине, стали требовать тактического отступления. 13 сентября местные командиры телеграфировали советскому командованию, предупреждая о катастрофе. Сталин отмахнулся от них как от «панических сообщений» и приказал силам на Украине прекратить ограниченное отступление. [41]

16 сентября немецко-фашистские войска завершили окружение войск Красной Армии под Киевом. Приказ советского командования об отходе наконец пришел, но слишком поздно. Окруженные войска попытались вырваться из ловушки. Из более чем 750 000 солдат Красной Армии, сражавшихся под Киевом 1 сентября, только 15 000, включая Буденного и будущего советского премьера Никиту Хрущева, тогдашнего комиссара, бежали. [42]

Уничтожение Красной Армии в Украине было настоящим бедствием, открывшим южное направление для предстоящего наступления на Москву и лишив осажденных защитников Красной Армии на центральном участке столь необходимых подкреплений. Понесенные потери превысили потери в июньских боях на границе. Весь командный состав Красной Армии предвидел эту катастрофу. Только один человек — Иосиф Сталин — помешал им что-либо с этим сделать.

Промышленность, пролетариат и война

Национализированная плановая экономика СССР была неоценимым преимуществом в борьбе с нацизмом. Однако из-за того, что Красная Армия была обезглавлена ​​и растеряна, а советское руководство испортило военную ситуацию, впечатляющие промышленные достижения пятилеток оказались под угрозой. Здесь, однако, плановая экономика предложила решение.

В конце июня Государственный комитет обороны учредил Совет по эвакуации для перемещения промышленных предприятий с запада Советского Союза, где базировалась большая часть советской промышленности, на Урал и в Сибирь. Это была огромная и сложная работа, и ее координировало государственное плановое агентство ГОСПЛАН. По мере увеличения военного производства электричество должно было оставаться включенным до последней минуты, прежде чем заводы были упакованы и отправлены. Для эвакуации потребовалось 1,5 млн вагонов. [43]

В конце концов, к ноябрю 1941 года более 1500 заводов были переведены на восток. Они начали производство почти сразу, часто в импровизированных бревенчатых хижинах или даже на открытом воздухе при свете огромных костров. Это более впечатляет, учитывая минусовые температуры, при которых большая часть этого происходила. [44]

Опасная местность и обширность советских резервов людей и ресурсов в конечном итоге замедлили продвижение нацистов / Изображение: общественное достояние

Те ресурсы, которые не были движимы, такие как плотины гидроэлектростанций и шахты Донбасса, были уничтожены чтобы лишить нацистов их использования. Советские власти предприняли массовое уничтожение посевов в деревне. Немецкие экономические агентства были неприятно удивлены нехваткой ресурсов, оставшихся для их грабежа по мере продвижения их армий вглубь СССР. Это был сильный удар по планам нацистов. Опыт капиталистической Франции, допустившей, чтобы вся ее военная промышленность нетронутой попала в руки нацистов, показал, что такие меры были невозможны в условиях частнособственнической рыночной экономики. [45]

В качестве бонапартистской правящей клики советская бюрократия могла во многом опереться на советский рабочий класс. Как и в других странах, столкнувшихся с фашистским господством, рабочие добровольно брали на себя более длительные смены на фабриках, чтобы производить военные материалы. Промышленные эвакуации перебросили сотни тысяч советских рабочих из городов в отдаленные районы СССР. В отдаленных городах и деревнях советского тыла население практически за одну ночь увеличилось вдвое или втрое. Советские власти также привлекали городское население к строительству траншей, дзотов, минных полей и других средств защиты, чтобы помочь Красной Армии в оборонительных боях.

Миллионы рабочих были резервистами Красной Армии, и быстрая мобилизация вывела их прямо с заводов в военную форму. По мере того, как положение становилось все более отчаянным, были созданы десятки дивизий народного ополчения, в основном из боевых рабочих-промышленников. Они прошли всего несколько недель обучения, получили скудное вооружение и часто им не хватало физической выносливости, необходимой в бою. [46] Народное ополчение в основном участвовало в обороне промышленных городов, таких как Москва и Ленинград, и понесло тяжелые потери.

Битва за Москву

В конце сентября немецко-фашистские войска завершили окружение Ленинграда, изолировав место зарождения русской революции. Отчаявшиеся советские войска под командованием Жукова остановили последнее наступление немцев на окраины города, укомплектовав тяжелые танки, которые только что сошли с конвейеров города. [47]  Столкнувшись с этим сопротивлением и стремясь возобновить наступление на Москву, Гитлер приказал своим армиям устроить блокаду и непрерывный обстрел города, одновременно отводя задействованные там бронетанковые части обратно в центральный сектор. [48] Блокада Ленинграда длилась 872 дня и унесла жизни почти двух миллионов советских мирных жителей и военнослужащих.

Нейтрализовав советские войска в Украине и осадив Ленинград, Гитлер снова сосредоточил свое внимание на Московском фронте. Нацисты собрали около двух миллионов человек, 1000 танков, 14 000 артиллерийских орудий и 1390 боевых самолетов. Они врезались в измученные и истощенные силы Красной Армии под Смоленском, Вязьмой и Брянском — силы в 1,2 миллиона человек, которые могли собрать только 990 в основном устаревших танков и 667 самолетов. Когда нацистские силы устремились вперед, Сталин снова отдал непреклонный приказ армии стоять на своем, и последовало еще одно массовое вербование. В ходе этой операции под названием «Тайфун» было потеряно более миллиона солдат Красной Армии, 688 000 человек взяты в плен.  [49]

После этой катастрофы у Красной Армии было мало возможностей для защиты прямых подступов к Москве. Советские власти объявили в городе военное положение, и правительство готовилось к эвакуации на восток. Однако, в середине октября проливные дожди превратили русские дороги в реки грязи, сделав их почти непроходимыми для немецких механизированных войск. Это значительно замедлило продвижение фашистов и дало Красной Армии больше времени для сбора подкреплений к городу. Эти подкрепления прибыли со всего Советского Союза, в том числе монгольская кавалерия и опытные части с Дальнего Востока, которых призвали на фронт только в этот поздний час. Жуков принял на себя командование обороной Москвы.

Нацистским войскам пришлось ждать, пока земля не замерзнет в середине ноября, чтобы возобновить атаку. Они попытались окружить Москву с двух сторон, но столкнулись с серьезным сопротивлением усиленных советских армий. Линии снабжения нацистов стали чрезвычайно длинными, и им также мешала грязь и усиление партизанских атак. Эскадрильи люфтваффе вылетали с импровизированных передовых аэродромов, на которых не было ангаров, необходимых для обеспечения работоспособности их самолетов в плохую погоду. Напротив, Советы воевали за пределами крупного промышленного и транспортного узла, а советские самолеты вылетали из постоянных военных аэропортов.

К концу ноября пошел снег. Нацистским солдатам обычно приходилось выкапывать более метра снега просто для того, чтобы двигаться в любом направлении, что делало операции с бронетехникой чрезвычайно трудными. В начале декабря температура опускалась до -34 градусов по Цельсию. Это была одна из самых холодных русских зим за всю историю человечества. Танковые двигатели нужно было постоянно оставлять включенными, чтобы они не замерзли, а запасы горючего нацистов быстро истощались. Немецкие солдаты, рассчитывавшие провести зиму в оккупированной Москве, оказались лагерем под открытым небом. Обморожение и инфекции охватили армии вторжения, которые не были готовы к стихии. [50] 

Гитлеровским войскам удалось форсировать канал Волга-Москва, а некоторые разведывательные части продвинулись в пределах видимости шпилей Кремля. Это была самая дальняя попытка нацистов захватить Москву.

1 декабря, почувствовав истощение противника, Красная Армия начала массированное контрнаступление против немецко-фашистских войск под Москвой. К настоящему времени истощение последних вздохов гитлеровского наступления истощило силы противника до 388 000 советских войск против 240 000 нацистов.

Теперь Красная Армия имела преимущество. В этих уникальных условиях архаичное советское превосходство конной кавалерии стало преимуществом перед теперь неподвижными немцами, поскольку лошадям было легче перемещаться по сугробам, чем нацистским танкам. Некоторые части Красной Армии также имели лыжи, что позволяло им маневрировать с большей легкостью, чем их противники. Советские десантники, считавшиеся элитой Красной Армии и часто набираемые из комсомольских коммунистических молодежных организаций, высаживались в нацистском тылу в рамках этой атаки. [51] Войска Жукова отрезали и уничтожили передовые позиции нацистов к северу и югу от Москвы, и к середине декабря началось наступление советских войск на всем Московском фронте. [52]

Советское контрнаступление спровоцировало кризис в гитлеровском командном составе. Гитлер, который долгое время не доверял своему старшему офицерскому корпусу, быстро повторял ошибки Сталина: упорно запрещал отступление, увольнял компетентных командиров, таких как Хайнц Гудериан, и, наконец, сам принимал непосредственное командование своими армиями. В период с ноября 1941 г. по январь 1942 г. четверо высших немецких командиров — Райхенау, Рундштедт, фон Браухич и Бок — перенесли сердечные приступы, страдая от комплексного стресса советского наступления и невыполнимых требований Гитлера. [53]После нескольких недель боев без припасов в условиях снега и морозов боевой дух нацистских войск упал. Части Красной Армии сообщали, что даже силы СС в беспорядке бегут от наступления советских войск. [54]

После Москвы

Воодушевленный первоначальным успехом контрнаступления под Москвой, Сталин в начале января 1942 года приказал начать общее наступление по всему фронту. за пределами Москвы такой подход вынудил Советы распределить свои истощенные силы по всему обширному фронту.

Партизаны на пути к расстрелу. Надпись на табличке: «Мы партизаны и стреляли по немецким солдатам» / Изображение: общественное достояние.

Эта ошибка дала нацистам драгоценное время для перехода от неудавшегося наступления на Москву к оборонительной позиции, что в конечном итоге позволило большей части армии вторжения пережить советский контрудар. [55]

По ходу войны уцелевший офицерский корпус Красной Армии мучительно усваивал уроки первых поражений. Командиры, зарекомендовавшие себя под огнём, поднимались по служебной лестнице, а Красная Армия в пылу борьбы вновь перестраивалась, добиваясь лучших результатов по ходу войны. Сталин продолжал управлять армией на микроуровне во время решающей Сталинградской битвы, после которой компетентность и успех Жукова и других советских командиров окончательно убедили его позволить настоящим солдатам вести войну. [56]  Жуков продолжал вести войска Красной Армии в Берлин в 1945 году, а также подавить политическую революцию венгерских рабочих против сталинизма в 1956году. Передислоцированные советские заводы на Урале и в Сибири выпустили более 4500 танков, 3000 самолетов и 14000 артиллерийских орудийштук к весне 1942 года. Гитлер, напротив, осознал необходимость подчинения всей экономики Германии военному производству только в марте 1942 года. [57] Но к тому времени ситуация стабилизировалась; СССР был мобилизован на войну, и ситуация изменилась. Советский народ и экономика продолжали сокрушать нацистов в течение еще трех лет тотальной индустриальной войны.

Неспособность сталинизма свергнуть капитализм в стране за страной в революционные периоды 1920-х и 30-х годов обрекла Советский Союз — и мир — на ужасные страдания, которые позже развязал Гитлер. Сталин искалечил Красную Армию накануне этого титанического конфликта, а затем в первые месяцы войны вел ее к катастрофе за катастрофой. Только те завоевания русской революции, которые пережили сталинское перерождение СССР, — боевой пролетариат, Красная Армия и, прежде всего, национализированная плановая экономика, — смогли остановить неумолимое наступление фашизма.

Спустя 80 лет после Барбароссы марксисты все еще борются за то, чтобы покончить с системой, породившей этот ужас. Лучший способ почтить память тех, кто пал в борьбе против Гитлера, — это завершить борьбу большевиков за международную социалистическую революцию, чтобы мы могли навсегда положить конец фашизму, империализму, геноциду, эксплуатации и угнетению во всех его формах.

Originally published 22 June at socialistrevolution.org |

[1] David M. Glantz. Operation Barbarossa. Page 200.

[2] Ted Grant. “Defend the Soviet Union—Fascism Can Only be Defeated by International Socialism”. July 1941.

[3] David M. Glantz. and House, Jonathan M. When Titans Clashed: How the Red Army Stopped Hitler. Page 284.

[4] Leon Trotsky. “Report on the Communist Party of the Soviet Union and the Red Army.” The First Five Years of the Communist International. Page 59.

[5] Rob Sewell. “The German Revolution of 1923.” Published in Socialist Appeal. https://www.socialist.net/the-german-revolution-of-1923.htm

[6] Karl Marx. The Civil War in France. Wellred, 2021. Page 13.

[7] Richard J. Evans. The Third Reich at War. Page 165.

[8] David M. Glantz. Operation Barbarossa. Page 26.

[9] Glantz & House. When Titans Clashed: How the Red Army Stopped Hitler. Page 68.

[10] Leon Trotsky. The Revolution Betrayed. Chapter 8.

[11] David M. Glantz. Stumbling Colossus: The Red Army on the Eve of World War. Pages 28-29.

[12] Ibid. Page 31.

[13] Ibid. Page 30.

[14] Ibid. Pages 31-32.

[15] Ibid. Page 32.

[16] Richard J. Evans. The Third Reich at War. Page 161.

[17] Glantz & House. When Titans Clashed: How the Red Army Stopped Hitler. Page 13.

[18] David M. Glantz. Stumbling Colossus: The Red Army on the Eve of World War. Page 26.

[19] Ibid. Page 29.

[20] Ted Grant. History of British Trotskyism. Pages 159-161.

[21] Glantz & House. When Titans Clashed: How the Red Army Stopped Hitler. Page 64.

[22] Ibid. Pages 66-67.

[23] Ibid. Page 24.

[24] Ibid. Page 41.

[25] David M. Glantz. Operation Barbarossa. Page 13.

[26] Ibid. Page 30.

[27] Richard J. Evans. The Third Reich at War. Page 187.

[28] David M. Glantz. Operation Barbarossa. Page 68.

[29] Ibid. Page 48.

[30] Timothy Snyder: Bloodlands: Europe Between Hitler and Stalin. Page 411.

[31] Richard J. Evans. The Third Reich at War. Pages 172-173.

[32] Glantz & House. When Titans Clashed: How the Red Army Stopped Hitler. Page 57.

[33] Ibid. Page 56.

[34] Richard J. Evans. The Third Reich at War. Page 174.

[35] Glantz & House. When Titans Clashed: How the Red Army Stopped Hitler. Page 56.

[36] Richard J. Evans. The Third Reich at War. Page 177.

[37] Ibid. Pages 182-183.

[38] Glantz & House. When Titans Clashed: How the Red Army Stopped Hitler. Page 57.

[39] Richard J. Evans. The Third Reich at War. Pages 185-186.

[40] David M. Glantz. Operation Barbarossa. Page 119.

[41] Ibid. Pages 121-127.

[42] Ibid. Page 129.

[43] Glantz & House. When Titans Clashed: How the Red Army Stopped Hitler. Pages 71-72.

[44] Ibid. Page 72.

[45] William Shirer. The Collapse of the Third Republic: An Inquiry into the Fall of France in 1940. Page 776.

[46] Glantz & House. When Titans Clashed: How the Red Army Stopped Hitler. Page 68.

[47] David M. Glantz. Operation Barbarossa. Page 108.

[48] Ibid. Page 110.

[49] Ibid. Page 136-146.

[50] Richard J. Evans. The Third Reich at War. Pages 206-207.

[51] Glantz & House. When Titans Clashed: How the Red Army Stopped Hitler. Page 95.

[52] David M. Glantz. Operation Barbarossa. Page 179-181.

[53] Richard J. Evans. The Third Reich at War. Page 210.

[54] David M. Glantz. Operation Barbarossa. Page 182.

[55] Glantz & House. When Titans Clashed: How the Red Army Stopped Hitler. Page 91.

[56] Ibid. Page 129.

[57] Ibid. Page 101-104.

Оригинал

Війна в Україні

Чому почалось вторгнення?

Потенціал країн, набутий за часів СРСР, після переходу на рейки капіталізму, використовувався колишніми радянськими бюрократами та новонародженими російськими олігархами для накопичення власного національного капіталу. Росії стало тісно в свому національному ринку, через що ми й спостерігаємо найгірший прояв імперіалістичної конкуренції і боротьби за краще місце в світовій економіці — війну.

24 лютого 2022 року запам’яталось надовго всьому світу. Тоді почалось повномасштабне вторгнення Росії в Україну. В Україні одразу причиною всьому поставили особисте божевілля Путіна, а в Росії розширення НАТО.

Перед вторгненням Путін, звісно, що для нарощення сил на кордоні з Україною, виніс указ про визнання ЛДНР та виступив з промовою, в якій пригрозив показати Україні «що таке справжня декомунізація». Самі контрреволюційні події та рухи в сучасній історії йшли піднявшись на програші робітничого класу та висунувши знамено антикомунізму — путінське вторгнення тут не стало виключенням.

На наш погляд, з одного боку, західні імперіалісти навмисне підштовхнули Україну на війну, а потім відступили, щоб послабити свого конкурента на світовій арені у вигляді імперіалістичної Росії, з іншого боку, для путінської кліки ця війна необхідна для розширення власного імперіалістичного впливу. Путінський бонапартизм розраховував, що відправивши в Україну лише спеціалізованих військових, він зможе підняти свою підтримку, яка почала згасати, у певної частини російського суспільства, проте, з багаточисельними провалами під час війни Путін лише посилив недовіру серед населення. Україна безперечно виявилася жертвою імперіалістичної конкуренції та сутички капіталів, в якому її топлять в крові.

Отже, причиною тут стала хижацька міжімперіалістична конкуренція та внутрішні потреби путінського режиму. Детальніше вся логіка подій розглянута нашими товаришами в цьому документі та тут.

Економіка і життя українців під час війни

Війна, як і очікувалося, мала руйнівний вплив на українську економіку та умови життя робітничого класу. Україна пережила найбільший шок з часів розпаду СРСР, третина підприємств одразу ж припинила свою діяльність. ВВП впав у середньому на 32% протягом 2022 року, що було посилено, коли на початку зими російські війська все частіше почали націлюватися на енергетичну інфраструктуру. Промислове виробництво впало на 40%, а інфляція зросла на 27%. 

Економічного колапсу вдалося уникнути лише завдяки тому, що головні кредитори України, які перебувають на Заході, підтримують її у протистоянні з Росією. Зовнішній борг продовжує нависати над Україною і, ймовірно, суттєво зменшить полегшення, яке могло б принести припинення вогню. На конференції з питань відновлення України в Лугано в липні було зроблено багато публічних заяв, але дуже мало конкретних обіцянок. Списання боргів європейськими банками, швидше за все, створить незручний прецедент, який буде неприйнятним для отримання ними прибутку в майбутньому.

Шість мільйонів біженців покинули Україну, в основному це жінки та діти, та ще близько п’ять мільйонів внутрішніх біженців, які проживають переважно на заході країни. Тут спостерігається чіткий класовий поділ, оскільки сім’ї олігархів покинули країну ще до вторгнення 24 лютого. Першою хвилею після вторгнення в країну покинули кращі верстви дрібних буржуа і робітничого класу, які мали міжнародні зв’язки і достатньо заощаджень, щоб піти на такий ризик. 

Це не стосується всіх зовнішніх біженців, але бідніші українці набагато менше представлені серед тих, хто виїхав. Крім того, за оцінками, понад 5 мільйонів людей є внутрішньо переміщеними особами, переважно на заході країни. Найбідніші верстви населення, які часто є людьми похилого віку і не дуже мобільними, часто залишаються в зонах конфлікту навіть тоді, коли навколо них відбуваються обстріли.

Режим Зеленського

Починаючи вторгнення в Україну, путінська кліка для ідеологічного виправдання своїх дій обрала гасло «денацифікації». Мов, путінський імперіалізм прийшов з ціллю «визволити» Україну від фашистів. 

B Україні є певні про-фашистські ультраправі елементи, що мають певну підтримку та контролюються олігархами та державним апаратом, які з’явилися на фоні все більшої люмпенізації пролетаріату в Україні за останні 30 років, але це не дає обставин назвати режим Зеленського фашистським. Війна готує ще більше обставин для повороту людей у бік правих ідей. «Денацифікація» російського імперіалізму, в кінцевому рахунку, обертається ще більшою підтримкою націоналістичних ідей. При цьому всьому, як ми можемо назвати режим Зеленського? 

В першу чергу, після реставрації капіталізму Україна не пішла шляхом буржуазного бонапартизму, як то було в Росії, через те, що новонароджена олігархія змогла втримати в своїх руках владу ми мали режим буржуазної демократії, що виріс на розвалинах СРСР. В кінцевому рахунку, політична влада була в руках української олігархії, а українська  бюрократія не була незалежною від неї, але які зміни ми бачимо в період війни?

Сам Зеленський був і є представником певних бонапартиських тенденцій в українській бюрократії, що поступово почав відчужуватись від правлячого класу. Через неможливість вирвати України з економічної кризи та політичного глухого куту Евромайдана, ми ще до війни бачили подібні тенденції в режимі Зеленського, але тоді вони не мали такого яскраво вираженого характеру. Сьогодні ми бачимо як уряд Зеленського використовує війну для того, щоби ще більше дати можливість бюрократії стати більш незалежною від українського правлячого класу, в кінцевому рахунку, виключити його з політичної влади та ще більше спертися на військові елементи, армію, просуваючи націоналістичну риторику. Можна сказати, що путінська кліка дала «Слузі народа» друге життя.

На це вказує націоналізація власності певних олігархів, одержавлення певних медіа-каналів, заборона, під виглядом боротьби з колаборантами, партій та ЗМІ, переслідування певних олігархів та кадрові зміни в самому уряді Зеленського. Це відчуження від правлячого класу вдається ще й завдяки підтримки західних імперіалістів. Війна дала ідеальну можливість Зеленському сформувати навколо себе лояльне коло, спертися на армію та виключити правлячий клас з політичної влади, чим він і користується в даний момент. Це дуже сильно ріднить режим Зеленського з режимом Путіна, про який ще раніше писали наші товариші на своїх медіа-ресурсах.

Мовне питання та шовінізм

Також ми маємо обов‘язково зачепити тему мовного питання в Україні. Сьогодні українська риторика підсилено стверджує відмову від всього російського, радить переходити на українські сервіси та контент, на українську мову. Чи справді ця політика намагається порвати зі спадщиною національного пригнічення або сьогодні вона лише здійснюється в інтересах правлячого класу та підпалює національну ворожнечу? 

По-перше, ми згадаємо, який характер мала коренізація народів в період Леніна. Тоді ця політика мала прогресивний характер, та була продиктована фактом пригнічення націй Російською Імперією. З націями неможливо тоді було встановити добровільні зв’язки по-іншому, тому це все робилося з перспективою інтернаціональної солідарності між пролетаріатом усіх націй, але з приходом термідоріанської сталінської кліки ці завоювання були згорнуті, та Сталін почав робити кроки у бік великоруського шовінізму, депортуючи та русифікуючи нації. Політика більшовиків за часів Леніна дійсно рвала зв‘язки зі старим національним пригніченням.

Сьогоднішня українізація, що почалася з періоду Євромайдана, несе в собі реакційний характер. Вона ніяк не дає пролетарям Росії та України солідаризуватися між собою, а несе лише національну ворожнечу та війну. Багато в чому, саме така політика по відношенню до Донбасу (закриття російських шкіл, заборона на російську мову та випуск відповідних законів) стала спусковим гачком для сепаратизму на сході та громадянської війни. В кінцевому рахунку, ця політика лише допомагає правлячим класам, що в Україні, що в Росії, зміцнювати свою владу та далі заробляти гроші на національній ворожнечі.

Самовизначення України та революційні перспективи

Багато лівих груп по всьому світу почали дотримуватися позиції критичної підтримки українського керівництва. Побачивши, що якась пригнічена полу-колоніальна держава бореться проти імперіалізму, вони, по аналогії з Палестиною чи Ефіопією та іншими національно-визвольними війнами, почали наголошувати на критичній підтримці національної буржуазії України, але питання самовизначення, в кінцевому рахунку, підпорядковане питанню перспектив революції та інтересів трудящих, тому воно має бути досліджено в усіх конкретних обставинах. 

Насамперед, давайте спитаємо самі себе, а чи здатна українська буржуазія проводити національно-визвольну політику, чи є вона прогресивною стороною у цьому конфлікті?  

В кінцевому рахунку, українське буржуазне керівництво дуже тісно зв‘язано з західним імперіалізмом, підпалює вогнище національної ненависті та переходить до бонапартизму. В випадку перемоги України з таким керівництвом, ми отримаємо ще більший рівень національного розбрату, ще більш жорсткий режим, що ніяк не сприяє солідаризації робітників та розвитку пролетарського руху в Україні. 

Ми підтримуємо самовизначення України, однак ми не вважаємо, що Україна здатна досягти звільнення від усіх імперіалістів з таким керівництвом, ми не зводимо самовизначення України до її буржуазної держави, ми вважаємо, що українські пролетарі здатні досягти власного звільнення лише в солідарності з усім іншим робітничим класом, борючись проти власного буржуазного керівництва та всіх імперіалістів.

Майбутнє українського пролетаріату не в своїх національних рамках, а в інтернаціональному пролетарському русі, частиною якого і є він сам. 

Група «Комуна» [Марксистська Тенденція]

Женщины и революция

Распространенный феминизм старается принизить 8 марта до неопределенного и аполитичного праздника женского пола как единой группы, но для социалистов и женщин рабочего класса во всем мире, этот день — день мобилизации. Международный День женщин-работниц был установлен по предложению товарища Клары Цеткин на второй международной Конференции женщин-социалисток, прошедшей в Копенгагене в 1910, с целью мобилизации женщин для борьбы против буржуазного господства.

К великому огорчению либералов и им подобных, именно такую роль играл международный Женский День — особенно, в 1917. Февральская революция 1917 года в России началась в этот день с забастовки рабочих-ткачих. Массовая демонстрация женщин прошла к муниципальной Думе, требуя хлеба. Эти наиболее угнетенные и униженные представительницы рабочего класса обратились к мужьям и братьям с призывом присоединиться к ним, и в международный Женский День (23 февраля, по старому стилю), забастовали 90 000 рабочих (Троцкий, «История русской Революции»). В последующие дни стачки разрослись под массовыми лозунгами «Хлеба!», «Конец войне!» и «Долой царя и полицию!». Это было началом российской революции.

Равенство стоит в порядке дня для марксистов. Одной из первых групп с социалистическими стремлениями были левеллеры в Англии 17-ого столетия. Они назвали себя левеллерами — «уравнителями», потому что их цель состояла в том, чтобы «выровнять» громадное неравновесие богатств и собственности в обществе — понижение чрезмерных стандартов для крошечного меньшинства, составлявшего аристократию и новый буржуазный правящий класс, и подъем уровня огромного плебейского большинства к высотам, о которых они могли только мечтать. По словам Ленина к международному Женскому Дню 1920 года, “Капитализм соединяет формальное равенство с экономическим и, следовательно, социальным неравенством„. «Egalite», объявленное французской буржуазной революцией свелось к “’равенству’ сытого с голодным, богатого с неимущим„ — а «Liberte» к свободе продавать свой труд и эксплуатироваться за прибыль. Неравенство между мужчинами и женщинами — одно из самых явных проявлений неравенства, на котором построено классовое общество и от которого оно зависит.„

Если мы хотим уничтожить неравенство в обществе, мы должны объяснить, почему оно существует, откуда берется, и на чем основывается. говоря об эмансипации женщин, мы не должны удовлетворяться объяснением, вытекающим из того, что женщины физически или психологически слабей мужчин. Фактически, несмотря на бремя деторождения, женщины в среднем живут дольше, и во многих обществах, выполняют главную тяжесть физической работы. В царской России, женщины были предпочтительней лошадей для того, чтобы тянуть сани и даже баржи, оттого, конечно, что содержание женщины было более дешево (!!!). Однако же, до сих пор “политически корректно„ для избранных женских представителей, когда прения на партийных и профсоюзных собраниях слишком накаляются, подниматься и говорить, что «надо утихомириться; это неблагоприятно для женщин„ — как будто дебаты и страсти вредят женщинам, и удерживают их от участия в политике — “мужском деле„. Как ни странно, самые речистые, громогласные, и внятные ораторы на тех же „шумных» собраниях — зачастую женщины.

Женщины в рабочем движении

Есть, конечно, нехватка женщин-активисток в рабочем движении и рабочих партиях, но снова и снова, когда речь заходит о главном — когда оказывается нечего поставить на стол и есть материальные результаты, за которые надо бороться — массы женщин выходят на улицы. Ранние либеральные феминистки (известные под именем суфражисток) боролись за юридические права женщин участвовать в политике и работать вне дома. Но уже тогда существовало ясное разделение между крылом рабочих, запевавшим «Интернационал» на собраниях и видевшим в юридических правах лишь ступень, и либеральным крылом, не обращавшим внимания на то, что рабочие женщины всегда работали и внутри и вне дома. Для буржуазно-либеральных элементов, участие в политике и работа вне дома просто означала нанимать женщин из рабочего класса, для исполнения домашней работы и воспитания их детей — для них это было достаточно легко.

Женщин в политике меньше чем мужчин, не оттого что мы запуганы и не можем переварить ее, но потому что мы заняты, выполняя миллион и одно дело, которых классовое общество от нас ожидает, но не хочет и не может заплатить за них. Это материальное объяснение участия или неучастия в политике еще более ясно, если мы рассмотрим его в классовых терминах. Именно рабочий класс совместно в силах изменить общество, но это также и класс, который не имеет много времени для участия в партиях и профсоюзах особенно, когда действиям этих организаций опасно недостает материальных результатов. Когда они тяжко работают восемь — двенадцать часов в день на босса, женщины и мужчины рабочего класса будут проводить то немногое свободное время, что имеют, с семьей и друзьями, или перед телевизором, вместо того, чтобы идти на партийное или профсоюзное собрание. Большинство активистов политических и профсоюзных движений в течение нереволюционных периодов как правило являются мелкобуржуазными студентами, молодежью, или профбюрократами и высокооплачиваемыми служащими. Масса рабочего класса остается вообще непредставленной, пока у них не появляется конкретной причины стать активными, и затем они входят в политическую деятельность и начинают отвоевывать свои традиционные массовые организации. Этот процесс мы вновь и вновь видим во времена революции, и женщины рабочего класса играют в этом решающую роль.

Откуда происходит неравенство

Академические феминистки обвиняют в неравенстве (не только половой дискриминации, но также и расизме и во всех сортах предрассудков) какую-то абстрактную, возможно, прирожденную силу, называемую патриархатом, объединяющую белых мужчин в единую и однородную группу, подавляющую любого в обществе, кто не является белым мужчиной. Этот аргумент попросту никуда не ведет. Конечно, при капитализме большинство эксплуататоров из правящего класса — белые мужчины. И нет сомнения, что женщины рабочего класса вдвойне угнетаются, и что большое количество цветных, этнических меньшинств и инвалидов — в числе самых низких разрядов рабочего класса и бедняков. Но объяснение этого неравенства по линиям пола и цвета кожи не объясняет факта, что рабочие женщины всех этнических принадлежностей имеют больше общего с их братьями из рабочего класса, чем с Маргарет Тэтчер или Кондолизой Райс. И такая ошибка поддерживается сознательно. “ Разделяй и властвуй„ — не только стратегия для победы в рискованной игре; эта стратегия вновь и вновь используется правящим классом, чтобы отвлечь людей от реальной проблемы, реального врага — то есть капитализма.

К счастью, объяснение женского неравноправия не зависит от веры в злой дух патриархата, который делает всех мужчин естественно склонными к порабощению женщин. Неравенство появилось только с появлением классового общества. Вопреки утверждениям наших педагогов, желающих чтобы мы полагали, будто капитализм всегда был и всегда будет, общество не всегда разделялось на классы имущих и неимущих. Коммунистический Манифест начинается (после вдохновенного фрагмента о призраке коммунизма, бродящем по Европе …) со слов “История всех до сих пор существовавших обществ была историей борьбы классов„ (Маркс и Энгельс, 1848). В примечании Энгельса к английскому изданию 1888 года, он добавляет: “то есть вся история, дошедшая до нас в письменных источниках„.

Примерно 8 000 лет назад, (плюс-минус тысячу) произошел переход, навсегда изменивший общество. Этот переход, названный Неолитической революцией, проложил путь технологии, науке, философии, искусству, и литературе, но был также началом частной собственности и разделения общества на классы — началом неравенства. Причиной для этой решающей перемены стало появления излишков продукта, вследствие открытия, что растения можно выращивать, а животных одомашнивать и разводить. Не трудно уяснить, почему это было более производительно и эффективно чем сбор диких плодов и охота на больших животными с палками и камнями. Если прежде любой человек тратил каждый час бодрствования на производство минимума для своего выживания (очень часто — безуспешно, и целые общины вымирали от голода), то теперь появился возможность произвести больше этого скудного минимума. Впервые ведение войны с соседними племенами позволило захватывать рабов, которых стало можно прокормить излишком, так, чтобы они могли обслужить ваше хозяйство, пока вы посвящаете свое время менее насущным вопросам — типа науки и культуры. Вы можете видеть, к чему это ведет — самые важные достижения прогресса в человеческой истории шли рука об руку с ее самой презренной особенностью.

До эпохи земледелия и скотоводства, хлеб насущный добывался охотой и собирательством. Женщины, которые непрерывно рожали и кормили детей, работали и вне жилья и собрали еду поблизости. “Одно из самых абсурдных понятий, перенятых от эпохи Просвещения 18-ого столетия — то, что в начале общества женщины был рабынями мужчины„ (Энгельс, «Происхождение семьи, частной собственности, и государства»). В действительности, цельной семьи: матери, отца и их «законных» детей попросту не существовало. Не было практически, когда выживание требовало от каждого совместного хозяйства и труда. Первобытно-коммунистическое хозяйство означало превосходство женщин в домашнем хозяйстве. В то время как было очевидно, кто была мать ребенка, не было никакого способа выявить отца. По этой причине, происхождение отслеживалось по материнской линии, а женщины были в высоком почете. Нельзя сказать, что жизнь была легка или приятна для этих женщин (или мужчин в этом отношении). Вообразите отсутствие электричества, стиральных машин, никакого ограничения рождаемости, и никаких прививок или лекарств от болезней. Ничто не может быть смешней утверждений некоторых экоактивистов, что технология — настоящее зло в мире и мы должны “возвратиться к земле„ и к этому примитивному коммунизму.

Для женщин новый излишек продукта, порожденный возросшей производительностью, означал конец их господствующему положению в матриархальном обществе. Земледелие заменило охоту как стезю мужчин, тогда как за женщиной сохранилось деторождение и воспитание. Новый прибавочный продукт, получаемый из сельского хозяйства, достался мужчинам, и в первый раз встал вопрос, кому принадлежит это богатство. Разделение труда между мужчинами и женщинами было тем же самым, но их внутренние отношения перевернулись с ног на голову. Самый факт, что женщина дома проявляла заботу о детях — факт, который прежде наделял ее властью — теперь препятствовал ей участвовать в получении и разделении богатства. И потому что теперь возможно было владеть богатством, теперь для некоторых стало возможно иметь больше чем другие. Когда у человека было большое количество рабов, производивших много прибавочного продукта, что случалось с этой собственностью после его смерти? Наследование сделало крайне важным вопрос отцовства. Это означало сохранять вашу женщину вашей женщиной, удостоверяясь, что она не встречалась с другими мужчинами, что она подчинялась и повиновалась, и т.д. Когда правящий класс принял популярную религию, они удостоверились, что ее приняли все. Моногамная семейная единица с властвующим отцом и угнетенной матерью произошла из желания точно знать, кем был отец ребенка. («Происхождение семьи…» являет большую проницательность.)

Капитализм зависит от женского неравенства.

Французский утопический социалист Фурье сказал (что часто повторяется марксистами), что статус женщины в обществе — индикатор здоровья и прогресса этого общества. Когда мисс Вселенной-2004 (прежде мисс Австралия) задали вопрос, какой пол и в какое время она предпочла бы жить, та с гордостью ответила: “Я должна сказать — в этот период времени, потому что сейчас у нас столько свободы, сколько мы хотим. И я выбираю женский пол, потому что женщинам есть что сказать в сегодняшнем обществе„ (цитируется по передаче www.ruggedelegantliving.com). Большинству женщин мира остается только жалеть, что они не могут жить такой же наивной жизнью как это австралийское сокровище. Женщины составляют 70% бедняков всего мира. В Канаде, одна из пяти женщин живет в бедности. 56% канадских матерей-одиночек живут ниже черты бедности, также, как и 49% одиноких, овдовевших и разведенных старших женщин (Моррис, “Женщины и Бедность„, 2002, www.criaw-icref.ca). Все мы знаем статистику.

В своей искаженной при капитализме форме, равенство для женщин подразумевает, что капиталисты теперь могут платить их рабочим вполовину меньше, потому что содержание семьи более уже не забота мужчины. Юридические права, полученные женщинами на Западе, не уменьшили бремя домашней работы. Точно так же капиталисты используют детский труд, чтобы уменьшить затраты. Во всем мире, даже здесь в Канаде (в Британской Колумбии трудоспособный возраст составляет сейчас по закону 12 лет), вся семья должна работать, чтобы поддержать себя. Под маской “завоевания для женщин„, это в действительности приносит пользу лишь капитализму. Предприниматели платят рабочим голый минимум на поддержание существования, и если этот минимум может теперь быть разделен на трех или четырех членов семьи, это означает лишь трех- или четырехкратную работу, выполняемую за ту же плату.

Все о неоплачивоемой работе

Капитализм зависит от постоянно увеличивающейся прибыли, которая в свою очередь зависит от непрерывного расширения рынков и сокращения затрат. В конечном мире, где сокращение затрат означает атаки на рабочих и ограничение их “расходных способностей„, это может быть настоящим вызовом, и некоторым родом «уловки 22». К счастью для правящего класса, добрая половина мировой работы выполняется совершенно бесплатно — та, что является домашней работой и работой по воспитанию детей. Есть, конечно, основание для того, чтобы говорить, что это — часть важнейшей мировой работы, и разделение ее среди индивидуальных домашних хозяйств — удивительно неэффективный и нелогичный способ ее выполнения. Сам здравый смысл подсказывает коллективизировать и социализировать эту работу. Большая часть домашней работы может быть механизирована и вообще не выполняться людьми. Но это потребовало бы инвестиций, недоступных в обществе, где триллионы долларов прибыли, произведенной рабочим классом, скапливаются на личных счетах нескольких кровососов. Оплаченная социализированная домашняя работа немыслима при капитализме — взгляните только, с какими трудностями канадское правительство проводит постыдно скупую национальную программу по уходу за детьми! Вообразите их просьбу к крупному капиталу порыться в карманах и выделить деньги, чтобы заплатить за всю домашнюю работу, сейчас производимую женщинами бесплатно. Это бледная утопическая мечта полной благих намерений социал-демократии, с их узаконенным паритетом полов и субсидиями “для рабочих семей„, но этого никогда не случится.

Марксисты всегда объясняли, что равенство для женщин не будет возможно, пока женщины не в состоянии полностью участвовать в производстве и в управлении обществом. Это будет невозможно, пока не ликвидировано кухонное рабство — пока домашняя работа и воспитание детей есть неоплачиваемая работа, целиком возложенная на плечи отдельной женщины в собственной семье и домашнем хозяйстве. В работе «Женщины и семья», Троцкий справедливо объясняет, что “в корне изменить положение женщины возможно, только если изменить все социальные условия, семью, и домашний быт„. Так, в то время как академические феминистки вертятся вокруг попыток создать “благоприятную для женщин окружающую среду„, важно, что мы держим курс на отказ от этой гнилой системы, не способной допустить равенство.

Плановая экономика хороша для женщин

Несмотря на вырождение в сталинизм, Советский Союз породил огромное количество важных достижений. Эффективность и невероятная производительность плановой экономики поражают всех. Особо нельзя отрицать усовершенствования для женщин: откат назад после крушения Советского Союза говорит сам за себя. “Из отсталой, полуфеодальной, преимущественно неграмотной страны в 1917, СССР стал современной, развитой экономикой, с четвертью мировых ученых, здравоохранением и образовательной системой, равной и даже превосходящей какую-либо на Западе, способной запустить первый космический спутник и отправить в космос первого человека„ (Алан Вудс, Введение в «Россия: от Революции к контрреволюции» Теда Гранта). “За 50 лет СССР увеличил валовый национальный продукт в девять раз (…) СССР имел сбалансированный бюджет и даже небольшой профицит каждый год (…) Ни одно западное правительство не преуспело в достижении этого результата.„ В царские времена, законы позволяли и даже поощряли мужчину бить его жену; женщины были узаконенным придатком домашнего хозяйства, а “в некоторых отсталых районах женщины были вынуждены носить накидки и паранджи, и им запрещалось учиться читать и писать„. Советы немедленно приняли ряд законов, дающих женщинам формальное равенство (включая права жить отдельно от мужа и быть главой домашнего хозяйства; права на развод, аборт, оплаченный декретный отпуск и равную зарплату; понятие «внебрачных детей» было отменено). Но вновь и вновь в речах и статьях, Ленин утверждал, что этого недостаточно. Программа Коммунистической партии 1919 года утверждала: “Не ограничиваясь лишь формальным равенством женщин, партия стремится освободить их от материальных трудностей устаревшей домашней работы, заменяя это общественными домами, общественным питанием, центральными прачечными, детскими садами и т.д„ («Марксизм и эмансипация женщин», Анна Муньос и Алан Вудс, www.marxist.com).

Раннее советское правительство обеспечило “бесплатное школьное питание, молоко для детей, специальные продовольственные и одежные пособия для нуждающихся детей„ (Вудс, Введение к «Россия: от Революции к контрреволюции»). Женские консультации и дома материнства заменили опасные микстуры и суеверие знахарок — овдовевших старух, не имевших никакого места в царском обществе, и вынужденных жить как ведьмы на городских окраинах. Невероятно, но продолжительность жизни женщин более чем удвоилась с 30 лет в царские времена до 74 лет к 1970-ым, из-за огромных усовершенствований здравоохранения. К 1971 году дошкольные учреждения обслуживали более пяти миллионов детей, а 49% студентов ВУЗов были женщинами. “Единственными другими странами в мире, где женщины составили более чем 40% общего количества в высшем образовании, была Финляндия, Франция и Соединенные Штаты„.

Все достижения женщин в Советском Союзе были вырваны у них после его краха. “Со времен Темных веков, наставших после распада Римской империи, не видела Европа такой экономической катастрофы в мирное время„. Производство резко упало приблизительно на 60% между 1990 и 1997 годами. Безработица для трудоспособных людей (тех, от кого зависит капитализм) была в Советском Союзе вне закона и буквально не существовала. Бездомность была неизвестна. Теперь и то и другое взлетают вверх. Невыплаты зарплат и пенсий, рост цен, и разрушительная бедность привели к взлету алкоголизма. Невероятно, но “150 миллионов российского населения теперь потребляет существенно больше водки каждый год чем 280 миллионов человек в СССР в конце 1980-ых„. Это привело к решительному увеличению домашнего насилия. “ В 1993 году 14 000 российских женщин были убиты мужьями или друзьями — число, в 20 высшее чем в США„. Для многих российских женщин, единственный выход — та или иная форма проституции. «Удачливые» покупаются как невесты богатыми западными гражданами, которые, по легко вообразимым причинам, неспособны найти жен обычным способом.

Социализм зависит от женщин

Достижения советской плановой экономики дают нам лишь образ тех возможностей, что откроются перед подлинным социализмом, с демократически плановой экономикой, где женщины будут демократически определять приоритеты. Женщины, играющие активную роль в рабочей силе и в управлении обществом, абсолютно необходимы для социализма. Ленин и марксисты определили, что, «где нет никаких помещиков, капиталистов или торговцев, и где правительство рабочих строит новую жизнь без этих эксплуататоров, мужчин, и женщины равны перед законом. Но этого недостаточно […] Мы хотим, чтобы женщина-работница была равной рабочему-мужчине не только перед законом, но и на деле. Для этого женщины-работницы должны принимать возрастающее участие в управлении социализированными предприятиями и в управлении государством„ (Ленин, “Женщине-работнице„ 1920). Сталин позже утверждал, будто советские женщины достигли полного равенства. В то же время, однако, бюрократизация государства означала, что ни рабочие, и следовательно, ни женщины не участвовали в управлении государством. Несмотря на значительные достижения, утверждение Сталина настолько разнилось с действительностью для советских женщин, что могло служить только их дальнейшему отчуждению.

Женское равноправие — вопрос первостепенной важности для марксистов. Говоря словами Ленина, “Пролетариат не может достигнуть полной свободы, пока он не завоюет полную свободу для женщин„. Да, давайте обращать особое внимание на ежедневную борьбу женщин рабочего класса. Давайте стремиться говорить с ними и уполномочивать женщин рабочего класса; давайте дадим им причину активно участвовать в политике. Давайте подталкивать социал-демократическую партию и профсоюзам к бескомпромиссным требованиям оплаченного, социализированного воспитания детей и домашней работы. Мы должны непреклонно выступать против половой, расовой дискриминации, и всех предрассудков классового общества. Но мы должны постоянно объяснять, что нет никакого реального длительного решения этих проблем при капитализме. Пока существует капитализм, классово разделенное общество, эти проблемы не будут уничтожены. Когда капитализм быстро развивался, некоторые улучшения еще были возможны. Теперь мы живем в период необратимого упадка и распада капитализма. Потому эти проблемы не только сохраняются, но и по существу ухудшаются. Поэтому расходовать нашу политическую энергию на поиск решений в рамках капитализма — пустая трата драгоценного времени!

Массы женщин действительно поднимаются, и они поднимутся, но это произойдет на классовой основе, рядом с их товарищами-мужчинами, и по практическим причинам — во имя мира, земли, и хлеба. И когда революция победит, она распространится подобно лесному пожару. Это отметит начало конца буржуазного семейства. Домашняя работа и воспитание детей больше не будут бременем, как это есть для многих женщин сегодня, но будет полностью охвачено централизованным и высококачественным уходом за детьми и коммунальным обслуживанием, какие возможны только при плановой экономике. Таким образом, дети станут подлинной радостью, как это и должно быть, а у женщины появится время и возможность для образования и полноценного участия в управлении обществом. Только тогда мы увидим как сексизм и неравенство окончательно сойдут на нет.

Мариам Мартин, 19 марта 2005 г.